Берег Любові в далекім тумані…

Лілія Сандулеса не озирається назад. І не живе минулим. Дуже неохоче згадує все, що було колись…

Ми сидимо у київській кав’ярні на вулиці Антоновича, вона тут поруч мешкає, і всі офіціанти, нас нічого не питаючись, приносять тістечка і каву – ті шо треба… «Не люблю повертатись у минуле, – каже Лілія. – Не люблю згадувати імена, події. Якщо і є ностальгія, то лише за піснями, і не тими, що звучали на великій сцені, а тими, що лишилися у серці, – не виспівані, не здійняті до небес на дужих крилах…»

Ми мали намір згадати лише один її шлягер – «Берег любові», котрий, власне, і став прив’язкою до нашого здибання. Але вже за другою філіжанкою кави Лілю повело на спогади…

Все починалося наприкінці сімдесятих у Чернівецькій обласній філармонії. Був там вокально-інструментальний колектив «Жива вода» під керуванням Юрія Шаріпова. Шаріпов не пускав її на конкурси. Йому казали: ти б відправив Сандулесу на якийсь фестиваль, хай би «засвітилася». А він відповідав: «Не треба їй конкурсів, нехай здіймає хвилі на «Живій воді»… Отак і здіймала трьома незмінними піснями і рік, і два… В тій «Живій воді», напевно б, і «втопилася», якби одного разу не позбулася філармонійних обіймів.

Її почув і розгледів популярний композитор Валерій Громцев. Запросив молоду співачку на Волинь, де тоді й сам працював. Але поки вона звільнялася, поки давала лад паперам, Громцева із Луцька… «вижили».

Втім, адміністрація тамтешньої філармонії прийняла її радо. Не так, правда, мажорно склалося з колегами по «цеху». Вона виходила на сцену, глядачі шаленіли, а найперший, головний її конкурент на Волині, з прізвищем не менш гучним, аніж Івасюкове, бігав неприкаяно за кулісами, кусав губи та нервувався не на жарт. Її те тішило й лякало водночас. Вона кликала в порадники директора філармонії, нині покійного Геннадія Місана, питалася як залагодити стосунки з нервовою «зіркою», та той лише скрушно розводив руками.

– Е, ти не знаєш, що таке творча заздрість! – каже Лілія Сандулеса, пригадуючи той далекий час уславленого «Світязя». – Хоча, врешті, то й не заздрість була, а марнославство. Бо якщо хтось комусь і мав заздрити, то не той дивовижний співак мені, а скоріше – я йому.

– І як ви поділили «зоряний» простір над Волинню?

– Дуже просто. Моя «зірка» подалася в мандри. Бо хіба хочеш? Мусиш! Спершу працювала у столичному «Мюзик-холі». Потім знову повернулася до Чернівців, створила вже власний колектив «Селєна».

– Якщо вже вдалися до спогадів, то в київському «Мюзик-холі» які тоді імена були?

– Там працювали тоді Іван Попович, нині покійні Віктор Шпортько, прекрасний співак, незаслужено забутий Володя Удовиченко. Таїсія Повалій тоді лишень «подавала надії».

– І там до тебе прийшло визнання?

– Та воно до мене прийшло одразу, відколи почала співати. Перепрошую за «скромність». Для мене визнання не те, що мені дадуть грамоту, що я стану лауреатом чи отримаю звання заслуженої артистки. Для мене визнання –  коли бачу, що людям мій спів подобається, коли за моїм виступом оплески не вщухають хоча б хвилину. Оце найбільше визнання. Бо нині на сцені стільки заслужених, що люди їх не годні переслухати. Люди вже стомилися від них, а вони співають. Уже й телевізор вимикають, як декого уздрять. А ті співають далі, по всіх телеканалах.

У мене інакше складалось. Я дуже важко йшла по життю зі своїми піснями. Мене ніхто й ніколи в моїй творчості не розумів і не підтримував. Увесь час доводилося розбивати мур, ніби зумисно переді мною вивершений. Ще рідні батьки почали робити «дірку» в голові стосовно мого співу. Казали: «Що ти дурницями займаєшся? Нащо тобі того треба? Ти що, з теї музички хліб матимеш?»

А коли тобі 18 років, коли тобі важлива, ясна річ, матеріальна допомога, але в сотню разів важливіша моральна підтримка, а того всього нема, і замість того, навпаки, суцільний прес, – то як ти думаєш, якою була моя пісня?

– Але ж потім батьки зрозуміли трагізм їхньою зневіри?

– Потім то все вже стало неважливим. Підтримка потрібна тоді, коли вона потрібна. А давні образи з роками пригасають і стають пустими.

– Щось подібне розповідають і про Софію Ротару, твою односельчанку. Її теж батьки вчили, що з піснею хіба працювати в полі легше…

– Та що Соня?! Соні було набагато простіше. Чоловік – керівник музичного колективу. А далі Володимир Івасюк, котрий писав пісні виключно для неї. А чоловіків брат Валерій Кирилович – високий горкомівський чиновник?! Все це сприяло, забезпечувало успіх. У мене ж було інакше. Я до всього йшла сама і на кожній пісні хрипла. А довкола заздрісників – море. Волинь, про яку я вже розповідала, повторювалась знов і знов. На одному поважному конкурсі я перемагаю. Але ж там була своя «зірка». Під неї, власне, город… чи ба, конкурс «городили». «Зірка» при впливовому  чоловікові-композиторові, якого потім по-звірячому убили… Та «зірка» доскочила вершин, хоча на ті височини ніколи не опускало своїх променів сонце. Через те, либонь, у той далекий час та «зірка» навіть у трійку кращих не пробилася. Зате що почула я! Скільки було вилито словесних помиїв на мою грішну голову!

Але мене завжди рятувало те, що поруч із заздрісниками обов’язково були щирі доброзичливці. Як мені ті добрі люди ставали у пригоді, і як я їм за те вдячна! Через прикрощі, напевно, треба пройти, аби навчитися не бути жовчною. Мати втіху з того, що повертаєш людям добро. Я вже не казатиму про Іво Бобула. Але і я теж посприяла у творчості тій же Ользі Добрянській чи Аллі Кобилянській! Нині підтримую одне дівча з Франківщини, беру її на концерти, допомагаю.

– Може, через те ти так проникливо співаєш «Несу свій хрест»?

– До речі, ця пісня Остапа Гавриша і Степана Галябарди моя чи не найкраща. Візитівка. Зараз вона зникла з ефірів, і зникла, вважаю, незаслужено. Недавно в Трускавці після неї на сцену вийшла жінка. Винесла квіти і… плаче. Розумієш, саме такі пісні треба писати і співати. То була наша перша з Гавришем пісня. Потім він написав для мене «А липи цвітуть». Нині багато з того, що було незмінним у моїх концертах, відійшло. Але такі речі, як «Несу свій хрест» чи «Жіноча доля», котру подарувала мені Раїса Кириченко, для мене вічні.

– З Раїсою Кириченко ви близько дружили?

– Я її любила за талант, за щирість, а вона мене, я відчувала, поважала. Даючи мені свою «Жіночу долю», створену Олександром Морозовим і Андрієм Демиденком, каже мені (пам’ятаю, дослівно) таке: «Це тільки ти її не гірше за мене заспіваєш».

– Ліліє, але давай нарешті «причалимо» до «Берега любові». Це період, позначений творчим союзом із Іво Бобулом?

– Так. Це саме той прекрасний період в моєму житті. Геннадій Татарченко з Вадимом Крищенком були непохитними в тому, що цю пісню мали співати саме ми з Іво. Бо то, казали вони, голосова пісня. Не кожному вдатна. Вони навіть не сподівалися, признавалися потім, що в нас так унікально зійдуться, сплетуться голоси. Я вже десь говорила, що таких дуетів, як наш з Іво – кажу це, не вмираючи від скромності, – не було, нема і не буде. Чи, може, й буде, але не скоро.           Як я нині оцінюю Іво – як чоловіка і як співака, – що згадую, які маю переживання, – то моє. Воно десь в мені глибоко втоплене. Нехай те лишиться моєю таємницею. Всі ті мої сум’яття. Але пісні того нашого союзу – то ж було щось! Хіба не так?

– А «Берег любові» ви довго «муштрували»?

– Та де муштрували?! Ми – що він, що я – падали вухами на мелодію миттєво. Нам не треба було вдягати окуляри і вдивлятися у ноти, нам достатньо було голосу і вух. Ми були, пам’ятаю, у Татарченка вдома, він нам зіграв. Потім зробив аранжування. І наступного дня ми вже записали пісню. Все швидко і легко – уміючи.

– Одразу зрозуміли, що це шлягер?

– Я про те не думала: шлягер, не шлягер… Просто пісня гарна, і хотілося її якомога душевніше проспівати. Я не співаю пісні, в яких нічого не відчуваю. Мушу «пережити» співане. Через те, напевно, ті пісні й беруть людей за душу, в кого вона, звісно, є.

– А Вадимові Крищенку сподобалось при першому прослуховуванні?

– Він був дуже втішений.

– Ця пісня у вашому з Іво дуеті вже не зазвучить, за жодних умов?

– Хтось каже, що життя – то одне, а пісня – інше. Я особисто пісню ставлю вище, аніж будь-які життєві непорозуміння чи негаразди. Через те хто ж зна, як воно буде завтра? Скластися може по-всякому. І зрештою, чому ні? Я готова. Все залежить від чоловічого голосу. Знаю, що люди жадають наших з Іво пісень. Людям байдуже те, що відбулося у нашому особистому житті, їм треба наш творчий союз, їм треба наша пісня, сплетіння наших голосів. Часто прості люди є в розумінні мистецтва вищими, аніж самі митці.

– Не стримаюсь, аби не спитати: що ж трапилось? Чому берег, де була така чиста пісенна вода, раптом обвалився? Далекий від того, що це щось буденне й примітивне.

– Ні, звичайно. Ми десятиліття вільно розмовляли трьома мовами – українською, молдовською і російською. І раптом перестали розуміти одне одного. Ось і все. Так трапляється. Все має свій початок і кінець. Але людські взаємини повинні зоставалися красивими. То є від внутрішніх людських якостей. Не від книжок, прочитаних на ніч, не почуте і не позичене від розумних людей – воно має бути закладено татом з мамою. І якщо воно є – значить, за будь-яких обставин буде красиво. А як нема – тої краси не буде ніколи. Оце і все, що я тобі  скажу.

– Але є «Берег любові», і то найцінніше.

– Я не знаю, чи цю пісню ще десь «крутять»?

– Звичайно, вона звучить. А принагідно запитаю ще про одну твою пісню, яку завжди слухаю, коли їду десь в далеку дорогу. Про «Зраджене кохання».

– О! Знову ж таки перепрошую за скромність, але хто ще може її «витягти» на тому рівні, окрім мене?

– З таким шармом, з таким надривом, з таким своєрідним українським «маршинецьким» акцентом – точно ніхто!

– То пісня моєї доброї подруги Ірини Кириліної. Її музика і вірші. З Іриною ми знайомі вже дуже багато років. Колись Київ був для мене – як велика країна за кордоном. Коли приїздила сюди, то Іра зі своєю мамою мене зустрічали на вокзалі, і її мама мене питала: Лілічка, що ти будеш їсти? А в мене відповідь незмінна: «Картоплю смажену». Я в них зупинялася. Вони мене терпіли. І всім допомагали. Ірина мене водила в Будинок звукозапису. І свого часу дуже мені посприяла. Писала для мене. Перша моя міні-платівка «Спочатку ти» – то все її пісні. Потім ми почали працювали з Олександром Злотником.

Взагалі скажу тобі: у мене нема випадкових пісень, як і випадкових авторів. І тому виділити якийсь один шлягер не можу. Всі значимі мої пісні (нехай їх небагато) давали мені своє особливе життя. Тими піснями, знаю, приносила людям радість, а собі, і, може, ще комусь, лікувала душу. Лікувала, лікувала – а вона болить. Я вже помітила: коли співаю такі сумні пісні, то вони, напевно, через мене струмом проходять, щось там зачіпають, і тоді перебираю на себе ту їхню долю. Вже просто боюсь таких трагічних, мінорних пісень, як «Зраджене кохання». І сказала Ірині, щоб не писала таких, – більше я їх співати не хочу.

Loading...

Коментар до Берег Любові в далекім тумані…

  1. Звучить
    чудо в кожній Вашій пісні.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company