«РЕЧИТАТИВ СВЯТОСЛАВА»… НЕ З ТОЇ ОПЕРИ

Ура! Те, що понад чверть віку шукали, наче груші в попелі, наші зело премудрі правителі, паче мудрі партійні вожді купно з просто мудрими політологами, правниками, соціологами, філософами,  нарешті-таки знайдено!
Питаєте, що?
Та корінь нашого зла! Його альфу й омегу! Його закляту пуповину!
Якого такого зла? – допитуєтеся.
Відповідаю: найпершого! Найзлішого зла!

– А-а-а, отого… – хтось звично одмахується, мов од мухи, рукою, кисло кривиться і вже поривається йти.

Хвилиночку, читачу, не спішіть! Кажу ж бо, знайшли корінь! І не якийсь там бічний чи відростковий, а головний.

Та й не хто-небудь, а сам Святослав Вакарчук відкопав.

Днями наш славетний співак, перебуваючи на «Радіо Аристократи» (Свят-свят-свят! А втім чого дивуватися, якщо маємо журнал «Олігарх», де красується заледве не вест вітчизняний істеблішмент?), так от наша Зірка сцени і майданів видав в етер архіприголомшливу новину: виявляється, причиною корупції в Україні є… культ сім’ї.

Ось вам отой корінь. В увесь зріст. Хрумкай-смакуй, народе:

«У нас певною мірою збочений культ сім’ї, який фактично підживлює корупцію. Будь-який чиновник каже: «Інтереси моєї родини найголовніше, тому я буду грабувати державу, але моїм дітям буде добре».

І далі:

«В Україні є проблема – вузьке коло довіри. Українське коло довіри обмежується власною сім’єю. Це – велика драма чи навіть трагедія  для суспільства, яке прагне побудувати демократичне, вільне суспільство. Коло довіри повинно бути розширене до громадськості, до міста і до кожного громадянина своєї країни. Ти повинен довіряти людині, яка живе з іншого боку країни – і ментально, і інтуїтивно – апріорі так само, як довіряєш тому, хто живе близько».

«Родино-родинонько, бідна твоя годинонька»! Хто та як тебе тільки за багатотисячне літочислення не шматували, срамували та не огиджували! За новітню історію – комуністи, для яких сім’я понятійно зі страшним скрипом трансформовувалася від більшовицької звироднілості «живемо комуною», від «виразки проклятого минулого», що її мали б зцілити колектив і партія (у яку тотальну суспільну деморалізацію це вилилося – читайте «Котлован» росіянина Андрєя Платонова чи «Буйних хміль» українця Олександра Копиленка) до «ячєйкі общєства», а фактично – до орвеллівських обор, до комунальних малогабаритних загонів для утримання домашньої худоби, чи то пак «єдіной історічєской общності». Та й далі, у новітню Україну, – до «мафіїзації», підміни поняття, коли слово «сім’я» нав’язують суспільству як такий собі евфемізм бандитського, хамського клану при владі.

Ліберальна нуртівлива течія, що залляла бистриною Старий і Новий «цивілізовані світи», жене  хвилю непорочної демократії і постцивілізаційного економіко-суспільного прогресу без меж і кордонів. Для неї і для її здавалося б непримиренного візаві більшовизму, сім’я, родина – така ж люта загата, як людська самодостатність, як самобутня некерованість. Тому й у фаворі ортего-і-гасетівські візії про селюцькі нації, санчо-пансизм, з якими свого часу носилися мов з писаними торбами наші святіші од усіх римських пап демократичні «апостоли правди і свободи», всі оті екзильні доктори цимбалісті, кульчицькі, повчаннями яких замиловувалися та зачитувалися наші правовірні романтики-демократи 90-х. Звідси й масовий культ меншовартості, самовибивання духу «хуторянства», «рідної хати», «шароварщини», ниття про невиліковні метастази «бездержавності», марення своїм ситим зате рівноправним осідком в постіндустріальній модифікації лєнінських «Сполучених Штатів Європи».

На мапі світу – геополітичні розломи. А у нас – свіжий вітер ліберальних перемін розгойдує, як стяг, міф про глобалістське  благоденствіє полтавського соцького. Змінилися епітети до ключового слова: «комуністичне» – на «демократичне», проте сутність міфу незмінна.

Але огляньмося в історію. Не таку й сиву. «В останню тяжкую минуту», коли на порозі ненависної пролетарським інтернаціоналістам чи буржуазним лібералам «архаїчної хати» ставав ворог, увесь керівний і спрямовуючий комуністично-ліберальний тарарам як вітром здувало.

Нехай би пан Святослав потрудився піти в Наукову бібліотеку і знайти там архівну добірку книжок із серії «Бібліотека бійця», видану за редакції Миколи Бажана для українських воїнів у часи Другої світової. Я мав у своїй книгозбірні з цієї серії томик Франка – на жаль, його безслідно «зачитав» один мій випадковий знайомий, нині покійний. Я перечитав із цієї добірки книжку поезій Андрія Малишка. Там не було жодного ідеологічного вірша! Не згадувалася ні партія, ні СРСР, ні навіть Сталін з Леніним. Зате ледь не у кожному вірші – хата, мати, батько, родина, рідний край… Те найсвятіше, найсокровенніше, що робить людину Людиною, що тримали в серці воїни, що боронили і заради чого приймали смерть. Недаремне одразу по війні всі книжки цієї серії з приписом «буржуазно-націоналістичні» було безслідно вилучено з масових бібліотек.

Маю сміливість стверджувати, що в серці своїм нинішні воїни, які боронять Україну від московського зайди, несуть ті ж таки цінності. Разом з оберегами – світлинами найдорожчих, рідних у нагрудних кишенях своїх одностроїв.

«Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя».

Пане Вакарчук, повчіться культу родини у правовірних євреїв, які знають толк у капіталах. Оце й буде для Вас наочним прикладом «розширення кола довіри».

Не знаю, чим так допекла Святославові сім’я. Може, це суто особистісне – хтозна… Але  приплітати її до корупції – це, звиняєте, як тулити горбатого до плота. Бо ніде так не процвітає липкорукість, як у суспільстві липких душ, там, де правлять ходу не мальовані храмові, а «воплощенні» життєві боги – Гермес і Телець. Де найревніше моляться грошві, де найщиріше б’ють поклони Фортуні, Фартові, Виграшу. Де не чесному трудовому поту осанну піють, а шаленому Джек-поту. Де оголошені дивляться, як жеруть дари вибрані. Де гра в лотерею збира під телевізорами легіони знедолених, запінених азартом. Де заробітчанські телешоу «За стєклом», «Дом-надцать», «Рассмєші коміка» чи «Міняю жінку» викликають загальнонародне паломництво. Де неправедні приватні маєтки-палаци нововиплоджених «аристократів», вітчизняних «маркізів-карабасів» ростуть на горбах тисячів заморених нуждою.

 Ті, хто обдирають країну як липку, хто краде і захряс у хабарництві, як це не парадоксально, менше за все думають про свої родини, про благополуччя своїх дітей та онуків. Зло матеріальне і  посіяне десь – неминуче повернеться до сівача страшним жнивом. Хай і в якомусь коліні. Оце наше неправедне багатство, нажите на біді мільйонів, вбивче: розтліваючи дітей,  які звикають до розкошей і царювання грошви, що все може, звироднює наступні покоління. Тому сьогочасна липкорукість і зажерливість наських бариг при посадах – не від турботи про родину, а від злоякісного егоїзму чи то пак егоцентризму, пупізму». Від психічної ущербності, від дезорієнтації в координатах цінностей, від того, що людина знелюднюється, фактично вилущується із світу у свою ситу барлогу, у своє комфортне лігвисько, стає барахлом, покидьком із золотими п’ятаками на очах.

«Не туди б’єш, Іване…»,  – залишив колись повчальний докір для нас кіногерой Довженка.

Тому…

Шановний Святославе, краще співайте. У співі Ви неперевершений. Бо речитативи Вам таки не вдаються. Все якось – не з тої опери.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company