У день других роковин широкомасштабного вторгнення російських варварів в Україну, на одній із центральних площ німецького міста Реґенсбург українсько-баварське об’єднання «Hromada Читати далі…
Кінець дві тисячі тринадцятого Мені вісім. Я заклякаю навпроти телевізора, коло ранкового випуску новин. Що відбувається, чому навколо монумента Берегині на Читати далі…
Впродовж історії українська культура зазначала чимало утисків: століттями Польща, росія силуванням чи милуванням намагалися асимілювати українську ідентичність поміж своїх. Те ж
Новий мультимедійний проєкт «Площа Героїв» має намір розкрити для широкого загалу маловідомі, а то й незнані драматичні сторінки зародження, становлення і
Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»
Травень 30, 2019Данііл ЦИКАЛОВСЬКИЙ, студент І курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка2 коментарі
Цю зустріч хтось назве випадковою, хоча, може, нас звела сама доля. Ось ви йдете вулицею, аж раптом вас зупиняє незнайомий добродій. І питає думку про людину, котра стоїть поблизу. Бо вона, як йому видається, ідеальний типаж для картини про козацьку минувшину. Глянувши на ймовірну «натуру», погоджуюся: дядько й справді схожий на старого козака…
Так невимушено та неочікувано зазнайомився з
Анатолієм Марковським. Вільний художник, трохи філософ і романтик в душі, він
не намагається виділитися. У натовпі, певне, пройдете повз і не звернете уваги.
Але варто було нам навіть недовго поспілкуватися, щоб я зрозумів: чоловік
справді неординарний. Навіть долею.
– Дід мій – офіцер царської армії, вимушено подався
до Сибіру, бо був революціонер, брав участь у змові проти царя, – неспішно
починає Анатолій Олексійович. – Його б точно схопили, судили і розстріляли, але
друзі вчасно попередили. Так неподалік Омська постав хутір Марковських. Дід був
добрим хазяїном, навіть розбагатів. Пишаюся ним: розумний був і чесний. Мої батько
й мати зустрілися в Омську, одружилися, а 1929 року переїхали у Миколаївську
область, в селище Артемівку. Там їх застала колективізація. Двічі пережили
страшний голод. У 1941-му батько пішов на війну. А наше село зайняли окупанти –
німці з румунами. Наступного року народився я. Мати згадувала: поки німці бродили
селом, тримала мене на руках. Звісно, не пам’ятаю тих років, але точно знаю: виживали тяжко – після війни злидні були
страшенні. Повернувшись із фронту, батько влаштувався в колгосп комбайнером,
тому хліб, який я дуже любив, був на столі маже завжди. До школи я ходив у
Миколаєві, а от на вищу освіту мені батьки так і не змогли стягтися. Шістнадцятилітком
покинув рідне село, пішов світом – «навчатися жить». У Кривому Розі закінчив
школу ФЗН (фабрично-заводського навчання) за спеціальністю тесляр-столяр. Розбудовував
Кіровоград, той, що нині Кропивницький. З хлопцями стелили підлоги, крили дахи.
А далі подався під Жовті Води, на уранову шахту. Облаштовував забої: два
кілометри щодня… Через пів року з другом подалися на Крайню Північ, у селище
Тіксі, що в Якутії. Набрали з собою фруктів, овочів і всякої всячини. Місцеві були
ошелешені, коли побачили у нас свіжі огірки та вишні. Роботи переробив усякої:
був матросом, сплавляв ліс, завантажував кораблі.
– В армії служили?
– Призвали мене аж з третього разу – серце мав
слабеньке. Спершу видали військовий квиток із записом: «Годєн к нєстроєвой
службє». А вже на Півночі призвали вдруге. Стали справляти проводи, і я… зламав
ногу. Два місяці пролежав у гіпсі, а одужавши знову пішов на роботу. Проте наступного
року таки забрали до війська. У Забайкальский військовий округ, до школи
молодших авіаційних спеціалістів. Рік провчився на механіка, а потім два роки
обслуговував літаки.
– Важко служилося?
– Та ні, було прекрасно! Мене ж пізно призвали, у
двадцять три роки. Службу ніс із хлопцями молодшими за мене. Багато малював –
випускали бойові листки. Бувало, що хлопці ображалися, бо заради цього мене іноді
звільняли від служби.
Повернувся з армії сержантом. Отоді й відчув: уже
не можу без мистецтва, страх як кортіло малювати. Правда, я до цього тягся ще з
п’яти років. Завжди кажу: «Як алкоголік п’є, так я малюю».
Закінчив студію мистецтв при Морклубі, поступив в
училище, на художньо-оформлювальне відділення. Вчили мене архітектури,
декоративного мистецтва, живопису. Випустився з документом, що я художник,
маленький такий… Але почав практикувати. Оформляв у Миколаєві будинки культури,
житлові споруди і Бог знає що ще… Як німці кажуть, «Практика – основа теорії».
У книжках можна багато про це вичитати, але цього для нашого брата ой як мало. Ти
бери і працюй – отоді й художником будеш!
– А як стали киянином?
– З Миколаєва подався до Баку – запросив знайомий.
Там зійшовся з жінкою, деякий час прожили разом, але не склалося… З
Азербайджану прилетів до Києва, це був тисяча дев‘ятсот сімдесят восьмий рік. Влаштувався
у рекламному агентстві, оформлювачем. Відразу ж після аварії на Чорнобильській
АЕС начальство наше дременуло, а ми залишилися, як кажуть, «при розбитому кориті».
Отак став вільним художником.
У вісімдесят дев‘ятому році виставив свої перші невеличкі
картини для продажу в переході на площі Льва Толстого. І на диво діло пішло.
Пам‘ятаю, підійшов один чоловік, зацікавився моїми «Чорнобривцями». Сказав, що
він з Нью-Йорка, українець. Сумував за батьківщиною і таки купив картину.
Навіть дав презент – американську авторучку. Тоді я відчув: треба продовжувати.
Але через кілька років столична влада заборонила художникам
виставлятися у переходах. Ми перемістилися на Хрещатик, торгували там до 1991
року, поки й це місце у нас не відібрали. Відтоді виставляємося неподалік
Андріївського узвозу, найбільше – на Алеї художників. Тридцять років отак
продавав свої твори. На жаль, уже не можу – місце коштує дорого, а я не член Спілки
художників.
– Але ж картини Ваші мали покупця.
– Так, свого часу чудово продавалися! Грошей
вистачало. Навіть на те, щоб накривати стіл для друзів-художників: люблю пригощати
людей. А останні років п’ять діло пішло гірше.
– Що змінилося? Людей менше цікавить мистецтво?
– Ти ж бачиш, що стало з народом: майже немає
«середніх» людей, які мали б жити нормально. А картина – річ духовна, про неї
замислюєшся, коли вже не думаєш як дістати шмат хліба. Люди зараз не знають, що
буде завтра,то де вже тут дбати про картини?
–
Звідки черпаєте натхнення?
– Надихає природа, природність у широкому
розумінні. Веду здоровий спосіб життя, іноді голодую. Коли не поїси певний час,
очищаєшся, відчуваєш підйом у душі. І хочеться робити щось хороше. Як казав
Джек Лондон, «за натхненням треба бігати з кийком». А я додам: не треба його
чекати – треба працювати. Бо коли зробив добре – і тобі приємно: відчуваєш, що потрібен.
Чому пенсіонери рано помирають? Бо вони все життя працювали, а потім не знають
що робити… І чахнуть від цього, спадають психічно. Треба собою займатися постійно.
Мені додає енергії кава або ж трохи червоного вина. Як писав Карамзін, «вино на
щастя нам дано», воно теж від Бога… Вино і є Бог. Споживати його можна всім,
але конче треба знати міру. А ще наснажуюся відпочинком з друзями. Добрі люди
надихають одне одного.
– Які
сюжети Вам найбільш до вподоби, що любите малювати?
– Іноді пишу етюди. Оце загорівся каштановий цвіт
намалювати, вже й натуру підготував – поставив у вазу розкішну гілочку… А ще працюю над великою картиною для одного
сільського музею Шевченка. Надихаюся чумацькими сюжетами самого Тараса
Григоровича. Зображую на ній українську ніч і хлопчика з волами…
Іноді потрібні роки щоб закінчити картину, постійно щось допрацьовуєш.
– А є
митці, якими захоплюєтеся? Художники чи, може, письменники?
– Художників усіх люблю, найбільше – імпресіоністів:
Клода Моне, Едуарда Мане, Ренуара. Ван Гога поважаю, він, мабуть, був
шизофреніком, але яке ж надчутливе сприйняття реальності мав! Емоційно височів
над усіма!
А письменників? Особисто знайомий з кількома. З
Володимиром Капустіним, поетом та
публіцистом, колишнім редактором газети «Народна армія», з Володимиром Голобородьком,
поетом, автором книжок афоризмів. Вони обидва скоро стануть історією…
* * *
Живуть поміж нас Люди-явища. Їх не величає всенародне визнання, але на їхніх плечах тримається світ.
Опановуючи нейромережі, люди завжди будуть на крок попереду. Штучний інтелект освоює практично всі галузі: медицину, маркетинг, дизайн… Без нього вже важко
Ця виставка під дахом столичного «</spanPinchukArtCentre доволі маленька, але зусиль для її реалізації було закладено дуже багато. Самі посудіть: зібрати за
Прогулюючись знайомим лісом між столичними Новобіличами та селищем Коцюбинським, натрапив на масову вирубку здовж вулиці Підлісна, біля будинкового комплексу «Грюнвальд». Я
В офісі Національної спілки журналістів України журналістка, волонтерка і майор ЗСУ Олена Мокренчук презентувала першу книжку серії «Герої Моєї країни».
Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, презентував у Національному музеї літератури свою нову книжку. Цього разу – науково-публіцистичне дослідження про
Литовська столиця завжди відзначалася відкритістю до різних культурних впливів. Значна українська громада, глибоко закорінена в історію цього міста, вельми помітна у
Тут сплітаються традиції та комерція, а панує радість святкування. Чарівний світ ярмарку Казюкаса, знаний також як Kaziuko Mugė – серед найпопулярніших
Нове дослідження, проведене «Tesco Bank», засвідчило: 40% туристів не вельми обізнані, скільки «чайових» прийнято залишати у конкретних країнах. На перший погляд,
Власник соцмережі «X» мільярдер Ілон Маск незадоволений рекламодавцями, які відмовляються використовувати його платформу. На конференції «DealBook Summit», відповідаючи на запитання про
Пишаюсь першою роботою, синку!
Цікава людина, чудова розповідь!