«АРСЕНІАДА»: КЛІНІЧНА ФОРМА НЕЗАМІННОСТІ

Маю мудрого приятеля, який любить повторювати: «Не думай, що життя таке просте. Воно простіше, ніж ти думаєш».

Та балаганна «фаустіада», що відбулася під куполом Верховної Ради України з «ремейком звіту», публічним звалянням у смолі та пір’ї, зате викличною НЕ-відставкою Уряду і його очільника,  зо всією силою доводить стару гірку істину: які безповоротно кінчені злидні ті, у кого за душею нема нічого, крім грошви.  Коли сметана, у якій жируєш вареником, схиляє щодня ревти в ситій стомі: «Життя, спинися, – ти прекрасне!»

Традиційна фатальна, безстидна, стоклята згубна пандемія, злютованістю, вогнем і кров’ю Майдану виштовхана два роки тому у двері, схоже, таки вернулася вікном: забродила масним бродивом у найвищих владних кабінетах, у вождівських головах, у сонмі вірних, себто у стовковиську придворної челяді. Та напасниця, од якої, виявляється, не дає імунітету ані диплом про найвищу освіту, ні рідна українська з вільною англійською у мовному багажі, ні легіон мудрих імпортованих дорадників і соратників, ні мантра про щире прагнення європейської України і радикальних всеосяжних реформ.

Це «боляка» клінічно завищеної самооцінки, жадоби їстовитого владарювання, патологічно невідповідної розумовим, духовним, фізичним потенціям, або ж, як в Одесі кажуть, «організму тіла». «Коли не пиріг, то не пирожися», – приказувала у таких випадках моя світлої пам’яті мудра тітка Савета. Вона не спізнала інститутів, не читала премудрих книжок, окрім Святого Письма, навіть середньої освіти не мала, але достеменно знала: не хочеш вселюдського поганьбиська – не берися за діло, яке тобі не по раменах. До якого жижками та умом не доріс.

Чому це звично і природно для слюсаря, механізатора, кухаря, водія, вчителя, лікаря, зате якась нестравна шумерська грамота – для міністра, нардепа, Генпрокурора чи голови уряду? Чому від випадкового вчителя, який узяв та й звільнив не своє нагріте місце, не рушиться ані його рідна школа, ні тим паче вся освіта, а од демісії профнепридатного керманича міністерства чи цілого уряду має безпремінно піти прахом ціла галузь, сфера діяльності, ба й ціла країна? Звідки ця клінічна форма незамінності одиниці при нашому здоровому, мудрому, освіченому, самодостатньому державному Велелюдді?

Чому звичайнісіньку відставку уряду, який немощами довів задеклароване два роки тому реформування країни до її економіко-соціального деформування, а відтак до реального масованого суспільного «реформатюччя», – чому сей за нинішніх умов цілком логічний і суто процедурний ритуал треба доконче перетворювати на «матч смерті», «битву олігархів», «турнір двірцевих змов» чи «парламентський «Титанік»?  Хто у політичних баришах від сеї «махльойки»? Президент? – Явно ні! Прем’єр?  Не смішіть! Якась парламентська фракція? Де там! Коаліція? Тим паче! Опозиція? Най не тішиться сподіваннями! Україна? Смутку, мій смутку…

Уряд коаліції, отримавши за свою з дозволу сказати «діяльність» гучне поганьблення ще й незадовільну оцінку парламентарів, весело втерся, став у бійцівську стійку, знайшов, очевидячки, якісь вельми цінні, конвертовані та ліквідні аргументи для частини чистих депутатських рук, аби ті пальцями і кнопками для голосування заблокували вотум недовіри, – і наше вам з чубчиком:  владарюватиме собі далі. І то щонайменше півроку – при законному «не приступі», гарантований од парламентсько-президентських зазіхань. З Банкової занепокоєно пальчиком сваряться, Будинок під куполом ходором ходить, коаліція тріщить, як Пархомова свитка, експерти-політологи безсило замінили аргументи лайками, а народ кляне владу до сьомого коліна.

Уявіть хірурга, якого законно визнали профнепридатним, але дозволили і далі оперувати. Невдала аналогія, кажете? Тоді напружмо уяву для іншого. У країнах вікової, традиційної, панівної, цивілізованої і ще якоїсь там справжньої демократії, куди ми під орудою наших праведних європоводирів так довго і тяжко прагнемо, у тій-таки Італії, чи Франції, Бельгії, чи Польщі, уряд, набравшись від громадської думки 70 відсотків «чорних міток», а від парламентів ганьби, – негайно і всім гуртяком пішов би у відставку. Спокійно. Діловито. Без істерик, одливання водою та одривання од насидженого крісла прем’єра чи міністрів.

Для них, італійських-французьких-бельгійських-польських і всіх інших європейських прем’єрів з міністрами разом,  це, звісно, теж і дискомфортний, і болючий, і навіть гнітючий та принизливий процес. Але є демократична воля виборців, народу, і та чиста сила впливу на владу – над партійними, клановими, а тим паче особистими нечистими амбіціями. Вона постійна, перманентна, а не як у нас – від виборів до виборів. Для цього існують інституції громадянського суспільства, громадської думки, постійні соціологічні заміри її, думки, температурних параметрів. Для цього не спить опозиція, яка не живе за принципами «чим гірше – тим краще» чи «хай згине країна, аби ми жирували», як наші «непримиренні».  І якщо тамтешня система партійно-політичних противаг і не викорінює дотла рецидивів політичних «договірняків», ба й корупційних схем, зате гарантовано не допускає месіанства і винятковості у владних верхотурах.

У нас же заслужена відставка чиновника, нехай і з обойми державних діячів першого ряду – це вселенська трагедія, вандея, поруга. Блюзнірство масштабів одночасної і нищівної руйнації всіх трьох лавр. Армагеддон, куди безпремінно мають злетітися на своє торжество і на потоптання нещасного народу всі темні сили світу. Сеанс екзорцизму, коли здорові дядьки і тітки при вищих освітах, довірі виборців, при перших рангах державного службовця і персональній відповідальності за долю держави на трибуні Верховної Ради чи на всяких рейтингових політичних шоу ревуть білугами, рвуть на собі волосся, заламують руки, заходяться в істеричних голосіннях, доводячи народу, що тільки-но цей уряд піде геть, – з Дніпра, акурат проти всиротілого гелікоптерного майданчика і «напівзареконструйованого» Маріїнського палацу небіжчиці імператриці, «видубить» Путін, а в Межигір’я верхи на страусі тут-таки втургуниться «єнакіївське пахло», Європа вимурує глуху стіну здовж усього західного кордону, за тисячу гривень продаватимуть хіба що пачку сірників, бо МВФ не дасть грошей…

Війна і європейські позики – це як «цоб і цабе», «батіг і пряник» у фірманському арсеналі нинішніх наших верховних керманичів-погоничів. Цим консолідують і маніпулюють, стимулюють і залякують, крутять і вертять, приторговують і гендлюють. Цим утверджують себе в очах громадської думки. Цим живуть-можуть, цим збагачуються, красуються, величаються, самопомазуються у «незамінні».  Їхня пам’ять про Майдан куцішає, мізеріє: уже не вони у Ньому, а Він для них. Чим вищають і міцнішають дорогі постаменти під їхньою монументальністю, тим важче їм стрибнути на грішну землю, вклонитися за честь людям, щиро вибачитися перед ними за те, що цю високу честь не виправдали,  і тихо-мирно піти, віддавши кермо влади достойникам. А їх, істинних достойників, слава Творцеві, є на Вкраїні милій: один лишень Волонтерський рух дав би посланців на десятки урядів.

Натомість нас лякають марою  нестабільності. Це тоді коли кожен з нас ходить на роботу як на свято, бо точно знає, що завтра це свято може урватися. Коли боїмося застуди гірше смерті, бо не відаємо, скільки завтра коштуватимуть найнеобхідніші ліки. Коли щодень гривня худне, зате розбухають комунальні платежі. Коли податки витягують уже не жили, а кісткові соки. Коли бізнес – як війна, а війна – це бізнес. Коли люди чекають безвізового режиму як масового «ісходу», омріяної втечі на заробітки. Коли валютні надходження від рідних заробітчан переважають іноземні інвестиції в українську економіку.

Якщо у нинішньої «стабільності» таке страшне жниво, коли ворог удерся в двір, ламає повітки, загороди, валяє стіни, б’є вікна, а свої, у гетьманські кунтуші ряджені, рідні, тим часом стягають з братів менших натільний одяг і загарно міряються між собою довжиною булав і бунчуків, –  прочумуймося. Яка може бути стабільність, коли ми самі собі у своїй господі і на свою голову: щуку – у річку, лиса – в курник, вовка – в отару, а ведмедя – на пасіку?

Стабільність держави – це якщо під ногами партійних авантюристів, владних сластолюбців, олігархів, незамінних і вічно неситих вождів, політичних корупціонерів щомиті земелька гойдається. Отоді людям добрим, працьовитим, талановитим, хазяйновитим, підприємливим, мудрим – із коліна в коліно – на цій землі, у цій державі стабільно. Тоді тут легко «і рости і діяти».

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company