«Американський тато» не ховав сліз»

Кажуть, вчитися треба завжди. Звісно, базові знання ми здобуваємо у школі: вивчаємо різні дисципліни, знаходимо друзів, розвиваємо лідерські навички, отримуємо перший досвід. А трапляється, зважуємося на ризиковані кроки. Валерія Радченко школяркою здобула  «щасливий квиток» на рік навчання у США. А коли повернулася, щоб продовжити вищі студії, – вибрала Київський університет імені Бориса Грінченка. Пояснює: програма навчання тут насиченіша, ніж в інших вишах. Вивчає суспільні комунікації на факультеті права та міжнародних відносин.

–  Валеріє, а як ти потрапила в заокеанську школу?

За безкоштовною програмою, яку фінансує уряд США. Вона дає можливість українським школярам десятих та одинадцятих класів упродовж року навчатися і проживати в американській родині. Про неї нам розповідали у школі, нею скористалися мої друзі. І я спробувала пройти відбір ще у дев’ятому класі, але тоді не склалося. Фортуна усміхнулася мені через рік….

Відбір відбувався трьома турами. Спершу перевіряли загальний рівень англійської, потім  тестування, писали кілька есе. На заключному етапі –  співбесіда і колективна гра, в якій перевіряли комунікаційні і лідерські навички. Схвальну відповідь отримала за кілька місяців. Тоді ж поїхала до Києва. Там випускники минулорічних програм поділилися з новими учасниками і батьками загальними рекомендаціями і досвідом.  А влітку був ще й табір в Ірпені: там знайомилися із законами США, отримали додаткову корисну інформацію.

–  І яке враження справила американська родина?

– Як кажуть, сім’ю не вибирають, і там її теж вибрали замість мене. Потрапила в містечко Мозес-лейк, що у штаті Вашингтон. Коли довідалася, де мешкатиму майбутні десять місяців, відразу відшукала родину в соціальних мережах. До речі, смішна історія вийшла. Коли ввела ім’я в пошуковий рядок і побачила результати, злякалась. З фото на мене дивилася недоброзичлива бабця в кріслі. Але потім таки відшукала свою майбутню «американську маму», почали спілкуватись.

–  Швидко звикла до нових умов?

– На початках було складно. Новий незнаний світ, інший клімат… Родина, у якої зупинилася, мешкала у приватному будинку, на далекій околиці містечка, без сусідів.  Це фермери, у їхньому господарстві майже двісті корів.

Потрібен був час, щоб освоїтися в новому товаристві однолітків. Перезнайомитися, знайти друзів. І за рідними в Україні, звісно, сумувала.

– А мовний бар’єр?

– Їхала, здавалося б, із добрим знанням мови. Та й спілкуючись з американцями, чула від них  підбадьорливі слова про мою «хорошу англійську». Але деякі слова все одно доводилось перепитувати. Переважно у розмовах про якісь побудові речі, повсякденні дрібнички. Ці слова не вчать у школі, їх немає в підручнику…

– Американська школа сподобалася?

– Вона була в сусідньому містечку. Там навчалося десь дві сотні учнів. І це мене трохи шокувало, адже в моїй рідній мелітопольській школі – близько 1400 дітей. А в моїй американській школі були і «плюси», і «мінуси».  Але, що реально сподобалось: там можна було спробувати себе у всіх видах спорту – секції не переповнені. Тому займалася  волейболом, чирлідингом (вид спорту, який поєднує в собі елементи шоу і гімнастику, акробатику тощо, – авт.) і софтболом (різновид бейсболу, авт.). Хоча у софтболі до кінця сезону не протрималася: важкий спорт, як на мене.

А от займатись екстремальним спортом нам не дозволяли правила навчального обміну. Як і  вживати алкоголь, курити тощо. Окремо з нами працювала координаторка проєкту, цікавилася успіхами в школі, адаптацією в родинах,  влаштовувала різні екскурсії .

Важко давалося навчання?

– Викладачка  англійської давала проаналізувати поему ХVII століття, а там багато незнайомих слів, що вийшли з ужитку… Був клас мистецтва, де ми створювали різні креативні проекти, робили колажі, плели вази з лози, малювали. Математика здалася мені легкою. Робила різні презентації і їздила на цікаві конференції. Загалом  програма була розрахована на розвиток навичок менеджменту, управління, лідерства. Тож мала не лише шкільні завдання…

Знайшла чимало друзів і знайомих. З деякими підтримую контакти, наприклад, з Одрі. Американка зараз теж навчається за обміном в Німеччині. Були друзі й серед учасників проєкту з нашої школи. Але за океаном у багатьох інші погляди на дружбу. Американці індивідуалісти. Можуть, вперше побачивши людину, сказати: «Ти мій друг», а на другий день забути як тебе звати…

Стосунки з родиною, у якої мешкала, склалися?

– Спочатку почувалася незвично, адже моя маріупольська родина невелика. «Приймаючих» батьків звали Керрі і Скотт Дауерси. У них шестеро дітей. Дві старші дочки і син вже закінчили школу і мешкали окремо. Тому я могла назвати себе «найстаршою серед дітей»: потім ішов Байрон, за ним Марсі та Еліот.  Кожного вечора ми збиралися за вечерею. Як і в інших сім’ях, бралися за руки і молилися. Загалом, за столом досить гамірно. Кожен розповідав де був, що бачив. Був вечір, коли одна зі старших дочок повернулася з Гаваїв, куди їздила на весілля подруги. Ми тоді всю вечерю розмовляли лише про цю подорож, багато розпитували. Мені дуже сподобалось у родині, хоча спершу я соромилась. Побачила приклад справжньої дружньої сім’ї зі своїми традиціями. На Різдво зібралося мабуть зо три десятки родичів. Як в американських фільмах.

Всі здивувалися, що в Україні Різдво святкують двічі, залежно від конфесії. А як захопилися нашими колядками!

Коли випало багато снігу, «тато Скотт» вивів снігохід і довго мене катав. Ми швидко мчали через поле, снігохід підкидало вгору. Незабутні враження і море задоволення.

А як там святкують Різдво?

– Як ми Новий рік! Ставлять ялинку, обмінюються подарунками, столи, як і в нас, аж просідають від страв. Того Різдва родина зібралася у бабусі: ми з батьками, старший брат, сестри зі своїми нареченими, тітки, бабусі, дідусі…  Кожен привіз  якусь страву. І, звичайно ж,  новорічні подарунки. Я отримала светр з надписом «Вашингтон» і маленьку коробку. Відкриваю, а там ніж. Спершу не зрозуміла, а мама пояснила, що така сімейна традиція: кожного року дарувати ножі.

Ти згадала, що твої «американські батьки» мають ферму. Допомагала їм господарювати?

– Глава родини встає щодосвіта о п’ятій, на квадроциклі об’їжджає ферму, годує корів. Якось у неділю розбудив і мене, попросив допомогти. Думала, жартує… Повільно кермувала вантажівкою, а він розкидав з кузова корм. А господиня на фермі опікувалася свиньми.

На кухні, як правило, розподіляли обов’язки між усіма. Хтось нарізав салат, хтось смажив стейки. «Наша» гречка сподобалася батькам, але діти її чомусь не оцінили. Готувала голубці, а от з борщем не склалося – не мали всіх необхідних складників…

Важко було прощатися з американською сім’єю і друзями? Згадуєш їх часто?

– Звичайно. В мене залишились теплі спогади. Я справді плакала, коли сідала в літак. І мій «американський тато» не ховав  сліз.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company