1/60

Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.

Коли йдеться про Івана Миколайчука, складно розставити ці творчі професії у правильній послідовності. За хронологією – Актор, Сценарист, Режисер. Але хронологія не може враховувати всі, як тепер кажуть «статуси», серед яких – Патріот, Фантазер, Філософ, Громадянин…

Студія Довженка, на який я в той день познайомився з Іваном, перевернула всі мої уявлення про кіностудію. Про радянську кіностудію. В ті часи всі знали, які мають бути на вигляд радянська кіностудія, радянський кінорежисер, радянський актор, радянський глядач…

З того часу я більше ніколи не опинявся на палубі і в трюмах піратського вітрильника. Там було все не так, як мали виглядати палуби і трюми радянської плавбази, що виробляла і розфасовувала в однакові круглі бляшанки кільку у томатному соусі.

Єдина схожість піратського вітрильника з плавбазою – круглі бляшані коробки у трюмах, але зміст цих коробок ніяк не відповідав радянському ГОСТу.

Іван був членом команди піратського вітрильника, який рухався своїм курсом у відкритий океан. На палубі вітрильника можна було побачити одноокого каноніра (оператор Сурен Шахбазян), можна було зустріти філософа-енциклопедиста (режисер Володимир Денисенко);  був свій лікар (режисер Леонід Осика), який на худрадах вмів миттєво поставити безпощадний діагноз режисеру, хворому на радянську кон’юнктуру; на камбузі можна було випити «Коктель Молотова» з аргонавтом Ясоном,  що вийшов у море за Пропалою Грамотою (режисер Борис Івченко); був там і бунтар Сергій Параджанов, був і свій гладіатор Юрій Іллєнко… Керував цим вітрильником одноногий Джон Сільвер (директор студії Василь Васильович Цвіркунов). Схожу абордажну команду я побачив знову лише 45 років по тому на Майдані, а пізніше – в Щасті, в Пісках, у Мар’їнці, в Гранітному, в Маріуполі.

Ще один статус Івана слід згадати, коли йдеться про піратський вітрильник. Не хочу використовувати слово «співак». Ніколи не чув, щоби про Івана хтось казав: «співак». Це було б неспівмасштабно, бо Іван знав таємницю. Іван співав. Його спів було чути і вдень, і зоряними ночами. В штиль і під час шторму Іван був на вахті – він співав, вказуючи своїм співом курс на Україну. У кожного на цьому вітрильнику був свій обов’язок, своя ноша.

Тепер я знаю, що тоді я побачив Перший Майдан. То були шістдесятники. Вони ризикнули. Вони спалахнули одночасно і в літературі, і в театрі, і в живопису, і в кіно. Радянську ідеологію підпалили з різних боків. Одною з перший на теренах Радянського Союзу зайнялася студія Довженка. Вона була, мабуть, і одною з останніх барикад Першого Майдану. До останнього трималися на барикаді шістдесятники.

Кожний з членів абордажної команди був шістдесятою часткою Першого Майдану. Так само, як Іван.

Всі ці люди, а разом з ним інші – надзвичайно актуальні саме сьогодні. Кожен з них вклав надто багато в свій громадянський подвиг, щоби їх поступово забувати або переробляти на стереотипні казки, в яких переповідаються обивательські плітки і провокаційні чутки, приправлені смаженим і пікантним. Про кожного з них, як незамінну 1/60, необхідно написати свою сторінку у вигляді документального або ігрового фільму. Це нелегке завдання. Значна частина зусиль має лягти на плечі тих, хто стояв разом з ними на знімальних майданчиках, – однодумців, поки їх не замінили інші, кому доведеться лізти у довідники, архіви, ідентифікувати людей на старих фото, і – вигадувати…

Ініціатива оператора Юрія Гармаша, який працював з Іваном Миколайчуком має бути реалізована і підтримана. Хочеться повернутися до Івана.

У мене вдома є годинник, який завжди показує точний час. Це кишеньковий сонячний годинник. На зйомках фільму «Миргород та його мешканці», Іван грав не головну, але наскрізну, дуже важливу роль. Він тоді вже почувався недобре, зокрема, скаржився на очі. Я також скаржився на очі і страшенно зрадів, коли мені дружина привезла з Японії темні окуляри (в ті часи хороші окуляри було важко знайти, якщо не в Японії). Іван попросив приміряти їх і я побачив, що вони йому дуже сподобались.

Скільки я був знайомий з Іваном, відчував, що я йому заборгував. У нього був величезний запас доброзичливості. Відчуття боргу загострилося, коли я подивився фільм «Вавилон ХХ» і не зрозумів його. Я бачив, що фільм став подією, але мені він був недоступний. Минув час і я з упередженням подивився фільм вдруге. Цього разу я не міг відірватися від поетики, логіки, від філософської посмішки цього фільму. Я був причарований. А тоді після перегляду на студії у мене не знайшлося слів, щоби подякувати Івану.

Борг.

Тоді, на майданчику «Миргорода», я ледве вмовив Івана забрати окуляри собі. Наступного дня на знімальному майданчику Іван подарував мені сонячного годинника. Я знову відчув себе боржником.

Наступний випадок подякувати Івану трапився тоді, коли Івана вже не було. Але залишилася історія, яку я почув від Івана, можливо, в той самий день, коли розглядав його годинник. Це був випадок, який трапився з Іваном-школярем.

На титульній сторінці сценарію «Толока» написано:

За віршем
Тараса Шевченка,
а також
з неоприлюдненого
і ненадрукованого
Юрія Іллєнка
та
Івана Миколайчука

Історія, яку я почув тоді від Івана не залишала мене, так само, як і розповідь брата аж поки я не побачив, що вони складають з баладою Тараса Шевченко триєдність – так, як можуть єднатися ключ, замок і двері. Але знову я – боржник, бо фільм поки що не вдається дозняти.

Я думаю, що є люди, які позичили нам надто багато, щоби можна було колись розрахуватися з боргами. Але робити це необхідно.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company