Батуринський Ренесанс

У минулому місто-фортеця, гетьманська столиця, в історії якої чимало драматичних і трагічних сторінок. Свого часу Вольтер називав його головним містом України. Але це в минулому. А донедавна Батурин – селище міського типу, глибока згасаюча провінція на межі Чернігівської та Сумської області.

Відкриття

Вперше до Батурина потрапив наприкінці 80-х. Тоді прадавнім водним шляхом до Десни байдарками сплавлялися Сеймом між мальовничих лісів і заплав.

Вразила патріархальна тиша тодішнього селища міського типу, величні руїни минувшини, страшна історія плюндрування російськими військами гетьманської твердині.

– Як цар Петро прокляв Батурин, отак і живемо, – зітхаючи казали нам батуринці, коли ми оглядали рештки минулої величі колишньої гетьманської столиці.

Звісно, щось чули про ті події майже трьохсотлітньої давнини, але за радянської «дружби народів» не прийнято було згадувати про Батуринську трагедію, коли московити на чолі з царським фаворитом – Алєксашкою Мєншіковим знищили місто, вирізали геть до ноги всіх мешканців. Не щадили навіть немовлят…

З кінця XVIII ст. місцевою архітектурною домінантою був палац Кирила Розумовського – єдине в Україні творіння відомого шотландського архітектора Чарльза Камерона. Реставрацію палацу, мабуть, можна було занести до Книги рекордів Гіннеса: з перервами вона тривала з 1911 року. Щось робилося, відновлювалося, перероблялося… І знову руйнувалося…

*-

Потому, не раз мандруючи Сеймом, обов’язково зупинялися тут. Ні, не сподіваючись побачити якісь утішні зрушення – просто переконатися, що батуринську пам’ятку козацької слави ще не добили нащадки «славних прадідів великих». Тоді, на початку 90-х, перші «батьки нації» на Батурин не звертали жодної уваги. Загальний занепад тих років у цій чернігівській глибинці відчувався ще болючіше.

Бродили довкола руїни, спілкувалися з невиправними оптимістами – місцевими музейниками, набирали силу силенну достигаючої антонівки з яблуневих вулиць Батурина, що більше скидалися на пішохідні зони, і рушали вниз за течією назустріч іншій руїні. До зарослих бур’янами решток Батуринського Крупицького Свято-Миколаївського монастиря, до окраси обителі – собору Св. Миколая (1680 р.). Розповідали, це був храм «о п’яти головах», – перлина українського бароко, зведений на кошти генерального судді Івана Домонтовича. Храм у 30-ті роки минулого століття «розібрали» більшовики. Крізь зарості з понівечених стін на нас зорили самотою напівстерті лики святих…

А ледь уціліла дзвіниця намагалася скинути з себе срамітне прогниле риштування…

Кажуть, архітектура – це музика, застигла у камені. Але зіниці порожніх віконниць палацу останнього гетьмана царського періоду – Кирила Розумовського, порушені храми – мовчки волали про допомогу… Цей мовчазний зойк запам’ятався назавжди.

Оновлення

Коли влітку 1999 року виникла ідея велопробігу Україною, одразу запропонував його організаторові Анатолію Матвієнку обов’язково заїхати до Батурина.

Відтоді минуло 11 років. І вже навесні 2010-го ватагою не так старих, як давніх друзів женемо велосипедами рівною дорогою. Сонячна погожа днина, попутний вітер – як кажуть, що ще треба джигіту?..

Виїхавши з Бахмача, за 24 кілометри стаємо на роздоріжжі. Далі новою міською автострадою, якій би позаздрили не тільки обласні центри, в’їжджаємо в місто Батурин, у володіння Історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Побачене перевершило всі очікування: довкола палацу майже ідеальний газон, відсипані гравієм акуратні доріжки… Все сяє новизною і доглянутістю. Ще й сонячна погода – як на замовлення, і безкрая панорама по-весняному повноводого Сейму за палацом. Спокій, затишок і жодної тіні помпезності.

– Кирило Григорович Розумовський, граф, президент Академії наук, людина вже немолода, міг дозволити собі тут, у Батурині, побудувати такий відносно скромний, затишний, домашній палац, – розповідає генеральний директор Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталія Реброва .

Всередині палацу – мармур, художній розпис, ліплення.

– Первісні інтер’єри повністю втрачено, – пояснює Наталія Борисівна. – Не знайшли креслень. Але творінь Камерона збереглося чимало. Тому оздобили палац за його образом і подобою. Відомо, що сходи були мармуровими, а чи такої форми відродили балясини – сказати важко.

Ступали паркетом, а враження – наче пишним візерунковим килимом.

– Всі роботи в палаці, крім люстр, виконували вітчизняні майстри.

– А люстри?

– У палаці на всіх трьох поверхах – 258 освітлювальних приладів. 254 – серійного виробництва закуплені в Італії, а чотири виготовлено спеціально для палацу.

У першому залі експозиції – портрети: на одній стіні – українські гетьмани, супроти – зображення двох польських королів: Яна Собеського III і Стефана Баторія, чиє ім’я, кажуть, і носила батуринська цитадель.

Як прикордонна фортеця Речі Посполитої Батурин вперше згадується в документах 1625 року. Через дев’ятнадцять літ це вже кероване магістратом місто, наділене магдебурзьким правом. З 1669 року тут була офіційна резиденція гетьманів Лівобережної України: Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи. Це був час розквіту міста і фортеці. Батурин розростався, його прикрашали 40 церков, було 2 монастирі, процвітала торгівля і ремесла. Чисельність населення перевищила 20 тисяч.

У 1708 році московське військо на чолі з Алєксєєм Мєншіковим підступом захопило Батурин. Столицю гетьмана Мазепи з усіма мешканцями московити перетворили на румовисько. Про Батуринську трагедію 1708 року нагадує монумент, встановлений 2004 р. за ініціативи Віктора Ющенка.

Новий розквіт міста пов’язаний з ім’ям Кирила Розумовського. Разом з обранням в 1750 р. гетьманом, йому височайше надають у володіння Батурин. Тоді місто називали «маленьким Петербургом». Тут діяли суконна мануфактура, цегельня, виробництва листового золота і срібла, білого воску, потужний млин, свічковий і кінний заводи, миловарна фабрика, керамічна майстерня. 1764 року Катерина II скасовує гетьманство. Але місто залишалося у володіннях ексгетьмана, генерал-фельдмаршала графа Кирила Розумовського.

… У відродженому палаці сім’ї Кирила Розумовського присвячено окремий зал, хоча портрети господаря тут зустрічаємо скрізь.

– Історія родини просто дивовижна, – веде розповідь Наталія Реброва. – Козаки Розуми жили в Лемешах, поблизу Козельця. Батько, Григорій Розум, помер коли діти ще були маленькими. Увесь тягар підняти їх на ноги ліг на матір. Їй допомагав старший син Олекса. Мав дуже гарний голос, співав у церкві. Якось його спів почув полковник Федір Вишневський. І покликав Олексу до Петербурга. Отримавши материнське благословення, Олекса Розум подався до російської столиці. Співав і там у храмі. Його голос зачарував цесарівну Єлизавету Петрівну. Кажуть, що це було кохання з першого погляду. Зрозуміло, йому було важко проявити першим свої почуття до спадкоємиці престолу. Їй же це було абсолютно легко. Деякі історики підрахували, що за життя у Єлизавети було близько двадцяти фаворитів. Але завжди при ній у поважному статусі перебував граф Олексій Григорович Розумовський. Він забрав у столицю свою родину. Всіх сестер вдало видав заміж. Брат Данило помирає, і тому особливу увагу Олексій приділяє молодшому – Кирилу. Отримавши початкову освіту в Лемешах, той далі навчається в Петербурзі, закордоном, а у 18 років повертається з Європи.

На майбутню імператрицю Катерину II Кирило Розумовський справив сильне враження: «Ми, в порівнянні з ним – глибока провінція. Блискуче володіє мовами, і причому, скільки я його знаю, він ніколи на цих мовах не говорив дурниці».

Велелюбна «государиня-імператриця» відразу призначає Кирила Розумовського президентом Академії наук. На цій посаді він пробув 56 років. Одруження – наступний важливий крок у його житті. Катерина сватає йому свою родичку Катерину Наришкіну. Вони прожили в шлюбі до 1777 року, і у них народилося 11 дітей. Старший син Олексій став першим в Росії міністром народної освіти. Андрій Кирилович виявив себе на дипломатичній ниві, був відомий як видатний меценат, дружив з Гайдном, Бетховеном. Прообразом толстовського П’єра Безухова став Лев Кирилович, один з найосвіченіших людей свого часу. З ним пов’язана романтична історія. Довго не одружувався, був закоханий в дружину князя Голіцина Марію. Під час однієї картярської гри Голіцин вщент програвся. Лев Розумовський ставить на кін усі свої маєтки, князь – дружину. Розумовський виграє. Зі словами: «Борги треба віддавати», Марія Голіцина бере Льва Кириловича під руку, ідуть разом… Вони жили довго та щасливо…

… Увагу привертає дзеркало роботи початку XIX століття. Добре збереглося не тільки дерев’яна різьблена рама, а й саме дзеркальне полотно. Подумалося, скільки воно бачило посмішок, сліз, зацікавлених поглядів…

Наступну залу прикрашають дві величезні люстри. Неабиякої краси.

– Це творіння наших майстрів з корпорації «Укрреставрація», – перехоплює мій погляд Наталія Реброва. – Це найбільший у палаці зал, 80 квадратних метрів. За свідченням самогог Камерона, зал для урочистих прийомів. А ми його назвали Гетьманським. І прикрасили козацькою символікою, гетьманськими клейнодами, гербами міста і гетьманів, які мають безпосереднє відношення до Батурина.

Екскурсія палацом завершуємо в Італійській залі. У його вишуканому інтер’єрі нарешті усвідомлюєш, чим це палаццо відрізняється від бачених раніше. Тут все новісіньке, буквально «з голочки», і від того ілюзія, ніби ми на початку XIX століття: ось-ось відчиняться двері і до парадної зали нового палацу статечно ввійде сіятельний господар, сам граф Кирило Олексійович…

Батуринські таємниці

Знайомство із оновленим заповідником продовжили біля відтвореної стіни Цитаделі. Глибокий рів, хоч і не муровані, але потужні дерев’яні фортечні стіни, обрамлені статечними вежами – плід копіткої роботи вчених, реставраторів.

– Напевно, не всі таємниці відкрив Батурин? Є ще роботи археологам? – запитав очільницю заповідника.

– Про відкриття таємниць варто говорити після 100,.. ну, можливо, 50-ти років досліджень. А за півтора десятиліття розкопок секрети минулого можна тільки означити, – зауважила тоді Наталія Реброва. – У серпні цього (2010, – А. М.) року в Батурині знову працюватиме археологічна експедиція Чернігівського державного педагогічного університету.

– І все ж за 15 років досліджено чимало?

– Безперечно. Завданням № 1 було дослідження Батурина часів Гетьманщини. Роботи зосередили в центрі Батурина часів Івана Мазепи. Саме археологічні дослідження дали можливість зробити наукову реконструкцію, яка лягла в основу проєкту відродження Цитаделі. Вчені визначили розташування оборонних споруд, якими були і де розміщувалися гетьманський будинок, Воскресенська церква, інші будівлі. Провели й унікальні дослідження Свято-Троїцького собору, головного храму Батурина часів Івана Мазепи. Досліджували і Гончарівку, де була заміська резиденція гетьмана. Крім решток палацу, археологи відкрили там фундаменти інших споруд. Це дало можливість визначити, що там був значний палацово-парковий комплекс.

Десять років потому

Недавня публікація про візит учасників велопробігу «Від столиці – до столиці» у серпні 1999 р., спогади про іншу веломандрівку вже десятилітньої давнини, змусили автора поцікавитися, які нові таємниці відкрила допитливим дослідникам батуринська земля, зокрема археологічні дослідження.

І ось в режимі «онлайн» знову спілкуюся з генеральною директоркою заповідника.

– Стараннями науковців Чернігівського національного педагогічного університету, у нас щороку в серпні проходять археологічні розкопки, – повідала Наталія Реброва. – Дай Бог цього року археологічна експедиція також працюватиме (розмова відбувалася в липні, – А.М.). Це, до речі, ювілейний 25-й рік, як археологи системно досліджують Батурин. З цієї нагоди, ми на нашій офіційній сторінці у Facebook створили спеціальну рубрику, до розповідаємо про наші археологічні досягнення і відкриття. За чверть століття саме в Батурині археологам вдалося дослідити будинки чотирьох гетьманів. Не знаю, чи може похвалитися ще хоч одне місто України такими скарбами! Перший – це Гончарівка, другий – сам палац і його територія. А в 2019 році вдалося віднайти садибу Пилипа Орлика. Цьому була присвячена величезна робота науковців Чернігівщини і Батурина – вивчення архівних документів. Ми знали, що Пилип Орлик мав тут будинок і скоріш за все не один (нині про це важко стверджувати), знали приблизне місце розташування. Уточнити і локалізувати це місце допомогла випадкова знахідка одного з місцевих жителів на своєму городі. Це був фрагмент кахлі з гербом Пилипа Орлика. Впродовж декількох років вели перемовини і власник садиби дав дозвіл на розкопки. Два роки пошуків, і на третій – удача. Нині на віднайденій садибі Пилипа Орлика тривають дослідження.

Ми ще довго спілкувалися з Наталією Борисівною. І я весь час шкодував, що не можу проілюструвати цікаву розмову.

Раптом цими днями дзвінок від давніх колег-туристів:

– Андрію, на День Незалежности вирушаємо байдарками на Сейм. Ходімо з нами!

Як можна відмовитися від такої пропозиції знову на повні груди вдихати ранкову річкову прохолоду напередодні спекотного дня, гребти Сеймовими плесами, пригадуючи, що «за тим поворотом» відомого маршруту, побачити, що змінилося за 22 роки, поки не був на цій найбільшій притоці Десни.

А ще – радіти первозданності, яку знову сподіваюсь зустріти на берегах Сейму, уявити, що так само цими плесами й перекатами з Курська та Рильська пливли лодії до стольного града Києва. А головне – знову водним шляхом прийти до Батурина і на власні очі побачити відродження, ренесанс гетьманського міста.

Але про це розповім іншим разом.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company