Архів розділу: Леонід Ісаченко

Загартований глухонімий

З розмови двох

Павло Вольвач і «письменник збоку»

На презентації «Снів неофіта»  –  нової книжки Павла Вольвача – письменник Ку-к сидів збоку, мало не підперши плечем ребра новодруків на стелажах книгарні. Звернувши на нього випадковий погляд, я крадькома спостерігав за ним аж до фіналу… Ніби розривався між ними обома. Уважно слухав Вольвача, а боковим зором знову і знову ловив письменника Ку-ка. Бо якщо Вольвач інтересно розповідав про то, як він писав свій роман, то письменник Ку-к не менш інтересно на все те реагував. Письменник Ку-к за півтори години презентації жодного разу не підвів очей, не подивився вбік книжкового іменинника Вольвача. Жодного разу! Правда, був один момент, коли «письменник збоку» нашорошився, трохи розтулив свої набряклі повіки і з-під них навіть зблиснула іскра зацікавлення, але то було лише мить, про що згадаю трохи далі.

Що робити «мерцеві» з «контентом»

На одному сіверському сайті з’явилася була чи то стаття, чи агітка з претензійним заголовком: «Що робити комунальним ЗМІ після роздержавлення?» Не встиг навіть дочитати те писиво, як пам’ять вихопила десь зі споду строкату аналогію: «Що робити мерцю в Денвері?» Старий, але чудовий голлівудський фільм з неперевершеним Енді Гарсія… Ну, а стаття, власне, про те, що Асоціація регіональних ЗМІ «підв’язалася» до американської неурядової організації «Інтерньюс Нетворк, Інк» і шукає зацікавлені «цільові групи».

Ямайський «дроворуб» і храмові асоціації

Ми не бачилися з кумом аж… два місяці. Через те за стіл всідалися ґрунтовно. Мали що випити і чим закусити. Нам завжди є про що поговорити. Нема такої теми, яку ми з кумом не забалакали б.

«Поранений херувим» і «Шарлотка»

У чернігівській кав’ярні «Шарлотка» тієї пізньої листопадової осені до справді доброї кави і фірмового тістечка подавали свіжі вірші. І все те було проти ночі, вже по 19-тій. Зі своєю новою книжкою і Музою на ім’я Ліза до міста на Десні явився Сергій Пантюк.

«Кардинал»

Уночі перший мороз ліг срібною рядниною на руді пасма осені. З учорашньої ночі на маминому обійсті усе, що було доти соковитим, пружним і яскравим, стало ніби ошпарене кип’ятком – айстри і жоржини, і навіть альстремерія у горщику за склом веранди не сховалась… Але найжалюгідніше на вигляд з того раптового нічного морозу – листя маминої гордості і пристрасті, виноградне листя «Кардиналу». Воно зробилось ніби плівка до комп’ютерної техніки – із неживим попільним лиском. А поміж ним, тим мертвим із ночі виноградним листям, світяться бризки життя – соковиті грона в оболонці ліліякового кольору. Мама зумисне лишає ті грона, той «Кардинал» її  в обійми першого морозу…

Вранішня кава на Позняках

Павло Вольвач пише:

Ще тільки вересень…
Ще небеса такі, що не пора…
І забуваєш, що таки вже осінь
І що є в світі сила та, котра
Виштовхує за вікна хмарочосів…

І я за Вольвачем теж не годен збагнути в чому річ: осінь тільки почалася, а неясний, але дряпотливий сум та якісь химерні «мінорії» каламутять душу. То, напевно, з того, що там назбиралося всього потроху. Бо коли скидаєш оберти, рідше грюкаєш келішком об келішок в радісному товаристві, усамітнюєшся й починаєш думати – отоді й лягають на душу невдоволення собою, роздратування, а то й нічим не обумовлені, здавалося б, страхи.

Здавалося б, її зовсім нема, видимої причини, для того суму. Проте причина є. Нічого з нічого не буває. І найперше – думки. Хочеш, щоб те минулося, – зніми краваткучи попусти її, і піди, як говорив мій покійний батько, «плотно» випий або навпаки, туго затягни пасок і поринь у каторжну працю.

Що ще?

А ще, напевно, Київ. Він би, може, й зовсім тепер здихався мене, позбувся моїх навідин, але я нахабно приїжджаю чи не кожного вікенду, і куди подінешся ! – мусять зустрічати, готуючи у святу неділю традиційний банош з грибами та бринзою, а від мене віднедавна — вже не італійське вино з дивною назвою «Тіто», а, зважаючи на периферійний майновий і соціальний статус – пляшка вітчизняного, червоного коблевського «Сапераві»…

То – обід. А перед тим, зрання, я відкриваю на Позняках, на вулиці Бориса Гмирі, 15а балкон, ховаючи під себе «самопальну» глиняну філіжанку з кавою, аби туди не капнуло з кондиціонера поверхом вище.

Так було, напевно, сотню разів. Якоїсь миті, під час того мого, ще ледь прочумленого кавування, раптом з’являвся він. Ніби випадав з під’їзду. Ішов, трохи нахилений уперед. Враження, ніби не тримався купи. Здавалося, зніми ті його незмінні чорні штани з десятком нашивних кишень та якимись шнурками, що при ході теліпаються туди-сюди, і на кривих ногах замість колін угледиш пружини. І під сорочкою замість ліктів – також пружини. Вони його колись тримали, робили, певно, всю поставу пружною. А тепер — заіржавіли, порозтягувались. Через те – і хаотичне хилитання. Напевно.

До хилитання додавався погляд з туманцем. Ми інколи віталися. Коли його погляд потрапляв на мій балкон, коли він мав силу відірвати його від землі. Він тоді, напевно, думав, що я один із його читачів, і, може, дивувався чому не підходжу по автограф під патрет на титульній сторінці однієї з його книжок.

Він, звісно, не знав, що я також заробляю собі на хліб писанням. Правда, пера у нас різні. Він занурює своє в чорнило – ніби у вино, що дає панотець до причастя, а про моє чорнило і перо найточніше сказав якось Вячеслав Шнайдер, поет із Житомира:

Я знов збрехав
Збрехав облудно
Пишу я казна-що
Й самому нудно…

Отже ж – знову осінь. І швидше як було вистигає кава. Не холоне тільки щось гарне, щемне з пам’яті, до чого колись доторкнувся, або хотів те зробити і за тим тепер жаль.

Так ось, Улян, привітавшись або не завваживши мене, йшов, розгойдуючись, до однієї з двох крамничок поруч із будинком. Йти до супермаркета йому, мабуть, не стачало снаги. За кілька хвилин вертався. У руках у нього був хліб та незмінне кільце ковбаси. Я уявляв собі як він повертається додому. Як сідає до сніданку. Як непоспіхом жує ту ковбасу? Я намагався вгадати – він її ріже на шматочки, чи кусає з кільця, а хліб – з буханки?

Я потелефонував якось одному нашому спільному товаришеві – поету, прозаїку, критику, видавцеві, громадському діячеві, котрий зневажає дорогу горілку, але любить молодих поеток і часто спілкувався із моїм сусідою. Я запитав у нього: «Слухай, навіщо Улян постійно купує ту жахливу, начинену паперами і соєю, опріч іще страшнішої гидоти, ковбасу?»
–А йому всьо пофіг, – відповів патлатий поет.

З розлогого коментаря до тієї викінченої фрази я зрозумів, що мій сусіда вже мало чим переймався, окрім дурману творчості. Для нього з якогось часу стало не головне, що їсти, для нього зоставалось головним єдине – що він пише. Він писав удень і вночі, дратуючись, що інколи його сіпане тіло вимагало харчу, і тоді підтюпцем біг до найближчої крамнички за тим кільцем ковбаси. Не важливо якої. Аби лиш його не здувало вітром і мозок слухався.

«Наступної суботи приїду і обов’язково заговорю до нього, – думав я. – Напрошуся на інтерв’ю, по-сусідськи. Мешкати в одному будинку і не скористатися нагодою послухати того, до кого прислухався, придивлявся і кого читав сам Загребельний,– щонайменше нерозважливо». Так я собі думав. І однієї суботи думав, і іншої… А час минав. А я те відкладав, хоча й знав, що можу запізнитися.

Останнім часом його пантрувала якась незвична і таємнича на вигляд жінка. Звісно, таємнича як для стороннього ока. Як для обивателя. В письменницьких колах, напевно, добре знали хто вона. Проте я вже не став телефонувати з розпитуванням поетові-товаришу. Нехай вона так і лишається мені інкогніто. Вона була при ньому така охайна, видзігорна, вишукана! Я не можутеперзгадати, які саме деталі на те вказували. Вона ніби й одягалася як всі, не виділялась кольором волосся. Але було щось неземне у її погляді, у рухах, жестах, у притишеному голосі. І він був з нею іншим. У такі дні він не носив ті свої кільця ковбаси. При ній він випрямлявся і не хилитався.

Як жаль, що вся та ідилія Божественної жінки та розгнузданого українського письменника тривала недовго! Я не знаю, де вона була, коли друзі сполошилися кількаденним його мовчанням на телефонні дзвінки, коли двері його пристанівку відчиняли не ключем, а вже диском болгарки, але знаю достеменно: у його останніх реченнях, десь там, де думка і свідомість обривалися, вона була присутня. Та жінка. Я більше, аніж переконаний, що вона там була.

Але – осінь.

Студена вдосвіта і сумна. З багатьох причин. І я ось, тутво, з кавою на балконі. Помалу перестаю думати про мого сусіда. Чого б мені перейматися? Ми навіть не були знайомі. Прикро, звісно, що спізнився з тим інтерв’ю. Проте, хіба це вперше?! Геть самоїдство! Геть копирсання! Все так, як і мало бути. Я встиг там, де встиг. А там, де не зважився, не ступив кроку, то там, напевно, хтось чи щось постали мені муром, і не треба туди пхатися, де за ним, за тим муром, абсолютно інший людський світ. Світ, до стилю і правил якого ти власним життям не привитий. Ті, що зрання звикли їсти вівсянку, – не похмеляються.

Начебто все логічно.

Принаймні вмотивовано для самого себе. Можна було б вдихнути на повні груди цього свіжого, прохолодного ранкового осіннього повітря. Але не вдихається. На повні груди. І кава не так п’ється. Я ніби підсвідомо очікую скрипу залізних вхідних дверей знизу. І вони скриплять час від часу. Проте звідти виходять не ті. Люди у костюмах і випрасуваних сорочках, у них «прилизані» зачіски і доглянуті нігті, проте вони – ходячі манекени на тлі того, кого нещадно хилитало життя, хто виринав раптово з під’їзду у незмінних своїх неформальних штанях і за ким тепер, хоч і був незнайомий, до крику у грудях боляче і жаль. Жаль, що він більше не вийде з цього під’їзду. Щось важливе згасло. Залишилася тільки осінь. Яка теж – ненадовго. І Олеся Ульяненка більше нема.

Жорстокий Леоненко про позбавлених жорсткості…

Мені сподобався Віктор Леоненко, який учергове рубонув привселюдно «правду-матку». Цього разу сказав усе, що думає, про новоспеченого тренера збірної України Андрія Шевченка та декотрих інших поважних у вітчизняному футболі людей.

Баба Векла

За 200 кілометрів від Києва, сім кілометрів від прудкої траси до села, де живуть мої родичі, я їду майже стільки, як ті 200 кілометрів зі столиці. На той відрізок у 7 кілометрів від траси до села, ніби «Юнкерси» в піке заходили… На тій дорозі, в тих ямках легкові авто колеса гублять, а вантажівки, особливо після дощу, «сідають» на вісь заднього мосту і крутять колесами повітря.

У що загортатимемо сало?

Те, що мали роздержавити ще десять років тому, коли було що роздержавлювати, – намагаються добити, доруйнувати, не лишити каменя на камені сьогодні. Йдеться про комунальну пресу України. Із чоколядної столиці в регіони спущено рознарядку, дано відмашку. І там перелякано заходились «рухати процес». Мало хто знає – куди і як його рухати, «но рухать нада», бо там, зверху, дали зрозуміти, шо «з етімі газєтьонкамі пора каньчать».

РЕВАНШ

Кожен український шанувальник боксу із сумом пригадує, як торік, наприкінці листопада, наш Володимир Кличко в одну ніч «великого боксу» програв усі свої титули і пояси. Програв британцеві Тайсону Ф’юрі, що зовні зовсім не схожий на атлета, а скорше на колгоспного вгодованого здорованя-кухаря. І цьому «кухареві» великий чемпіон і красень-атлет Володимир Кличко, не боксуючи, а перелякано з ним обнімаючись, тобто раз-по-раз клінчуючи, програв! Саме це тоді стало найприкрішим та найболючішим для шанувальників Кличка.

“Ехо” Шустера

До Чернігова неочікувано і якось скороспіхом завітав був Матвій Марголіс-Ганапольський. Всі дивувалися: чого він приїздив? “Цель візіта?” – сторопіло перешіптувалися російськомовні.

Як Митрик  Путіним заголився

Хто до недавньої зустрічі між командами російського «Локомотива» та турецького «Фенербахче» був начуваний Дмитром Тарасовим? Посередній футболіст, яких мільйони. Забиває один гол за цілий рік, і то випадково, якщо пощастить. Жодного разу не кликали його ні до збірної Росії, ні до пристойного європейського клубу. Так і бігав би до футбольної «старості», поки б списали та й наступного дня забули.

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company