Застукала дерев’яна палиця, рипнули двері й у кімнаті з’явилася зігнута маленька моя прабабуся. Поправила білу хустинку, з якої вибивалося сиве волосся, і глянула на мене, малу, добрими-добрими зеленими очима.  Я усміхнулася, вхопила з її руки смачний пиріжок і гайнула до Миколи. Кортіло дізнатися, що у нього там цікавого за вечір сталося. Микола завжди носив із собою зошита: записував усякі дива, що відбуваються довкола. У тому зшиткові вже й живого місця не було: потертий, надіраваний, десь у брунатних плямах, а десь чорнилом заквецяний. «Це все дурниці! Головне – історії», –  наставляючи по-вченому догори вказівного пальця, гордо відповідав Микола.