«Батько-фершал»…

Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР,  а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф  Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на  його докторську дисертацію та формулярний список.

Факти біографії мали надзвичайно важливий вплив на формування особистісного феномена Данила Заболотного: «Корни свободомыслия будущего ученого были давние и глубокие. У сына вчерашнего крепостного, бедняка из бедняков, общественные взгляды стали складываться еще в ранние гимназические годы под влиянием отца-бунтаря, матери горячей поклонницы таланта поэта-революционера Т. Г. Шевченко, дяди – друга казненного А.Желябова, «скопищ колебательных радикалов» в университете. Арест, тюремная одиночка, отказ признать себя виновным и, подобно другим «однокашникам», взять покаянное обязательство на будущее «уважать законы русского государства». Ведь все, что делал до сих пор юноша «неблагонадежный колебатель трона», было следствием непроходящей, клокочущей ненависти к царизму», – пише Ніна Піцик.

Його батько  був «дворовою людиною» поміщика графа Бржозовського, «для особистих послуг». Разом з паном їздив за кордон, вивчив декілька іноземних мов, зокрема німецьку та французьку. За характером справді був бунтарем і правдолюбом, це передав і синові. Мати Данила  Южина (Євгенія) Миронівна – донька волосного писаря, добре освічена, «фершалка», акушерка. Її виключили з п’ятого класу гімназії як «дискредитированную по политическому делу», через арешт брата, звинуваченого у протиурядовій діяльності. Саме мати вчила хлопчика читати і писати: «В сохранившихся бумагах Д. К. Заболотного есть одна-единственная, но многозначительная запись о матери: «Ласковая, как святое лето»... С ее-то помощью Даня и освоил азы грамоты – церковноприходская школа в Чеботарке открылась только в 1881 г. Мать же всячески воспитывала у сыновей уважение к знаниям, а позже приобщила и к поэзии: она напамять знала едва ли не весь  «Кобзарь» Т. Г. Шевченко, и стихотворения из него часто звучали в доме Заболотных» (Ніна Піцик).

Усе життя Данило Заболотний невтомно читав Шевченка. Як і мати, знав його напам’ять. Куди б не їхав, де б не мешкав, завше мав біля себе  неоціненний «Кобзар». Але духовний зв’язок з поетом у Заболотного глибший. Данилів дід, писар Мирон Сауляк, відомий своєю чесністю й непідкупністю та надзвичайним потягом до знань, був близьким другом добре нам знаного з біографії Тараса Шевченка Івана Сошенка. І саме в домі вчителя Сошенка діти Мирона Сауляка, мати Данила та її брат, прожили чотири шкільні роки: «Из его домаони унесли с собой в жизнь ненависть к богатеям, ханжам, фарисеям, тунеядцам всех видов и степеней, любовь к книгам и поклонение шевченковской поэзии».

Майбутній академік Данило Заболотний, син кріпака, зростаючи у безпросвітній бідності далекого подільського села, у повній мірі зміг зрозуміти й відчути те, що пережив Тарас Шевченко на власних життєвих дорогах. Упродовж життя Данило Кирилович вів щоденники. Показово, що після його смерті записи в родини вилучили і знищили – як такі, що містили, начебто, якісь антирадянські думки. Писав Данило і вірші, часом досить далекі від справжньої художньої досконалості, але за настроєм, ідеями  безмірно щирі: вони мовби проростали з поезії Шевченка, ще і ще раз потверджуючи глибинні джерела народження нового українського генія, який свою гуманну місію почав від родинного «Кобзаря», пронісши ту свою любов, цей подвижницький приклад через усе життя:

А в муці за правду та в думі
Повніше я щастя знайду,
Як виллю ті муки у пісню,
Боротись за волю піду.

Саме Данила Заболотного, тоді студента Новоросійського університету в Одесі, пізніше – Київського університету, Леся Українка намагалася  залучити до співпраці в гуртку «Плеяда», довідашись від близької подруги Маргарити Комарової про те, що він пише симпатичні українські вірші, добре знає кілька іноземних мов та активно працює в одеському студентському гуртку «Молода громада»

У часи царату він не побоявся стати на захист несправедливо, за наклепом, виключених з університету студентів. І сам поплатився виключенням, ще й тюремним ув’язненням – напередодні одержання диплому про успішне закінчення університету. У радянські роки його життєві перспективи як визначного вченого теж могли б скластися по-різному. Втім навряд чи врятувала б його доля від стражденної дороги мучеництва. Смерть забрала його в період перших селянських бунтів, напередодні горезвісного процесу СВУ, за яким були засуджені представники його покоління, його близького оточення. Ні, не став би Заболотний мовчати, щоб уберегтися, якби дожив до страшного Голодомору . Чи до кривавого сталінського вбивства цвіту української нації.

Навряд чи довідаємося, що саме не сподобалося «сильним світу сього» у спогадах та щоденникових записах вченого «По світах і людях», які той ще встиг незадовго до смерті перечитувати з прийомною дочкою Федорою Ярошенко. Імовірно (і напевне!) там були його відгуки на трагедії  епохи, ті гіркі душевні болі, які разом із давніми хронічними хворобами могли спровокувати передчасну смерть. Свого часу він мав змогу емігрувати  з родиною до Лондона чи Парижа і спокійнісінько працювати там в одній з найпрестижніших лабораторій, жити у комфорті, не знати ні голоду, ні холоду, ні напасті страшних пошестей, як на Батьківщині. Напевне тоді не втратив би сина і дружину…

Але він обрав шлях служіння Вітчизні, і родина в цьому завжди підтримувала його. Тому так самозречено, як і Тарас Шевченко, Данило Заболотний ішов назустріч випробуванням. Чи міг він бути іншим, коли батьки з дідами передали  йому працьовитий і волелюбний до самозречення характер, коли мав за гідний приклад Тараса Шевченка? Вчений зі світовим ім’ям, природно вписувався в інтелектуальні вершки будь-якої країни, але ніколи не забував рідного села, України, мови, яку любив понад усе і якою завжди залюбки спілкувався. Одного разу, прибувши до Канева на могилу Тараса Шевченка разом із делегацією іноземних колег, замінив  перекладача. Бо не лише добре знав  іноземні мови, а й блискуче орієнтувався у життєвих обставинах Кобзаря, отож  вільно перекладав виступи гостей з англійської на німецьку та французьку і навпаки.

Іноді його принципова прихильність до українства створювала навіть комічні ситуації. Коли Заболотного призначили народним комісаром охорони здоров’я Ольгопільського району на Поділлі, то місцеві лікарі спершу злякалися «столичного світила», почали перелякано повторювати вже призабуту російську. Аж раптом перед ними постав скромно вдягнений чоловік без натяку на зверхність. І звернувся до спантеличених краян-колег напрочуд гарною українською.

У фондах Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України зберігається унікальний альбом почесних відвідувачів Харківського будинку письменників імені Василя Блакитного. Серед тих записів зустрічаємо автографи митців з багатьох країн світу: Анрі Барбюса, подружжя Студинських,  Левана Асатіані, Костянтина Гамсахурдіа, Янки Купали і Якуба Коласа… Учасників П’ятого Всеукраїнського з’їзду пролетарсько-селянських письменників, який відбувався 6 – 12 травня 1930 року: страшна хвиля репресій мало кого з тих названих в альбомі делегатів-письменників зберегла для творчості та життя… На арк. 22 – підпис Максима Горького і дата: 10 липня 1928 року. А наступного дня Харківський будинок письменників відвідав академік Заболотний, про що й зробив відповідний запис: «Об’єднання науки і мистецтва в цему будинку свідчить, що спільною працею доб’ємося найкращої мети нашого будівництва, котре можливе тілько на підставі знання і розвинення народної культури. 11/VII 1928. Д. Заболотний».

Ті, хто знав академіка ближче, не втомлювалися дивуватися багатьом невід’ємним складовим його характеру, його щедрості й безмежній людяності: «[…] этот ученый с мировым именем знал своих чеботарцев поименно, если судьбы многих из них прошли через его сердце, если больных лечил неизменно бесплатно, да еще и лекарства для них из Питера чемоданами возил. Малолетних сирот за свой счет учил и содержал; тем, кто в студенты «вышел», из собственного заработка «стипендии» слал, учительницам дорогие подарки привозил; нуждающимся деньги без отдачи ссужал, пополнял книгами сельскую библиотеку, даже ходатаем по земельным делам от чеботарского «общества» заделался. И всегда-то он прост, доступен. Как такого «своим человеком», «названным батькой» не величать!», – знову цитую Ніну Піцик.

Похорон «батька Данила», як його називали на рідному Поділлі,  багато в чому можна було б порівняти із похороном Тараса Шевченка. Чимало важливих деталей, засвідчених сучасниками, схиляють до аналогій: «Всю ночь, пока поезд шел до станции Вапнярки, а потом до Крыжополя, тысячи опечаленных людей встречали его с венками и факелами, жалобно салютовали заводские гудки и встречные паровозы […]. Когда на станции Крыжополь гроб вынесли из вагона,  многотысячная толпа в едином порыве опустилась на колени – народ прощался с «чеботарским академиком», «большим фершалом», «батькой Данилой», учителем, другом, целителем». Траурний кортеж простягся на кілька кілометрів, із трьох десятків навколишніх сіл люди принесли свої прапори. Дівчата йшли з букетами хризантем – улюблених квітів Данила Кириловича, лафет із труною рухала шістка коней, а за давньою чоботарською традицією всі паркани у рідному селі академіка були вкриті килимами – так на Поділлі шанували найдорожчих людей.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company