9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).

На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.

Журналістський світ ушановує Століття Дмитра Прилюка. Читаю публікації у пресі – душа співа: в Шевченковому університеті відкривають його іменну аудиторію – щоправда, не в Жовтому корпусі, де Дмитро Михайлович багато літ очолював факультет журналістики, а в нинішньому Інституті – на вулиці імені палкого революціонера Мєльнікова. Хтось замилувано пише про «Прилюкову калину», яка проізроста у скверику біля тієї ж таки сьогочасної Тарасової кузні журналістських кадрів. Але мовчать про те, що якась вандальська потороч кілька років тому зірвала пам’ятну меморіальну дошку на будинку, де мешкав Прилюк. Зірвала – і кінці у воду. Подейкують, що зникла вона в акурат із сусідською – меморіальною дошкою Олексію Фьодорову, коли декомунізували центр Києва. З Фьодоровим усе ясно: перший секретар Чернігівського обкому партії більшовиків й очільник горезвісної сталінської «трійки», яка загатила трупами невинно убієнних ціле урочище Халявин, не варт не тільки дошки, а й погруддя на столичній Алеї слави, яке бовваніє там і досі.

У цьогорічному календарі знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини немає згадки про стодесятиліття від дня народження людини,  яка, поза сумнівом, лишила неординарний слід в історії краю. Мова про Мирослава  Луцишина — наймолодшого учасника Першої світової війни. Народився він у Тернополі 1908 року, розпочав свій фронтовий похід…  у семилітньому віці. Та довший час про це було мало хто знав.

Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Борис Грабовський, єдиний син відомого українського поета-революціонера, публіциста і критика, перекладача з багатьох мов Павла Арсентійовича Грабовського, прожив, як і батько, значуще життя. Кажуть, що природа на дітях геніїв відпочиває, але це не про Бориса Павловича. Названий батьком на честь свого найближчого товариша – українського письменника, лексикографа, перекладача, автора першого фундаментального «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він теж залишив помітний слід в історії – як один із винахідників телебачення. Об’єктив сконструйованої ним телекамери вперше в світі транслює рухоме зображення, яке повністю передається і приймається електронним способом…

Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.

Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».

Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.

Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.

Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.

Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…

Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади,  Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».

Історична література тривалий час тиражувала думку, що засновниками медичної справи, освіти та науки в Росії були німці, голландці та представники інших національностей Західної Європи. Це не відповідає дійсності. Хоч це правда, що в Московії часів Петра I медичну справу організували переважно чужинці: своїх освічених фахівців практично не було. Але про заслуги українців у цій царині майже ніде не згадується.

У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.

Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.

Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко,  випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».

Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі – строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.

Ми познайомилися на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, коли працювала у Київському музеї Лесі Українки. Журналістка з «Літературної України» Елеонора Блажко, яка часто навідувалася до музею, організувала у Національній спілці письменників Жіночий клуб. На зустрічі запрошували знаних митців: художників, поетів, співаків… Та й ми гостювали в майстернях художників, у музеях, на виставках.

Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.

Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося. Забули? Не знали?

В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».

Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.  

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…

Українська національна революція,  століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили  тотальні репресії  творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної  скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й  візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Перший спогад про нього – у мареві. Тридцять, а то й більше літ. Здається, було новорічне празникування, і точно пам’ятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь»,  де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олів’є й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо’, й кепкував з нас.

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокам’яної» послужили сини митця – майбутні історики.

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіп’яли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

 «І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).

По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.

Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ

Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…

Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР,  а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф  Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на  його докторську дисертацію та формулярний список.

Ось уже два роки минуло, як у грудні 2014 року пішов у кращий світ Євген Сверстюк. Український дисидент-шестидесятник, переслідуваний протягом років за участь у самвидаві, політв’язень, згодом відомий літератор, гоголезнавець, філософ, головред газети «Наша віра», лауреат Шевченківської премії і президент Українського ПЕН-клубу…

Матвій  Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують,  щоб ця пам’ять передавалася  майбутнім поколінням викладачів і студентів. 

На початку 1910 року в київське помешкання художника Василя Кричевського прийшов огрядний чорнявий чоловік років 33-х, в окулярах, з кучерявою борідкою. В руках тримав велику теку. 

– Мене звати Петро Холодний, – сказав він. – Я малюю. Хотів би показати вам свої роботи і порадитися з вами у кого мені вчитися. 

Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.

Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка –  явив людям уже в поважному віці.

«Рік народження – 37-й; я пишу – і тремтить рука: невідомий хтось і підступний пише наклеп на більшовика», – отак несподівано поетичними рядками почав колись для мене оповідь про своє життя генеральний конструктор ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Я навіть не знаю, чиї це рядки – може, й самого Станіслава Миколайовича. Але ними він дав зрозуміти, що народився у рік жахливих сталінських репресій. І явитися на світ саме 12 квітня – для майбутнього творця ракетно-космічної техніки це воістину надзвичайна гра долі.

Влітку 1890 року на залізничній станції «Полтава» з нічного потягу зійшов чоловік міцної статури, схожий на проповідника. Його вродливе обличчя мало риси шляхетності і сили. З палицею в руці, перекинувши торбу за плечі, як носять паломники, відмовившись від послуг візника, чоловік пішки побрів через все сонне місто. Пройшовши близько п’яти верст, опинився в передмісті Полтави – Павленках, біля садиби художника Григорія Мясоєдова. Було чотири години ранку і двірник спросоння не хотів його пускати: «Чого тобі в такий ранній час треба, всі сплять і барин також». Та все ж пустив. Чоловік пройшов у сад, ліг, підмостив торбу під голову і з Євангелієм у руках, якого ніколи не залишав, відпочив дві години.

Кожна пісня, крім слів і музики, має ще свій голос, яким спілкується з народом. Подеколи, почувши його раз, – запам’ятовуєш назавжди. Отак пісня стає духовним скарбом мільйонів.

Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.

Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.

Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА

У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.

Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.

Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії. 

Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте).

У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму.

У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої  історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений  засновникові музею  «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.

Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…

З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.

Михайло Сирота. Він належав до тих небагатьох парламентаріїв, яких відрізняє ненаграний демократизм, щира повага до співрозмовника. А ще – висока внутрішня культура. Таке відчувається відразу, інтуїтивно чи на рівні підсвідомості. Його називали «батьком Конституції»: саме він у червні 1996 року керував парламентською Тимчасовою спеціальною комісією з доопрацювання та прийняття проекту Основного закону країни. А через рік загальнонаціональний конкурс «Людина Року» визнав його «Парламентарієм року». Він став лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.

80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпров’я і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».

Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».

«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)

Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».

Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте  й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко,  Михайло Янгель, Володимир Челомей…

Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?

В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року,  подається  біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка.  Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині.  Його батько, свідомий  українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як  і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.

Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…

Кругосвіття Степана Ганжі

Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.

Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.

Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича.  Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.

За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.

Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що, піднімають в небеса орла.

 Олександр БІЛАШ

З плином часу, коли музика композитора, вірші поета живуть уже своїм, власним життям, наступним поколінням, молоді важко уявити, що Олександр Білаш – це не лише українська музична легенда, і не бронзове погруддя у центрі його рідного Градизька.

Яким насправді був Олександр Іванович? Саме з цього запитання почалося розмова з Олесею Олександрівною Білаш.

Розмова з усесвітньо відомим творцем мікромініатюр, народним художником України.
Давно мріяв зустрітися з цим українським чародієм, слава про якого облетіла весь світ. А особливо заохотився до розмови з ним, побувавши на дивовижній виставці, що діє на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Неподалік знаменитої майже стометровової лаврської дзвіниці знайшли оселю унікальні мікромініатюри, кожна з яких, без перебільшення, – шедевр, гідний книги рекордів Гіннеса.