Громаддя чужих хрестатих машин у тевтонських панцирах завойовників ревло злобою і густо чаділо презирством. Жахні творіння технічної цивілізації готові без докорів і вагань трощити світ, підминати живих залишаючи по собі вкочену мертву пустелю. І люди-автомати, сірі як мара, з різкими гортанними криками, що тяли сталевими лезами. Вони, ці надлюди, зирили на кожного стрічного чужинця з холодним прищуром, мовби цілилися зі своїх скорострілів. Звичайний стан істинного арійця, підкорювача земель диких племен «унтерменшів».

Ось один бачить її, поважно, як бувалий мисливець закидає гвинтівку, цілиться… Бахкає постріл. Раз, другий…

Надія схоплюється, але сон іще сковує липучим жахом тіло. Несамовито стугонить серце. Вікно дрижить одсвітом. І там, у тому сірому одсвіті – ВОНИ. Не у жахному сні – у страшній окупаційній реальності.

А у вухах ще й досі намарені постріли. Бах!.. бах!..

Та ні, то гупають у двері.

Надія підхоплюється, похапцем вдягається, гамуючи тремтіння. Схоже, ВОНИ, її непрохані сторозпрокляті постояльці. По її ж душу.

Чужими ногами добрела до дверей, відкинула гачок. На порозі стояв стрункий високий німець.

– Guten morgen!

Мимоволі сахнулася. Голос – наче той, з її липкого сну…

Він це бачив і намагався не робити різких рухів. Усім видом показував, що не бажає лихого, що його не треба боятися. Обличчя розгладилося, стерлися ламані кутики вуст, зникли жовна і вона раптом побачила лице невимовної втоми. Він поволі показав на відро з водою, просив пити. Взявши кухлика зробив кілька ковтків та сів на ослінчика.

– Ненавиджу… їх,.. – перевівши погляд на дівчину, шепотів ламаною російською. – Сталіна і Гітлера. Вони відібрали у мене все. Навіть надію.

Вона стояла як укопана. Дивилася на нього очима, які ясно бачили втомлену людину і свій жахливий сон.

Він щось казав їй іще. Наче сповідався. А потім підвівся, потягся у кишеню свого рудого кітеля і дістав звідти… бурштинові буси.

– Прийми цей подарунок. Я купив його на базарі для своєї дружини. Тепер не впевнений, чи довезу. Не, знаю що буде зі мною завтра. Тільки Бог знає… Тільки Він.

Пішов. Зачинилися двері у його світ.

А ці буси моя бабуся проносила все життя.