Богдана РОМАНЦОВА: «Вимикати опцію «критик» не вдається»

Про Богдану Романцову кажуть, що вона людина з бібліотекою у голові і гострим пером у руках. Літературний критик, фахівець американської та німецької літератур, вельми вдало поєднує літературознавство з журналістикою. А ще опікується проектами у видавництві «Темпора».

– Пані Богдано, як Ви загалом оцінюєте розвиток книговидання в Україні за останні роки?

– Назагал дуже втішні тенденції. По-перше, за останні кілька років, гадаю, перекладено більше книжок, ніж за всі попередні роки Незалежності. По-друге, маємо справжній ренесанс книжкового дизайну. Українські читачі стали вибагливішими. Книжка стала артефактом, мистецьким об’єктом. Видавці усвідомили, що талановитий твір не варто друкувати на сірому папері, що треба подати змістовну обкладинку, розробити шрифти. І не варто перекладати текст з російської, якщо оригінал створено, наприклад, англійською.

Особливо радію високому рівню книжкового дизайну. Помітне повернення до традицій 20-х років минулого століття, коли видавці не боялися експериментувати, навіть ризикувати з оформленням: виходили книжки з обкладинками Василя Єрмилова, з’являлися колажі Ганни Старицької, розвивався спектралізм Олександра Богомазова… Нині можу назвати прізвища багатьох сучасних достойників: дизайнерів, ілюстраторів, шрифтовиків. А міжнародні премії, наприклад, Вologn Ragazzi Аward, яку минулого року отримала львівська творча майстерня «Аґрафка», засвідчують, що наш книжковий дизайн визнають у світі. Цю майстерню, до слова, представляють творчим та сімейним тандемом художники Романа Романишин і Андрій Лесів. Ще 2012 року проілюстрована ними книжка-казка «Ріпка» у переказі Івана Франка ввійшла до світового каталогу кращих дитячих книжок.

Голосно заявило про себе нове покоління професійних перекладачів. Торік премії ЮНЕСКО здобули одразу дві блискучі перекладачки: Ольга Любарська за переклад роману Сильвії Плат «Під скляним ковпаком» та Ярослава Стріха за переклад роману Кейт Аткінсон «Руїни Бога». Перекладацтво для них не ремесло, не просто праця за столом. Знаю, що заради якнайглибшого розуміння авторського стилю і природи образності одна з перекладачок уважно вивчала… його сторінку в Твіттері.

Традиційно радує українськомовна перекладна поезія. Нещодавно побачили світ глибокі переклади Пауля Целана, єврейського німецькомовного поета, який народився на Буковині, та Вацлава Граб’є, чеського поета, на жаль, рано померлого.

Помітно, що старше покоління потроху поступається місцем молодим. Але знані автори перебирають на себе роль наставників. Наприклад, завдяки Оксані Забужко твори багатьох прекрасних проектів побачили світ у видавництві «Комора».

З’являються варті уваги книжки і на болючу тему – про війну на Донбасі. Після чудової есеїстики «Точка нуль» учасника бойових дій Артема Чеха варто звернути увагу і на роман «Сірі бджоли» Андрія Куркова. Маємо серйозні філософські дослідження. Наприклад, премію Шевельова цілком заслужено отримав Володимир Єрмоленко за «Плинні ідеології» – історію появи та розвитку суспільних ідей від Французької революції до наших днів.

Окремо згадаю мистецькі книжки видавництва «ArtHuss»: «Пройти крізь стіни» Марини Абрамович, «Не бійтесь галерей» Ґрейсона Перрі, «100 ідей, що змінили мистецтво» Майкла Берда тощо.

– А наша сучасна література встигає вписатися у світовий контекст?

– Здебільшого так, бо світ як ніколи раніше глобалізований. Хоча з іншого боку – таки постійно наздоганяємо і зафарбовуємо «білі плями», у перекладацтві. Наприклад, лише оце тепер видали «Бога Дрібниць» індійської англомовної письменниці Арундгаті Рой, що отримала Букерівську премію ще 1997 року. Та й напівавтобіографічний роман «Під скляним ковпаком» згадуваної Сильвії Плат, американської письменниці, яка започаткувала «сповідальну» прозу, з’явився українською аж через 55 років після смерті авторки.

Все ще мало перекладаємо іноземними мовами українських авторів, а тому нашу літературу за кордоном ще не знають так як слід.

– Можливо, багато в чому, як кажуть, «не дотягуємо»?

– Очевидно, нам ще доведеться навчитися художньо осмислювати особливо болючі національні травми, як, скажімо, війну на Сході. Тож ми в очікуванні свого Ремарка, який напише справді український роман про нашу війну «На східному фронті без змін». Попереду зрілий український постмодернізм, тобто чекаємо романів на кшталт Умберта Еко, чиї твори поєднують надглибокий інтелектуалізм та цікавий авантюрний сюжет. До того ж маємо відкрити чимало забутих авторів, зокрема, 20-х і 30-х років минулого століття. Та й у деяких «дрібницях» літературної творчості мусимо розібратися. Нині есеїстикою називають все, що не вписується у рамки оповідання, повісті чи роману, а цей жанр має свої чітко визначені особливості. І, звісно ж, нашим виданням бракує гідних тиражів.

– Низькі наклади книжок напевне загрожують видавцям збитками. Та й про пристойні гонорари авторам за таких умов, очевидно, не може бути й мови.

– Безумовно. Нині серед наших видавництв лише одиниці, фінансову діяльність яких можна вважати успішною: «Фоліо», «Клуб сімейного дозвілля»… Деякі видавці непогано заробляють на дитячій літературі, а потім вкладають кошти у «дорослу». Але більшість намагаються знайти під цікаві проекти гранти або меценатську підтримку. Для того щоб книговидання стало прибутковим, потрібен попит, тоді й тиражі зростуть.

– Наші медіа у повній мірі відображають сучасний літпроцес? Можливо, нам бракує фахових журналістів і у вишах слід увести спеціалізацію з мистецької журналістики?

– Нещодавно поспілкувалася з Робертом Гемпсоном, британським професором, автором передмови до українськомовного повного зібрання творів англійського короля модернізму Джозефа Конрада. До речі, Конрад має польське коріння і народився у Бердичеві. На моє запитання про статусність рецензії у британській пресі професор Гемпсон відповів, що літературознавчі статті можуть з’являтися в профільних академічних виданнях. І за публікацію автори не платять зі своєї кишені, як у нас. Або ж літературознавці, критики-журналісти пишуть до недільних товстих часописів, що мають мистецькі додатки. Поряд з оглядами виставок і театральних прем’єр друкують і книжкові огляди, значно рідше – рецензії. Бажаю і нам хоча б такого рівня зацікавленості літературною критикою.

Чи варто вводити окремий курс в університеті? Було б непогано. Філологічна освіта у нас зазвичай дуже академічна, відірвана від життя, тому молоді фахівці, крім як викладати у школі, не знають, де ще можна використати набуті знання. Один із можливих варіантів – стати літературним критиком. А для цього потрібні хоча б базові знання із основ журналістики.

– Яка роль критики у формуванні читацьких смаків, в оцінці літературного процесу?

– Сучасна російська дослідниця літератури Галина Юзефович якось зауважила: критик – це насамперед навігатор. Ми відфільтровуємо неякісну літературу, щоб читач не марнував на неї часу. Що також важливо, акцентуємо увагу на художніх чи композиційних особливостях твору, допомагаємо помітити нюанси і деталі, показуємо, так би мовити, глибину твору. І, звісно, літературний критик має бути ще журналістом, писати живою мовою, цікаво, фахово, доступно. Бо сухими академічними опусами навряд чи зацікавиш масового читача.

– Нинішні критики відповідають цим вимогам? Маєте свою школу такого рівня?

– Я б не називала це «школою», але запевняю: маємо непоганих критиків. Достатньо зайти на такі Інтернет-портали про літературу, як «ЛітАкцент», «Бумоль», «Читомо», «Барабука». Тут свої «критичні тусовки»: читачі обмінюються думками не лише в мережі, а й на публічних презентаціях чи після них, за чашкою кави.

– А що Вам більше до душі: брати участь безпосередньо у творенні книжки чи оцінювати її «постфактум», як критик?

– Це різні процеси, тому їх складно порівнювати. Творення книжки забирає не один місяць, я прискіплива до деталей і тому можу довго добирати відтінки кольорів для дерева, що «виросте» на обкладинці. Викладаюся на всіх етапах роботи. Але мені подобається й оцінювати книжки, допомагати читачу з вибором. Та й просто писати про літературу, знаходити неочікувані паралелі теж неймовірно цікаво. Особливо, коли помічаю прояви глобальних тенденцій у літературному процесі.

– Ви відомі своїми лекціями про лауреатів Нобелівської премії з літератури (до речі, саме її торік не присуджували). Чи вважаєте об’єктивним вибір, зроблений членами комітету за останні роки?

– Нобелівська премія, як би хто не нарікав на її неоднозначність, тенденційність, за політизованість, – головна світова літературна відзнака. Можливо, британський «Букер» об’єктивніший, американська Пулітцерівська премія розмаїтіша, а «Неб’юла» і «Г’юго» краще окреслені жанрово, як премії виключно за твори фантастики чи фентезі. Але саме «Нобель» формує живий канон і вписує імена в історію світової літератури. Як на мене, останні роки якраз свідчать про розширення цього канону, про своєрідну «літературну експансію». Нобелівську премію з літератури 2015-го отримала білоруська письменниця Світлана Алексієвич, що засвідчило: документальну літературу можна вважати художньою. А присудження премії американському поп-співакові, композитору і поету Бобу Ділану викликало неабиякий подив серед прихильників усталених традицій. За останні роки літературного «Нобеля» здобули майстри короткої прози, наприклад, канадійка Еліс Манро. І, до речі, все більше жінок – «нобеліантів» у цій галузі, а географія премії стала всеохопною, від Китаю до Перу.

Боюся робити прогнози. Багато років критики й читачі сподівалися, що премія дістанеться знаному майстру прози, італійському романісту Умберто Еко, але він так її і не дочекався. Серед можливих лауреатів Нобелівської премії бачу Ієна Мак’юена, британського прозаїка і сценариста, чи його земляків, майстра тонкої іронії Джуліана Барнса та Гіларі Ментел, яка працює в жанрах історичної прози й есеїстки. Заслуговують цієї нагороди американці: романіст Джонатан Франзен, автор оповідань та романів Джеффрі Євгенідіс, сценарист і романіст Кормак Маккарті. Їм дихають у спину молодші англомовні: поет і прозаїк Пол Бітті, романістки Зеді Сміт і Донна Тартт, натуралістка та історик Гелен Макдональд, письменниця з Нової Зеландії Елінор Каттон.

– Пані Богдано, судячи навіть із цього поважного переліку читаєте Ви невтомно. Скільки прочитаних книг на Вашому рахунку за минулий рік?

– Точно не скажу. Читаю дві-три книжки щотижня, залежно від кількості рецензій, які маю написати, чи лекцій, які читатиму того місяця. Загалом – понад сотню, це точно. А от на час відпустки у серпні себе розвантажила, прочитала лише одну книжку. Але автора добирала ретельно, «відбір» пройшов англієць Річард Докінз, еволюційний біолог, популяризатор сучасних наукових теорій, побудованих на основі генетики. Часом здається, що я втратила вміння просто читати, захоплюючись сюжетом. Читаю всі книжки професійно, вимикати опцію «критик» не вдається.

– Маєте улюблені, зокрема, українські?

– Люблю модерністів: Франца Кафку, Джеймса Джойса, Бруно Шульца. Останній, єврейський письменник польського походження, як відомо, народився в українському Дрогобичі. То куди його віднести? Звісно, до імен, що становлять світове надбання! Люблю тонких авторів. Наприклад, Нобелівського лауреата, британця японського походження Кадзуо Ішіґуро, фінського сюрреаліста Юркі Вайнонена, того ж таки Умберта Еко. Серед українських письменників визначаю прозу Тараса Прохаська і Катерини Калитко, поезію Галини Крук й Остапа Сливинського, есеїстку Артема Чеха й Андрія Бондара. Бачите, одним автором годі обмежитися. Але якщо все ж таки вибирати когось одного, то тоді – Франц Кафка. Безперечно!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company