Чомусь так сталося, що серед українства досить популярною лишається тема єднання, а точніше – роз’єднання. Ця тема перекочовує зі століття в століття, не втрачаючи актуальності. Пригадаймо Шевченкове: «Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!» Або – «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».

Пророк української нації застерігав одноплемінників від розбрату. Адже був добре обізнаний із тяжкими історичними уроками, до яких призвела суспільна колотнеча між своїми.  Українці  найчастіше  об’єднуються під загрозою смерті. На жаль.  Об’єднавчих зусиль  заради  чогось світлого й прогресивного маємо не так багато. Хоча, вони, безумовно, є. Інакше Україну давно би щезла з світової мапи.

Хочеться вірити, що в нинішнього покоління (через три століття  московської окупації) проснеться ген самозбереження. Не лишень індивідуального, а й своєї держави.  Наші  пращури лишень мріяли та молилися отримати  « в своїй хаті – свою правду, і силу, і волю».  Найбільш одержимі – згорали одинаками в полум’ї. Нам же даровано Господом жити в час Своєї Держави. Але чи кожен усвідомлює свою місію?! Навряд. Тому тема єдності актуалізується з особливою гостротою.

Маємо стояти плече до плеча і на фронті проти московсько-азіятської  орди, і всередині, відстоюючи власну ідентичність, яку постійно намагаються розрушити (тепер – завдяки новітнім інформаційним технологіям).

То ж, згадуймо шораз Шевченка. І не лишень згадуймо, а втілюймо його заклики в життя. А втілення може бути лишень в конкретних справах, які зміцнюють будівлю під назвою «Україна», роблять ії красивою, відмінною від решти, безпечною. А ще, з огляду на постійні вікові  загрози, маємо зробити цю будівлю дуже міцною, захищеною, такою, що врешті ворог відступиться  від неї і зізнається сам собі: так, Україна є!  Вони це зробили!

Ото ж, до всім, хто хоче добра Україні, варто згадати народний вислів, який також має вікову традицію: єднаймося, браття, бо ми того варті!