Не впевнена, що можу назвати себе вірянкою. Я не ходжу до церкви, не знаю молитов, проте точно вірю, що щось існує — якась енергія, до якої можу звернутися з проханням чи подякою. Іноді говорю до Бога, іноді — до сили Всесвіту.

Зараз маю лише одне бажання. Тільки одну величезну мрію, яка вміщується в невеличке слово ПЕРЕМОГА.

Але прошу не просто перемоги — жадаю миру під синьо-жовтим стягом. Свободи хочу, волі, яку не наражають щодня на смерть. Дихати на повні груди. Сміливо мріяти, будувати плани. Боротися лише з власними «тарганами», а не з озброєною мавпою в «шапкє-ушанкє». Я просто хочу жити. Так, як живе звичайна нормальна молодь: боятися й наважуватися, вчитися й помилятися, плакати й радіти. Хочу, аби моє життя знов стало повсякденним, зрозумілим і передбачуваним.

Лише тепер зрозуміла: це життя найщасливішої людини, коли в нього не вривається ракета, її уламки або дрон. У тому звичайному повсякденні люди не засинають під «серенаду» повітряної тривоги, їм не сняться вибухи, кров та мертві. Я поринаю мріями в це одноманітне повсякдення, наповнене безглуздими проблемами на кшталт оцінок в універі, пошуком часу для перегляду нового серіалу або просто дискусіями з тими ж ріднесенькими «тарганами» в моїй голові.