Цей фільм Олександра Довженка навіки вписано у скрижалі шедеврів світового кінематографа. Наступного року відзначимо його 95-ліття, хоча й нині кадри «Землі» дихають новизною і викликають непідробне захоплення.

Вибігаю зі столичної підземки на «Кловській» і на бігу вводжу в онлайн-мапу потрібну мені адресу, бо вже спізнююсь усюди на світі. Мов з корабля на бал, спішу з одного заходу на інший.

– Дуже важливо, щоб ми виховували дітей з думкою про те, що ми – нація героїв, – влучно висловився український актор театру і кіно Роман Ясіновський на одному з показів фільму «Снайпер. Білий ворон».

Мені було одинадцять чи то дванадцять, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, але добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді я не відчувала втрати. Відчувала її з дорослішанням. А переглянувши фільм режисерки Ольги Ряшиної, «Я, «Побєда» і Берлін», відчула, як туга втрати переповнює.

Аншлаг, аншлаг, аншлаг! Що не кажи, а приємно бути причетним до цього…

Щирісінька правда: з цією виставою таки щось не так. Актори плутаються в тексті, сценічні «мерці» оживають, кудись пропадає такий необхідний для мізансцени реквізит, замість фальшивого віскі-скотчу акторам наливають правдивий чи то очищувач скла, чи ще якусь хімічну чортівню і вони щоразу з огидою порскають цим пійлом.

На прем’єрі в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Колоритне тріо, яке гучно заявило про себе на увесь світ. Їхні грайливі вуса і густі чуби веселили глядачів Швеції, Італії, Болгарії, Ірану. Не промовивши ані слова, вони згуртували навколо не одне покоління українців. Якщо не здогадалися про кого йдеться, то ви в халепі, бо всі плани на сьогоднішній вечір перекреслить легендарний мультсеріал «Все про козаків».

Лише за перші 12 тижнів показу історичний фільм кінорежисера Олеся Саніна «Довбуш» зібрав 67 мільйонів гривень і став лідером національного прокату. З 24 серпня картину синхронно почали показувати у 7 країнах. Нині фільм підкорює серця глядачів у 22-ох країнах. Невдовзі має відбутися польська прем’єра стрічки. Про це Олег Санін розповів, завітавши до Грінченкового університету, аби особисто представити «Довбуша».

Прем’єра українського історичного фільму «Довбуш» режисера Олеся Саніна приурочили до 32-гої річниці Незалежності України. Це поки що найдорожчий вітчизняний кінопроєк: бюджет – 120 мільйонів гривень, 65 мільйонів з яких виділено державою.

Радієш, бо хороша українська музика – це вже не лише «Скрябін», «Океан Ельзи» та «Один в каное». Створення якісного та різноманітного музичного контенту стало практично мейнстрімом серед нашої талановитої молоді.

Що для вас килим?
Для мене це морозяний зимовий вечір у бабусі, коли замість дешевих мелодрам по телебаченню я годинами розглядала казкові візерунки на хатньому килимі, і кожна його деталь розгорталася крихітними частинками власної історії. Розповідала про весняні сади, де квіти п’ють росу, про гори, що височать над безкрайніми долинами, і про стежки, які ведуть до вічної мрії.

Погожого травня в історичній читацькій залі столичної Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого вшанували переможців Шостого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Зі всієї України з’їхалися літератори, чиї твори журі конкурсу на чолі з академіком Миколою Жулинським визнало кращими у цьому конкурентному змаганні.

Знайомий світ щезнув. Пронизливий свист ракети забрав його назад, у минуле.Те, що оточувало роками, звичні очам вулиці міста, його будинки, люди, образи та обриси власних рідних стін стали кришталем в руках жорстокості. Рідне стало нічим. Рідне зникло.

Знаєте, коли тебе поглинає коловерть буденності, усе видається таким несправжнім, бутафорним, наче копія, зроблена з копії. Нічого не можеш торкнутися, і ніщо не може торкнутися тебе, бо все так далеко, так неосяжно.

У час, коли вечірній спів солов’їв глушать сирени, коли болюча тривога повсюди і в душах теж, українці шукають розраду в мистецтві.

Славетний «НАОНІ Оркестра» під керівництвом маестро Віктора Гуцала влаштував у столичному Будинку кіно великоднє свято рок-хітів і саундтреків. Глядачі насолоджувалися унікально аранжованими рок-композиціями та улюбленою музикою з кінофільмів.

Сакральне і профанне. Священне, залежне, містичне та повне протиставлення – щось непосвячене, невтаємничене, світське, а інколи навіть безбожне. Минуле, обмежене. І те, що скеровує нас до глибини власного пізнання й «вічності», де перебуває Бог.

Український кінематограф переживав у рідному житейському морі чимало буревіїв, штормів і могутніх хвиль, таких, що виростають страшними дев’ятими валами. Як тепер, у трагічний і героїчний час повномасштабної війни. Вона не лише змінила фокус уваги кінематографістів, а й часто їхню долю. Деякі режисери, продюсери, актори взяли до рук зброю і пішли у самісіньке пекло фронту, боронити Україну від варварів-окупантів. Багато кіномитців відчули свій священний обов’язок тримати стрій у професії: фіксувати ту жахітливу й величну правду війни, яка має стати історією. Неспростовними свідченнями злочинів проти людності, скоєних в Україні рашистськими варварами.

Минув рік, як Ромен-П’єр Шарпантьє, французький режисер, відомий за псевдонімом Ромен Гупіль, їхав до української столиці. Прямував у протилежний бік від десятків тисяч українських жінок, дітей, старих, котрі враз покинули рідні домівки і втікали у невідомість від жахів ординської навали. Гамір і товкотнеча велелюдного варшавського вокзалу, великі плани облич, розгублених, у розпачі, враз змінюється на тишу порожнього вагона. Потяг суне до Києва, по нову хвилю біженців. Гойдання кадру у ритм перестукування вагонних коліс не заколихують глядача, навпаки відчувається тривожне, напружене очікування невідомості. Так починається документальна стрічка метра Ромена Гупіля «Київ, Площа Перемоги, 2».

Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.

Жанна Миляшкевич, професійна художниця, майстриня з Луцька, володарка найдовшої на Волині коси, зуміла не лише творити справжні мистецькі скарби, а й заохотити до творчості інших.

Мистецтво – це також фронт. Багато наших художників, дизайнерів мобілізували свій талант задля нашої перемоги: малюють, друкують, продають листівки, а вирученими коштами підтримують ЗСУ. Серед них ілюстраторка Леся Бельдій. Чи не найпопулярніша її робота – «Щоденник Заї та Коті», про лагідну пару, котра завжди підтримує одне одного.

За незрозумілими стереотипами багато людей звикли вважати українське кіно «шлаком». Начебто в країні з достойних проєктів – хіба що сльозливі мелодрами. Та за останніх 10 років вітчизняна кіноіндустрія помітно просунулася: створено цілу галерею знакових фільмів, які не соромно і світові показати. З початком повномасштабної війни дуже багато наших громадян нарешті усвідомили свою приналежність до великої нації.  Почалася «українізація знизу», з власної волі, люди придивилися до сучасного вітчизняного контенту і були приємно здивовані.

Музика у час війни не змовкла, не заніміла – зазвучала новими голосами мужніх та свідомих українців. Гурт «The Pamphlets» один з тих, чия творчість засяяла на музичному олімпі нещодавно, а їхні пісні вже встигли облетіти інтернет-світом.  –  Ви дебютували 2020 року композицією «Spohad». Що вас надихнуло тоді об’єднатися у гурт?

Різноманітні «квартирники», «літературники», невеликі концерти або ж виставки маловідомих українських митців нині популяризують сучасну українську творчість не менше, ніж мистецькі заходи державного рівня.

Війна зінює світ і людей. Вона міняє матерію і дух. Мистецтво теж набуло геть нових рис. Про це добре знає художниця Поліни Каціон із села Кулябівка Київської області.

Невимовний біль, хвилювання, страждання, сподівання, віра. Багато людей нині втілюють свій страх, тугу, гордість і любов до України… у творчість. Така ми нація унікальна: справіку виспівуємо біль, вдаряємо лихом об землю і даємо сили закаблуками, вишиваємо узори з тривогою пополам. І набираємося життєвих сил у мальовках. А нині – в різноманітних ілюстраціях, дитячих малюнках, їдких карикатурах, у чуттєвих віршах і патріотичних піснях.

Цей малюнок ілюстраторки та художниці Мадіни використав офіційний сайт жіночого журналу «ELLE Україна».
Мадіна народилася в росії, живе в Україні. Які в багатьох українців, її життя розділилося на «до» та «після» – війна принесла чимало болю та розчарувань.

Війна змінила наше життя, наші цінності. Змусила по-іншому дивитися на речі. Перевернула світ. Все вже не буде таким, як раніше. Ми стали знаходити спокій там, де раніше його не помічали. Ми стали творити нове, незвідане, не зрозуміле іншим, але життєве для нас.
Війна триває, але й триває життя, живе творчість, квітне мистецтво.

Мистецтво не спить навіть у воєнний час. Українська молодь, творча і сучасна, знаходить свій голос, зокрема, творенням арт-проєктів. Марія Ємельянова, вона ж Машка Ромашка вчиться в одному зі столичних вишів на художнього реставратора та має намір стати ілюстратором. Як каже сама про себе, «займаюся майже всім, що стосується художнього втручання». Художня постановка, образотворче мистецтво, фотографія – поле її творчості. За спиною Маші спільний з подругою (@ochen_original) проєкт – @ochencoolevents і декілька інших, про які розповімо далі.

В час Вітчизняної проти російських варварів ніхто з українців не залишається осторонь. Увесь народ мимоволі поділився на бойові підрозділи: Збройні Сили, Тероборона, кібервійська, волонтери, лікарі, спортивний, журналістський  та мистецький батальйони…

Сімдесяті. Значуще десятиліття в літописі світової культури. Чого варта тогочасна західна популярна музика, що стала класикою. Її естетика і нині на часі. Слухати там точно є що, адже це часи яскравого присмерку епохи хіпі, буйного розквіту хардроку, фанку і диско, рання зоря електронної музики.

– Навіть якщо я назву тобі винних, ти їх все одно не покараєш.
– Чому?
– Тому що винна в усьому держава…
(З розмови підозрюваного зі слідчим у серіалі «Зломовчання»).

В Україні для популяризації української мітології створили настільну гру для школярів «Чарівний світ. Джерело сили».

У столичному «Довженко-центрі» за партнерства Українського інституту національної пам’яті відбувся допрем’єрний показ фільму Віллена Новака «Чому я живий». Стрічку знято за автобіографічним оповіданням «Тепер я турок, не козак…» Євгена Митька, який дитиною  мешкав в окупованому нацистами Маріуполі.

Людина живе, поки її пам’ятають… І наживо, і на тому березі Вічної Ріки Часу, де пам’ять закарбовано у світлинах, полотнах і пластичному мистецтві, у фільмах і виставах, у поезії, прозі, у співах і музиці…

Український Оскарівський комітет обрав вітчизняну кінострічку, що представлятиме Україну на 94-тій премії «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук, у категорії  «повнометражний фільм». Претенденткою на світову відзнаку стала кінодрама «Погані дороги» режисери і сценаристки Наталки Ворожбит, відомої за сценарієм серіалу «Спіймати Кайдаша». Про це комітет повідомляє на сторінці у фейсбуці.

Народження – завжди непростий і болісний процес. Так народжувався і Перший всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина» – від заснування «Козацької слободи «Раковець»), до самого фестивального дійства, мистецьки насиченого та багатогранного. На врочистостях поважні гості з Львівської облдержадміністрації, обласної ради, місцеве керівництво тішилися, передовсім, народженням… нової дороги до села Воля Якубова. Її по праву можна назвати фестивальною, бо з’явилася за три дні до його старту. Через 30 років після останнього ремонту. І заслуга влади в цьому незаперечна. Тим паче, що вона, влада, пообіцяла наступного року другу чергу асфальтового покриття, по всьому селу.

Постановку Олексія Доричевського «Гей парад» вперше столичний «Дикий театр» показав три роки тому. Тоді її прийняли добре: київський арт-експерт Євгеній Карась написав, що у виставі «шикарний сценарій і гра акторів, і… геніальна сценографія». Відтоді вистава «про стереотипи» прописалася в репертуарі театру, створеного у 2016 році Ярославою Кравченко. У центрі історії – звичайна сім’я, якій пропонують субсидію від Євросоюзу. Для цього члени родини повинні три тижні прожити із представником ЛГБТ.

Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі: любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…

Приземлення на далекому острові, бурхливий курортний роман і… труп на лежаку. Ні, це не початок чергової серії британського детективного серіалу «Смерть у раю». Це побіжний переказ нової адаптації барокової опери німецько-англійського композитора Ґеорґа Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея». Українська режисерка Тамара Трунова, як завжди, обрала найнеочікуваніше прочитання, щоб зробити цю барокову оперу ближчою до сучасного глядача.

Запоріжців Олександра та Ларису Жолудь разом з сином Сергієм та невісткою Аліною згуртували спільна пристрасть і хист до гончарства. Натхненна любов’ю до рідної землі, природи, людей, історичного минулого, міфології, ця дружна мистецька родина – звісно, кожен осібно – знайшла для себе «сродну працю».

Рекламу перших десятиліть ХХ століття важко назвати мистецтвом. Навряд чи можна годинами милуватися чорно-білими оголошеннями, видрукуваними на сіренькому папері. Ані Лесь Курбас із запрошеннями на свої театральні вистави у Харкові, ані Роман Шухевич, котрий створив наприкінці 30-х у Львові успішну рекламну фірму «Фама», особливо не відрізнялися оригінальністю. Як і інші, використовували ординарні маніпулятивні прийоми. Висліди такої ординарності нині можна побачити на рекламних постерах в будь-якому салоні наземного міського транспорту чи у вагоні метро.

Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…

Катерина Буцька відома українському глядачеві своїми ролями у популярних серіалах та ситкомах «Бабай», «Черговий лікар», «Дефективи», «Швидка». Але саме її голосом говорять і відомі голлівудські акторки, в українськомовних версіях фільмів «Месники», «8 подруг Оушена», «Красуня на всю голову»,  і  персонажі дитячих мультсеріалів «Американський тато!», і Трініті з «Матриці» та Пенні з «Теорії великого вибуху»…

З-поміж новин у соціальній мережі трапилась мені якось перед очі пісня… Виявляється, є такий чудовий сайт «Українські народні і весільні пісні». Ото звідтам і заспівали, і зачарували мене п’ятеро файних дівчат, яких, власне, за віком у нашому селі уже б звали молодицями…

Вісімнадцятирічний Єгор Гармаш з міста Нікополя опановує фах режисера кіно і телебачення, знімає фільми, займається письменництвом: пише новели, має дві збірки оповідань.
Три роки тому юнак усвідомив: творчий доробок – власний, друзів-колег – треба представляти людям, а не ховати по шухлядах.

Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача  у неприємне аб’юзивне середовище.

Чи уявляєте українську комедію без шаблонного гумору та акторів на кшталт Станіслава Баклана (у таланті якого не сумніваюся)? Якщо ваша відповідь ствердна, є хороша новина: нарешті зможете насміятися від душі, й узагалі не шкодувати витрачених часу і грошей на перегляд вітчизняної кінострічки. Йдеться про фільм «Мої думки тихі» – дебютний «повний метр» режисера Антоніо Лукіча. Картину можна віднести одразу до кількох жанрів: роуд-муві, лірична драма та комедія.

Перша і єдина постановка п’єси українського драматурга Віталія Ченського – це у сміливому, розкутому і таки скандальному столичному «Дикому театрі», заснованому Ярославою Кравченко, постійною ведучою у телепрограмі Майкла Щура. Режисерське втілення – Максима Голенка, відомого масштабним театрально-цирковим проєктом, виставою-трилером «Афродизіак».

Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» – екранізації  роману – виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися  з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.

Зимовою ластівкою прилетіла з Полтавщини добра новина: нашого автора, журналіста Григорія Титаренка відзначено премією обларади імені Петра Ротача. Доробок колеги визнано кращим у номінації «Літературне краєзнавство» – за розвиток краєзнавчого руху, вивчення минулого і сьогодення Полтавського краю.

Як на мене, істина від Жуля Верна абсолютна: «Тільки людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним».
Бо море й справді чарує своєю глибиною, спокоєм, якоюсь лише йому підвладною магією. Той чар у різні епохи увічнили Іван Айвазовський, Олексій Боголюбов, Гендрік Месдах, Леонід Афремов… Але морю все ще є що повідати митцям. І вони невичерпно захоплюються ним, беруться по-новому осмислити, відчути, відобразити.

Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…

Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.  

Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,  член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола

Українському театру чотириста років! Хтось розводячи руками подивовано запитає: «А звідки ж узялися ті століття?» Проте знаємо не лише рік, а й день його народження.

Осінні подихи міста підганяють перехожих, різкий вітер обдирає  сорочини з дерев. Притлумлену першим холодом зелень  змінюють гарячі кольори. На тлі білих стін будинків густе гілля нагадує чарівні візерунки.  Я й не здогадуюсь, що за якусь мить мене знову засипле червоним, зеленим і білим. У Національній Спілці майстрів народного мистецтва України –  виставка гончаря з Черкащини Євгена Поступайла, майстра головківської фляндрованої миски.

– А буде  сам ювіляр,  Валерій Шевчук? –  цікавилися в кулуарах.
– Ні, на цьому ювілейному вечорі замість автора говоритимуть критики,  –  хтось на те дотепно віджартувався.

Чернігівці віднедавна милуються велетенським портретом  на стіні багатоповерхівки. Роботою бразильського художника Родріго Бранко. Мені стало цікаво: чому раптом у Чернігові, чому на стіні і як художникові творилося?

Коли чую «театр», уявляю славетні місця столиці,  де в інтер’єрі архітектурних шедеврів народжуються  шедеври сценічні. Як, наприклад, у Національній опері чи Театрі імені Івана Франка. Несподівано до цих київськиї святилищ Мельпомени доєднався молодий, незалежний, амбітний  «Дикий театр».  Про нього кажуть –   «найбрутальніший театр», де грають не за правилами,  не бояться відвертих сцен і прихованих тем.

Але  який він насправді, «Дикий театр»? Розпитуємо актора Микиту СЛОБОДЕНЮКА.

На більшості печатку ніде поставити… Чотири десятки коучерів вселенського масштабу… Це я про кандидатів, що лізуть в Президенти. І якщо ти не знаєш, що таке коуч, вони (зуб даю!) прийдуть до тебе, обіцяючи за твої ж гроші «всєобщєє благодєнствіє», успіх у бізнесі, шалене кохання, манну з неба і газ за низькими цінами… А ти стоятимеш, як Проня Прокопівна, роззявивши качиного рота, і «красіва жизнь» кружлятиме над тобою разом з небесною манкою…

Молодий, харизматичний, амбіційний, талановитий баяніст Костянтин Кукушкін – з Куп’янська, що на Харківщині. Там народився в сім’ї залізничників, закінчив місцеву гімназію №1. Попри молодий вік (йому 22 роки) здобув заслужене визнання не лише у мистецькому світі. Його знають і люблять шанувальники музики в Україні і за її межами: Костянтин – лауреат всеукраїнських та міжнародного конкурсів.

Завжди боялася сірості. Отого «совковського» натовпу, який і досі, здається, переслідує на наших вулицях. Інколи, коли читаю чужі коментарі під якимись політичними постами, які, дякувати Богу, лише випадково з‘являються у моїй «Фейсбук»-стрічці, мені теж стає страшно. Так, ніби ці недолугі сірі люди намагаються затягнути мене кудись в минуле, у сіру прірву, в котрій їм, напевно, по-мишачому буде сито і тепло.

«Не вмирайте, Чумаки!», – побажав хлопцям Василь ГерасимовичТриліс. Сказав і щиро, і з іронією, як уміє лише він. І раптом сталострашнувато. Ні-ні, живіть, «Чумаки»! Бо хто ми без вашої пісні? Для нас – цесіль, щоб життя не було пісним. Для України – це збройна сила в умовах гібридноївійни! Ви – наше буття! Вже 30 років з вами і «чорна хмара наступає», і «чумаквоза завертає»,і «гай, гай, зелен розмай», і «річка Дунай», і «не стелитьсяхрещатий барвінок», і «стає зоря над Почаєвом». 30 років, ви ходите заТрилісовою валкою, а ми – за вами. Як побачимо чумацьке багаття – кидаємо всена світі і біжимо на цей чистий вогонь. Він зігріває, опритомнює, дає силу ймудрість. 

Василь Герасимович вважає, що народна пісня – це національне Святе письмо. Ініхто йому ще не зміг заперечити. Та й не наважиться. Бо у народного чумакаУкраїни аргументи «залізні». Тому краще – слухати і вчитися«як треба». А щоб опанувати правду народної пісні, знаєте, скільки пудів солідоведеться з’їсти? Якщо навіть по одному пуду в рік, то за 30 літ з’їли«Чумаки» майже півтонни! Недарма, московити кажуть, що сіль у київськихмагазинах пропала. То її «Чумаки» їдять! Ради української народної пісні вонище тонну готові з’їсти. Не страшно. Навезуть з нашого Криму, будьте певні! А зтою сіллю скільки пісень назбирано по крупинці? Десь з півтисячі. А скількилюдей перейшло через гурт? Дві-три сотні! І полягло хлопців немало, слава ісвітла наша пам’ять чумацькій чоті!

1993 року народний чоловічий хор «Чумаки» виборов І місце серед чоловічих хорівУкраїни на пісенному конкурсі імені Миколи Леонтовича. Для Триліса досізагадка, як вижив цей гурт, який «не обіцяв нічого доброго». Як він самнаблизився до того чумацького багаття – теж таїна. А може воно й добре, що є насвіті ці нерозгадані загадки буття? Бо в простеньких піснях все зрозуміло. Атут глибочезний зоряний колодязь, з яким ми повноцінні, багаті і просто –Україна! 

Якби українська народна пісня співала сама себе, то співала б саме так, якспіває гурт «Рідна пісня». Співала б, як чумацькі сестри – Оксана Гордієць,Валентина Орел, Катерина Левенко – три прекрасноголосі, шляхетні, вродливіжінки. Вони в усьому справжні. Бо ж хто вчитель? «Дівчата, не викаблучуйтеся»,– сказав один раз в житті Василь Герасимович. Може, й не до нихзвертався. Але ця настанова на все життя.

«Дівчата, ах, які ж ви молодці!.. Ох, і молодці!.. Ах, звучите!..»

І ця похвала відхудожнього керівника гріє, як чумацьке багаття. Заслужили! Жіночий народнийгурт «Рідна пісня», лауреат літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди,лауреат пісенного конкурсу імені Порфирія Демуцького, об’їхав з піснею лише півсвіту. А хочеоб’їхати весь! Дай Боже! Атим часом дівчата сердечно привітали братів-чумаків, подякували за дружбу,чумакування, подарували розкішні народні пісні і заспівали «Многая літа!».

Триліс не старіє! Вважає, що після 80-и життя прецікаве і прекрасне. Саджає у себе на садибі дуби і хочеподивитися, чи родитимуть вони жолуді у свої сто років. Знає Василь Герасимовичще одну мудрість: «народнийчумак України» має гіднопередати традицію головування, що він і продемонстрував. Церемонія передачівлади була безкровною і просто зворушливою! «Повірте, без жодного жалю передаюцю булаву і чумацький батіг випускникові Київської музичної академії Оресту Шинкаруку», – щиро сказавВасиль Герасимович. От би цей приклад нашим очільникам, для яких посада –кінець світу! От би послухати їм чумацьку пісню! 

На щастя, чумацька пісня вневолі не звучить. Творитьсяне з примусу, а з потреби співати! І ювілейний вечір, присвячений 30-літтюнародного чоловічого хору «Чумаки», став насущною потребою – співатиі слухати. І дякувати за цей Божий бонус!  Слухати Героя України народного артистаАнатолія Паламаренка. Здається, що «Ярмарок» Остап Вишня написав саме дляАнатолія Несторовича. Ну хто ще прочитає так, як цей лицар слова!

А час летів зі швидкістю несамовитої євробляхи. І так ми його заощаджували, щой зайвого слова не сказали, куплета зайвого не проспівали. Чумаки з часом незмагалися, а працювали на випередження! Неквапна чумацька валка наповнила вечіртакими ключовими посилами мудрості, сутності, справжнього свята, що й завтра іпіслязавтра працюватиме вонина Україну. Просто потрібна критична маса людей, які зрозуміють, що «мир силоюне втримаєш, його можна досягти тільки порозумінням»! І чумацька пісня тут–медіаторка і миротвориця.

Ради неї перелетів океан Святослав Стус, соліст гурту, один з найперших йогоспіваків, який давно мешкає у США. Ізнову відчув себе у рідному чумацькому колі своїм, ніби й не відходив відбагаття. І заспівав, як колись – прекрасно, натхненно! Одержимі люди!

Ради свята напекла смачнючих пиріжків письменниця Тетяна Лемешко, дружинавірного чумака Сергія Лакизи (за сумісництвом доктора хімічних наук:), і присмачила їх поетичнимирядками. Привітав «Чумаків» Василь Кушерець, голова правління Товариства«Знання», яке реально підтримує гурт. А скільки б хлопці могли наспівати, якбищедрих людей було більше!

Я б мала спитати пана Василя, чи всі свої статки, нажиті за гонорари, вінзадекларував. Знаю, що він скаже: «Пані Галю, ми співаємо не за гроші, не заславу. Ми співаємо, бо неможемо не співати!». 

Мала б спитати Василя Герасимовича, чи довго він співатиме? Скаже: «Скільки житиму, стільки й співатиму. Це – як дихати». Для цих людей піснявизначає смисл і якість життя. Це простір їхньої Свободи. Це їхня і нашаУкраїна. І безсмертя.

І зустріч, що у Катеринин день сотворилася, – безсмертна. Якщо згадуватимемо найщасливіші стрічі в нашому житті, то неодмінно спогадаємо й цю.

Чому новий фільм «Донбас» викликає такий вир емоцій в українського глядача, а російського – рве на шмаття?

Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.

Слухай сюди: а ти хочеш заміж? І не тоді, коли ти з кимось у стосунках чи вже маєш нареченого, а просто заміж? Як зміни статусу. Ну, щоб по супермаркету з ним, законним чоловіком, вальяжно так, із кошиком, повним скарбів, пройтись. Чи залом аеропорту, з красивими валізами. Чи вулицею: ти вся така втомлена, щось тягнеш важке сама, а він –  раз і підхопив…

На ній 400 мультидисциплінарних творів. 85 митців з усієї України та 30 південнокорейських фотографів. Це виставка «Exposure. Opening of season», яка до 22 липня обжила мистецький центр «Арт-завод Платформа». Скульптури, живопис, графіка, світлини, різноманітні інсталяції, татуювання та навіть акторська майстерність – всі ці творчі напрями репрезентовані у просторі «Exposure» (у перекладі – «Перебування під впливом»).

Ельміра Шемседінова –  художниця й одна із 35 учасників проекту «Чумацький шлях». Мистецтво у її кримськотатарській родині передається з покоління в покоління. Тому Ельміра подала на проект не лише свої роботи, а й твори батька та діда. Її дідусь Ірфан Шемседінов – скульптор та архітектор,  автор севастопольської стели, відомої як «Багнет і вітрило», що стала своєрідної візиткою міста.

«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець  стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво –  найсильніші ліки» , –  пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.

У стінах столичного Будинку художника вперше виставляються твори Аграфени Гандзюк. Миколаївської хужожниці, яка за 20 років неповторного образотворення підкорила найкращі галереї Франції, але зберегла вірність Батьківщині.

Митці з вадами зору та хворобами опорно-рухового апарату презентували свої роботи на виставці «Мій талант тобі, Україно!»  в агентстві «Укрінформ». Неважко здогадатися, хто саме автор об’ємних картин, які сприймаються і на доторк: жага творити сильніша за фізичні недуги.

На мистецьких просторах бачимо нову хвилю, що відносить нас від звичних виставок до модерних інсталяцій і проектів-конкурсів. «Український тиждень мистецтв» закріпився  у столичному Будинку художників ще з 2009 року і відтоді набув визнання серед українських та іноземних цінувальників прекрасного. А тому й відбувається двічі на рік.
Про сезон «2018-весна», його переможців  та  прийдешнє мистецтва розповідає Олена Ящук,  художниця  і куратор уже  XVI Міжнародної виставки-конкурсу «Український тиждень мистецтв»

Нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилося вагоме, присвячене героїчній борні на Східному фронті, – повнометражний художній фільм «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва.

Однозначної періодизації вуличної фотографії не існує. В літературі зустрічаються імена окремих фотографів, які творили в цьому жанрі ще на межі XIX і XX століть. Львів’янин Михайло Французов створює не просто стріт-фото, а таке надприродне явище фотомистецтва як анілінові вуличні світлини. Побачити роботи та відчути стиль, почерк майстра можна було на виставці «Indigoterra» (тобто, «Земля індиго»), в київській галереї «ART 14».

Фотоконкурс «Країна змін» – це не просто платформа для реалізації креативних задумів творчої молоді з хистом до фотомистецтва. «Країна змін» – це сигнал суспільству, заклик до дії, привертання уваги до краси, яку ми не помічаємо. І до гострих соціальних проблем, які часто недооцінюємо.

У неї нагло забрали малу батьківщину, будинок, але вона не зламалася. Хоч змушена була поспіхом переїхати до «великої України». Тепер вона в Києві, здобуває нову освіту, займається мистецтвом, організовує виставки і дарує світові красу своїх картин.

Я не буду про дороги та тротуари. Це вторинне. Потрапляючи у світ, вільний своїм самовираженням від того, а що скажуть люди, пронизаний любов’ю та доброзичливістю, де всі усміхаються одне одному, де слова «дякую» і «будь ласка» звучать на кожному кроці (навіть тоді, коли вибачитися мав би ти, бо зачепив когось ліктем, тобі кажуть «вибачте мені»), – так ось досі я ніяк не могла визначити у ньому свій статус.

Теплий осінній день. На столичній вулиці Терещенківській гамірно, біля музею Ханенків зібралося багато школярів. У дітей іскряться очі, вони щось жваво обговорюють. «Мабуть, обов’язкова шкільна екскурсія до музею», – подумалося.  В шкільні роки такі екскурсії набридали. Раділа одному, що раніше в такі дні можна було раніше потрапити додому. А ці діти на вигляд не стомлені –  навпаки: захоплено діляться враженнями, показують одне одному фото на своїх смартфонах.

Мене попереджали, але я пішов на фільм «DZIDZIO Контрабас». Що я побачив?

Талановиті люди – талановиті в усьому. І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід. Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я.
(Іван Франко)

Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з дерева, мовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер позначатиме їх завжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянські праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у дружбі-цімборстві, у коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журі. Бо тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті й тліну: істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником.

Сімнадцять років тому з примарного, неясного спершу задуму, зате з рішучого бажання з’явився український літературний «Оскар»   –  «Коронація слова». Хтозна, чи сподівалися тоді Тетяна та Юрій Логуші, що їх подвижництво пустить таке міцне коріння і так заколоситься тим  мистецьким змаганням на національній письменницькій ниві? Певно ж, вірили, бо інакше б і «тин не в’язали», і немалі кошти з року в рік у ту Божу справу не офірували. Тепер ось пан Юрій каже: прямуємо до 20-річчя…

Сивий, трохи стомлений, в літах  чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.

Прохолодна репетиційна база звичайного гаража: гітари, підсилювачі, шнури, кабелі… В такому аскетичному інтер’єрі музичної робітні спілкуємося з більшістю київського гурту «Radio Plush»: Іваном, Артемом, Олексієм. Ще один учасник, теж Олексій, соліст гурту, сьогодні не прийшов, працює. Колектив аматорський, хоча добре знаний у колі шанувальників року – брав участь у багатьох фестивалях, ставали фіналістами кількох пісенних батлів, його композиції не сходять із прайм-таймів популярних радіостанцій.

Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.

У Диканській картинній галереї, що на Полтавщині, відбулося музичне свято на честь 140-річчя від дня народження славетного земляка – музиканта, композитора і хорового диригента Федора Попадича. Організатори підготували для гостей дійства справжній сюрприз: після маже столітнього мовчання зазвучала скрипка, експонат місцевого краєзнавчого музею.

У виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, що у Києві, на вулиці Рейтарській,  27 -А,  –  нова експозиція. Звітують дві близькі за духом народні майстрині, які працюють зі схожим матеріалом, проте різні у творчих формах і техніці.

Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…

Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.

Лілія Сандулеса не озирається назад. І не живе минулим. Дуже неохоче згадує все, що було колись…

Його щирій вдачі, його голосу, що струменіє, мовби з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш. За багато років його ніхто й ніколи в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо, зрештою, те сфабрикувати неможливо. Він такий один. Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи наш Олександр Сєров, котрого звабили колись до Росії. Мені завжди здавалося, що його пісня «ллється на просторі»  вільно і щасливо, що ніщо й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя.

Понад чотири десятиліття тому на пікові творчості і слави Володимир Івасюк пише свій черговий шедевр. Один із багатьох.

Національній спілці майстрів народного мистецтва України  – 25 років:  чудова нагода, щоб зібратися у  рідному столичному гнізді, що на вулиці Рейтарській,  27А. У невеликій залі – традиційна виставка  «Кращий твір року».  На стінах – рушники і килими, народні картини, на  столах  і підставках різьблені і плетені вироби, гончарні шедеври, витвори із соломи і коріння,  вишиті сорочки, народні строї. Ужиткові, але рівня високого мистецтва речі, і чисто художні витвори. У залі тіснява – не часто народним майстрам випадає нагода показати свою творчість на виставках, поспілкуватися з глядачами і колегами. І в держави, і у них самих навіть на такі маленькі свята бракує грошей.

Навіть у столиці «спальні» райони не переобтяжені закладами культури. З такої не дуже втішної констатації почалася розмова з художником-абстракціоністом Валерієм Голейком, якого друзі з повагою називають Веном. Сидимо у затишній галереї «Енігма», яка вже півтора десятка років знайомить відвідувачів з ідеями тральфреалізму.

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!»

Другого травня друзі і шанувальники добірного грона талантів Івана Новобранця відсвяткували його 77-річчя. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України і Національної спілки кобзарів України, заслужений художник України, лауреат премії імені Самійла Величка. Кобзар, лірник, майстер народних інструментів.  Його шанує і щоразу тепло вітає українська столиця. Він відомий в Польщі та Франції. Його мистецькі полотна – в музеях Європи та Америки. Можливо, Новобранця менше знають у рідній Полтаві, але що тут дивного, коли навіть пророкам не віддавалось належне на своїй землі. Час, звісно, все розставляє на місця. Ми ж маємо віддавати людям належне за життя.