Останніми роками зима дивує нестабільністю й сюрпризами. Земля то одягається в біле, то за кілька днів скидає пухку теплу одіж, оголюється до трав’янистих сухостоїв, які  дротами шумлять-гудуть-дзвенять від раптового  поривчастого вітру…

У такий час зимового оголення я зробив для себе несподіваний висновок: нескошених бур’янів на моїй землі побільшало. Вони заполонили геть увесь простір, на який людина махнула рукою: левади, де вже немає кому пастися, сінокоси, які немає кому косити,  польові дороги, які давно ніхто не обкошує…   Звісно, це не скрізь. Але глибинна, віддалена, спустошіла від людської руки  Україна – саме така. Бур’яниста!

Я вже мовчу про спорожнілі села, де лиш місцини від колишніх хат чи нерозібрані фундаменти нагадують, що тут колись жили люди. Зате для дичини – бур’янистий рай!

Хитається кругом дичавина
І вітер не співає вже, а свище!
Вовки до хат підходять ближче, ближче…
Виносьте їм горілки та вина!

Так я колись написав. І вкотре підтвердив вочевидь власні сумні строфи. Біда лиш в тім, що вовки та лисиці у  бур’янах  справді блукають, ось тільки «вина» їм винести вже нікому.

Бур’яни  заполонили навіть лісосмуги та невеликі ліси, які колись називалися колгоспними, творінням рук людських. Такий ліс був і в місцевості, де я народився. На Сумщині. Оскільки до великих соснових лісів, які простягнулися вздовж Сули, нам було їхати, а тим паче йти, далекувато, то кмітливі предки вирішили «завести» свій ліс. І засадили урвища та яруги усіляким нехитрим стеблом. Аби вже майбутні господарі (така була думка), тобто ми, бігали поміж височенного стовбуряччя весною обпікаючи долоні  пролісками з рястом, восени (аж до приморозків) визбируючи тугенькі, мов ті гвіздочки, опеньки… Чомусь у моїх лісах інших грибів не  збирали. Всі знали й любили й не боялися і смакували лишень опеньками.  Ліс мого дитинства називався чомусь Поповим. За переказами жив у ньому батюшка місцевої церкви. Збудував собі невеличку хатину. Коли ж церкву в селі розвалили, зник і батюшка, залишивши по собі лишень оту назву.

… Перед цією зимою в пошуках терену я вирішив зайти  у той свій колись сонячно-пролісковий Попів ліс. До нього я не навідувався років з тридцять…  І ось прикрість! Ліс до себе не впустив! По всьому периметру геть увесь обріс півтораметровою кропивою… Пролізаючи крізь жалькі джунглі, в кіптяві комарви я все ж трішки пройшов усередину. Лишень трішки. Бо  далі  інша біда – трухляві дерева, які невпопад лежали одне на одному. Пройти через них вже було великою проблемою. Та й куди йти?! Коли кожен клаптик лісу, до якого заглядало сонце, також був захоплений кропивою. Люди, покинувши села, залишили на поталу вітрам і бур’янам свій ліс. Тепер тут не чухають  міжріжжя  корови. Вони залюбки колись паслися в тіні дерев, пили воду з ручая, що протікав у  низині… Давно не вивозять з лісу браковані сухі стовбури, які «виписували» людям в нагороду за добру працю. А гарне дерево, яке потрапляло під прорідження, можна було з дозволу взяти на нові крокви для хатнього даху…

Із сумом подумалося – природа мстить невдячним. Її помста жорстока й мовчазна. Вона – в стоголосому співі сухостоїв, які я недавно почув. І  мені, народженому в цих краях, чомусь зробилося  не по собі, а на очі навернулися сльози.