БЛИЖЧЕ ДО НЕНЬКИ, ПОДАЛІ ВІД «МАТУШКІ»!

Нація без традиції як єдиний соціальний організм – не існує і не виступає суб’єктом історичного процесу, не впливає на долю суспільства і держави. Українська традиція — це традиція боротьби і перемог. Але, на жаль, не утверджених остаточно. Ніхто з нас не хоче мати справу з неадекватними людьми, лікарі яких називають психічно неврівноваженими. Англійці кажуть про таких «Nobodyhome» — «В нього не всі вдома». Росія в Раді Безпеки ветувала створення міжнародного трибуналу щодо збитого російськими терористами «Боїнга», в результаті чого загинули 298 громадян різних країн. Прем’єр-міністр Нідерландів Марк  Рютте сказав одному виданню: «У Росії, певно, не всі вдома. Російське вето — не диво, проте ми глибоко ним розчаровані».

Відомий історик Юрій Афанасьєв, опонуючи реакційним тенденціям розвитку своєї країни, стверджував: «Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалася як держава в часи орди, на основі орди… Росія досі не знайшла себе як людське співтовариство. Навіть вийшовши з незбагненно жахливого для нас ХХ століття, втративши в ньому ґвалтовно викресленими з життя десятки мільйонів (за деякими підрахунками — близько 100 мільйонів!) громадян. Найстрашнішим у Росії нині є те, що владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів мають холопи. А холоп — це страшна тварина. Вони сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання…

Експерти з НДІ збройних сил Швеції заявили, що світ не помітить зникнення Росії, коли країна розпадеться на п’ять частин. Російське економічне значення для світу — мізерне… У сьогоднішній Росії сталінізм реконструйовано у формі путінського православного чекістського націоналізму. Суть сталінізму — не злочини, не репресії і навіть не державне насильство. Його родова риса — неприйняття, ненависть до будь-якої іншої суб’єктності, аж до цілковитого знищення усього «іншого» й «інших»…

Російська влада й російський «мислячий клас» зробили історичний вибір. Цей вибір — розворот у радянське минуле: туди, де не було особистості, де все придушувалося державою, де не було місця політиці, громадянському суспільству, праву, приватній власності, свободі. Такий розворот неминуче призведе Росію до чергової, і тепер, найімовірніше, останньої катастрофи».

Російська традиція не передбачає піклування про власний народ. Головними є імперські інтереси. Російський філософ Петро Чаадаєв (1794 — 1856), якого імперський уряд оголосив божевільним за його волелюбні погляди, із сарказмом зауважив: «Если бы мы не раскинулись от Берингова пролива до Одера, нас и не заметили бы». Упродовж усієї історії Московія намагалася захоплювати нові землі. За підрахунками Фрітьофа Нансена (1861 — 1930), полярного дослідника, лауреата Нобелівської премії, Росія, починаючи з 1550 року, збільшувалася кожні 7 років на територію, що дорівнювала за розміром його вітчизні — Норвегії.

Не випадково посланник Сардинського королівства при дворі російського імператора Олександра І Жозеф де Местр (1753 — 1821) саме в Петербурзі написав відомі слова: «Кожен народ має уряд, на який заслуговує». Ці слова Жозефа де Местра здаються напрочуд  влучними, з огляду на нинішню  підтримку росіянами авантюристичної політики Путіна.

Багато фахівців вказують на приреченість московської доктрини протистояння з усім світом. Хворобливе намагання повернути Російську імперію, ненависть до українців, що з відразою ставляться до московських зазіхань та почали свій марш свободи, підштовхнули кремлівського маніяка на агресію проти України. Зустрівши рішучий опір нашого народу, Путін кинувся воювати в Сирію, вступивши в трагічне для Росії протистояння із Заходом та з 1,5 мільярдами сунітів, до яких належить 90 відсотків мусульман світу.

Ескалація московської озлоби та божевілля триває. Колишній співробітник резидентури ГРУ СРСР у Женеві Володимир Різун, який утік до Великої Британії та став відомим аналітиком і письменником Віктором Суворовим, підсумовує діяльність Путіна: «Война без понимания, что есть победа, — это поражение. Но именно в такую войну ввязался Путин в Сирии. Он дурак, ему уже конец, он уже проиграл».

Майдан — це перевтілення вільного козацького степу, козацької вольниці. Через те маємо продовжувати традицію козаків, а не свинопасів. Нам конче необхідно пропагувати перемоги та здобутки, подолати комплекс малоросійства, який теж прозирає у негативній українській традиції.

Один з українських пророків Євген Маланюк так визначав це явище в нашій культурі: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Перемагають не ті, хто скиглить та нарікає на примхи долі, а ті, хто захищає гідність і виборює свободу та незалежність.

Коли йдеться про культуру, то важить не лише наявність видатних діячів (вчених, письменників, митців тощо), але й соціалізація — розповсюдження її образів та ідей у суспільстві, в країні. Політична культура — це не тільки й не стільки складометри теоретичних праць, скільки  стан політичної свідомості народу. Нам треба дорослішати, а це не всім подобається.

Ключовим для розуміння розвитку країни та її перспектив є історико-культурний код України. Я би назвав таким кодом  глибинну, фундаментальну ідею, що лежить в основі української національної традиції. Концепція історико-культурного коду України базується на ментальності народу: якщо ментальність — це побутовий рівень, психологія народу, то історико-культурний код (ІКК) — це ідеологія, теоретичний рівень.

ІКК — це константа, постійна величина, що спирається на ментальність, традицію. Це поняття наповнюється змістом впродовж історичного існування народу, воно вбирає в себе те продуктивне, що дозволяє забезпечити тяглість і спадковість автентичного (першоджерельного) національного життя. ІКК — це ключ до розуміння діалектики розвитку українського життя. ІКК віддзеркалює тенденцію розвитку національного життя, яка перетинає сучасність, прямуючи до майбутнього, створюючи тим самим цілісність історичного розвитку країни. Кожна людина, кожне покоління або транслює цей код, поглиблюючи та роблячи змістовнішою національну традицію, або нехтує ним, віддаляючись од сутності українського життя.

Дієздатною, адекватною є та влада, яка транслює ІКК, роблячи власну діяльність такою, що відповідає інтересам та аспіраціям (очікуванням) народу. Драма Януковича та його команди полягала в тому, що вони були чужими нашій національній традиції, не розуміли сутності українців. Історія України неспростовно доводить: лише в умовах незалежності Україна могла досягти найбільших успіхів в організації соціального життя. Влада для українців не має сакрального значення. Росіяни покірно терплять приниження та знущання можновладців, натомість українці дають відсіч.

Російська імперія завше нав’язувала нам образ українця як вічного невдахи та лузера, не здатного самостійно існувати без «старшого брата»,  як гаранта такого існування. Насправді, ми йшли не від поразки до поразки, а від перемоги до перемоги. Ми маємо стверджувати психологію переможців, пропагувати наші звитяги, яких в історії було безліч.

1362 року на річці Синюсі, притоці Південного Бугу, відбулася славетна Синьоводська битва. Литовський князь Ольгерд на чолі об’єднаного війська литовців, українців та білорусів розбив величезне військо трьох татаро-монгольських ханів. Це було фактичне визволення України від ординського ярма і початок кінця самої Золотої Орди. Саме тому радянська історіографія замовчувала і цей видатний історичний факт. Радянські історики весь час підкреслювали значення набагато меншої за масштабами битви на Куликовому полі 1380 року, хоча після неї ще аж до 1480-го Московія платила Золотій Орді ясак (данину).

Україна повинна  мілітаризуватися, щоб захистити себе  від агресії варварської Росії. Завше пам’ятаймо  тезу українського адвоката та політичного діяча Миколи Міхновського: «Військо — це право нації на існування».

Європейська традиція України ніколи не зникала. Вона послаблювалася, зокрема внаслідок брутального втручання сусідніх ординців, проте, як засвідчили, зокрема,  Майдани, Україна постійно стверджувала себе як волелюбна нація. Толерантність — частина української традиції. Ми охоче приймали людей з інших країн, ксенофобія у нас ніколи не була поширеною, що є свідченням високого рівня культури нашого народу. Водночас є природне бажання триматися подалі від «матушкі» Московії, що викликає у неї велику злобу.  Ця одвічна ворожість негативна традиція сусідів.

Та живімо своїм життям, шануючи і примножуючи справді європейські, цивілізовані традиції власного народу, для якого  свобода та гідність понад усе. І тому — слава України!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company