Засновника та керівника Київського театру-студії імпровізації «Чорний квадрат» Анатолія Нейолова називають учителем. І не лише на чорному квадраті сцени, а й у житті. Як згадує сам пан Анатолій, у дитинстві театр він особливо не любив. Тоді юний Толя й гадки не мав, що саме театр, щирий, правдивий, вибухово-імпровізаційний, стане справою його життя.

– У школі нас примушували ходити в ТЮГ, – веде мову Неєлов. – Там дорослі бородаті дядьки грали підлітків, тітка віком за 50 – школярку. Це було нерозумно і нечесно. У мене абсолютний слух на правду. Якщо актори грають фальшиво, це для мене як залізом по склу. Потім випадково опинився в театральній студії Анатолія Чиркова, де займалися Влад Троїцький, Олег Скрипка, і побачив – театр може бути цікавим і живим! Вступив до Київського університету імені Карпенка-Карого, на курс до режисера Віктора Борисовича Кісіна. У мене була ідея створити не просто театр, а щось справжнє.

– Анатолію Миколайовичу, іноді можна почути: «Я не розумію театр», як думаєте, що це означає?

– Це все одно що сказати: «Я не розумію життя». Ну й не розумій… Життя та театр – тотожні поняття. Чесно, мені по барабану, як людина ставиться до театру, це її проблеми. Адже що таке робота режисера? Я повинен приготувати борщ на 600 осіб, при цьому борщ буде один, але комусь в ньому мало капусти, а декому – багато, іншим не вистачатиме м’яса, а вегетаріанець з ними не погодиться. Тому ти не розраховуєш, що борщ сподобається всім. Головне, щоб людина, яка його з’їла, захотіла ще.

– І в цьому секрет театру імпровізації?

– Імпровізація – це створення твору в момент його виконання. Неважливо, ти зараз складаєш текст на ходу, або цей текст ти кажеш вже 20 років. Справжній імпровізатор взагалі не додає ані букви – народжує твір тут і зараз. Імпровізація – це коли актор говорить: «Я тебе не люблю» разів 20 або 200, а я думаю: нічого собі, він же говорить з глибини серця! Питання не в тому, що фраза повинна бути складена заново, питання в тому, що вона повинна бути живою. Саме тому є дуже чіткий поділ на спектаклі академічні та живі.

– Тобто театр імпровізації – це живий театр? Якесь масло масляне…

– Давайте так. Життя та імпровізація – тотожні поняття? Ні. Імпровізація – це завжди цілеспрямований процес. У житті відсутність мети – найгірша з доль. Не можна імпровізувати, не володіючи метою.

– Але ж кожен театр прагне до такої мети!

– Імпровізація – штука ширша, ніж театр. Люди живуть життя чи проживають  його як твір. І не важливо, що при цьому не буде написано книгу, не буде знято фільм. Реальність завжди одна і та ж, важливо ставлення до неї.

– Саме тому, запрошуючи нових акторів, ви говорите їм: «Вік не перешкода»?

– Чим старша людина, тим більше у неї життєвого досвіду, тим швидше вона навчається. Ніякий 17-річний красень не переграє Льошу Курилка. У театральних інститутах є обмеження за віком з однієї причини: щоб «старпери», які ведуть заняття, могли впливати на молоді незміцнілі уми. Набагато цікавіше, якщо людина з двома вищими освітами мого віку хоче вчитися. Я працюю з ним в партнерстві – жодного домінування. Він знає які дива творять багаторазове повторення і завзятість. 35-річний студент знає, що час – це єдина цінна валюта в світі. Він не буде витрачати її на сумніви. Кожна неефективна година – це мінус шматочок життя. Коли роблю вистави, ставлю одне запитання: чи маємо право забирати у глядача вечір? Якщо актори намагаються відповісти, мовляв, хочу щось сказати глядачеві, – кажу: «Навіщо?! Перестань займатися собою, займися глядачем».

– Тобто ви підлаштовуєтеся під глядача?

– Я зобов’язаний! Ми працюємо для нього. Інакше буде так, що і молочник скаже: я буду робити молоко з сіллю, мені подобається і мені пофіг, що споживачеві не подобається. Немає глядача – немає нас: він наш господар. Мистецтво управляти глядачем – це стратегія. Спочатку ми йому покажемо щось легеньке, зі словом «секс» в назві, а потім він прийде на виставу «Вечеря в чотири руки» про Баха і Генделя.

– Однак в афішах театрів все частіше зловживають темою сексу, а в постановках з’являється все більше мату…

– Культура мату – тонке мистецтво. У мене мат в контексті, він частина структури. А мат заради мату – це бруд. Але категорична заборона на використання мату – це святенництво. І те й інше – дві сторони однієї медалі, перебір. Чи може бути мат на сцені? Так. Чи повинен? Ні. Чи може бути часто? В жодному разі! Чи має він право на легкі вкраплення? Звісно. Це наша реальність. Деякі режисери помилково вважають, що це наближення до народу. Насправді – це віддалення. Мат повинен бути драматургічно обґрунтований.

– А слово «секс» у заголовках?

– У нас був чудовий спектакль «Метаморфози», але він взагалі не продавався. Ми назвали його «Огризки життя, або 19 сантиметрів любові» – і народ пішов. Повний зал! У самому ж спектаклі ми не поміняли ні слова. Тепер в назві намагаємося натякнути, не використовуючи слово «секс». Наприклад, «Роздягайся, будемо говорити».

– Схоже, народ уже чекає від «Чорного квадрата» «сексуальну» тематику. Саме тому ви не ставите класику?

– Вона не продасться. Ми не беремо у держави жодної копійки, при цьому не тільки платимо зарплату акторам, але й допомагаємо хлопцям в зоні бойових дій. Зараз ось машину швидкої допомоги для солдатів купили. Бізнесом же театр назвати складно.