Архів розділу: Вікно в Україну

«Мир. Гармонія. Краса»

Творцями цього фотовернісажу стали студенти факультету журналістики Запорізького національного університету. Цікаво було знайомитися не лише з роботами, а й спілкуватися з колегами, котрі теж опановують журналістський фах. Найперше розпитала, що спонукало їх зорганізуватися у такий розмай авторських світлин. І переконалася, що мої колеги щиро переймаються пекучими проблемами сьогодення.

У скарбівні Ханенків

Омріяні палаци, розкіш, інтер’єри у стилі вікторіанської епохи… Отак живеш у сучасному діджиталізованому світі, надворі перша чверть ХХІ століття, а тут за одну мить опиняєшся в романтичному світі минулого. Це музей Ханенків, що на столичній Терещенківській вулиці, зустрічає теплими обіймами поціновувачів прекрасного. І так щодня.

Наснажені «сродною працею»

Запоріжців Олександра та Ларису Жолудь разом з сином Сергієм та невісткою Аліною згуртували спільна пристрасть і хист до гончарства. Натхненна любов’ю до рідної землі, природи, людей, історичного минулого, міфології, ця дружна мистецька родина – звісно, кожен осібно – знайшла для себе «сродну працю».

Герострати наступають

Ці фото оприлюднено на сторінці Ukrainian Modernism від користувача Dmytro Soloviov. Пан Дмитро повідав про те, що керівництво готелю «Турист» демонтувало монументальне панно «Місто на семи горбах» видатної художниці-шістдесятниці Галини Сильвестрівни Севрук. Мовляв, «не вписувалося» в новий готельний інтер’єр.

Книголюби «куражують»

В одному з павільйонів ВДНГ два дні вирувала книжкова барахолка, яку офіційно назвали «Літературним Куражем». Справжні шанувальники книги мали змогу знайти, потримати в руках і навіть купити (хто мав кошти) рідкісні видання, пожовтілу від часу букіністику, нові і старі бестселери, цікаву дитячу літературу, аудіокнижки, видання зі шрифтом Брайля.

Про що «кричать» столітні кіноплакати

Рекламу перших десятиліть ХХ століття важко назвати мистецтвом. Навряд чи можна годинами милуватися чорно-білими оголошеннями, видрукуваними на сіренькому папері. Ані Лесь Курбас із запрошеннями на свої театральні вистави у Харкові, ані Роман Шухевич, котрий створив наприкінці 30-х у Львові успішну рекламну фірму «Фама», особливо не відрізнялися оригінальністю. Як і інші, використовували ординарні маніпулятивні прийоми. Висліди такої ординарності нині можна побачити на рекламних постерах в будь-якому салоні наземного міського транспорту чи у вагоні метро.

Зелені мільйонери

Бізнесмени разом з любителями природи йдуть на рекорд: в Україні за добу буде висаджено мільйон дерев. Спершу планували акцію на березень, але через карантин відклали на осінь. Озеленятимуть усі регіони, що не потрапили в «червону» коронавірусну зону.

«Нелюдська трилогія» про людське

Руйнувати усталені погляди на навколишній світ, спостерігаючи та заглиблюючись у нього, покликана експериментальна виставка NHT – Non Hunan Trilogy («Нелюдська трилогія»), що відкрилася у столичній Лабораторії сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу».

Генерал-професор

Наші партійно-державні лідери люблять скаржитися та бідкатися: мовляв, аби втілити грандіозні державотворчі плани, бракує кваліфікованих кадрів. Разом з тим відомий журналіст Сергій Грабовський, аналізуючи, для прикладу, кадрову політику керівництва Української Народної Республіки в розбудові національної армії, дивується: «Чи справді вільна Україна не мала кваліфікованих військових кадрів? Цілий ряд командирів арміями, корпусами, дивізіями запропонували свої послуги незалежній Україні. Генерали і адмірали УНР могли б прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави: Юнаков, Удовиченко, Омелянович-Павленко, Дядюша, Шандрук. Вони мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці і літератори з числа лідерів Центральної Ради, які панічно боялися бонапартизму, тому й упосліджували «кризових менеджерів» з числа генералів і полковників».

«Молодість»: сорок дев’ята, найкрутіша…

Дві дівчинки під кінотеатром «Жовтень» обговорюють гостей Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Звісно, найбільше захоплення у юних викликав крутий прикид на голлівудській актрисі Іванні Сахно. Бо фестиваль, червона доріжка і жінки — це завжди тема зняти фасони. Дівчатка впевнені, що «в таке» актриса одягнулась у самому Нью-Йорку. Або в Лос-Анджелесі.

Притча про Невмирущу Хату і Вічну Толоку

Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…

Не впускали рідні двері…

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…

Батуринський Ренесанс

У минулому місто-фортеця, гетьманська столиця, в історії якої чимало драматичних і трагічних сторінок. Свого часу Вольтер називав його головним містом України. Але це в минулому. А донедавна Батурин – селище міського типу, глибока згасаюча провінція на межі Чернігівської та Сумської області.

Український Геркулес

8 серпня 1949 року у Богом забутому Єйську Краснодарського краю Російської Федерації відмучився голодною смертю український професійний борець, атлет і артист цирку, шестиразовий чемпіон світу, кавалер французького ордена Почесного Легіону, славетний Іван Максимович Піддубний. Його ім’я не зникало з афіш понад 40 років.

Німецькі вовки й українське свинство

Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»

Миколині cигари. Для Черчилля

Микола Джуран, уродженець села Вікно, що в Заставнівському районі Буковини, на противагу багатьом своїм землякам наприкінці XIX століття подався на заробітки не до Канади чи США, а на Кубу, де великими грішми тоді й не пахло.

Веломашина часу. Анатолій Матвієнко

Телефонний дзвінок раптом перервав розмірений «карантинний» ранок. Новина приголомшила: помер Анатолій Матвієнко…
Не міг повірити.
У пам’яті постав сонячний серпневий ранок 1999-го.
Софійський майдан, старт у тисячокілометровий веломарафон гетьманськими столицями, містами і селами Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Черкащини. Стартуємо ми, мобільною групою: семеро велосипедистів з народним депутатом Анатолієм Матвієнком на чолі.

«Так сі стало»

Продовжуючи «паводкову» тему, пригадалися події майже двадцятилітньої давнини. На перший погляд, які тут можуть бути аналогії, але…
Індія, штат Гуджарат, лютий 2001 року. Йдемо по руїнах міста Бхачау. Тут, в епіцентрі катастрофічного землетрусу загинув кожен четвертий житель. Раптом наче з-під землі виростає постать старого. Величної постави, в помаранчевому тюрбані, бере мене за руку, заводить до себе на обійстя, показує на руїни і, спрямовуючи погляд до небес, підносить вгору руки: зітхає – все в руках Всевишнього…

Війна не знає самоізоляції

Минає третій місяць карантину і шостий рік війни. Як часто, скаржачись на нудьгу, ми згадуємо про тих, хто в окопах, ще й з медичною захисною маскою? Прикро, але заморочені вірусними страхами все менше переймаємося жахіттями нинішньої війни. А воно ж триває, і його, на жаль, не поставиш на паузу, не ізолюєш карантином.

«Голос» Голлівуду

Катерина Буцька відома українському глядачеві своїми ролями у популярних серіалах та ситкомах «Бабай», «Черговий лікар», «Дефективи», «Швидка». Але саме її голосом говорять і відомі голлівудські акторки, в українськомовних версіях фільмів «Месники», «8 подруг Оушена», «Красуня на всю голову»,  і  персонажі дитячих мультсеріалів «Американський тато!», і Трініті з «Матриці» та Пенні з «Теорії великого вибуху»…

Таємниці старого Києва

«Як тебе не любити, Києве мій!»

 Під завісу травня українська столиця відзначила свій 1538-й день народження. Скільки ж за цей величезний час місто пережило! Скільки таємниць ще приховує. Навіть корінні кияни не знають й половину прекрасних місць, які береже, таїть красень-Київ!

«Важко сказати, яка роль улюблена»

Назар Борушок – український актор театру та кіно. Відомий ролями у виставах «Украдене щастя», «Майстер і Маргарита», «Посттравматична рапсодія» та «Віденська кава». В 2018 році відбулася прем’єра фільму «Посттравматична рапсодія», де Назар Борушок зіграв головну роль.

Купуй, щоб підтримати!

Нашумілий український серіал «Спіймати Кайдаша», голосна прем’єра якого пройшла на одному з телеканалів, прихилив мільйони глядачів. Про це свідчать телевізійні заміри і розголос у засобах масової інформації. Чим захопив глядача фільм за версією відомого твору Івана Нечуя-Левицького?

Велика місія Марка Кропивницького

7 травня виповнилося 180 років від дня народження Марка Кропивницького.
У пантеоні світової слави не так уже й багато постатей, непересічний талант яких важко вповні осягнути. Особливо яскраво їхній геній вирізняється на тлі суцільної сірості, загального занепаду і песимізму, коли здається, що та справа, якою вони опікуються, навіки згинула, що їй уже ніколи не відродитися, тим більше – розквітнути.

«Тече вода…» з… гаджета та й у синє море

З-поміж новин у соціальній мережі трапилась мені якось перед очі пісня… Виявляється, є такий чудовий сайт «Українські народні і весільні пісні». Ото звідтам і заспівали, і зачарували мене п’ятеро файних дівчат, яких, власне, за віком у нашому селі уже б звали молодицями…

Казка, що біду віщує

На Миколаївщину прилетіла казка. У Тилігульському лимані, що поєднує Миколаївську та Одеську області, з’явилися фламінго. Граційно-витончені, з рожевим оперенням, заморські птахи скидаються на казкових.

Чим живе «Neizvedannoye»

Вісімнадцятирічний Єгор Гармаш з міста Нікополя опановує фах режисера кіно і телебачення, знімає фільми, займається письменництвом: пише новели, має дві збірки оповідань.
Три роки тому юнак усвідомив: творчий доробок власний, друзів-колег – треба представляти людям, а не ховати по шухлядах.

Віктор Кріпченко: «Знімали те, що бачили»

Світле свято Воскресіння Господнього, потому – журливі поминальні дні. Цієї весни вони знову збіглися у часі з Чорнобильськими роковинами… З першими, котрі відзначаємо без славних лицарів чорнобильського операторського цеху  Віктора Кріпченка та Володимира Таранченка. Вони полинули у засвіти минулого року. Практично один за одним: Віктор – 22 жовтня, Володимир -14 листопада.

«Два кольори». Нерозлучні

Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священника в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»

У Львові, на Лонцького…

Про зустріч домовилися заздалегідь. З Городоцької по Гоголя, через парк імені Івана Франка, перетинаю Дорошенка, і прямую на Брюллова до музею, не такого популярного серед гостей Міста Лева, як площа Ринок чи Високий Замок. Звісно, до Львова їдуть як на свято, відпочити. А на релакс до в’язниці, навіть колишньої… Сюди йдуть свідомо – відкрити для себе сумні, ба й жахливі сторінки не такої вже давньої минувшини. Місце сьогоднішньої зустрічі – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»…

Мій Мольфар. Тарас Мельничук

29 березня 1995 року пішов у вічність один із найталановитіших і найтрагічніших українських поетів другої половини ХХ століття, істинний шістдесятник, патріот України, нонконформіст і протестант Тарас Мельничук. Безневинна, але не даремна жертва радянського інтернаціоналізму, імперського колоніалізму і тоталітарної уніфікації.

Покручена класика

Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача  у неприємне аб’юзивне середовище.

Оповиті легендою

Зима 1942/43 років на Волині поклала початок активного спротиву нацистській, а згодом і радянській окупації, означилася створенням Української повстанської армії. Земля горіла під ногами зайд. Німецька окупаційна влада скаженіла масовим терором, каральними акціями, розстрілами й арештами. У цій масакрі склала голови родина українських лікарів і громадських діячів Рощинських:  Петро і Ганна. «Як відомих і активних громадян, – пише у спогадах письменник Улас Самчук, – їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед, тепер (тобто, за німецької окупації)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією».

Фотограф із Шевченкового роду

Григорій Шевченко з донькою Євгенією.

Це так здається, що поняття «українська фотографія» з’явилося недавно. А насправді їй літ і літ: одразу з появою модного на той час первісного світлопису – дагеротипії або ж сріблення на металевій пластині – одне з перших в царській Росії фотоательє з’явилося саме у Києві. Відкрив його далекого 1849 року товариш Тараса Шевченка по художній академії живописець Іван Гудовський. Майстерня у кам’яниці на Великій Васильківській вулиці швидко набула популярності серед киян. Сам Тарас Шевченко спершу ставився до фотографії лише як до нового способу копіювання картин. Коли ж його заслали до Оренбурга, то місцевий аматор нової справи аптекар Михайло Цезік робив копії Шевченкових малюнків. А сам Кобзар допоміг зібрати кошти і придбати фотокамеру комендантові фортеці Іраклію Ускову, нащадку запорозьких козаків. Нині його оренбурзькі фотокраєвиди зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. Нарешті, відомо кілька світлин Тараса Шевченка, зокрема, у колоритному кожусі і смушковій шапці…

У пошуках зими

Вперше за 140 років спостережень у Києві так і не настала метеорологічна зима. Більш того, за даними Центральної геофізичної лабораторії імені Бориса Срезневського, ще 10 лютого в українську столицю прийшла весна. Тому й не вірилося, що не десь у далекій Лапландії, а у нас усе ж є місця, де ще можна відчути примхи зими.

 Шевченкове ярмаркування

У розпал літа 1845 року Тарас Шевченко побував на Іллінському ярмарку, одному із найзначущіших у тодішній імперії. Ця торговиця виникла у Ромнах, але потім її перенесли до Полтави. За товарообігом ярмарок поступався лише Нижегородському та Ірбітському на Уралі:  приймав до сорока  тисяч люду (вдвічі більше за тодішнє населення Полтави!) – з усіх усюд Росії та закордону.

Містика і явина Чернечого Яру

У листі князя Василя Леонтійовича Кочубея 1682 року до «Святейшого Правительствующего Синода», що зберігається у Санкт-Петербурзькому центральному державному історичному архіві, написано, що у двох верстах від тодішнього Чернечоярського монастиря, вниз по течії Ворскли у бік Михайлівки, на горі є підземний чоловічий скит, заснований до 1602 року. Це перший і єдиний на Полтавщині підземний скит, який знаємо. Того ж таки 1682 року Василь Кочубей нібито переніс той скит до монастиря, що був побудований у Чернечому Яру. Скит чоловічий, оскільки під землею мали право проживати тільки чоловіки-ченці. Звідси нібито й назва самої місцини: Чернечий Яр.

Гаряче дихання Холодного Яру

…Мертвого Василя притягли до батьківської хати, зігнали туди всю родину, закрили знадвору і підпалили. На щастя, підоспіли холодноярці, родину врятували, пожежу загасили, а головного отамана Холодного Яру Василя Степановича Чучупаку поховали на центральному цвинтарі Мельників.  Так вогнем і мечем  чекістські загони душили спроби українських селян захистити себе від торжества бандитського більшовизму, збудувати самоправну незалежну державу.

Аншлаг Григорія Чапкіса

Того лютневого вечора до столичного Грінченкового університету з’їхалося чимало модерних авто з упізнаваними пасажирами. Було багато телекамер та фоторепортерів. У внутрішньому університетському дворику монтували пишні лаштунки телепрограми «Світське життя»: процесом керувала сама Катя Осадча…

На заздрість міланським музейникам

Музеї якорів, шоколаду, звуку, музей контрабанди… Звичайно, йдеться про Одесу, яку заслужено називають містом гумору, незаслужено забуваючи, що це ще й  місто рідкісних колекцій і зібрань. «Музей вогню» –  єдиний в Україні, заснований одеситом Євгеном Борисковим. У невеликому напівпідвальному приміщенні – майже три тисячі експонатів: від перших примітивних, але досить складних пристроїв, до екстрасучасних.

Шлюзовий російської революції

Від радянсько-більшовицьких часів його прізвище асоціюється із попом-провокатором, що намовив беззахисних петроградських міщан і робітників іти  до  Ніколая ІІ «біть чєлом». Але Кривавий імператор не зрозумів вірнопідданні вимолювання «послаблєнія», а тому, за наказом його дядька, на підступах до Зимового палацу мирну демонстрацію розстріляли рушничними залпами вояки елітного Преображенського полку і дорубували шаблями «казакі». Чолобитна закінчилася трагедією, що отримала назву «кривавої неділі». Власне, цим епізодом і ввійшов в історію піп Гапон.

За межею

Чи уявляєте українську комедію без шаблонного гумору та акторів на кшталт Станіслава Баклана (у таланті якого не сумніваюся)? Якщо ваша відповідь ствердна, є хороша новина: нарешті зможете насміятися від душі, й узагалі не шкодувати витрачених часу і грошей на перегляд вітчизняної кінострічки. Йдеться про фільм «Мої думки тихі» – дебютний «повний метр» режисера Антоніо Лукіча. Картину можна віднести одразу до кількох жанрів: роуд-муві, лірична драма та комедія.

Вінницькі таємниці фюрера

Як сьогодні пам’ятаю день, коли з татом і молодшим братом їхали подивитися справжні перегони. Мені було років десять, і розуміння того, що «картинки з телевізора» скоро оживуть і на власні очі побачу дійство, від якого перехоплює дихання, затьмарювало свідомість. Так, що більше ні про що не могла думати. Тоді ще не знала, що нічого подібного до славетної «Формули-1» не побачу. Радше, це було вітчизняною «реплікою» змагання світового рівня.

Зять з Верховини

Після короткої перерви на викладання у Київському музично-драматичному інституті імені свого учителя Миколи Лисенка 1920 року Василь Верховинець міцно вкорінився у Полтаві. Цьому місту випало стати рідним  для вихідця з гуцульського краю – композитора, співака, хореографа та етнографа.

«Він глибоко розумів життя»

Листи як люди: мають свою долю, своє призначення і свій вік. Є листи, що вмирають іще в конвертах, а є такі, кому відміряне якщо не безсмертя, то життя неозоре.
Не доконче легке. Часто навіть страдницьке, але таке, що зазвичай переходить у спадок поколінь.
І геть не обовязково бути великим, знаменитим,  нести на собі добру чи злу славу, щоб твою епістолярію прихилила до себе історія. Просто вона, ота примхлива богиня Кліо, як усяка розкішна жінка, любить щирі самоцвіти, правдиві перлини. Їх призбируючи, творить собі діадему, яку колись мудрий Гельвецій назвав «романом фактів».

Дволикий «Віталік»

Перша і єдина постановка п’єси українського драматурга Віталія Ченського – це у сміливому, розкутому і таки скандальному столичному «Дикому театрі», заснованому Ярославою Кравченко, постійною ведучою у телепрограмі Майкла Щура. Режисерське втілення – Максима Голенка, відомого масштабним театрально-цирковим проєктом, виставою-трилером «Афродизіак».

Віддані

Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» екранізації  роману виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися  з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.

Рет-лук, хот-род, стенс, лоурайдер, або Історія одного хобі

Хтось тяжіє до минулого, хтось – до майбутнього. Істина «Все нове – це добре забуте старе» загальновідома. Вона або палко підтримується, або змушує критично запитати: як взагалі «оце старе» може подобатися? Як країна пострадянського простору маємо унікальну спадщину. В усьому. Втім, облишмо спадок політичних ідей, переконань, хоча вони рішуче впливали на всі інші сфери життя тогочасної людини – на мистецтво повсякдення, побут. Архітектура, дизайн, одяг, автомобіль – це те, на що глянувши хоч раз, можна вловити епоху.

«І корабель пливе». Нова хвиля українського кіно

З кожним роком український кінематограф не лише стрімко зростає та розбудовується, а й шліфується, граниться. Як коштовний камінь. Звісно, конструкція поки що хистка, але крок за кроком вивершуються основи, зміцнюється фундамент. Регулярно відбуваються кінопрем’єри, українські фільми здобувають нагороди престижних світових фестивалів, поступово налагоджується співпраця кінокомпаній з державою, іноземними партнерами.

Мода, схожа на балет

Зоя Звиняцьківська, одна з найяскравіших дослідниць та експертів у царині моди, представила у столичному Мистецькому арсеналі свою книжку «Дрес-код України доби Незалежності. In progress. Dress-Code of Independence: Fashion of Ukraine since 1991». На презентації говорили про моду, дискутували про її розвиток з відомими українськими дизайнерами Андре Таном, Юлією Вагановою та зі співзасновником «Ukrainian Fashion Week» Олександром Соколовським.

Скорялися і бронза, і граніт

У 70-ті роки доля звела мене з відомим полтавським скульптором Корнієм Посполітаком, автором пам’ятників Леоніду Глібову в селі Веселий Поділ, Іванові Котляревському в Горошиному та «Нескореним полтавцям» в обласному центрі.

То що ж святкуємо на Святки?

«Старий новий рік». Абракадабра – ні в тин ні в ворота. У ці дні українці здавна вшановують Маланку і Василя, а ще в глибших традиціях наших предків – це день вшанування Місяця, який саме в ніч з 13-го на 14-те січня входить у сузір’я Козерога слідом за Сонцем та Венерою.

Молоде українське кіно. Погляд зсередини

У квартирці людей – як маку. І всякої кіношної техніки – очі розбігаються. Од світла софітів мимоволі мружишся. Кипить робота: хтось заклеює вікна, інші налаштовують світло, камери, хтось біжить зустрічати акторів. У такій суцільній творчій метушні народжується соціальний ролик режисерки, яка тільки-но на початку свого мистецького шляху.

«Тут ангели чудяться…»

Гарячий шоколад чи глінтвейн, ялинка, яка сяє на весь будинок, новорічні дзвіночки і дитячий сміх – так твориться передчуття казковості. Не вистачає хіба що снігу й морозу…

Сумний у сміхові, веселий у смутку

Недаремно Полтавщину нарекли колискою талантів. Бо ж насправді неозорий та багатющий лан неперебутніх імен породили її рахманні чорноземи. В усіх мистецьких царинах, навіть у такому не вельми залюдненому літературному жанрі, як сатира і гумор. «Серед провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони  (Г. Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь, О.Вишня), безумовно, гідним був в цій плеяді всесвітньо відомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку Олександр Ковінька, – зауважував онук Олександра Ковіньки Сергій Нагорний. І з журбою підсумовував: – Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити, – зараз, на жаль, забувається сучасниками».

Голосом повернувся з непам’яті

Зимовою ластівкою прилетіла з Полтавщини добра новина: нашого автора, журналіста Григорія Титаренка відзначено премією обларади імені Петра Ротача. Доробок колеги визнано кращим у номінації «Літературне краєзнавство» – за розвиток краєзнавчого руху, вивчення минулого і сьогодення Полтавського краю.

«Гуцульський Гомер»

Ген у горах знаменитої Криворівні, під самісінькими небом  усамітнено жила Параска Плитка-Горицвіт. Її маленьку хатинку не оминав жоден односелець чи подорожній. А вона фіксувала на простенький фотоапарат кожну мить нелегкого життя і події, свідками, яких була. Знімала й повсякденний побут горян,  їхні свята, дні народження і дні похорон.  Художниця, фольклористка, казкарка та народний філософ – таку лишила по собі добру пам’ять.

Максим ДЕВІЗОРОВ: «До «зіркової хвороби» у мене імунітет»

Колись у телепрограмі «Кумири і кумирчики» він зображував маленького Бориса Мойсеєва. Нині 23-річний Максим Девізоров – актор театру і кіно, один з головних героїв українського молодіжного серіалу «Перші ластівки», премєра якого нещодавно відбулася на «Новому каналі». Знятий у жанрі трилера-детективу, серіал порушує чимало проблем тинейджерів: булінг у школі, непорозуміння з батьками, думки про суїцид, гомосексуальність, формування особистості.

Мертвий сезон

До теми мандрівок горами у міжсезоння навернув опублікований у «Грінченко-інформі» матеріал «Як ми на Піп Іван ходили».

Три метри каліграфії

Стів Джобс у своїй легендарній промові перед випускниками Стенфордського університету згадав про те, що відвідував уроки з каліграфії. «Я й не сподівався, що ці знання використовуватиму в своєму житті. Але через десять років, коли ми розробляли перший комп’ютер «Макінтош», вони стали в нагоді.  «Maк»  був першим комп’ютером з красивою поліграфією…»

Лицар визвольної звитяги

Будівлю залізничного вокзалу у Боярці, що неподалік Києва, прикрасив бронзовий барельєф. На ньому статний красень-бородань на фоні прапора, Тризуба та червоної калини, у строї січового стрільця, тримає правицею бойову шаблю. Нижче викарбувано: «12-15 лютого 1919 року третій полк корпусу Січових стрільців Армії УНР під командуванням полковника Івана Чмоли (1892-1941) організував оборону і стримував наступ російсько-більшовицьких окупантів на станції Боярка».

Подорож мертвим містом

Привіт, любий друже! Сьогодні я запропоную тобі екскурсію містом, про яке останні п’ять років воліють мовчати.

Два символи безмежжя

Як на мене, істина від Жуля Верна абсолютна: «Тільки людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним».
Бо море й справді чарує своєю глибиною, спокоєм, якоюсь лише йому підвладною магією. Той чар у різні епохи увічнили Іван Айвазовський, Олексій Боголюбов, Гендрік Месдах, Леонід Афремов… Але морю все ще є що повідати митцям. І вони невичерпно захоплюються ним, беруться по-новому осмислити, відчути, відобразити.

«І загула та книга голосами»

«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні  № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.

«Біжить рядок рядкові навздогін»

Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…

Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.  

Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,  член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола

Едгар Вінницький із білими віршами на чорному тлі

Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні митець, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не із тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще увесь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так – як  звичайнісінький вуличний музика.

Алла Горська: зламаний вітраж та незламні ідеї

Її життя варте фільму. Певно, це була би героїчна епопея з елементами трилеру. У стрічці «Заборонений» про Василя Стуса Горської було замало, що цілком логічно: складно за півтори години повноцінно відтворити долі одразу двох видатних особистостей. А поки «кіна» немає, доводиться лише мріяти, яке б воно могло бути, і попутно читати спогади друзів Горської, їхнє листування та її картини. Кажу «читати картини», бо ніби зчитуєш життя художниці, дивлячись на ті роботи. Іноді витвори митця можуть розказати більше про особистість, ніж будь-які слова знайомих.

Звабливі Марми

Надихнувшись тишею Ґорґан, помандруймо до іншого не менш мальовничого, зате найбільш загадково-дикого гірського масиву Українських Карпат, з різних причин досить маловідомого для широкого загалу. Хоч, як це часто буває в епоху інтернету, маловідоме може швидко стати знаменитим.

Будував Баранович, фондував Мазепа…

В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.

Труба Олександра Сальникова

З-поміж кращих трубачів України його вважають метром. Сьогодні, у цю осінню листопадову днину, він народився. Те трапилося, каже, дуже давно… Літа справді «на осінь повернули»… Але музика не старіє! Олександр Сальников мешкає в старій частині Чернівців, в одному з ошатних двориків. Там і досі чи не щодня звучить труба. Її срібний голос чути іноді притлумлено, а часом – ніби їй немає ані меж, ані кордонів…

Повернення гіркою правдою

Мені тоді казали розумні: ти з глузду з’їхала… А цинічні: да какая тєпєрь разніца…

«Ніколи не сміявся без любові»

130-та Вічність Остапа Вишні

Життя не залишило йому вибору: або сміятися, або піти у безвість… Про його літературне покоління, що тоді вже стояло на порозі звірячого сталінського терору, очевидець і такий же мученик ГУЛАГу Григорій Костюк згадував: «Ми були, як заворожені кролики перед пащею удава». А значущість літературного сміху Остапа Вишні увічнив такими доводами: «…Це не порожній сміх чергового скалозуба, а соціально і національно значущий, сповнений не тільки дотепу, сарказму, кпину, але й смутку, докору і навіть грізного оскарження. Я не зроблю великого перебільшення, коли скажу, що ця магічна сила Вишниного слова тоді докопувала чуда: майже всі вороже чи байдуже наставлені вчителі, що їх українська школа успадкувала від царських часів, досить швидко стали щирими і відданими працівниками української школи і освіти».

Чи побачить глядач Гончареві записки з полону?

Український письменник, академік, громадський діяч. Лауреат найвищих літературних відзнак радянського періоду та перший лауреат Шевченківської премії. Його твори перекладено 67-ма мовами світу. Найвідоміший твір – роман «Собор» – швидко розійшовся півмільйонним тиражем. Після чого твір було заборонено…

Натхненна тиша Ґорґан

Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?

Корифеї, народжені корифеями

Українському театру чотириста років! Хтось розводячи руками подивовано запитає: «А звідки ж узялися ті століття?» Проте знаємо не лише рік, а й день його народження.

 «Юрко»,  лікар повстанців

Влітку 1945 року в Чорному лісі, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), під час бою з карателями НКВД боєць УПА на псевдо «Юрко» потрапив в оточення. І щоб живим не дістатися катам, по-лицарськи розпорядився останньою кулею зі свого нагана…  

Вільний театр вільних людей

В цьому театрі артисти не забувають ролей: основою кожної вистави – творча імпровізація. Як у джазі, лише жива акторська гра. Камерна сцена, невеличкий зал в історичному центрі столиці. Напевне, ви здогадалися: йдеться про «Чорний квадрат» – перший в Україні театр імпровізації. Заснований ще 1991 року режисером Анатолієм Нейоловим, винахідником методу «сценічної імпровізації»,  театр уже створив понад 120 постановок.
Ми спілкуємося зі старожилом «квадратної» сцени, актором і режисером Євгеном ВОЛОШЕНЮКОМ.

«Космічна» популярність Жадана

До столичного Університету імені Бориса Грінченка без особливих анонсів та реклам навідався прозаїк і поет Сергій Жадан. Увірвався студеним бадьором з київської осінньої золотої вулиці. Простора актова зала була запруджена по вінця, не лишилось вільних місць на балконі, викладачі та студенти стояли у проходах між рядами, а дехто примостився прямо на підлозі поза залою у коридорі.

Мистецький прорив Євгена Поступайла

Осінні подихи міста підганяють перехожих, різкий вітер обдирає  сорочини з дерев. Притлумлену першим холодом зелень  змінюють гарячі кольори. На тлі білих стін будинків густе гілля нагадує чарівні візерунки.  Я й не здогадуюсь, що за якусь мить мене знову засипле червоним, зеленим і білим. У Національній Спілці майстрів народного мистецтва України –  виставка гончаря з Черкащини Євгена Поступайла, майстра головківської фляндрованої миски.

Ні серпом, ні молотом

Входи в усі зали кінотеатру стікаються у великий та яскравий хол з острівцями, де можна придбати квитки, купити смаколики, попити кави. Люди вештаються туди-сюди, насолоджуючись передчуттям поринути у таїну Кіно. Легкого видовища не очікуєш: на екрані постане життя тих, хто йшов через пекло «серпа й молота» до калинової волі…

«Що мені ті кораблі, на яких не видно прапорів моєї вітчизни!..»

Висловом письменника Юрія Яновського, винесеним у заголовок, мовби виписано життєве кредо, духовний світ і мистецьку спрямованість українського скульптора та громадського діяча Сергія Литвиненка.
Два міста сперечаються за право називатися його родовою колискою: Полтава і Пирятин. Проте достеменно відомо лише те, що появився він у тій колисці на початку жовтня 1899 року.

Стус, який у пам’яті

Чекав з нетерпінням показ фільму про Василя Стуса. Одна з причин –  мене особливо цікавив епізод протестної акції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків». Справа в тому, що я був на цій прем’єрі. Не збираюся зіставляти реальну подію, свідком якої мені довелося бути, з її кіноверсією. Розбіжностей багато. Але не буду на них акцентувати. Краще розповім, що бачив насправді.

Геніальний мученик

Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.

Подарунок Михайлові Коцюбинському

 Неоціненним надбанням української літератури стала повість Ольги Кобилянської «Земля». У швидкому часі по написанню вона побачила світ багатьма мовами світу. Саме цим твором велика буковинка поклала початок символізму в українській літературі...

Житейський сад у саду літератури

– А буде  сам ювіляр,  Валерій Шевчук? –  цікавилися в кулуарах.
– Ні, на цьому ювілейному вечорі замість автора говоритимуть критики,  –  хтось на те дотепно віджартувався.

Забута битва

620 років тому на берегах Ворскли відбувся бій із золотоординцями, який істотно вплинув на перебіг європейської історії.

Валентина ГОНЧАР: «Ми живемо в такий час, коли література майже нікому не потрібна»

Будинок на розі столичних вулиць Богдана Хмельницького і Михайла Коцюбинського – іменний. Наприкінці двадцятих минулого століття отримав ім’я Роліт – абревіатуру від «Кооператив Робітників літератури». Дослідники кажуть, що в його стінах у різні части мешкало чи не 130 літераторів, відомих діячів мистецтв. Про це нагадує цілий «іконостас» меморіальних дощок на фасаді. Крізь рясну зелень плюща, що оповиває цоколь будинку, немов крізь пелену забуття дивляться на людську вуличну метушню бронзові, гранітні лики кумирів минулого. Пригадалося: «Sic transit gloria mundi»…

Кобза і скутер Василя Жданкіна

У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін.

Еліта нації. Сіль землі. Обрані…

29 серпня – День пам’яті полеглих у російсько-українській війні… Два роки тому я опинилася (мабуть, так треба було) біля могили Тараса Бруса. Я не знала тоді, хто це, мене просто вразила могила, прикрашена чорно-червоними прапорами, на цвинтарі невеличкого прикарпатського села.

Країни іншої не треба

Третьою стежкою

Треба їхати цілу ніч потягом. Тоді двома автобусами, набитими оригінальними людьми – гуцулами.
– Пані, то вже мусите мені вибачєти, шо-с мій міх – на Ваших плечєх…
І коли вже стане закладати вуха, як у літаку, і закінчиться дорога, треба ще пересісти у спеціальний місцевий всюдихід… 

Поборник розкріпачення

«…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію ґалаґану. Проникливий  Куліш ясно бачив його світоглядну позицію: «ґалаґан сильно проголошує на користь національності». Заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч, меценат, основоположник кооперативного руху в Україні,  ґалаґан першим ініціював перед імператорами Ніколаєм І та Алєксандром ІІ звільнення селян з кріпацтва,  та не просто так, а з земельними наділами. Був дієвим провідничим цієї реформи, домагався зменшення викупних виплат.

На гостини до Варвари й Катерини

То був мій перший візит у Яготин. Перший, але тепер упевнена – не останній.
Їхали  електричкою, вартість квитка дванадцять  гривень  для дорослих і сім студентам. Економклас, як кажуть, та ще й з приємними додатками. По вагонах розносять напої, шкарпетки, біляші, газети й інші товари, без яких, переконані коробейники, ваша поїздка не складеться.

Гетьманівна Олена

За передвиборчою колотнечею тихо і непомітно минув столітній ювілей останньої представниці давнього аристократичного роду – її ясновельможності гетьманівни Олени Павлівни Отт-Скоропадської.
Про людину з палким українським серцем, щирої подвижницької вдачі згадували у затишному куточку древнього Подолу – Музеї гетьманства, на відкритті ювілейної фото-речової виставки «Гетьманівна Олена».

Ратай,.. Хутірний,.. Гургурдядько,.. КУЛІШ

«Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи».
Пантелеймон Куліш

Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч.
Прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець.
Павло Ратай, Панько Хутірний, Необачний, Гургурдядько… 

Душа збереженої казки

«Запам’яталось з дитинства на все життя:  «Виростеш… і поїдеш у подорож навколо світу», – пророкував Батько… І далі батьківське пророцтво…почало збуватися… Моя казка – яскрава, голосиста – ярмарки у Перевозі, у Ковалівці, в Сорочинцях. У далеку дорогу лаштували віз, мостили духмяним сіном, упрягали дядькового коня. Вйо!» Так описала перші дитячі враження від ярмаркових поїздок письменниця, майстриня мандрівної прози, та перекладачка Оксани Соловей.

«Повний сили та одваги»

У Ліни Костенко є вірш:

Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
У осінньому листі.
Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
Каже: – Себе…
У всіх повні кошики грибів,
А у нього порожній.

Ця метафора влучно характеризує мого доброго товариша Григорія  Титаренка, якому 1  серпня виповнюється 70.

Неділько, «табірний» кібернетик

За сталінських часів слово «кібернетик» було гіршим за «нецензурщину». Ним не лаялися – ним таврували. Найперше вчених, які фахово захоплювалися цією «лженаукою», пропагували її. Але з таким клеймом нещасним зазвичай стелилася єдина доріжка – за судовим вироком «у зону». Там, а ще на поселеннях багато їх затято продовжували свої студії.

«Україна починається у Бердичеві»

Тут вам найперше розкажуть про вінчання у костелі Святої Варвари класика французької літератури Оноре де Бальзака з місцевою красунею, поміщицею Евеліною Ганською. На виході з костелу старий бердичівський кравець поцікавився у знатного француза, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що в Парижі і уточнивши до нього відстань, кравець щиро здивувався:  «Ти диви, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно». Зрозуміло, що  Бердичівську швейну фабрику тут також згадують у переліку найдостойніших міських пам’яток… 

У Софії, де гуде Мазепин дзвін

Пізанська вежа в історичному серці Києва – хто в таке повірить? Але часом  Софійську дзвіницю порівнюють зі знаменитою вічно похиленою перлиною архітектури. Втім, відхилення верхів’я величного купола нашої дзвіниці непомітне для ока:  на дванадцять з половиною сантиметрів…

«Смерті не треба боятися – таке життя козаче!»

Останні пошуки ймовірного поховання гетьмана Богдана Хмельницького привернули до Суботова особливу увагу. Село, де був родовий маєток Хмельницьких, нині згадують найчастіше серед інших перлин Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Навіть більше за легендарний Холодний Яр.

Пісенний «Кобзар» Павла Муравського

Він не встиг уповні здійснити свого задуму, але заповів його завершити своїм учням і послідовникам. Поціновувачам української співочої культури  Павло Муравський відомий як довголітній (понад 20 років!) художній керівник і головний диригент державних українських хорових капел «Трембіта» і «Думка», хору Українського радіо та навчального хору студентів диригентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Ще в  «Трембіті» запровадив свою методику акапельного співу й відтоді не розлучався з камертоном. Прожив століття, відначений Шевченківською премією, званнями «Народний артист» і «Герой України». Та найвище його досягнення – збірня пісенних творів Тараса Шевченка.

«Пісенний Кобзар. Хорова Шевченкіана» у семи томах та зібрання його аудіозаписів побачили світ уже після смерті Митця. Випуск трьох музичних альбомів (по три диски в кожному) здійснено за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду .

 Ворог шкідників і «політичний шкідник»

Мало хто навіть чув проукраїнського ентомолога Бориса Боженка. Немає про нього статті  у Вікіпедії, куди частенько зазирають користувачі інтернету. А саме він, ще до революції, впроваджував нові методи боротьби зі шкідниками овочевих і зернових культур.

Чари містичного міста

Чернігів не велелюдний: 300 тис. мешканців. Хоча у часи Київської Русі це княже місто змагалося значущістю із самим Києвом. Деякі архітектурні знаки цієї істинної величі дожили до сьогодення.

Мурал, народжений в «екстремальних» умовах

Чернігівці віднедавна милуються велетенським портретом  на стіні багатоповерхівки. Роботою бразильського художника Родріго Бранко. Мені стало цікаво: чому раптом у Чернігові, чому на стіні і як художникові творилося?

На урок зайшла війна

Ось і останній урок, закінчення якого так нетерпляче очікує увесь клас. Кортить швидше вибігти на шкільний дворик, насолодитись теплим травневим днем. Вітрець за вікном, ніби шепоче: не сиди за партою…

У МІСТІ ВКРАДЕНОГО ЩАСТЯ

Правильно кажуть: ми цінуємо лише тоді, коли втратили. Ця гірка мудрість якомога точно відображає мій сьогоднішній стан. Виболений останніми п’ятьма роками. Я не цінував мирний час і українські прапори, які гордо розвивалися над Донецькою обласною державною адміністрацією та іншими установами міста. Сприймав це як належне: мовляв, так і повинно бути.

Сумно і тепло про Миколу Холодного

Побачила світ книжка, яка мала б вийти багатотисячним тиражем, натомість прийшла до читача лише у кількох сотнях примірників. Та й знайомити з нею найширший загал книголюбів годилося б десь у переповненій людом і телекамерами просторій університетській світлиці. Натомість презентували її у скромній актовій залі НСПУ і  аж при … десятку присутніх найзатятіших прихильників поета, про якого та книжка й повідує.

На «кухні» «Нового»

Телевізор та інтернет хазяйнують у нашому житті. Ми щодня дивимось новини, авторські програми, серіали. А хто і як творить той контент для нас? Робота на телебаченні творча, хоча великою мірою рутинна. Моя співрозмовниця Катя НИКОНЕНКО  розповідає про «кухню» знаного в Україні «Нового каналу».

Коли пробило 1:23:45…

Відтепер найпопулярнішим телесеріалом в історії за версією платформи IMDb став фільм «Чорнобиль», відзнятий американський телеканалом НВО спільно з британською телемережею SKY. Швидко набрані шалені 9.6 за 10-бальною шкалою стали справді рекордними для таких рейтингових мірок.

«Дикий театр»: гра не за правилами

Коли чую «театр», уявляю славетні місця столиці,  де в інтерєрі архітектурних шедеврів народжуються  шедеври сценічні. Як, наприклад, у Національній опері чи Театрі імені Івана Франка. Несподівано до цих київськиї святилищ Мельпомени доєднався молодий, незалежний, амбітний  «Дикий театр».  Про нього кажуть –   «найбрутальніший театр», де грають не за правилами,  не бояться відвертих сцен і прихованих тем.

Але  який він насправді, «Дикий театр»? Розпитуємо актора Микиту СЛОБОДЕНЮКА.

 «Губами теплими і оком золотим»

Так називалася книжка Миколи Вінграновського, яка вийшла 1984 року в письменницькому видавництві. За обсягом — усього 62 сторінки. Анотація, якою презентувалася кожна книжка для читача і якою, немов бронежилетом, захищалася від ймовірних ударів ідеологічних церберів, тут украй куца: «Поезія Миколи Вінграновського глибоко правдива і конкретна, найтонші інтимні мелодії органічно вплітаються у вірші високого громадянського звучання».

Дон Кіхот Кірсанов

Наприкінці 60-х років минулого століття цьому незвичайному чоловікові добігало дев’яносто років. Уже з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою класичний інтелігент, який дивом уцілів від більшовицького терору. Сергій Васильович Кірсанов таки був справжнім інтелігентом. У 1905 році закінчив історико-філологічний факультет Одеського університету і до революції служив директором міської жіночої гімназії. Тому за імперським «Табелем про ранги» мав генеральський чин.

Художниця Люба ЛЕБІДЬ-КОРОВАЙ: «Безталанних не існує»

Її дар занурюватися у глибочінь віків, освоювати лабіринти людських душ вражає. А стиль дивує неординарністю. Філософська естетика її картин надихає замислитися над важливим та вічним, що височіє десь там, за білими хмарами, у блакитній нескінченності.

Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»

Цю зустріч хтось назве випадковою, хоча, може, нас звела сама доля. Ось ви йдете вулицею, аж раптом вас зупиняє незнайомий добродій. І питає думку про людину, котра стоїть поблизу. Бо вона, як йому видається, ідеальний типаж для картини про козацьку минувшину. Глянувши на ймовірну «натуру», погоджуюся: дядько й справді схожий на старого козака…

В арсеналі духовної зброї

Цьогорічний Міжнародний «Книжковий Арсенал» уже став історією. Прекрасною з огляду на сотні учасників і справжнє велелюддя відвідувачів, на десятки яскравих локацій і незабутніх творчих зустрічей, автограф-сесій, дискусійних майданчиків, круглих столів і лекцій. І море книжковиї новинок з усіх усюд України, від видавців близького і далекого зарубіжжя.   

Микола СЯДРИСТИЙ: Мікросвіт, що став Усесвітом

Манюсінький фрегат не пливе. Покірно стоїть під прицілом мікроскопа і чекає, коли прийде мрійник, прихилиться до вічка з надпотужними діоптріями, аби розглянути кожну деталь. І на кожен такий захоплюючий погляд кораблик привітно золотом засвічує крихітні ілюмінатори, мовби воліє повідати таїну свого народження…

«Усе починається з пустоти»

«Пусто» – неакадемічний проект про літературу, живопис та кіно. Як він народжувався? Цим і розпочалася розмова з продюсеркою Тетяною КУЛИК –  львів’янкою, нині першокурсницею одного зі столичних вишів.

Козацький нащадок

Сто сорок років тому, 22 травня 1879 року, в родині полтавського міщанина побачив світ Симон Петлюра. Він зростав в українському середовищі з міцно закоріненими традиціями. Рід  Петлюр походив із козаків Запорозької Січі: Остап Петлюра у часи  Петра Калнишевського був отаманом Платнирівського куреня, його брат Симон служив дяком  і вчив дітей грамоти. А коли московське військо руйнувало гніздо козацької вольності,  зі своїми вихованцями зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Звідти допомагав Семенові Гаркуші розбивати карателів Суворова.

Галина ДОВБЕЦЬКА: співачка, яка надихає жити

Зал ціпеніє, коли на сцену виходить Вона. І нема різниці, чи це славетні столичні концертні палаци, чи імпровізований майданчик просто неба, там де пахне порохом, де гаряче, де чатує біда. Ошатно вбрана, своя, чуттєва, вона Галина Довбецька говорить і співає душею – так, що їй безумовно віриш. Саме такою, вочевидь, і має бути співочий голос Заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних Сил України. Напередодні Великодня ми  побували на концерті за її участі у столичному Центральному будинкові офіцерів ЗСУ.  А після справжнього свята класичної музики, народної пісні та поетичного слова поспілкувалися із заслуженою артисткою України.

Вибух куражу і джазу

Ми танцюємо на вулиці з морозивом у руках під нову пісню Монатика. Навколо нас багато молоді, яка «ловить» ритм, весело сміється і мружиться від щастя. Поруч білявка у рожевому светрі голосно підспівує. На неї час від часу поглядають люди, але їй байдуже, бо вона потрапила на «Кураж Базар Jazz Only».

Золотий голос Жар-птиці

Метушня перед входом до столичного Палацу «Україна», огороджена червона доріжка, яка не гасить стукоту каблуків. То під об’єктивами телекамер і фотоспалахами  впевнено та бадьоро крокують зірки української сцени. Так починається церемонія нагородження переможців премії «Золота Жар-птиця», заснованої музичним телеканалом М2 та компанією «Таврійські ігри».

Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…»

З народним артистом України кінорежисером Борисом Савченком домовилися зустрітися у самому середмісті столиці – у сквері біля Золотих Воріт. Ось він іде. Стрункий, шляхетна постава, гострий погляд, з-під сивого чуба. Коли дивишся на розкішну срібну шевелюру та опасисту бороду, складається враження, що це невдала робота гримера-початківця – так вони дисонують з його молодцюватою постаттю та блиском в очах. Не віриться, що Борис Іванович на порозі ювілейного 80-річчя.
Наша розмова з обговорення сьогодення якось непомітно перейшла в режим спогадів.

Творець українського біґ-біту

Маестро української пісні Левко Дутківський святкує нині свої славні 76 весен. Так склалося, що з ним ми знайомі з перших виступів його дітища, тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка», у програмах Чернівецької студії телебачення. Колектив тоді записував свої пісні до новорічної програми…

Онук командарма Миронова

Нині цього талановитого полтавця пам’ятають лише нечисленні живі друзі та ще сотні його вдячних пацієнтів, серед яких були не тільки дорослі. Мова про Віктора Івановича Миронова, визначного мануального терапевта, учня визначного, але теж незаслужено забутого цілителя Андрія Касьяна-старшого – «діда Андрія», славетного батька відомого лікаря Миколи Касьяна. Безліч пацієнтів з інвалідністю ІІ і навіть І групи, від яких відмовлялася офіційна медицина, Віктор Іванович повертав до повноцінного життя.

Професор Микола ЛИТВИН: «На жаль, наші чиновники не знають нашої історії»

Мапи минувшини. Колишніх, вже неіснуючих королівств, імперій, республік. Наскільки точними є дані, зафіксовані у топонімах, гідронімах, хто з ким межував, воював, укладав угоди й унії? Історична картографія може миттєво і наочно подати інформацію, для опанування якої в інший спосіб доведеться переглядати силу-силенну грубезних фоліантів, копирсатися в архівах і бібліотеках, а в наш час – ще й перелопачувати гігабайти у тенетах світового всемережжя. Про це подумалося, вкотре розглядаючи експозицію Музею Української революції 1917 – 1921 років: там презентували тільки-но видану карту Західноукраїнської Народної Республіки.

Пам’ятники Одесі-мамі і дюку-татові…

Хто не знає фрази з класичної літератури про те,  що всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській? Місцеві дотепники додають: перші джинси зшив одесит Олексій Штраус, який назвався пізніше Леві Страусом. Тому в Саду скульптур, що став однією з «родзинок»  місцевого Літературного музею,  з’явилася копія пам’ятника першому управителю Одеси, особливо шанованому городянами дюку де Рішельє,  одягненому в джинси. Але не лише завдяки модним штанам легендарний герцог поближчав до городян. Музейна копія менша за знаменитий оригінал, який зустрічає одеситів і гостей міста на площі перед Потьомкінськими сходами – цьому бронзовому французу можна запросто потиснути руку.

«Я визнав мужиків за рідну націю»

Дочекалися: повертаються птахами з вирію імена забутих видатних людей України. Згадаймо з-поміж них і Сергія Жука, скульптора, мистецтвознавця, письменника, професора.

«Надто вже багато “гетьманів” з’явилося»

З часу загибелі, а фактично  вбивства, В’ячеслава Чорновола минає 20 років. І досі українське суспільство не дочекалося закінчення розслідування. Мені, наприклад, дуже хотілося б дізнатися, де зараз той «майор ФСБ Бабенко», який начебто готував вбивство Чорновола, а напередодні намагався попередити його і «здався» СБУ.

Дарунок долі

З Вартаном Маркар’яном мені пощастило познайомитися у далекому 1973 році, коли після закінчення вузу я приїхав за призначенням на роботу до Полтавського автоагрегатного заводу. Там Вартан Согомонович працював головним інженером. Одразу впадали в око його шляхетність, інтелігентність – геть незвичні для тогочасних важких на людяне слово «командирів виробництва». 

«Бо до тебе навесні я повернусь, мила…»

4 березня Володимирові Івасюку виповнилося 70. А сорок років тому, у квітні 1979-го, яскраву життєву зірку славетного піснетворця підло загасили у Брюховицькому лісі коло Львова…

Обираємо Голохвастова?

На більшості печатку ніде поставити… Чотири десятки коучерів вселенського масштабу… Це я про кандидатів, що лізуть в Президенти. І якщо ти не знаєш, що таке коуч, вони (зуб даю!) прийдуть до тебе, обіцяючи за твої ж гроші «всєобщєє благодєнствіє», успіх у бізнесі, шалене кохання, манну з неба і газ за низькими цінами… А ти стоятимеш, як Проня Прокопівна, роззявивши качиного рота, і «красіва жизнь» кружлятиме над тобою разом з небесною манкою…

Георгій ПАПАКІН: «Створення УАН – це була академічна революція»

Георгій Папакін, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, презентував книжку «Павло Скоропадський та Українська академія наук». Перше комплексне дослідження стосунків Гетьмана Української Держави з наукою та науковцями, його ролі у створенні 1918 року Української академії наук (УАН) та опікуванні розвитком української науки в еміграції.

Вояк переднього краю

«У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й «мачуха», і «старший брат», і «пшияцюлка» нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…». Так у своєму передньому слові історик Іван Монолатій орієнтував читачів книжки спогадів Павла Шандрука «Сила доблесті».

Слово, яке ставить на крило

Про нього кажуть різне. І по тому, що і як кажуть, можна скласти враження радше про самого казальника.

Перелякано – не готовий чоловік сприймати професорові одкровення, життям і знаннями здобуту Правду. Криво посміхаючись та «кому це вже зараз треба?» закидають ті, що їм власне сите життя дорожче і за ту вистраждану народом Правду, і за долю самого народу.

Історик Олександр КУЧЕРУК: «Вся територія від Верховної Ради, закладена плиткою, – там скрізь кістки і могили…»

Київ, вулиця Володимирська, 57. За цією адресою у теперішньому Київському міському будинку вчителя «мешкає» Музей Української революції 1917 – 1921 років. Цілком законно: у цьому будинку колишнього Педагогічного музею тоді засідала Українська Центральна Рада. Втім приводом поспілкуватися з директором музею Олександром Кучеруком цього разу стала не сама експозиція, а книжкова новинка. Монографія пана Олександра про маловідомі сторінки історії української столиці.

«Саваоф», який перетворив радянський герб на павука

«Аксакалом», а ще «Саваофом» ми у нашому колі жартома називали старійшину полтавського мистецького цеху художника Віктора Трохимця-Мілютіна. 26 лютого минає рік, як наш талановитий приятель полинув у засвіти.

Костянтин КУКУШКІН: «Я просто ідеаліст»

Молодий, харизматичний, амбіційний, талановитий баяніст Костянтин Кукушкін – з Куп’янська, що на Харківщині. Там народився в сім’ї залізничників, закінчив місцеву гімназію №1. Попри молодий вік (йому 22 роки) здобув заслужене визнання не лише у мистецькому світі. Його знають і люблять шанувальники музики в Україні і за її межами: Костянтин – лауреат всеукраїнських та міжнародного конкурсів.

Сподар

Сподар – господар, хазяїн.
(«Словарь української мови» Бориса Грінченка)

“23 січня 1931 року народився великий український журналіст Іван Васильович Сподаренко. 
Радянську газету «Сільські вісті» в незалежній Україні він перетворив на орган демократії, правди, національного відродження і справедливості. Він став засновником нової журналістської традиції: ріж правду-матку, незважаючи на звання і посади і не бійся нічого, захищай простого трудівника та Україну.
Його правди та мужності нам сьогодні дуже бракує. 
Був гнаний радянською владою і переслідуваний новим кланово-кримінальним режимом.
Пам’ятаймо про нього, бережімо його традиції”.

Олександр КАРПЕНКО, заслужений журналіст України



У Бадольчика

Уже йшлося до середини шістдесятих, коли селом шибнулася звістка: «Бадольчик здався!». То було справді, як грім з ясного неба, навіть у школі, особливо ми, хлопчаки, нею не один день переймалися.

«Син великої надії»

Один із багатьох напівзабутих засновників Центральної Ради. Лікар, письменник, художник Василь Королів-Старий. В одному з листів він, очевидно, передбачаючи оте своє тривале посмертне «безімення», іронічно напише: «Космос, поскільки є космос і має свій сенс для мене, поки я його відчуваю. А як тільки по мені задзвонять дзвони, – начхать мені й на всю красу природи, й на мудрість, і на осягнення людського духу, бо нема мене – нема й мого космоса, а є чийсь инший, і нехай собі той инший з ним цілується».

Різдвяний фестиваль рятує життя

Диво. Можливо, це те найприємніше, найпрекрасніше та найпотаємніше, на що сподівається кожен. Воно стається несподівано, падає на тебе як сніг на голову, але так вчасно, що перехоплюється дихання від радості і ти мимоволі дивуєшся питаючи себе: «Таке взагалі можливо?». Багато хто чекає дива, але є люди, для яких особливо важливе саме сподівання… Ба й життєво необхідне!

Джордж Форман і дядько Шура

Нині ювілей легендарного американського боксера Джорджа Формана: 10 січня йому виповнилося 70! Його слава – усесвітня, він має мільйонні статки, його чемпіонські досягнення – неперевершені, він – легенда.

Який фартух у Меланки?

Про Меланку й Василя, як і про водіння Кози, слід сказати окремо; це надзвичайно древні традиції, що, з одного боку, забулися, перемішалися з християнськими новорічними традиціями, а з іншого – незмінно хвилюють нас невмирущої красою символіки, людською теплотою, веселими витівками й добрим гумором.

Географія доблесті

Колектив Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини уклав і видрукував унікальну «Карту стрілецької слави Тернопільщини» (шкода, що невеликим тиражем). У чотирьох розділах – інформація про місця постою та боїв Січових стрільців, про їхні пам’ятники та могили. Увінчує цей своєрідний путівник гасло «усусів»: «Не ридать, а добувать!». Чим не дороговказ для усіх поколінь борців за волю України?

Дві душі Максима Рильського

Голосіївський ліс засипало снігом. Верхів’я дерев – під білою ковдрою. Пухнасті сніжинки лоскочуть тепле проміння ліхтаря. За гілками двох велетенських ялинок прозирають жовті віконця будинку. І голоси, ледь чутні, вечорові…. Колись зимовими вечорами господар цього дому Максим Рильський у затишній вітальні грів душу в добірному товаристві письменників, митців, науковців. Картини, ліжко, стіл, приймач, сервант з посудом, крісла, рояль, телевізор – нічого відтоді не змінилося.

Таке захопливе читання

Ілюстратор Женя Миронюк оздоблює дитячі книжки справжніми мистецькими перлами. А радше сказати – осучаснює видання. Вони мають вабити з першого погляду, проситися до рук.
Її книжки успішно конкурують з популярними інтернет-ресурсами. Якою ж магією творчості володіє художниця, яка створила вже свою чималу авторську книгозбірню?

Шекспір застерігає

Завжди боялася сірості. Отого «совковського» натовпу, який і досі, здається, переслідує на наших вулицях. Інколи, коли читаю чужі коментарі під якимись політичними постами, які, дякувати Богу, лише випадково з‘являються у моїй «Фейсбук»-стрічці, мені теж стає страшно. Так, ніби ці недолугі сірі люди намагаються затягнути мене кудись в минуле, у сіру прірву, в котрій їм, напевно, по-мишачому буде сито і тепло.

Фото-радість, фото-докір

«Фотограф зіштовхується з невідворотною
правдою життя, і так буде завжди».
Рагху РАЙ

Державник

«Успіх народу залежить від його політичної зорганізованості, від наявності серед того народу людей із талантами політичних організаторів. Ми мали блискучих науковців, письменників, артистів, але ми не мали талановитих політиків. І в цьому полягає наша слабкість». Так писав Михайло Воскобойник (Воскобійник), історик і публіцист, український громадсько-політичний діяч. Його думка справджується і нині, в часи російської інтервенції, коли політичні діячі не стали авторитетами для суспільства, коли більшість самоназваних «лідерів нації» не здатна дієво обстоювати суверенну, правову, демократичну Українську державу.

Вартовий України

9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).

Планета Білокур

На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.

У Катеринин день з «Чумаками»

«Не вмирайте, Чумаки!», – побажав хлопцям Василь ГерасимовичТриліс. Сказав і щиро, і з іронією, як уміє лише він. І раптом сталострашнувато. Ні-ні, живіть, «Чумаки»! Бо хто ми без вашої пісні? Для нас – цесіль, щоб життя не було пісним. Для України – це збройна сила в умовах гібридноївійни! Ви – наше буття! Вже 30 років з вами і «чорна хмара наступає», і «чумаквоза завертає»,і «гай, гай, зелен розмай», і «річка Дунай», і «не стелитьсяхрещатий барвінок», і «стає зоря над Почаєвом». 30 років, ви ходите заТрилісовою валкою, а ми – за вами. Як побачимо чумацьке багаття – кидаємо всена світі і біжимо на цей чистий вогонь. Він зігріває, опритомнює, дає силу ймудрість. 

Василь Герасимович вважає, що народна пісня – це національне Святе письмо. Ініхто йому ще не зміг заперечити. Та й не наважиться. Бо у народного чумакаУкраїни аргументи «залізні». Тому краще – слухати і вчитися«як треба». А щоб опанувати правду народної пісні, знаєте, скільки пудів солідоведеться з’їсти? Якщо навіть по одному пуду в рік, то за 30 літ з’їли«Чумаки» майже півтонни! Недарма, московити кажуть, що сіль у київськихмагазинах пропала. То її «Чумаки» їдять! Ради української народної пісні вонище тонну готові з’їсти. Не страшно. Навезуть з нашого Криму, будьте певні! А зтою сіллю скільки пісень назбирано по крупинці? Десь з півтисячі. А скількилюдей перейшло через гурт? Дві-три сотні! І полягло хлопців немало, слава ісвітла наша пам’ять чумацькій чоті!

1993 року народний чоловічий хор «Чумаки» виборов І місце серед чоловічих хорівУкраїни на пісенному конкурсі імені Миколи Леонтовича. Для Триліса досізагадка, як вижив цей гурт, який «не обіцяв нічого доброго». Як він самнаблизився до того чумацького багаття – теж таїна. А може воно й добре, що є насвіті ці нерозгадані загадки буття? Бо в простеньких піснях все зрозуміло. Атут глибочезний зоряний колодязь, з яким ми повноцінні, багаті і просто –Україна! 

Якби українська народна пісня співала сама себе, то співала б саме так, якспіває гурт «Рідна пісня». Співала б, як чумацькі сестри – Оксана Гордієць,Валентина Орел, Катерина Левенко – три прекрасноголосі, шляхетні, вродливіжінки. Вони в усьому справжні. Бо ж хто вчитель? «Дівчата, не викаблучуйтеся»,– сказав один раз в житті Василь Герасимович. Може, й не до нихзвертався. Але ця настанова на все життя.

«Дівчата, ах, які ж ви молодці!.. Ох, і молодці!.. Ах, звучите!..»

І ця похвала відхудожнього керівника гріє, як чумацьке багаття. Заслужили! Жіночий народнийгурт «Рідна пісня», лауреат літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди,лауреат пісенного конкурсу імені Порфирія Демуцького, об’їхав з піснею лише півсвіту. А хочеоб’їхати весь! Дай Боже! Атим часом дівчата сердечно привітали братів-чумаків, подякували за дружбу,чумакування, подарували розкішні народні пісні і заспівали «Многая літа!».

Триліс не старіє! Вважає, що після 80-и життя прецікаве і прекрасне. Саджає у себе на садибі дуби і хочеподивитися, чи родитимуть вони жолуді у свої сто років. Знає Василь Герасимовичще одну мудрість: «народнийчумак України» має гіднопередати традицію головування, що він і продемонстрував. Церемонія передачівлади була безкровною і просто зворушливою! «Повірте, без жодного жалю передаюцю булаву і чумацький батіг випускникові Київської музичної академії Оресту Шинкаруку», – щиро сказавВасиль Герасимович. От би цей приклад нашим очільникам, для яких посада –кінець світу! От би послухати їм чумацьку пісню! 

На щастя, чумацька пісня вневолі не звучить. Творитьсяне з примусу, а з потреби співати! І ювілейний вечір, присвячений 30-літтюнародного чоловічого хору «Чумаки», став насущною потребою – співатиі слухати. І дякувати за цей Божий бонус!  Слухати Героя України народного артистаАнатолія Паламаренка. Здається, що «Ярмарок» Остап Вишня написав саме дляАнатолія Несторовича. Ну хто ще прочитає так, як цей лицар слова!

А час летів зі швидкістю несамовитої євробляхи. І так ми його заощаджували, щой зайвого слова не сказали, куплета зайвого не проспівали. Чумаки з часом незмагалися, а працювали на випередження! Неквапна чумацька валка наповнила вечіртакими ключовими посилами мудрості, сутності, справжнього свята, що й завтра іпіслязавтра працюватиме вонина Україну. Просто потрібна критична маса людей, які зрозуміють, що «мир силоюне втримаєш, його можна досягти тільки порозумінням»! І чумацька пісня тут–медіаторка і миротвориця.

Ради неї перелетів океан Святослав Стус, соліст гурту, один з найперших йогоспіваків, який давно мешкає у США. Ізнову відчув себе у рідному чумацькому колі своїм, ніби й не відходив відбагаття. І заспівав, як колись – прекрасно, натхненно! Одержимі люди!

Ради свята напекла смачнючих пиріжків письменниця Тетяна Лемешко, дружинавірного чумака Сергія Лакизи (за сумісництвом доктора хімічних наук:), і присмачила їх поетичнимирядками. Привітав «Чумаків» Василь Кушерець, голова правління Товариства«Знання», яке реально підтримує гурт. А скільки б хлопці могли наспівати, якбищедрих людей було більше!

Я б мала спитати пана Василя, чи всі свої статки, нажиті за гонорари, вінзадекларував. Знаю, що він скаже: «Пані Галю, ми співаємо не за гроші, не заславу. Ми співаємо, бо неможемо не співати!». 

Мала б спитати Василя Герасимовича, чи довго він співатиме? Скаже: «Скільки житиму, стільки й співатиму. Це – як дихати». Для цих людей піснявизначає смисл і якість життя. Це простір їхньої Свободи. Це їхня і нашаУкраїна. І безсмертя.

І зустріч, що у Катеринин день сотворилася, – безсмертна. Якщо згадуватимемо найщасливіші стрічі в нашому житті, то неодмінно спогадаємо й цю.

Донецькі нотатки. Костянтинівка, Бахмут, Іванопілля

Це продовження розповіді про спільну поїздку на Донеччину з американськими колегами-журналістами Романом Кокодиняком та Джоном Діллоном. Тож, вийшовши з редакції «Провінції», їдемо Костянтинівкою, зупиняємося біля бетонного паркану. Вздовж периметру – рілля, справжня КСС (контрольно-слідова смуга), деінде попереджувальні таблички «Міни!». Біля воріт кремезні хлопці у камуфляжних одностроях, крапових беретах з автоматами напоготів. Ми на КПП 90-го аеромобільного батальйону. За чотири роки свого існування підрозділ вже зажив бойової слави: воював у Пісках, Водяному, Опитному, промзоні Авдіївки. Оборона терміналів Донецького аеропорту – особлива сторінка звитяги десантників 90-го.

Заспівали Тараса, пом’янули Павла

У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулося ювілейне П’яте хорове свято «Школа Павла Муравського»,  приурочене завершенню Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає Кобзаря». Національна заслужена капела бандуристів України імені Григорія Майбороди, муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького, хор студентів Національної музичної академії України імені П.І Чайковського, яким Павло Іванович самовіддано керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних музикантів, любительський камерний хор «Moravski» при благодійному фонді «Хорова школа Павла Муравського», хор та симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, зразковий хор «Соняшник» БДЮТ «Дивоцвіт» Дарницького району м. Києва – ці та інші провідні мистецькі колективи України під керівництвом учнів і послідовників Великого Маестро виконували, зокрема, хорові твори з укладеного Павлом Муравським семитомного зібрання  «Тарас Шевченко. Пісенний Кобзар».

33-тій… (Документальні епізоди української правди)

« …Аби не було голоду!», – кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами.
Щовечора вона змушувала мене повторюва
ти за нею слова її молитви.
…Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: «Я вже тобі розказувала…». Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити. 

Крафтове пиво у столиці шампанського

Солод, хміль, вода та дріжджі – складники класичного пива. Порівняно віднеавна до цього рецепту пивовари почали додавати різні наповнювачі: овочі та фрукти, лактозу, мед, трави, квіти. Ці експерименти започаткували виробництво крафтового пива. Такий напій виготовляють на невеликих приватних броварнях. Нині вони ростуть мов на пивних дріжджах. У світі та й в Україні. Працює крафтова броварня і на Донеччині, у  Бахмуті.

Кіно на партиципаторних засадах

Фастів, містечко на Київщині, має свою віковічну історію, традиції, культуру. І надихає талановитих людей. Таких, як журналіст і режисер Сергій Гордєєв. Знявши з однодумцями декілька робіт, Сергій плекав надію створити кіностудію «Фастів-фільм», екранізувати відомі літературні твори. Проте кінематограф – справа недешева: оренда техніки, костюми, декорації, а з меценатством в наш час геть сутужно…

Чіпка Вареник з хітом «Ромадан»

Листопад — місяць театрів. Коли із холодної, вогкої та сірої імли хочеться пірнути у яскравий світ вишуканих світильників, м‘яких крісел, усміхнених та красиво одягнених людей. А ще для того, щоб знайти відповіді на свої болючі питання, бо листопад він такий: місяць, коли разом з листям опадають ілюзії.

Життя з чистого аркуша: варто спробувати

З напівтемного офісного коридору спалах світла притягає магнітом. Відчуваєш себе  метеликом, якого приманює барвисте сяйво квітки. Це – творча майстерня дизайну. Інший незвичний світ, неначе з казки «Аліса в задзеркаллі». Тільки замість Аліси – Ірина. Ірина НАУМЕНКО. приємна дівчина з добрими очима і сяйним усміхом.

Книжка, народжена у шпиталі

Маргариту Довгань, журналістку-шістдесятницю, добре знають у Київському військовому шпиталі. Тут вона своя, рідна: часто днює і ночує, щоб морально підтримати вояків, поранених, контужених, травмованих у нинішній  «близькосхідній» війні.  Для когось стала доброю мамою, комусь – турботливою бабусею. З лютого 2015-го по березень 2018 року жінка записала 287 історій про героїв – оборонців України. Створивши  правдивий літопис доблесті, болю, сили духу, волі до життя…

Дорогою з його долонь

Журналістський світ ушановує Століття Дмитра Прилюка. Читаю публікації у пресі – душа співа: в Шевченковому університеті відкривають його іменну аудиторію – щоправда, не в Жовтому корпусі, де Дмитро Михайлович багато літ очолював факультет журналістики, а в нинішньому Інституті – на вулиці імені палкого революціонера Мєльнікова. Хтось замилувано пише про «Прилюкову калину», яка проізроста у скверику біля тієї ж таки сьогочасної Тарасової кузні журналістських кадрів. Але мовчать про те, що якась вандальська потороч кілька років тому зірвала памятну меморіальну дошку на будинку, де мешкав Прилюк. Зірвала – і кінці у воду. Подейкують, що зникла вона в акурат із сусідською – меморіальною дошкою Олексію Фьодорову, коли декомунізували центр Києва. З Фьодоровим усе ясно: перший секретар Чернігівського обкому партії більшовиків й очільник горезвісної сталінської «трійки», яка загатила трупами невинно убієнних ціле урочище Халявин, не варт не тільки дошки, а й погруддя на столичній Алеї слави, яке бовваніє там і досі.

Там, у львівськім парку…

Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя  цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?

Донецькі нотатки

Потяг спроквола сунеться від станції до станції. Їхні назви читаються немов з інформаційних повідомлень літа 2014 року про визволення Донбасу: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка… Ось і Костянтинівка – кінцева станція, приїхали. Далі в бік Донецька київські поїзди ще не йдуть. Місцевий вокзал – як ворота в інший світ: «Донецьк, Горлівка, Макіївка», – голосно гукають водії – перевізники у потойбіччя, на, як кажуть чиновники, непідконтрольну територію. Поки що непідконтрольну.

Славко повернувся

У цьогорічному календарі знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини немає згадки про стодесятиліття від дня народження людини,  яка, поза сумнівом, лишила неординарний слід в історії краю. Мова про Мирослава  Луцишина — наймолодшого учасника Першої світової війни. Народився він у Тернополі 1908 року, розпочав свій фронтовий похід…  у семилітньому віці. Та довший час про це було мало хто знав.

Глина оживає, душу зігріває…

Цього дня більшість гостей столичного Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» – дорослих і дітей – мали незвичний вигляд.  Наче щойно з толоки: сліди присохлої глини на руках, одязі, навіть на лицях. Але скільки щастя в очах! Школа народної традиції «Орелі» організувала для гостей «Глиняну вечірку» – гончарський майстер-клас, на якому поважні дорослі, зазвичай уперше в житті розминаючи пальцями податливу глину, ставали дітьми, а діти часто творили нею по-дорослому.

«Донбас»: віконце в бедлам

Чому новий фільм «Донбас» викликає такий вир емоцій в українського глядача, а російського – рве на шмаття?

Києву брат і суперник

Через  віки ми  повертаємося до першовитоків нашої християнської віри, яка понад тисячоліття осяває живлющим промінням душі вірних українців. Треба розчистити джерела нашої історичної пам’яті,  прийти до тих святинь, про які ми призабули у повсякденному суєтному…

«Полтава-Док»: таланти є!

А таки символічно, що День українського кіно у місті над Ворсклою відсвяткували відкриттям 8-го Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «Полтава-Док».

Пафос навиворіт

Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.

Океан Незалежності

Що таке свобода? І як це – бути незалежним? Кожна людина прагне схожості з вітром: линути туди, де просторінь.

І Дніпро, і гори. Заповідні

Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.

Такого немає в Парижі

За сусіднім столиком чотирирічна дівчинка розчаровано шматує листок паперу, на якому щойно малювала веселку.

Ауріка в гостях у Сашка

Ця світлина з мого архіву раптом потрапила на очі, і пам’ять миттєво нагадала її історію. Давню. Осінь 1990 року, Запоріжжя. В нашому місті гастролює шалено популярний тоді Олександр Сєров…

У «Софілоренівці» біля Диканьки

Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так:  моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана отак з доброго дива і навіть цілком обґрунтована.

Володар видовища. Віктор КІСІН

Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Геній: зустрічі і прощання…

Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало  2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.

Український Гоголь в українській Пальмірі

Слухай сюди: а ти хочеш заміж? І не тоді, коли ти з кимось у стосунках чи вже маєш нареченого, а просто заміж? Як зміни статусу. Ну, щоб по супермаркету з ним, законним чоловіком, вальяжно так, із кошиком, повним скарбів, пройтись. Чи залом аеропорту, з красивими валізами. Чи вулицею: ти вся така втомлена, щось тягнеш важке сама, а він –  раз і підхопив…

Провідничий «нескаламученого світу»

Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

«Донецьк – не бидло і не покидьки. Донецьк – це українці…»

Від часу окупації  в Донецьку діє українське підпілля. Наприклад,  в соціальній мережі «ВКонтакте»  –  інформаційна група з романтичною назвою «Донецька хунта». Тут поширюють матеріали антисепаратистського змісту. І, найголовніше, інформаційні підпільники пропонують об’єднувати сили, щоб протидіяти самозванцям-«республіканцям».  Не лише згаданий ресурс, а й обговорення на різних пабліках,  анонімні інтернет-опитування доводять, що настрої багатьох мешканців Донбасу далекі від «руского міра».

Рильські: від Максима до Максима

На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

Хай Вам і там буде сонячно, Іване…

Про творчість геніального поета-сучасника, кіносценариста Івана Драча написано чимало рецензій,  здебільшого доброзичливих і захопливих, але часом і не вельми. Про нього, як депутата Верховної Ради України і одного з очільників Народного Руху, говорили різне, траплялося, що й образливе. Розповім про «свого» Івана Драча…

Телезірка, «Міс Україна», волонтерка…

Вікторія Кіосе, успішна українська телеведуча, знайома багатьом завдячуючи популярній ранковій програмі «112 хвилин» на каналі «112 Україна». Ця дівчина поєднує в собі, здавалося б, геть несумісне: образ  чарівної переможниці конкурсу краси та діловитої ведучої.
Наша розмова з Вікторією про те, якими добрими справами займаються дівчата – учасниці конкурсів краси і якими життєвим принципами слід керуватися, щоб бути успішним та щасливим.

Міні-сцени нижче плінтуса і тату в скляних кімнатах

На ній 400 мультидисциплінарних творів. 85 митців з усієї України та 30 південнокорейських фотографів. Це виставка «Exposure. Opening of season», яка до 22 липня обжила мистецький центр «Арт-завод Платформа». Скульптури, живопис, графіка, світлини, різноманітні інсталяції, татуювання та навіть акторська майстерність – всі ці творчі напрями репрезентовані у просторі «Exposure» (у перекладі – «Перебування під впливом»).

«Дивак»

Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Сходься, роде, хлібець краяти!

Ця експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень…

Малювати й жити!

Ця історія про незвичну людину – намагання зупинитися, придивитися, розгледіти…

Грабовські: дві долі, два таланти…

Борис Грабовський, єдиний син відомого українського поета-революціонера, публіциста і критика, перекладача з багатьох мов Павла Арсентійовича Грабовського, прожив, як і батько, значуще життя. Кажуть, що природа на дітях геніїв відпочиває, але це не про Бориса Павловича. Названий батьком на честь свого найближчого товариша – українського письменника, лексикографа, перекладача, автора першого фундаментального «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він теж залишив помітний слід в історії – як один із винахідників телебачення. Об’єктив сконструйованої ним телекамери вперше в світі транслює рухоме зображення, яке повністю передається і приймається електронним способом…

Дизайнер Ірина ТИДНЮК: «Найважливіше – робити все з любов’ю та повною віддачею»

Це не вигадка, це щира правда:  українські дизайнери починають конкурувати зі світовими брендами. У колекціях молодої та вдатної Ірини Тиднюк – одяг для жінок у стилі кежуал: неповторні геометричні тренчі, сукні, сумки, светри та багато іншого модного краму. Кожну річ, виконану з першокласних матеріалів, створено для доповнення будь-якого образу. А ціна – більш ніж прийнятна. «IRYNA TYDNYUK» – бренд, який поєднує у собі класичні та оригінальні речі чорного, білого та бежевого кольору.

«Полтавороси»

Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.

«Чумацький шлях» прослався світами

Ельміра Шемседінова –  художниця й одна із 35 учасників проекту «Чумацький шлях». Мистецтво у її кримськотатарській родині передається з покоління в покоління. Тому Ельміра подала на проект не лише свої роботи, а й твори батька та діда. Її дідусь Ірфан Шемседінов – скульптор та архітектор,  автор севастопольської стели, відомої як «Багнет і вітрило», що стала своєрідної візиткою міста.

«Танець вибрав мене»

«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець  стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво –  найсильніші ліки» , –  пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.

Аграфена ГАНДЗЮК: «В Україні у митців виростають крила»

У стінах столичного Будинку художника вперше виставляються твори Аграфени Гандзюк. Миколаївської хужожниці, яка за 20 років неповторного образотворення підкорила найкращі галереї Франції, але зберегла вірність Батьківщині.

Море Юрія Єгорова

Він шукав у навколишньому світі вічну красу, вищу сутність, досконалість природи, які людина може відчути, але не завжди здатна осягнути. Одеський художник-нонконформіст Юрій Єгоров. Ключова фігура українського мистецтва ІІ половини ХХ століття.

Бузковий рай над Видубицькою обителлю

Травневі дні радують киян та гостей столиці не тільки теплою погодою, а справжнім буянням природи. Квітують яблуні, магнолії, тюльпани та бузок… П’янкий аромат цвіту по вінця наповнив не лише віковічні Київські гори, міські парки і сквери, а й вулиці, провулки, двори…  проте є у столиці особливе місце: бузковий едем. А по-науковому –  сирингарій Національного ботанічного саду ім. М.М.Гришка.

… І Кий-град заговорить до вас

Будь-яке місто ховає в собі більше, ніж вам розказують глянцеві фото, звичні екскурсійні маршрути та рекомендації з путівника. Кияни та гості Києва за прискореним темпоритмом столиці часто не помічають цікавих місцин, які дихають живим дихом тисячолітньої Історії, його гір, парків і садів, давніх неповторних на вид будинків, пам’ятників.

Зором серця, порухом душі…

Митці з вадами зору та хворобами опорно-рухового апарату презентували свої роботи на виставці «Мій талант тобі, Україно!»  в агентстві «Укрінформ». Неважко здогадатися, хто саме автор об’ємних картин, які сприймаються і на доторк: жага творити сильніша за фізичні недуги.

«КІБОРГИ» ПЕРЕМОГЛИ

Найочікуваніша для кіномитців подія відшуміла видовищами, пафосними виступами, відгомоніла  щирими розмовами про зроблене і не звершене. Національна кінопремія  «Золота Дзиґа» вдруге знайшла своїх достойників.

Журба і радість Марії Нелеп

Стримані, печальні усмішки, чорні виразні контури постатей, мовби зупинені чорно-білим часом і, водночас, барвисті, соковиті кольори – як нестримний подих сьогодення… Це диво-картини, на жаль, маловідомої широкому загалу художниці-самоуки Марії Нелеп. Щоб зануритися у її неозорий світ образів, достатньо відвідати виставку в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Тут ексонується більше шістдесяти  робіт народної майстрині, хоча лише у фондах цього музею їх понад чотириста.

Євген ШЕВЧЕНКО: «Якщо позбавити народ національної пам’яті, ним стане легше маніпулювати»

Сумний факт: наша держава і значна частина її громадян усе ще далекі одне від одного. Ремствують на життя-буття педагоги і лікарі, промислові трударі і селяни, науковці, пенсіонери, студенти… Втрачають віру у своє покликання, у цінність обраної професії. Рвуться у чужі світи, де навіть у чорній, інколи каторжній праці почуваються матеріально та й морально комфортніше, ніж дома. І від тієї новітньої міграційної лихоманки міліють духовні глибини, люди фактично байдужіють до рідної землі, отчини, до її традицій та культури.

Євген Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва, наголошує на життєвій необхідності передавати багатющі культурні, духовні надбання нашого народу від покоління до покоління. Бо лише так можна зберегти етнос, державу на світовій мапі цивілізації.

Фатально-трагічний…

Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».

Полтавські «каменярі»

Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.

Єриком, з «бабайкою»…

Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.

Першоієрарх пострадянської України

Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.

Сяйво віри з дніпровської кручі

Київському пам’ятнику князю Володимиру Святославичу, Хрестителю Руси-України – півтори сотні років. Одна з найдавніших скульптур столиці, серед небагатьох культових пам’ятників, що збереглися після російської революції 1917 року, коли комуністи повели смертельну боротьбу з релігією – «опіумом народу», як вони її називали.  

Як звук павутинки

Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.

Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»

Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.

Бахмутські образки

«Мене звуть Аліна Кириленко. Я навчаюсь у Х класі школи № 18 міста Бахмута на Донеччині та відвідую секцію «Журналістики» у місцевому Центрі дітей та юнацтва. Мій улюблений український письменник – Остап Вишня. Я прочитала багато його творів. Вони мені підіймають настрій. Можливо, той настрій і навчив мене помічати все довкола, виокремлювати якісь кумедні події. Тепер про «пережите» пробую писати…
Пропоную кілька своїх робіт на конкурс «Слово в душі – душа в слові».

Олена ЯЩУК: «Нації важливо ідентифікуватися у мистецтві»

На мистецьких просторах бачимо нову хвилю, що відносить нас від звичних виставок до модерних інсталяцій і проектів-конкурсів. «Український тиждень мистецтв» закріпився  у столичному Будинку художників ще з 2009 року і відтоді набув визнання серед українських та іноземних цінувальників прекрасного. А тому й відбувається двічі на рік.
Про сезон «2018-весна», його переможців  та  прийдешнє мистецтва розповідає Олена Ящук,  художниця  і куратор уже  XVI Міжнародної виставки-конкурсу «Український тиждень мистецтв»

В ім’я добра, супроти зла

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.

На хуторі Абази, де був Тарас і музи правили

Їдучи з Києва до Полтави  вам не оминути Абазівку – траса ділить село. Проїздив його і Тарас Шевченко. Хутір Абази Тарас згадує в повісті «Близнецы». У час заснування, 1798 року, він називався Курелихівкою. Ставши у першій чверті XIX ст. селом, отримав аж дві назви: Дмитрівка і Єлизаветино. А на початку ХХ ст. його стали називати  Абазівкою.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО: ДИНАМІЧНИЙ ПОСТУП

Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко публічно відзвітував про стан справ у  рідному кінематографі. Попри те, що нині ця галузь культури як ніколи важлива, на жаль, сам факт звіту не набув широкого розголосу.

Від кріпака до мецената

Григорій Гладинюк пройшов шлях від кріпака до купця першої гільдії. Підприємець, котрий одним із перших розпочав готельний бізнес у столиці. Меценат, чиї дари донині служать на благо людям. Про сторінки його життя, внесок у розвиток дореволюційного Києва говорили на презентації фотовиставки «Григорій Гладинюк: кріпак, який подарував Києву палаци».

Тисячолітні традиції столітньої історії

Нашому Державному гербу – Століття. Про історію його появи й утвердження як головної емблеми Української держави розповідає виставка у столичному Національному музеї історії України «Символ твоєї свободи: 100 років Державного герба України».

З Америки наше видно, а вдома – зась…

Вперше до української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тодішнього студента театрального інституту, привіз 1969 року професор Михайло Михайлович Карасьов. Цікавий і сміливий то був чоловік, не боявся розповідати студентам про Героїв Крут і навіть побувати з молоддю на місці героїчного бою, а потім відвідати Аскольдову Могилу, де колись, до того як більшовицькі осквернителі стерли з виду цвинтар, лежали у київській землі лицарі-«крутяни». Карасьов був учнем Станіславського і його послідовником. Що й казати, пощастило Голубові з учителем!

Футбол на Полюсі

Матч в Антарктиді, на Говерлі, стрибок з парашутом на Північний полюс… Звучить як вигадка, як переказ фантастичного фільму. Насправді, так проводить свої відпустки чи кілька вільних днів спортивний журналіст і коментатор Валентин Щербачов.

«Розплинуся в тобі і вічно житиму…»

Його французьке життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп. Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.

Слава співоча, слава козацька  

У непримітному будиночку на одеському Пересипу –  Музей історії розвитку українського козацтва. Коли Одеси ще не було, у південному краї  давно дзвеніла козацька шабля. Саме на Пересипу полковник Семен Палій розбив татарське військо і звільнив з полону чимало бранців. Пізніше, в час війни з Туреччиною українське козацтво стало ударною силою  російської армії.

Батько. Українського, поетичного…

Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…

Неопалиме Українське коло

«Народе України!
Твоєю силою,  волею, словом стала на Землі українській вільна
Народня Республіка.  Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх,
– борців за вольности і права трудящих».

Так починається історичний  ІV Універсал  Центральної Ради, що проголошував 22 січня 1918 року незалежність  Української  Республіки. Сьогодні цей вікопомний документ – серед сотень інших неоціненних раритетів  у Музеї  історії Києва. Тут розгорнуто унікальну експозицію «Українське коло», присвячену Сторіччю визвольних змагань проти царської, а згодом і більшовицької Росії. Виставку врочисто відкрили теж 22 січня.

– Саме цього дня закордонні українці святкують Незалежність України, – веде розповідь один із організаторів та нинішній куратор «Українського кола», знаний історик Юрій Савчук. – А ми ж 22 січня відзначаємо День Злуки – об’єднання  Української народної  і Західноукраїнської народної республік, що відбулося пізніше, у 1919 році.

До слова, у Верховну Раду вже надійшов законопроект, який унормовує зв’язок правонаступництва нинішньої держави Україна не від УРСР, а від УНР. Історія піднімає фальшиві завіси і розвіює міфи, нав’язані донедавна окупаційною совковою ідеологією.

«Українське коло» об’єднує бібліотечні і архівні документи, унікальні експонати з 29-ти музеїв та установ не лише України, а й Польщі, США та Швейцарії. Наче кольорові скельця, експонати склалися в мозаїку епохи, охопивши події в усіх регіонах нашої Вітчизни.

Документи про вступ України до Ліги Націй, міжнародний договір, що дістав назву Брестського миру, прапор УНР, реставрований польськими колегами… Зали-скарбівні, якими проходиш з відчуттям активного учасника пізнавального історичному квесту.  Квиток члена Української  Центральної Ради,  Велика державна печатка УНР, затверджена у березні 1918 року за ескізом визначного українського художника і скульптора  Василя Кричевського. І для нас то вже не просто раритет, а символ, жива пам’ять, знак у майбутнє.

Експозиція – це, власне, чотири тематичні сектори: відродження Нації, розбудова Держави, змагання за Україну, боротьба за міжнародне визнання. І цілковито новаторський підхід її організаторів до змісту та подачі величезної кількості оригінальних експонатів, чимало з яких виставлено вперше.

Юрій Савчук зізнається: готувалися понад рік. Треба було не лише домовитися з архівами та музеями інших країн, а й забезпечити перевезення експонатів, здійснити юридичний супровід, знайти фінансування. Не  обійшлося без труднощів. Зокрема, велися непрості перемовини із женевським офісом ООН: там зберігаються архівні матеріали Ліги націй, до яких процедурно вкрай складно доступитися. Музей війська польського люб’язно надав і свої експонати – попри нинішні загострення стосунків з Польщею саме в царині історичних досліджень. Чимало раритетів надійшло із приватних колекцій закордонних українців. Чимало цих історичних скарбів Юрій Савчук розшукав ще тоді, коли очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Деякі реліквії вдалося повернути в Україну. А давні зв’язки стали у нагоді  для організації нинішньої виставки.

Одних лише унікальних печаток цивільних і державних установ, військових підрозділів – понад вісімдесят у цій експозиції. Перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, особисті  речі Симона Петлюри та Володимира Винниченка, Універсал Директорії про затвердження Злуки УНР та ЗУНР і печатка, що її скріплювала,  прапор 1-го пішого Запорізького імені Гетьмана Петра Дорошенка українського полку.

А ось  лист № 278 – звернення до українців збирати кошти для потреб Української Центральної Ради, скріплене підписом Михайла Грушевського. Уряд потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона. А ось ощадна книжка з тризубом  мешканця Вінниці Григорія Чаботаря, в якій запис про вклад: п’ять тисяч карбованців. Тож рівень довіри до нової влади був високий: попри революційні потрясіння економіка молодої республіки працювала.

Символічно: свої перші гроші УНР друкувала у Різдвяний вечір. Ескізи карбованця, а потім і гривні виконав геніальний графік Георгій Нарбут. Це були таки українські гроші: орнамент у стилі козацького бароко, декоративні шрифти і вперше Тризуб –  родовий знак Володимира Великого.

У двох вітринах – однострої армій УНР та ЗУНР.  На думку Юрія Савчука, сьогодні простіше знайти обладунки середньовічного лицаря, ніж українську уніформу часів визвольних змагань. У радянський період  спадок доби УНР, надбання української культури та історії ретельно знищували. Скажімо, у Львівському національному музеї (нині – імені Андрея Шептицького) 1952 року дві тисячі художніх полотен отримали «смертний вирок». Тож не дивно, що українські музеї сьогодні часто поповнюються з приватних зібрань : там такі експонати фактично переховували від владних нищителів.

Один із таких раритетів «Українського кола» – видання Михайла Грушевського «На порозі Нової України». Праці  видатного історика і державного діяча  цілеспрямовано вилучали. І за зберігання такої літератури можна було добряче поплатитися. Коли свого часу працівники новоствореного Київського музею Михайла Грушевського оголосили про збір експонатів, до завідувачки Світлани Панькової зателефонував мешканець Немирова, що на Вінниччині. Виявилося, його дід, колишній листоноша і засновник «Просвіти» в околичному селі Стрільчинці Карпо Карпенко, ще з дореволюційних часів читав Грушевського. А в  часи боротьби з «буржуазним націоналізмом», ховав брошури у вуликах. Згодом повшивав їх у томи російських класиків. Так фонди Будинку-музею Грушевського поповнилися книгами Михайла Грушевського, серед яких і  політичний заповіт «На порозі Нової України».

Про зверхнє ставлення більшовицько-радянської влади до нашого народу, про більшовицьку нетерпимість до української національної ідеї  красномовно  свідчить  такий приклад.  Дружній шарж 1917 року зобразив Грушевського, який вибиває гопака перед прем’єром Тимчасового уряду Керенським: «А Україна ще не вмерла!» Через дванадцять років невідомий художник «переквецяє»  цей  шарж  уже на  карикатуру, ще й спорядить її висмоктаним зі свого олівця жовчним діалогом:

«  –  Товариш Грушевский, ради бога потише, Россия умирает!
– Росія вмирає? А Україна, бачте, ще не вмерла! Гоп, мої гречаники, гоп!..»

Виставка «Українське коло» символічна навіть назвою. Ми знову постали перед життєвою необхідністю оружно боронити свій етнос, культуру, свою державність, своє майбутнє. Перед нами ті ж виклики, що і в добу Української національної революції. Вчитаймося ще раз у засадничі положення  ІV Універсалу про Незалежність: «А тим часом петроградське правительство  народніх  комісарів, щоб  привернути  під  свою  владу  вільну  Українську  Республіку, оповістило війну Україні і насилає на  наші  землі  своє  військо,  красногвардійців-большевиків,  які  грабують  хліб у наших селян і  без всякої плати вивозять його в Росію,  не жаліючи навіть  зерна,
наготовленого  на засів,  вбивають неповинних людей і сіють скрізь
безладдя, злодіяцтво, безчинство
». Так, наче  і не було між згаданими подіями і сьогоднішнім днем цілого століття!    Не дамо розірвати наше Українське коло! Нехай воно міцним перевеслом єднає нас в одній родині!

Вождь «української смути»

Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади,  Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».

З Житомира до Києва – середньовічним тунелем?

Після того як в Житомирі розкопали давні підземелля, а в них знайшли старовинні монети, козацькі керамічні люльки та мушкетні кулі XVIIXVIII століть, у молодих археологів з’явилася надія, що й їхні імена можуть занести в скрижалі історії рідного міста.

Ambo olie. Амбодик

Історична література тривалий час тиражувала думку, що засновниками медичної справи, освіти та науки в Росії були німці, голландці та представники інших національностей Західної Європи. Це не відповідає дійсності. Хоч це правда, що в Московії часів Петра I медичну справу організували переважно чужинці: своїх освічених фахівців практично не було. Але про заслуги українців у цій царині майже ніде не згадується.

Дурилюди з новорічної карпатської казки

Плацкартний вагон прямує через ніч у зимові Карпати. Саме там на нас чекає Новорічна казка… Проте казка блякне вже в потязі…  Ми отримали sms від наших орендодавців:  «У нас епідемія жовтухи, вся сім’я злягла. Жінка хвора, діти хворі, щось з водою не те. Але не хвилюйтеся, я вас завтра зустріну машиною, маємо в Яремчому ще один будиночок, заселимо»…

Переберія: ведмеді, відьми, чорти і нардепи

Важко повірити: Маланці в буковинському містечку Вашківці не злічити років, а вона виспівує пісень, розсипається сміхом, щедра на жарти-витівки.

«Там сила вража не устоїть»

Нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилося вагоме, присвячене героїчній борні на Східному фронті, – повнометражний художній фільм «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва.

«Далекеє небо – моя сторона»

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, що входить до історичного  комплексу «Софія Київська»,  презентували видання  «“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” в перекладах мовами світу».   

Обитель козаків і «дикого попа»

Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.

Золотава лілея для Патріарха

У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.

Дім із Новорічними дивами

Для багатьох нині прикрасити ялинку до Новорічно-різдвяних свят – справа вельми затратна. У гривневому еквіваленті. Тому спробуємо знайти альтернативу традиційним купованим ялинковим іграшкам.

Аніліновий фотоживопис Михайла Французова

Однозначної періодизації вуличної фотографії не існує. В літературі зустрічаються імена окремих фотографів, які творили в цьому жанрі ще на межі XIX і XX століть. Львів’янин Михайло Французов створює не просто стріт-фото, а таке надприродне явище фотомистецтва як анілінові вуличні світлини. Побачити роботи та відчути стиль, почерк майстра можна було на виставці «Indigoterra» (тобто, «Земля індиго»), в київській галереї «ART 14».

«Я для тебе жив, мій краю!»

Людина, яка стала символом боротьби за права кримськотатарського народу у XX столітті. Громадський діяч, який проклав міст між українцями та кримськими татарами, привітав створення Української Народної Республіки. Голова першого Курултаю кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан.  

Чайка-Берегиня

Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв,  виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…

Генерал-скарбівничий

Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

НАРОДОВБИВСТВО

Умисне організований сталінським режимом у 1932 – 1933 рр. Голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, котрі знало людство. Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела із собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). У травні 1918 р. на Всеросійському з’їзді рад народного господарства він заявив, що «нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Конкретною метою соціально-економічних перетворень було привласнення державою (одержавлення) промислового і сільськогосподарського виробництва, заготівля і розподіл всіх видів сільськогосподарської сировини і продуктів (продрозкладка), ліквідація товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового комуністичного господарства.

У густому бур`яні

«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.

UA соціальна: альтернативний світ?

Цю тему ігнорують ЗМІ. Його ім’я нічого не скаже широкому загалу. А проте акаунти в соціальних мережах стали продовженням нас самих. Після заборони 16 травня 2017-го російських соцмереж «ВКонтакте», «Одноклассников» багато хто залишився сам на сам із питанням: «Що далі?»

Зміни, увічнені в митях

Фотоконкурс «Країна змін» – це не просто платформа для реалізації креативних задумів творчої молоді з хистом до фотомистецтва. «Країна змін» – це сигнал суспільству, заклик до дії, привертання уваги до краси, яку ми не помічаємо. І до гострих соціальних проблем, які часто недооцінюємо.

«Беззабійні страви» під портретом Толстого

Це тільки здається, що вегетаріанство ввійшло у побут недавно. Насправді ж, як повчає біблійний Екклезіаст, немає нічого нового під сонцем. У Полтаві, наприклад, їдальню «беззабійної їжі» відкрили ще на початку січня  1912 року. Троє жінок –  М. Богданенко-Дудченко, Е.Каплан і А. Перель – об’єдналися у  гурток й організували їдальню «Жизнь во всем».  У підвалі на розі тодішніх Дворянської й Стрітенської, відомих нині полтавцям, як вулиці поки що Паризької Комуни і Комсомольська.

Партквиток як перепустка у смерть

Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко,  випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».

Слово після страти

Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.

Сонце із кримських сувоїв

У неї нагло забрали малу батьківщину, будинок, але вона не зламалася. Хоч змушена була поспіхом переїхати до «великої України». Тепер вона в Києві, здобуває нову освіту, займається мистецтвом, організовує виставки і дарує світові красу своїх картин.

Оселя муз