Архів розділу: Постаті

Хома Рябокінь: від сільського вчителя до члена Американського ракетного товариства

«Університет стояв пусткою. Але про віднову навчання не могло бути й мови. Ані німці не дозволили, ані обставини. Новопризначений (Ким? Міською управою?) виконавець обов’язків ректора університету Хома Семенович Рябокінь, математик, куляста лиса голова, кулястий тулуб, коли б спустити штани, мабуть і ноги були кулясті, міг тільки дбати за те, щоб не розкрадали університетського майна, та ще видавав заміщенцям посвідки про їхні університетські звання й посади. Коли німці починали хапати людей і вивозити на праці до Німеччини, припускалося, що ці довідки могли забезпечити від вивезення: щоб вони справді мали таку магічну силу – сумніваюсь». Цей опис Харківського університету під німецькою окупацією 1941-1943 років належать перу відомого вченого-мовознавця Юрія Шевельова. Але хто такий, отой «всюди кулястий» математик Хома Рябокінь?

Соловій України
 (Сім сюжетів із життя Генія)

Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.

Забутий мовознай, невідомий словник

Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося. Забули? Не знали?

Куля у світле серце

В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».

Землетворець

Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.  

Зазорів Піснею

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…

Провісник Українського ренесансу

Українська національна революція,  століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили  тотальні репресії  творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної  скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й  візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Характерник

Перший спогад про нього – у мареві. Тридцять, а то й більше літ. Здається, було новорічне празникування, і точно памятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь»,  де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олівє й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо, й кепкував з нас.

Ірина ДУДКА: «Впевнена, люди більше цінуватимуть, що в нас ще залишилися такі острівці дикої природи»

В це важко повірити, а ще важче усвідомити – не стало Ірини Олександрівни Дудки – визначного українського ученого, яка все своє життя присвятила вивченню таємничого царства грибів.

«Індіра»
(Квітка у вінок до 90-ліття)

Є у Рильського чудовий трюїзм:
Складна це досить річ – минулий вік судити,
Не завжди варто тут рубати з-за плеча.
Хай кожен рік життя і кожен день прожитий
Нас обережності й розважності навча.

Зодчий української кооперації

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокамяної» послужили сини митця – майбутні історики.

Землю обняв орлиним летом

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіпяли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

Генерал Відвага

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

 Незгасне «Здоровенькі були!»

 «І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

Вершини Павла Білошицького

Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

«Щульван», «Сомаре», «Гадунка»…

 

Наші земляки, які творили у світах, були для совєтського тоталітарного режиму «персонами нон ґрата». Доля Олександра Гуненка, славного українця, талановитого художника і скульптора, – яскраве свідчення. Приклад неминучого вибору для творчої України: вмерти, брехливо пристосовуватись, або жити в чужині.

Кришталеві чаші Вадима Крищенка

Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

Микола Мозговий. Минає ніч

 

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

Відлуння пострілу

19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).

Геній ядучого сміху

По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.

Ірина КАЛИНЕЦЬ: «Коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією»

Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ

Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…

«Батько-фершал»…

Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР,  а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф  Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на  його докторську дисертацію та формулярний список.

Генії не грають вар’ятів

Ось уже два роки минуло, як у грудні 2014 року пішов у кращий світ Євген Сверстюк. Український дисидент-шестидесятник, переслідуваний протягом років за участь у самвидаві, політв’язень, згодом відомий літератор, гоголезнавець, філософ, головред газети «Наша віра», лауреат Шевченківської премії і президент Українського ПЕН-клубу…

Учитель «шістдесятників»

Матвій  Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують,  щоб ця пам’ять передавалася  майбутнім поколінням викладачів і студентів. 

Гарячі барви Петра Холодного

На початку 1910 року в київське помешкання художника Василя Кричевського прийшов огрядний чорнявий чоловік років 33-х, в окулярах, з кучерявою борідкою. В руках тримав велику теку. 

– Мене звати Петро Холодний, – сказав він. – Я малюю. Хотів би показати вам свої роботи і порадитися з вами у кого мені вчитися. 

Титан з душею дитини

Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.

Пісня з космосу

У серпні 1962-го, сталася неабияка подія: вперше в історії людської цивілізації з космічного простору полинула пісня. І це була наша, українська – «Дивлюсь я на небо». У живому виконанні: могутній голос линув ефіром з космічного безмежжя до рідної планети:

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!

Неперебутній

Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка –  явив людям уже в поважному віці.

Всесвіт  Станіслава  Конюхова

«Рік народження – 37-й; я пишу – і тремтить рука: невідомий хтось і підступний пише наклеп на більшовика», – отак несподівано поетичними рядками почав колись для мене оповідь про своє життя генеральний конструктор ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Я навіть не знаю, чиї це рядки – може, й самого Станіслава Миколайовича. Але ними він дав зрозуміти, що народився у рік жахливих сталінських репресій. І явитися на світ саме 12 квітня – для майбутнього творця ракетно-космічної техніки це воістину надзвичайна гра долі.

Микола Ге і «дон Григоріо»

Влітку 1890 року на залізничній станції «Полтава» з нічного потягу зійшов чоловік міцної статури, схожий на проповідника. Його вродливе обличчя мало риси шляхетності і сили. З палицею в руці, перекинувши торбу за плечі, як носять паломники, відмовившись від послуг візника, чоловік пішки побрів через все сонне місто. Пройшовши близько п’яти верст, опинився в передмісті Полтави – Павленках, біля садиби художника Григорія Мясоєдова. Було чотири години ранку і двірник спросоння не хотів його пускати: «Чого тобі в такий ранній час треба, всі сплять і барин також». Та все ж пустив. Чоловік пройшов у сад, ліг, підмостив торбу під голову і з Євангелієм у руках, якого ніколи не залишав, відпочив дві години.

«…Оживе все знайоме до болю»

Кожна пісня, крім слів і музики, має ще свій голос, яким спілкується з народом. Подеколи, почувши його раз, – запам’ятовуєш назавжди. Отак пісня стає духовним скарбом мільйонів.

1/60

Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.

Параджанов. (Неформальні спогади кінооператора)

Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.

Мандрівничий

Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА

У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.

 «Пісенний Побідоносець»

Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.

Антарктична одіссея Антона Омельченка

Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії. 

Щасниця

Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте).

У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму.

Біль перебитого крила

У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої  історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений  засновникові музею  «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.

Останній мольфар

Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…

Бій після бою

З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.

Гетьманівна

Мемуаристика. Звісно, справжня, правдива. Вона значима і приваблива тим, що це не вигадані історії, а свідчення безпосередніх учасників минулих подій. На палітурці книжки спогадів «Остання з роду Скоропадських» – фото: батько і донька, Павло Скоропадський і Олена Павлівна.

Михайло СИРОТА: «Сильна Україна потрібна багатьом країнам світу»

Михайло Сирота. Він належав до тих небагатьох парламентаріїв, яких відрізняє ненаграний демократизм, щира повага до співрозмовника. А ще – висока внутрішня культура. Таке відчувається відразу, інтуїтивно чи на рівні підсвідомості. Його називали «батьком Конституції»: саме він у червні 1996 року керував парламентською Тимчасовою спеціальною комісією з доопрацювання та прийняття проекту Основного закону країни. А через рік загальнонаціональний конкурс «Людина Року» визнав його «Парламентарієм року». Він став лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.

Поет з душею скіфського царя

80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпровя і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».

«У мене в кишені був револьвер»

Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».

 «Гей ти, батьку мій, степ широкий…»

«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)

Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».

В гостях у Сікейроса

Ще задовго до того як потрапити з хором ім. Григорія Верьовки до Мексики, я був захоплений самобутньою культурою цього народу, його яскравою і трагічною історією. Мене заполонив монументальний живопис Хосе Ороско, Дієго Рівери, Давида Сікейроса та інших художників, які присвятили себе цьому грандіозному різновиду мистецтва. В багатьох містах країни їхні розписи-муралі прикрашають адміністративні будівлі, навчальні заклади, театри, шпиталі. Кожна така мураль – яскравий епізод минувшини, пристрасний заклик до народної пам’яті: аби люди усвідомлювали хто вони, чиїх батьків діти. І знали, якою дорогою ціною освячене їхнє життя.

За землю, за волю…

Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте  й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

«Ломикамінь»

Іван Матвійович Стешенко відомий насамперед як визначний організатор української національної школи, перший міністр (генеральний комісар) освіти незалежної України в уряді Центральної Ради. Його внесок у становлення української школи надзвичайний. До приходу у велику політику він був уже знаним педагогом, істориком українського театру, критиком і літературознавцем, перекладачем і письменником.

З дубцем супроти лицарської шпаги

Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко,  Михайло Янгель, Володимир Челомей…

Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?

«Я – Українець! Цим усе сказав»

В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року,  подається  біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка.  Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині.  Його батько, свідомий  українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як  і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.

Дмитро ГНАТЮК і гіркий трунок з чорнобривців

Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…

Яснозорий

Сімдесят четверте

Кругосвіття Степана Ганжі

Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.

Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.

Армія безсмертних. Генерал-хорунжий Василь КУК

Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича.  Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.

Українською незалежністю покликаний

23 листопада 1945 року, о 23 годині 30 хвилин у 1-й в’язниці УНКВС м. Києва помер ув’язнений. Акт про смерть підписав капітан Журавльов. Останній запис у слідчій справі датований 4 грудня 1945 року: «Військовий трибунал НКВС УРСР визначив: справу про Славинського М.А. у кримінальному порядку припинити – у зв’язку зі смертю і справу передати на збереження до архіву». Могила в’язня Славинського не збереглась. Як розповідали авторові цих рядків співробітники Лук’янівського заповідника, у післявоєнний період якийсь час померлих  з  Лук’янівської в’язниці ховали… ні, навіть не ховали – закидали у рів, прикривали його землею, а потім закатували асфальтом… Щоб жодних слідів, щоб знищити навіть пам’ять про тих нещасних.

Що ж то за чоловік, якого так боялися керівники могутнього державного монстра під назвою СРСР, бо навіть до рідного Києва з Праги конвоювали не звичайним потягом, а військовим літаком?

Іво БОБУЛ і небеса його пісень

За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.

Олеся БІЛАШ. Монолог про батька

Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що, піднімають в небеса орла.

 Олександр БІЛАШ

 

 

З плином часу, коли музика композитора, вірші поета живуть уже своїм, власним життям, наступним поколінням, молоді важко уявити, що Олександр Білаш – це не лише українська музична легенда, і не бронзове погруддя у центрі його рідного Градизька.

Яким насправді був Олександр Іванович? Саме з цього запитання почалося розмова з Олесею Олександрівною Білаш.

Микола СЯДРИСТИЙ: «Мені пропонували своє громадянство ще п’ять країн»

Розмова з усесвітньо відомим творцем мікромініатюр, народним художником України.
Давно мріяв зустрітися з цим українським чародієм, слава про якого облетіла весь світ. А особливо заохотився до розмови з ним, побувавши на дивовижній виставці, що діє на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Неподалік знаменитої майже стометровової лаврської дзвіниці знайшли оселю унікальні мікромініатюри, кожна з яких, без перебільшення, – шедевр, гідний книги рекордів Гіннеса.

Вояк УПА – Герой Радянського Союзу. Що приховують спецслужби в історії Івана Даценка?

Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company