З народним артистом України кінорежисером Борисом Савченком домовилися зустрітися у самому середмісті столиці – у сквері біля Золотих Воріт. Ось він іде. Стрункий, шляхетна постава, гострий погляд, з-під сивого чуба. Коли дивишся на розкішну срібну шевелюру та опасисту бороду, складається враження, що це невдала робота гримера-початківця – так вони дисонують з його молодцюватою постаттю та блиском в очах. Не віриться, що Борис Іванович на порозі ювілейного 80-річчя.
Наша розмова з обговорення сьогодення якось непомітно перейшла в режим спогадів.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМ»:
Савченко Борис Іванович – український кінорежисер, актор, педагог, громадський діяч. Народився 10 квітня 1939 року на Одещині. Закінчив Одеське театрально-художнє училище, акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) (майстерня Сергія Герасимова). Навчався на режисерському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Артура Войтецького).

Як режисер зняв 9 ігрових та 5 документальних фільмів, в т.ч.:  «Пам’ять землі», «Мужність», «Ще до війни», «Легенда про безсмертя», «Меланхолійний вальс», «Для домашнього вогнища», «Під чужим ім’ям». Як артист створив колоритні театральні та кінообрази. Зокрема у фільмах: «Камінний хрест» (Микола), «Гвинтівки Терези Карар» (Педро), «Скарби Республіки» (Вася Свєшніков), «Їх знали тільки в обличчя» (Альфо), «Трембіта» (Олексій Сомов), «Зайвий хліб» (Ілько), «В цьому пекельному місті» (Сенька)…

У Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка­-Карого творча майстерня доцента кафедри кінорежисури та кінодраматургії Бориса Савченка провела вже п’ять випусків.

У 2005–2009 рр. очолював Національну спілку кінематографістів України. Лауреат міжнародних та національних кінофестивалів.

– Я потрапив до Москви, коли після смерті Сталіна був час великих сподівань, потужний рух змінити на краще країну, весь світ, – поринає у спогади Борис Іванович. – Функціонери тоді були розгублені. Та й взагалі, складалося враження, що за межами Москви вся величезна країна затаїлася, бо ніхто не уявляв, чого чекати після розвінчання культу особи Сталіна: справді будуть послаблення чи «гайки затиснуть» іще сильніше?..

– А в Москві?

– Навпаки! Інтелігенція, в основному творча, підвела голову, збивалась в групи, протестуючи проти намагань завадити хрущовській «відлизі», заступалася за молодих, але й задерикуватих поетів, якими були Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Белла Ахмадуліна. З Белою мене познайомив Віль Ліпатов (я з ним товаришував). Вони були старші, але спілкувалися «на ти». Тоді так було прийнято. Вони й поважному Арсенію Олександровичу Тарковському, батькові Андрія, казали «ти». Так узагалі прийнято у кінематографічному середовищі. Бо на знімальному майданчику доки вимовиш усі ці імена та по-батькові, багато часу спливе – не встигнеш нічого толком зробити. Потужним і нічим не замінним джерелом знань про культуру, людину, суспільство стало для мене студентське середовище тогочасного ВДІКу. Це ж уявити тільки: Андрій Тарковський, Андрон Кончаловський, Андрій Смірнов, Василь Шукшин, Борис Яшин, Еміль Лотяну – старшокурсники, а за ними на п’яти наступали молодші – Микола Губенко, Леонід Осика, Ельйор Ішмухамедов, Міхеіл Кобахідзе, Віктор Мережко, Едуард Володарський, Станіслав Говорухін – нескінченна галерея майбутніх лауреатів міжнародних фестивалів, законодавців моди в кіно, суспільної думки і моралі! То був винятковий час!

– Час свободи?

– Скоріше, передчуття прийдешньої свободи, і ще відкриття для себе невідомого світу, ще донедавна забороненого. У Будинку кіно можна було переглядати незвичні для твого сприйняття та й попервах малозрозумілі європейські фільми з «їхнього життя»  –  Луїса Бунюеля, Жан-Люка Годара, Інгмара Бергмана, Мікеланджело Антоніоні. І, звичайно ж, Федеріко Фелліні! Пам’ятаю, у 1963 році, коли проходив ІІІ Московський міжнародний кінофестиваль, в Москву з’їхались всі відомі кінематографісти. Здебільшого – комуністи з Італії, Франції і країн, як тоді казали, «народної демократії». Тоді вже минув апогей успіху неореалізму і митці були розгублені: правдою вже «обкормили» глядача, а що далі? З дня у день показували фільми, а після переглядів починалися дискусії, котрі переходили у справжні словесні «драчки». Потім приїхав Фелліні, коли вже знав, що його фільм «Вісім з половиною» має отримати гран-прі. Голова журі Григорій Чухрай наполіг на цьому. Натомість у ЦК КПРС вимагали дати головний приз радянському фільму «Знакомьтесь, Балуев». А в журі – майже всі представники країн «народної демократії», і вони були обережними.

– Тож фронтовик Григорій Чухрай викликав «вогонь на себе». Чи пішов «на таран»?

– Григорій Наумович Чухрай вистояв, поїхав в ЦК і жорстко сказав: «Нет»! Всі принишкли: як же далі, що робити? Суцільна розгубленість, вийшов, виступив голова Держкіно, потім ще хтось, а вони в президії сидять – 40 людей, всі поважні гості… І раптом свистом зустріли виступ одного кінокритика, вже не пам’ятаю кого саме… Дивимося: що це буде – в президії свистять. І тут виходить Сергій Аполлінарійович Герасимов, сідає скраю президії і починає виважено говорити. Фахово, з використанням марксистсько-ленінської термінології: мовляв, виходить так, що вони, журі, будуть окремо, а глядачі, народ – думають інакше. Народ сподівається, чекає від них нового, свіжого незаангажованого погляду, а вони… І всі зрозуміли правоту його слова. Потім всі ці іноземні гості теребили його ще години чотири у кулуарах, слухали, дискутували. Світлою і розумною людиною був Сергій Герасимов.

– Ви тоді вже вчилися у нього… А як взагалі потрапили до майстерні Герасимова?

– Мене порекомендував мій друг. Дзвонить асистент курсу Герасимова, каже:

– Приезжай, Сергей Аполлинариевич хочет тебя прослушать.

Приїхав, приходжу, Герасимов глянув на мене, каже:

– Здоров, казак. Ты что, ещё и играть умеешь?

Я почав читати, він відвернувся, слухав.

– Ну что, я согласен с моими коллегами. Почему ты не пришёл на первый курс, я б тебя взял, мы б уже два года работали.

Так я з Києва перевівся до ВДІКу, потрапив до кращого педагога і про це ніколи не жалкував. Ректор інституту Іван Іванович Чабаненко у характеристиці написав: «Київський інститут Карпенка-Карого відряджає на навчання до ВДІК як стажера Савченка Б. І. – для майбутнього викладання на кінофакультеті».

– Яким педагогом був Сергій Герасимов?

– Прекрасним. Завжди спонукав, щоб людина думала, сама вникала в те, що їй треба робити, яким шляхом іти і якого результату має досягти.

– З Вами вчилися іноземці?

– Так. Оптиміст, французький ефіоп Мішель Папатакіс, стриманий та заглиблений в думи грек Костас Далідас, запнутий на всі ґудзики поляк-містифікатор Даніель Бардзіловський, учень самого Бертольда Брехта – німець Зігфрід Кюн (який поставив у ВДІКу – і це вперше в СРСР! – брехтівську «Кар’єру Артура Уї»), біженець з Ірану Теймур Зейналпур, американський комуніст Джон Альханоут, гвінеєць Коста Діань…

А мій друг, Магнус Йонссон?! Онук ісландського рибного мільйонера, вже в гімназійні роки самотужки вивчив російську, а опісля викладав її в Рейк’явікському університеті. Головний редактор сатиричного журналу комуністів Ісландії, він у свої 23 роки написав 9 п’єс (одну з них у Стокгольмському Королівському театрі ставив сам Інгмар Бергманн!). А у двадцять чотири здобув першу премію за документальне кіно на ІІ Московському міжнародному кінофестивалі, випередивши в цьому змаганні свого майбутнього вчителя – всесвітньо відомого радянського кінодокументаліста Романа Кармена! Був комуністом, але завжди лаяв нас: «Сталинисты! Вы не расстались с культом личности!».

– Кшиштоф Зануссі вчився з Вами?

– Ні, він з іншої школи. Ми познайомилисья з ним на фестивалях. Згодом у нього практикувалися двоє моїх студентів, яких він дуже хвалив і добре про них відгукувався. Він така людина, що не буде ніколи лицемірити, він ніколи ні від кого не залежав.

– Якою була роль Тамари Макарової у знаменитому творчо-викладацькому дуеті з Сергієм Герасимовим?

– Тамара Федорівна тільки акторську майстерність вела, в інше не втручалася. Герасимов приходив два чи три рази на семестр, в нього було сім педагогів, кожен з яких мав по два-три студенти, і так працювали. Упродовж семестру було три дні показу. Герасимов спочатку запитував в кожного думку про показане, а потім робив резюме. Надзвичайного розуму людина. Він був членом редколегій дев’яти журналів, серед яких –  «Театр», «Іноземна література»… Авторитет, з яким рахувалися всі. І водночас – дуже гнучкий, дипломат.

– Як народжувалася Ваша книжка «Підводячи риску»? Бо багато хто про це думає, але так і не наважується…

– В мене було п’ять майстерень, це вже шоста. Кіно не реформоване, воно не працює природнім чином, його треба реформувати повністю! Я подумав: що ж я нажив? Так, є в мене студенти, вдячні, добрі слова чую про себе на кафедрі. Я коли розповідаю комусь про те, як я вчився, де вчився, починаю сперечатись на професійні теми, – помічаю: люди пасують. Бо в мене є не тільки те, що я взяв звідти, що я запам’ятав, а й те, що я відчув, і це найголовніше. Спочатку просто читав лекції. В мене був яскравий приклад: великий вплив на моє формування мала особистість професора Сергія Комарова – великого знавця зарубіжного кіно, особливо – американського. Сергій Васильович тривалий час очолював Держкомісію із закупівлі зарубіжних фільмів, тому роками проживав у Лос-Анджелесі, був особисто знайомий з багатьма видатними американськими кінематографістами. Це під його орудою створено Держкінофонд СРСР! Беззаперечно, це – його заслуга! До того часу фільми губилися чи десь валялись, а він їх зібрав в одне місце. У величезне фільмосховище в Білих Стовпах.

– Чи справді Ви цією книжкою підбиваєте риску?

– Хотілося, щоб у людей, молоді, котра читатиме мою працю, розкривався світогляд в царині культури. Бо це найважливіше в житті людини –  і характер, і поведінка, і духовна спадкоємність… Це не просто попоїсти і проголосувати. Намагався написати так, щоб не зациклюватися на персоні автора, щоб автор нічого не диктував. Щоб книгу розгортали, читали, робили власні висновки. Мене просять, щоб я написав мемуари, бо в мене було стільки чудових людей, фантастичних незабутніх зустрічей, дивовижних ситуацій, пов’язаних з професією. Я пишу про те, що відчуваю, чого хочу. Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей, свій народ, свого глядача…