«Автостопом» – на край Європи

Якось увечері я, звичайний горопаха, пірнув у невеселі думки і незчувся, як сидів геть закутий депресією. Проблеми з навчанням, негаразди з роботою, непорозуміння з близькими, але найприкріша думка, що настирливо дошкуляла, – гроші. Точніше – їхня відсутність. А через те набиралася сил гірка досада: мовляв, без цих клятих папірців не ступиш і кроку.

Отак згризався, аж доки не збагнув: з таким настроєм добра не жди. Надворі благодатне літо, я стовбичу вдома, як той бовдур. Отак раптом осінила мене промениста ідея: а що як довести самому собі і всьому світові, що щастя таки не в грошах?

У дитинстві не мав можливості подорожувати, насолоджуватися краєвидами, життям інших людей. То чому ж тепер, коли є час, бажання, закордонний паспорт,  а головне безвіз,  я повинен сидіти вдома і згризатися всякою маячнею?

Сказано – зроблено. Для початку знайшов собі для цього задуму приятеля-напарника Сашка. Разом твердо вирішили: побачимо світ за мінімум з власного гаманця, зате щонайбільше користаючись власними знаннями, навиками і, звісно ж, нашими золотими характерами, зокрема комунікабельністю.

Визначили і мету мандрівки: самісінький край Старого Світу, Португалія.
Спершу це скидалося на божевілля. Та ми цього чемно й не заперечували,  особливо в розмові з батьками. Але в душі обраній меті не зраджували ані на йоту.

Сам я так серйозно налаштувався на цю поїздку, що збити з курсу мене вже ніхто і ніщо не змогли б. Якби кожного слухав, далі Києва не виїхав би. А тим часом почалася експрес-підготовка: скачав офлайн карти Maps.me, зареєструвався і в нехитрий спосіб отримав безкоштовно верифікацію в системі Couchsurfing. Знайшов намет, спальні мішки, похідний наплічник і безліч усяких потрібних дрібниць.

Ми склали маршрут, якого, до слова, намагалися дотримуватися впродовж усієї подорожі. Але він був розрахований лише в один бік. Ми гадали до наївного просто: якщо вже доберемося туди, то звідти точно знайдемо спосіб повернутися додому. Отже, мали дістатися з Києва до Лісабона через Львів, Краків, Вроцлав, Ерфурт, Франкфурт, Париж, Бордо, Сан-Себастьян і Порту.

Зібравшись нарешті з думками, відкинувши непотрібні, вислухавши настанови батька, плач мами, глузування недругів і слова підтримки друзів, ми рушили швидкісним потягом до Львова. Цей відтинок шляху долали переважно мовчки, все ще до кінця не збагнувши, що ж відбувається, куди і навіщо їдемо. Втішалися сподіванням на краще, але тривога мимоволі не відпускала.

З такими невеселими думками вийшли на платформу львівського двірця. І вже за мить вдихали аромат кави, впивалися українською мовою і веселим гамором. Чим зачаровує місто Лева: воно таке кавово-ароматне, гречне і привітне увесь рік – попри  погоди, сезони, проблеми. Ночувати пішли до давнього товариша: той зустрів нас як рідних. З думкою про те, що завтра нас чекає важливий день, ми сумирно повкладалися спати.

А назавтра з променями вранішнього сонця вже снідали в одній з львівських кав’ярень, теплій та затишній. І настрій мали геть інший: щось близьке до «море по коліна». Після сніданку – планова закупівля провіанту: пару літрів води, паштет, консерви, локшина і пюре швидкого приготування… Згодом уже стояли на трасі – ловили попутку у бік польського кордону. І диво: за якихось півгодини «застопили» доброго чоловіка, тезку мого товариша: їхав у напрямку Кракова.

Зраділи неймовірно: є початок!

Краків

Захоплені розмовами, перетнули кордон і зрештою доїхали до того роздоріжжя, де мусіли розлучитись з нашим новим знайомим. Змінивши «автостопом» ще пару автівок, опинися за 100 кілометрів від Кракова. Отут і почалися труднощі. Не знаю навіщо послухали місцевого дідуся на велосипеді, який нам повідав, що на цій дорозі ми навряд чи спинимо автомобіль, а тому нам краще перебратися до іншої траси, за 4 км звідси.

Годину бредучи пшеничним полем, таки вийшли на ту дорогу і… відразу потрапили до рук польської поліції. Спиняти машину на магістралі заборонено. Образливо, бо ми це знали, але, втомлені, не зуміли як слід пояснити. А отже змушені були потратити перші гроші за кордоном – на штраф: 50 злотих. Зате стражі порядку підкинули нас автівкою туди, де ми легко знайшли чоловіка, котрий довіз нас до Кракова.

Прикрістю з поліцією наші клопоти того дня не вичерпалися. Ще треба було знайти місце для ночівлі. Зголосився мені в цьому допомогти сервіс Каучсерфінг. І вже з надією на близький сон мчимо трамваєм до обіцяного комфортного пристанівку. Але халепа: опиняємося… біля воріт депо. Далі кілька годин чвалали пішки до мешкання хлопця, який погодився нас прихистити.

Вроцлав

Новий день. Пора в дорогу: чекають нові пригоди. І тут ми не схибили. Вже вдома, коли підбивав підсумки нашої мандрівки, виявив: саме тієї доби ми подолали пішки найдовшу відстань: 37 кілометрів. Як так вийшло, розповідаю. Наш польський товариш вказав нам кращий шлях для виїзду з Кракова і навіть посадив на автобус. Того ранку з «автостопом» не щастило, зійшлися на тому, що вибрали не те місце і варто його змінити. Отак шукаючи заблудилися й оті осоружні кілометри намотали, блукаючи лісом. Вийшли аж біля краківського аеропорту. Довелося вертатися. Біля однієї з автозаправок удача нарешті усміхнулася: на наш сигнал спинилася автівка, яка прямувала до Вроцлава.

У місті на Одері нас уже чекав мій славний товариш, колишній однокласник, який навчається в Польщі. Спеціально заради двох мандрівників узяв вихідні і на кілька днів став нашим екскурсоводом та оповідачем про історію, пам’ятні місця та принади міста.

Тут-таки, у Вроцлаві я зустрів своє 20-річчя, запам’ятається воно надовго. Ми піднялися на найвищу будівлю і з 50-поверхової височіні милувалися містом, потім каталися на човні, нарешті обійшли пішки практично увесь Вроцлав і при тому раділи та сміялися від душі. Словом, святкування справжніх волоцюг. Так спливло кілька днів і нас знову погукала дорога. Попрощавшись з моїм однокласником,  рушили підкорювати Німеччину.

Ерфурт. Зуль.

Отакий парадоксальний збіг: на трасі до Ерфурта довелося змінити за день 3 автівки, і кожною кермували українці, які нині живуть у Німеччині.

Тут уже нами опікувався Сашків товариш. Мешкає він у містечку Зуль, загубленому в лісах Тюрінгії. Діставшись туди, потрапили в казку: мальовничі будиночки, вулиці, вимощені бруківкою, і цілковита відсутність такої звичної міської метушні. Люди нікуди не поспішають, якась фантастична атмосфера умиротворення. Все спонукало, аби ми «зависли» там на довше. Першого ж повноцінного дня обійшли його здовж і поперек, ще й зійшли на гору, бо звідти Зуль в усій своїй красі мов на долоні.

Та хіба ж усидиш на місці, навіть такому привабливому, якщо попереду стільки небаченого? І разом з товаришем ми подалися на розвідку в Ерфурт. Мама міа! Місто вражає архітектурою, храмами, цитаделями і вузькими, але надзвичайно затишними вуличками. Недарма воно нас так манило, ой, недарма!

Дні зульського комфорту в душевній компанії промайнули, як перелітні птахи. Німецький приятель купив нам квитки на автобус до Франкфурта. І ми  незчулися, як опинилися в славному місті на Майні. Дякувати швидкісним німецьким автобанам.

Франкфурт-на-Майні

Удача все ще була до нас прихильною: знову пощастило знайти хоста на Каучсерфінгу: 30-річний корінний франкфуртець, такий же, як і ми, непосида-мандрівник. «Дабл-кілл», як кажуть. Це була одна з найприємніших зустрічей. Перший вечір ми провели в гостях, попиваючи німецьке пиво. Справді вражений, якими відкритими і добрими можуть бути люди. Намагався бути таким же.

Приготував для Матіуша смаженої картопельки з цибулькою: обмін кулінарними надбаннями, так би мовити. А весь наступний день присвятили знайомству з Франкфуртом. Воістину, місто контрастів! Ось ти в облозі старовинних будівель, піднімаєшся стрімкими сходами на височінь вікового храму, щоб розпростерти зір на все місто, але кілька хвилин неспішного кроку –і ти вже в кварталі, що сліпить сонцем, відображеним у скляних обладунках модернових  хмарочосів. Задираєш голову, щоб розгледіти кожен і відчуваєш реальне запаморочення від нереальної висоти.

Головним відкриттям того дня стала Таунштрассе, місцева «вулиця червоних ліхтарів». Я ніколи не був у таких місцях, тому цікавість підбурювала заглянути. О! Клієнтура, як кажуть у Польщі, «до вибору і до кольору». Звісно, ми обмежилися невинним спогляданням.

Показово, що Таунштрассе – якраз навпроти вокзалу. Такий собі відпочинок «з корабля на бал». Думав, що насельниці цієї вулиці снитимуться мені цілу ніч. Не снилися. Може, тому, що завтра нас чекала дорога на Париж, а це понад 700 кілометрів.

Париж

Наше рішення мало серйозні причини: дуже хотілося потрапити у французьку столицю саме тоді, коли французи святкуватимуть перемогу рідної збірної у футбольному Чемпіонаті світу.

Ні світ ні зоря ми виїхали з Франкфурта і, змінивши пару попуток, дісталися до Саарбрюккена, містечка на кордоні з Францією. Там «застопили» автівку: дівчину, що їхала в Нансі. Нам було не по дорозі, бо наш маршрут пролягав через місто Мец. Але забалакалися і зрештою таки опинилися в Нансі. Отак замість магістралі мусили обмежитися національною дорогою, щоправда, прямо до Парижа.

Змінивши, напевно, машин зо 5, дісталися передмістя. Звідти до  самої столиці прибули електричкою, «зайцями», щасливо уникнувши непоступливих французьких залізничних контролерів.

Повечерявши поблизу Собору Паризької Богоматері, дочапали до Єлисейських полів і там уперше нап’яли намет. Романтика чи не так? Заснули. Аж от на світанку мене нагло будять звуки: вода полоще нашу палатку… Дощ! Він же намочить все наше добро! Спросоння випірнаю на світ Божий і бачу: то працює полив газонів. Ці рукотворні дощики-поливайчики, до слова, зіпсували нам не одну ніч подорожі, але тоді, першого разу, мене розбирав сміх.

Швидко зібравши пожитки, пішли досліджувати місто вічної романтики. В очікуваннях малював картину: йтиму паризькою вулицею, пропахлою тонкими ароматами французьких парфумів і свіжих круасанів, а довкола всі сяють усмішками…

Якби ж то.

Насправді, ці вулиці забито туристами і всі кудись летять стрімголов, якесь мультинаціональне стовковисько. І не тонкі аромати, а банальний сморід від того, що прибульці-аборигени справляють нужду де їм заманеться.

Отак ураз і безповоротно розвіялися всі мої романтичні паризькі ілюзії.

За день ми встигли обійти багато визначних пам’яток в серці Парижа: Ейфелеву вежу, Лувр, Нотр-Дам де Парі, Тріумфальну арку… А під вечір і місце для ночівлі знайшлося. Доля звела нас із затятим уболівальником національної збірної Франції, чоловіком років шістдесяти. Справжній фан, зі своїми забобонами: для прикладу, він показав труси з національним триколором, які він одягав щоразу, як тільки на матч мундіалю виходила збірна Франції. І жодного разу за весь чемпіонат їх не прав. Щоб не злякати удачу. Слухали цю історію з вологими очима – трохи від розчулення, а більше від сміху.

В Парижі я дав собі обітницю: приїхати сюди знову, вже з коханою дівчиною.

Бордо

З Парижа до Бордо нас довезла привітна жінка, яка їхала з дитиною на музичний фестиваль у Португалію. Її англійська ґрасувала французьким «р», і це було дуже мило. З вітерцем на кабріолеті, з життєвими розмовами і сміхом дитини ми домчали до столиці французького виноробства.

Ще з набережної я закохався в Бордо. Місто-свято: люди танцюють просто на вулицях, не соромлячись нікого, відпочивають великими галасливими компаніями, займаються спортом, прогулюються. Атмосфера справжнього південного міста.  Є, щоправда, в осідках такої масової релаксації один значний недолік: ночівлю там знайти практично неможливо.

Та ми особливо й не заморочувалися: знову напнули намет, просто в центральному парку, побіля якоїсь водойми. І під регіт нічної компанії, підігрітої кращим вином Франції, заснули сном щасливців. А наступного дня просто насолоджувалися вуличними музикантами, танцюристами, гамором дітлахів, які весело купалися у величезних фонтанах. Якщо ви ще не вирішили де провести старість, подумайте про Бордо.

А ми з  Сашком, молоді та енергійні, трохи змінили свій маршрут: вирішили побачити океан раніше. Поїхали на курорт Біарріц, де відпочивають не найбідніші люди Європи та ще такі волоцюги, як ми. Вперше у своєму житті я бачив океан. І нині при цій згадці мене беруть збудливі дрижаки. Його могуть і потужне дихання не передати жодним словом та й жодною світлиною.

Тут, у цьому казковому місці ми влаштували собі кілька днів відпочинку. Незабутнього.

Сан-Себастьян

Першим містом нашого маршруту вже на Піренеях став курортний Сан-Себастьян. Іспанський берег Біскайської затоки зустрів спекою і «колонійками» дівчат, що засмагали «топлес». У цей момент мала б зазвучати пісня «Напевно, це мій рай». Мене це спершу якщо не захоплювало, то дивувало, та дуже скоро я й до цього звик.

Сан-Себастьян – містечко не для тривалих оглядин. Зате для тривалого захоплення. Вся Іспанія в ньому, звісно, не віддзеркалюється, але іспанського шарму тут удосталь. Принаймні нас містечко захопило, як і французький Біарріц. От тільки з розумінням англійської тут уже почалися проблеми. Через це нам довелося вчити елементарні фрази іспанською. Хоча все обмежилося словами «привіт», «бувай», «дякую».

Любителі автостопу, це для вас: в Іспанії у такий спосіб не «намандруєшся». За дорогу доведеться платити. Тому купили квитки на комфортабельний автобус прямо до Порту, всього за 25 євро. За місцевими прайсами це копійки, бо в інші дні ціна такої поїздки вартує 50-60 євро.

Порту

Одразу з автобуса взялися розвівати дорожню втому насолодою місцевих краєвидів. Уздрівши головну пам’ятку Порту – міст Понті-ді-Дон-Луїш, я завмер од захоплення. Двоповерховий красень, яким пересуваються автомобілі, пішоходи, потяги метро. А вид з нього просто нереальний: місто в час призахідного сонця сповнене принадливої таємничості. Щоб розгадати її, ми викроїли аж 5 днів.

До слова, перша ніч у Порту видалася тривожною і навіть нервовою. Ми вже звично ночували в наметі. І знову потрапили у водяну халепу. Втім, якщо в Парижі газони напувають на світанні, то тут краплі заторохтіли об наш намет о 2-ій годині по півночі. За ніч нам доводилося «переселятися» 4 рази.

Вранці, дратівливі од недосипання, шукаючи перекусу, забрели у геть нетуристичний район міста. І надибали кафешку вражаючої схожості з нашою традиційною «наливайкою». Португальскі дядьки тамувалися їхнім-таки портвейном і галасливо щось обговорювали. Зате тут, оточені винним духом і розкутим гамором цінителів Бахуса, ми змогли смачно, а головне недорого попоїсти.

Не можу не згадати працівницю цього закладу, яка здивувала нас своїм упертим неприйняттям корпоративності рідного закладу. Скажімо, повідала нам, що тут збираються затяті симпатики Кріштіану Роналду. Й, озирнувшись, тихо зізналася: «А я в захваті від Ліонеля Мессі». Наш дружний сміх пані, очевидно, сприйняла як знак безумовної підтримки. Тому висповідалася до кінця: мовляв, тут всі поголовно вболівають за «Порту», а вона – за «Бенфіку». Тут вже й ми почали озиратися, бо за такі викличні одкровення і нам разом з нею могло перепасти на горіхи.

Зі сміхом доїли наш сніданок і подалися в теплі обійми міста. В Порту живе давня історія, в цьому його колорит. Але вразило, що навіть у центрі чимало зруйнованих і покинутих будівель. Як виявилося, в Португалії діє закон про цілісну міську архітектуру, і ніхто без дозволу влади не може перебудувати навіть власний дім. Тому простіше його залишити як є і перебратися в нове мешкання.

Усі ночі тут ми спали в наметі на березі океану, під набридливе верещання чайок. Скупатися не випало: вода крижана до судоми. Єдине, що могли, – мочили ноги, бігати від хвиль і засмагали під сонцем, сподіваючись, що у час припливу навіжена льодяна хвиля не накриє з ніг до голови.

Порто подарувало несподівану стрічу з українцем, який мешкає тут уже понад 18 років. Цілий день ми провели в розмовах з ним і дізналися чимало нового та корисного. Зокрема й про те,  куди краще їхати далі?

Назаре

Упевнений, що досі дехто навіть не чув про таке місце. Не буду приховувати, я теж не його не знав, поки не побував там. Сашко змусив мене туди поїхати, і я не шкодую. Знаєте заради чого ми туди добиралися? Щоб подивитися на хвилі. Саме в Назаре вони найвищі в світі. Офіційно зафіксовано.

Ми піднялися на скелю. Ліворуч був пляж, там відпочивали і купалися люди, а праворуч жодної живої душі, тільки рокотання хвиль. Наче гігант з велетенськими і неймовірно сильними руками наповзав, падав на берег і згрібав з собою в океанську прірву все, що вхопив. Ми не могли відірвати очей від цієї вражаючої картини. Тут, на скелі зустріли захід сонця, у барвах неймовірної краси.

А, може, ми для того і створені, щоб стрічати і проводжати сонце в різних куточках землі? Цією думкою озивалася наша дорога, гукала далі, далі…

Лісабон. Сінтра. Мис Рока.

Вибратися з Назаре виявилося набагато складніше, ніж дістатися туди. Принаймні для нас: до нього ми дочапали пішки з сусіднього міста, а звідси до Лісабона вже треба було шукати транспорт. Але ми таки добралися до португальської столиці, пізно вночі, ще й загубивши один одного. І тільки вранці з подивом та сміхом зустрілися: виявляється, ночували поруч, за якихось 10 метрів.

Столиця Португалії розкішна! Але дошкуляла спека: +40 і ніде охолодитися, бо річечка мізерна і там ніхто не купається. Нам залишалося тільки сидіти на пірсі і мочити ноги. Але у мандрах так, щоб нічого не трапилося, не буває. Несподівана хвиля змила Сашкове взуття, він ринувся за ним у воду, а тим  часом біля мене раптом виросла знімальна група їхнього телебачення. Нічого не вдієш, довелося давати інтерв’ю…

У шалену спеку і з важкими заплічниками ми обійшли пішки Лісабон, захоплені його архітектурою, що чимось нагадувала нам Париж. Але найцікавіше нас чекало не тут.

Наступного дня взялися гайнути в Сінтру, курортне містечко, яке колись облюбували для відпочинку португальські монархи. Спритно заскочивши в електричку, за годину вже стояли оточені екскурсоводами, як шуліками. Але згадали про наш куций бюджет і зрозуміли: екскурсію проводитимемо самі собі. Вирішили не розмінюватися на дрібні пам’ятки, а дістатися головного – місцевого красеня-замку. А для цього зійти на гору заввишки 1300 метрів. З вікон автобусів на нас зирили як на божевільних: того дня в містечку було справжнє пекло: стовпчик термометра досяг позначки +49 градусів, забагато навіть для Португалії.

З горем навпіл дісталися вхідних воріт до парку, який оточував замок. Та щоб потрапити туди, треба було заплатити непідйомну для нас суму. Ми підупали духом. Утім вирішили трохи пройтися здовж паркану, з підступним наміром знайти хоч якусь лазівку. Її не знайшли, зате знайшли вихід. Точніше вхід. Наш, звичний. Просто гайнули через паркан, попередньо перекинувши через нього наші заплічники. Наше нахабство окупилося сторицею. Бо те, що побачили, не передати словами. Хіба що емоційними вигуками чи найвищими компліментами португальським королям – за їхні вишукані естетичні смаки.  Дерева, кущі, квіти найрізноманітніших відтінків барв, обрисів; дивовиж штучних озер та величний замок, з якого відкривається справді нереальна панорама.

Насолодившись видами сповна, тією ж дорогою спустилися вниз. Того-таки дня заповзялися відвідати ще й крайню точку Європи – мис Рока. Доїхати туди можна з Сінтри, за гроші. Але ми зуміли вмовити водія довезти нас задарма.

І нарешті ось він, край Старого світу! Від самої лише думки, що вдивляєшся у ці океанічну неозорість з берега, який віками, аж до відкриття Колумбом Америки, всі вважали кінецьсвіттям, голова йде обертом. Стрімчасті скелі, сильний вітер, а біля ніг – вир океану… Вид,  звісно, не такий вражаючий, як в Назаре, але не в тому суть. Тут, на скелястому стрімчакові, в унісон з океаном вирували думки – і натхненні, і сумні… Але сутеніло, і «думи мої, думи мої» довелося залишати там, «на краю світу». Треба було повертатися до Лісабона.

Албуфейра. Фару.

Ще тільки-но дісталися Португалії, подбали про зворотній шлях: розуміли, що з «автостопом» не вийде. Склалися нашими «заначками» і всього за 25 євро купили квитки на літак компанії Ryanair до німецького міста Меммінген.

Виліт був з найпівденнішого міста Португалії Фару. Отак несподівано, без жодних планів, ми відкрили для себе ще кілька португальських курортів. Зійшлися на тому, що «тусуватися» цілих 4 дні в місті без океану –  марна трата часу, тому «застопорилися» в Албуфейру, один з кращих курортів на Піренейському півострові.

Але як ми туди діставалися! Стояли напівживі на трасі, сподіваючись хоча б не померти від спраги, коли спинився джип, за кермом якого була жінка років п’ятдесяти, прикрашена татуюваннями. Вже потім дізналися, що вона німкеня і вже 3 роки мешкає в Фару, куди, власне, і повертається з Лісабона, де відвідувала свого чоловіка у в’язниці. Син у неї такий же халамидник, як я і Сашко, футбольний хуліган, який захищає кольори «Мюнхен 1860».

Скрізь і всюди у наших мандрах я спілкувався лише англійською. І ця жінка так само підтримувала з нами діалог. Але тільки-но якесь «гальмо» на дорозі заважало їй їхати зі звичною для неї швидкістю, миттєво переходила на німецьку, щоб смачно та голосно вилаятися.

– Ви не проти, якщо я закурю? – спитала вона якоїсь миті. – А то скоро почну вбивати цих водіїв.

Ми чемно кивнули: кури, тільки вікно відчини. Але коли вона дістала дебелого «косяка» і, клацнувши запальничкою, почала ним пихкати, у мене очі на лоба полізли. Фрау сподобалась наша чемна компанія, і вона люб’язно запропонувала підвезти нас прямо на пляж в Албуфейрі. Хоча їхати мала в іншому напрямку. На цьому пляжі ми й провели 4 чудових дні. Звідти благополучно дісталися поїздом до аеропорту Фару і взяли курс на Німеччину.

Мюнхен

За 4 години наш літак приземлився в Меммінгені. Мали надію того ж вечора дістатися Мюнхена, адже там нас вже чекав хост, з яким домовилися заздалегідь. Та не так склалося, як бажалося. Стемніло, а «стопити» вночі немає сенсу. І ми заночували на заправці, на півдорозі до столиці Баварії.

Вранці дісталися до міста і зустрілися з Ефканом – мюнхенцем з турецько-італійськими родовими коренями. Упевнено заявляю: це був найкращий хост за всю нашу подорож. Ефкан присвятив нам цілий день: провів екскурсію, водив різними музеями і закладами, не дозволяючи нам оплатити жоден з рахунків.

Ми побували на останньому поверсі найвищої будівлі Мюнхена – в офісі компанії О2 і «за сумісництвом» – на місці праці нашого гостинного товариша, в експоцентрі нових марок БМВ, в одній з найстаріших пивоварень Мюнхена, де щорічно святкують «Октоберфест», і в ресторані, де, переконував Ефкан, готують найсмачніший шніцель. Це був надзвичайно насичений день в компанії приємної людини. А Сашко ще й не залишився без подарунка: Еф подарував йому футболку «Баварії», улюбленої команди Сашкового дитинства. Їхати звідти нам не хотілося, та все хороше рано чи пізно закінчується. А жаль…

Зальцбург

Опівдні ми вже були в Австрії, на батьківщині Моцарта. Виїхавши рано-вранці, домчали німецьким автобаном швидко та без особливих складнощів і проблем. За винятком діалогу з поліцією – про «дозвільне місце» для «автостопу».

Зальцбург – аж ніяк не мегаполіс, але не закохатися в нього неможливо. Місто, яке дало світові геніального Моцарта, ми з Сашком вивчали порізно. В якийсь момент забракло виваженості чи й мудрості – погиркалися, і наші шляхи на деякий час розійшлися. Буває, на жаль…

Практично без відпочинку я за 6 годин встиг обійти майже всі головні визначні пам’ятки альпійського містечка. Класична музика, що линула ледь не на кожній вулиці, додавала шарму й легкості моїй подорожі. Я вибрався на верхів’я замку, з якого відкривався чудовий вид на весь Зальцбург.

Після того надбав купу сувенірів, які так чи інакше нагадували про  геніального композитора: шкатулку, магніти, брелки, навіть наливку в пляшечках у формі скрипки. Нагулявшись досхочу, попрямував до головного вокзалу, а звідти останнім потягом поїхав до австрійської столиці.

Відень

Головне, що мені не сподобалося в Австрії: всі тамтешні магазини зачиняються після 18:00. Ще в Зальцбурзі, блукаючи годину перед від’їздом, не знайшов жодного кіоска, де можна було б купити простої води. Приїхав до Відня – та сама проблема.

Зупинився у чоловіка родом з Монголії. Читаючи ці нотатки, у когось може скластись враження, що в Європі живуть всі, крім корінних європейців, і не зрозуміло, хто і як там опинився. Тамір, мій хост у Відні, раніше працював маркетологом в компанії «Волт Дісней» і жив в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі. А тепер отримує третю вищу освіту, за якою, сам зізнався, працювати не збирається. Парадокс. Я вдячний йому, що вділив для мене свій час і допоміг закохатися в одне з найкрасивіших міст Європи.

Найвідлагодженіший європейський транспортний потік, архітектура романського стилю, маса туристів і головне, на що я ще бажав подивитися,  –  Дунай. Для мене це було дуже символічно, бо ще з раннього дитинства до мене приклеївся такий «позивний», з огляду на моє прізвище.

Феноменально, «Дунай» в місті на Дунаї! Ще я встиг побувати у віденському паркові атракціонів, де зібрано чи не найекстремальніші забави старенької Європи, а може, й світу. Їхав з Відня з полегкістю на душі.

Братислава. Нітра.

Чи то Відень мене настільки вразив, та й усе, що побачив до Відня, чи то я просто «зажерся». Але у Словаччині вловив себе на відчутті, що я не  закордоном. Єдине, що мені справді було цікаво подивитися у словацькій столиці, – Братиславський град. Завжди подобалися замки, фортеці, форти – і цей не став винятком.

Центр Братислави привабливий, гуляти тут приємно, але в мене жодного разу не виникнуло бажання вигукнути «Вау!». Те саме стосується і Нітри. Потім друзі мені казали: треба було їхати до гір, інакше враження від Словаччини, вважай, не складуться.

Словаччина стала передостанньою країною в моїй подорожі. Звідти «автостопом» я дістався столиці Угорщини, яку вже відвідував восени минулого року. З Будапешта у той-таки спосіб вирушив до України. Наш кордон перетнув рівно в символічні 00:00. До Києва мчав «на всіх парах»  –  так скучив за комфортом, затишком і маминою їжею.

Озираюся на подорож й усвідомлюю наскільки все було спонтанно, авантюрно… Навіть ці нотатки набирали сюжетної сили почасти складніше, ніж розгорталася сама подорож. З маси інформації, з купи спогадів доводилося вибирати крупини найцікавішого і найважливішого, як мені здалося.

Сподіваюся, не всі пошкодували, що згаяли якийсь час, читаючи мої історії. А ще краще, якщо у когось з’явилося бажання самому зважитися на подорож.

Ще колись детальніше підіб’ю підсумки моїх мандрів, а поки що лише цифри: за 41 день,  я відвідав 21 місто у 8-ми країнах, здолав близько 9100 кілометрів, з яких 475 – пішака. І на все це задоволення витратив близько 6000 гривень, менше 200 євро.

То чи все у цьому світі вирішують гроші?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company