Після намагання світу знайти бодай якусь логіку в агресивних діях росії щодо України людство дедалі впевненіше ставить діагноз: безумство! Так, саме безумство – стан людини (а виявляється й цілої країни), який є клінічно вираженою психічною хворобою. Жорстокість росіян, схильність до насильства, знущань, збочень вражає масовістю. Це – стиль боротьби русні зі «свідомими». Це слово вони вживають  без перекладу на російську, як і «нєзалєжність», обмазуючи їх при вимові власною жовчю.

Звідки ж цей безум? Де його коріння? Виявляється, воно глибоко вросло… в російську літературу, яка давно культивувала цей стан московської «бессмислєнності і беспощадності» та нав’язуювала його всім «братньо» підкореним народам. Звісно, присмачуючи всілякими галюциногенними спеціями на кшталт «загадочних» чи «мятєжних русскіх душ» або «в россію можно только вєріть».

Згадаємо й ми, старші покоління українців, як за шкільною програмою совєцької школи вчили напам’ять «Пєсню о соколє» Максіма Горького: «Безумству храбрых поем мы славу!.. безумство храбрых – вот мудрость жизни!»

Першими, хто піддався хворобі садизму на війні, стали представники «малих народов» росії: буряти, осетини, чеченці, дагестанці… Чи ж не їхніх предків століттями гнобила й винищувала московія? Виходить, для того, аби, сучасне покоління підкорених робило те саме з іншими народами?

Пригадуєте відео кількарічної давнини з російського шпиталю? Мумійований йосіф кобзон з милостиво-барською посмішкою коло ліжка з обгорілим бурятом позує перед телекамерою: «Бурят? Как я рад!..»

Імперія спекулює ще й на бідності тих бурятів, дозволяючи їм як орді грабувати в Україні все, що очі бачать. В одному з телеефірів начальник Департаменту патрульної поліції України Євген Жуков (позивний «Маршал») зазначав: «У них туалет в 300 метрах в полі стоїть. Вони ніколи не бачили, що можна жити по-людськи». Ще однією причиною такої жорстокості, за словами Є.Жукова, є засилля серед окупантів російських «агресивних малоліток», які відчувають вседозволеність. Жорстока вседозволеність убивати, грабувати, ґвалтувати стала нормою поведінки російського війська на окупованих територіях, що не засуджується, а навпаки – заохочується офіцерським складом. До жорстокості, грабувань та садизму своїх дітей, які воюють в Україні, схиляють навіть їхні матері, спілкуючись з ними гидючим матом, наділяючи «хохлов» найпринизливішими і найбрутальнішими епітетами.

Усі ці нелюди – «птєнци путіна», діти збоченої антисистеми традицій, моралі, виховання. У якій шовіністична «велікая русская літєратура» посідає своє «свято мєсто», чітко означене колись «соотєчєствєнніком», російським філософом Пєтром Чаадаєвим: «Ми в будь-якому разі є пробілом у моральному світопорядку».