«Будеш, Батьку, панувати!..»

Під могутнім смарагдовими склепінням вікових дубів коло цього пам’ятника хочеться молитися. Тихою молитвою пісень, які співала його Наталка-Полтавка:
«Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться…»

Це бронзове поличчя – геть незабронзовіле, кожна його рисочка позначена життям. І з роками тільки глибша та загострюється болісними складками од довколішньої суєти, од людських марнот, болей і страт. А погляд промінить ту всевидющу потугу, яка зорить тебе наскрізь. Кажуть, у часи нацистської окупації якесь біснувате есесеня стріляло йому в голову. Очевидно, гадало, паскудне, що так зможе убити цей судний погляд совісті, який палив того палом. Зотліло те нікчемне геростратеня, стало десь кавалочком ялового глею, а Іван Котляревський стоїть. Не так собі, як усі бронзові, а живіший од живих!

116 літ тому, серпневого дня став він на Протопопівському бульварі рідної Полтави – усією величчю предвічного Слова, яке взаконив своїм Святим письмом. А тому значно вищий Родоського Колоса, а тим паче «Алєксандрійского столпа». Став віковим Трибуном, щоб на повен голос гукнути світові:

ЗНАЙ!

Знай, світе, Є УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА!
Їх топчать імперським кованим чоботом, їх обкрадають, упосліджують, зневажають, їх позбавляють голосу цензори-цербери, їх таврують гербовими таврами: «нєт, нє било і бить нє может», їх клеймують клеймами «нарєчіє», «мова села», «ґаліцізми», але вони – Неопалима Купина, це Слово, ця Мова. Вони ще здивують, вразять, зачарують тебе, світе, своїми незліченними багатствами, підкорять твоє, світе, житейськеє море, схвильоване бурею напастей, своїм осібним чаром ще й незламною силою.

Так сказав, урісши під Ясним Сонцем, під Місяцем-Князем, під Чумацьким Шляхом, під Вічними Небесами України, на Отчій Землі, «де героїть». 
Будеш, Батьку, панувати, поки живуть люде!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company