Архів розділу: Вікно в Україну

Державник

«Успіх народу залежить від його політичної зорганізованості, від наявності серед того народу людей із талантами політичних організаторів. Ми мали блискучих науковців, письменників, артистів, але ми не мали талановитих політиків. І в цьому полягає наша слабкість». Так писав Михайло Воскобойник (Воскобійник), історик і публіцист, український громадсько-політичний діяч. Його думка справджується і нині, в часи російської інтервенції, коли політичні діячі не стали авторитетами для суспільства, коли більшість самоназваних «лідерів нації» не здатна дієво обстоювати суверенну, правову, демократичну Українську державу.

Вартовий України

9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).

Планета Білокур

На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.

У Катеринин день з «Чумаками»

«Не вмирайте, Чумаки!», – побажав хлопцям Василь ГерасимовичТриліс. Сказав і щиро, і з іронією, як уміє лише він. І раптом сталострашнувато. Ні-ні, живіть, «Чумаки»! Бо хто ми без вашої пісні? Для нас – цесіль, щоб життя не було пісним. Для України – це збройна сила в умовах гібридноївійни! Ви – наше буття! Вже 30 років з вами і «чорна хмара наступає», і «чумаквоза завертає»,і «гай, гай, зелен розмай», і «річка Дунай», і «не стелитьсяхрещатий барвінок», і «стає зоря над Почаєвом». 30 років, ви ходите заТрилісовою валкою, а ми – за вами. Як побачимо чумацьке багаття – кидаємо всена світі і біжимо на цей чистий вогонь. Він зігріває, опритомнює, дає силу ймудрість. 

Василь Герасимович вважає, що народна пісня – це національне Святе письмо. Ініхто йому ще не зміг заперечити. Та й не наважиться. Бо у народного чумакаУкраїни аргументи «залізні». Тому краще – слухати і вчитися«як треба». А щоб опанувати правду народної пісні, знаєте, скільки пудів солідоведеться з’їсти? Якщо навіть по одному пуду в рік, то за 30 літ з’їли«Чумаки» майже півтонни! Недарма, московити кажуть, що сіль у київськихмагазинах пропала. То її «Чумаки» їдять! Ради української народної пісні вонище тонну готові з’їсти. Не страшно. Навезуть з нашого Криму, будьте певні! А зтою сіллю скільки пісень назбирано по крупинці? Десь з півтисячі. А скількилюдей перейшло через гурт? Дві-три сотні! І полягло хлопців немало, слава ісвітла наша пам’ять чумацькій чоті!

1993 року народний чоловічий хор «Чумаки» виборов І місце серед чоловічих хорівУкраїни на пісенному конкурсі імені Миколи Леонтовича. Для Триліса досізагадка, як вижив цей гурт, який «не обіцяв нічого доброго». Як він самнаблизився до того чумацького багаття – теж таїна. А може воно й добре, що є насвіті ці нерозгадані загадки буття? Бо в простеньких піснях все зрозуміло. Атут глибочезний зоряний колодязь, з яким ми повноцінні, багаті і просто –Україна! 

Якби українська народна пісня співала сама себе, то співала б саме так, якспіває гурт «Рідна пісня». Співала б, як чумацькі сестри – Оксана Гордієць,Валентина Орел, Катерина Левенко – три прекрасноголосі, шляхетні, вродливіжінки. Вони в усьому справжні. Бо ж хто вчитель? «Дівчата, не викаблучуйтеся»,– сказав один раз в житті Василь Герасимович. Може, й не до нихзвертався. Але ця настанова на все життя.

«Дівчата, ах, які ж ви молодці!.. Ох, і молодці!.. Ах, звучите!..»

І ця похвала відхудожнього керівника гріє, як чумацьке багаття. Заслужили! Жіночий народнийгурт «Рідна пісня», лауреат літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди,лауреат пісенного конкурсу імені Порфирія Демуцького, об’їхав з піснею лише півсвіту. А хочеоб’їхати весь! Дай Боже! Атим часом дівчата сердечно привітали братів-чумаків, подякували за дружбу,чумакування, подарували розкішні народні пісні і заспівали «Многая літа!».

Триліс не старіє! Вважає, що після 80-и життя прецікаве і прекрасне. Саджає у себе на садибі дуби і хочеподивитися, чи родитимуть вони жолуді у свої сто років. Знає Василь Герасимовичще одну мудрість: «народнийчумак України» має гіднопередати традицію головування, що він і продемонстрував. Церемонія передачівлади була безкровною і просто зворушливою! «Повірте, без жодного жалю передаюцю булаву і чумацький батіг випускникові Київської музичної академії Оресту Шинкаруку», – щиро сказавВасиль Герасимович. От би цей приклад нашим очільникам, для яких посада –кінець світу! От би послухати їм чумацьку пісню! 

На щастя, чумацька пісня вневолі не звучить. Творитьсяне з примусу, а з потреби співати! І ювілейний вечір, присвячений 30-літтюнародного чоловічого хору «Чумаки», став насущною потребою – співатиі слухати. І дякувати за цей Божий бонус!  Слухати Героя України народного артистаАнатолія Паламаренка. Здається, що «Ярмарок» Остап Вишня написав саме дляАнатолія Несторовича. Ну хто ще прочитає так, як цей лицар слова!

А час летів зі швидкістю несамовитої євробляхи. І так ми його заощаджували, щой зайвого слова не сказали, куплета зайвого не проспівали. Чумаки з часом незмагалися, а працювали на випередження! Неквапна чумацька валка наповнила вечіртакими ключовими посилами мудрості, сутності, справжнього свята, що й завтра іпіслязавтра працюватиме вонина Україну. Просто потрібна критична маса людей, які зрозуміють, що «мир силоюне втримаєш, його можна досягти тільки порозумінням»! І чумацька пісня тут–медіаторка і миротвориця.

Ради неї перелетів океан Святослав Стус, соліст гурту, один з найперших йогоспіваків, який давно мешкає у США. Ізнову відчув себе у рідному чумацькому колі своїм, ніби й не відходив відбагаття. І заспівав, як колись – прекрасно, натхненно! Одержимі люди!

Ради свята напекла смачнючих пиріжків письменниця Тетяна Лемешко, дружинавірного чумака Сергія Лакизи (за сумісництвом доктора хімічних наук:), і присмачила їх поетичнимирядками. Привітав «Чумаків» Василь Кушерець, голова правління Товариства«Знання», яке реально підтримує гурт. А скільки б хлопці могли наспівати, якбищедрих людей було більше!

Я б мала спитати пана Василя, чи всі свої статки, нажиті за гонорари, вінзадекларував. Знаю, що він скаже: «Пані Галю, ми співаємо не за гроші, не заславу. Ми співаємо, бо неможемо не співати!». 

Мала б спитати Василя Герасимовича, чи довго він співатиме? Скаже: «Скільки житиму, стільки й співатиму. Це – як дихати». Для цих людей піснявизначає смисл і якість життя. Це простір їхньої Свободи. Це їхня і нашаУкраїна. І безсмертя.

І зустріч, що у Катеринин день сотворилася, – безсмертна. Якщо згадуватимемо найщасливіші стрічі в нашому житті, то неодмінно спогадаємо й цю.

Донецькі нотатки. Костянтинівка, Бахмут, Іванопілля

Це продовження розповіді про спільну поїздку на Донеччину з американськими колегами-журналістами Романом Кокодиняком та Джоном Діллоном. Тож, вийшовши з редакції «Провінції», їдемо Костянтинівкою, зупиняємося біля бетонного паркану. Вздовж периметру – рілля, справжня КСС (контрольно-слідова смуга), деінде попереджувальні таблички «Міни!». Біля воріт кремезні хлопці у камуфляжних одностроях, крапових беретах з автоматами напоготів. Ми на КПП 90-го аеромобільного батальйону. За чотири роки свого існування підрозділ вже зажив бойової слави: воював у Пісках, Водяному, Опитному, промзоні Авдіївки. Оборона терміналів Донецького аеропорту – особлива сторінка звитяги десантників 90-го.

Заспівали Тараса, пом’янули Павла

У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулося ювілейне П’яте хорове свято «Школа Павла Муравського»,  приурочене завершенню Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає Кобзаря». Національна заслужена капела бандуристів України імені Григорія Майбороди, муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького, хор студентів Національної музичної академії України імені П.І Чайковського, яким Павло Іванович самовіддано керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних музикантів, любительський камерний хор «Moravski» при благодійному фонді «Хорова школа Павла Муравського», хор та симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, зразковий хор «Соняшник» БДЮТ «Дивоцвіт» Дарницького району м. Києва – ці та інші провідні мистецькі колективи України під керівництвом учнів і послідовників Великого Маестро виконували, зокрема, хорові твори з укладеного Павлом Муравським семитомного зібрання  «Тарас Шевченко. Пісенний Кобзар».

33-тій… (Документальні епізоди української правди)

« …Аби не було голоду!», – кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами.
Щовечора вона змушувала мене повторюва
ти за нею слова її молитви.
…Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: «Я вже тобі розказувала…». Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити. 

Крафтове пиво у столиці шампанського

Солод, хміль, вода та дріжджі – складники класичного пива. Порівняно віднеавна до цього рецепту пивовари почали додавати різні наповнювачі: овочі та фрукти, лактозу, мед, трави, квіти. Ці експерименти започаткували виробництво крафтового пива. Такий напій виготовляють на невеликих приватних броварнях. Нині вони ростуть мов на пивних дріжджах. У світі та й в Україні. Працює крафтова броварня і на Донеччині, у  Бахмуті.

Кіно на партиципаторних засадах

Фастів, містечко на Київщині, має свою віковічну історію, традиції, культуру. І надихає талановитих людей. Таких, як журналіст і режисер Сергій Гордєєв. Знявши з однодумцями декілька робіт, Сергій плекав надію створити кіностудію «Фастів-фільм», екранізувати відомі літературні твори. Проте кінематограф – справа недешева: оренда техніки, костюми, декорації, а з меценатством в наш час геть сутужно…

Чіпка Вареник з хітом «Ромадан»

Листопад — місяць театрів. Коли із холодної, вогкої та сірої імли хочеться пірнути у яскравий світ вишуканих світильників, м‘яких крісел, усміхнених та красиво одягнених людей. А ще для того, щоб знайти відповіді на свої болючі питання, бо листопад він такий: місяць, коли разом з листям опадають ілюзії.

Життя з чистого аркуша: варто спробувати

З напівтемного офісного коридору спалах світла притягає магнітом. Відчуваєш себе  метеликом, якого приманює барвисте сяйво квітки. Це – творча майстерня дизайну. Інший незвичний світ, неначе з казки «Аліса в задзеркаллі». Тільки замість Аліси – Ірина. Ірина НАУМЕНКО. приємна дівчина з добрими очима і сяйним усміхом.

Книжка, народжена у шпиталі

Маргариту Довгань, журналістку-шістдесятницю, добре знають у Київському військовому шпиталі. Тут вона своя, рідна: часто днює і ночує, щоб морально підтримати вояків, поранених, контужених, травмованих у нинішній  «близькосхідній» війні.  Для когось стала доброю мамою, комусь – турботливою бабусею. З лютого 2015-го по березень 2018 року жінка записала 287 історій про героїв – оборонців України. Створивши  правдивий літопис доблесті, болю, сили духу, волі до життя…

Дорогою з його долонь

Журналістський світ ушановує Століття Дмитра Прилюка. Читаю публікації у пресі – душа співа: в Шевченковому університеті відкривають його іменну аудиторію – щоправда, не в Жовтому корпусі, де Дмитро Михайлович багато літ очолював факультет журналістики, а в нинішньому Інституті – на вулиці імені палкого революціонера Мєльнікова. Хтось замилувано пише про «Прилюкову калину», яка проізроста у скверику біля тієї ж таки сьогочасної Тарасової кузні журналістських кадрів. Але мовчать про те, що якась вандальська потороч кілька років тому зірвала памятну меморіальну дошку на будинку, де мешкав Прилюк. Зірвала – і кінці у воду. Подейкують, що зникла вона в акурат із сусідською – меморіальною дошкою Олексію Фьодорову, коли декомунізували центр Києва. З Фьодоровим усе ясно: перший секретар Чернігівського обкому партії більшовиків й очільник горезвісної сталінської «трійки», яка загатила трупами невинно убієнних ціле урочище Халявин, не варт не тільки дошки, а й погруддя на столичній Алеї слави, яке бовваніє там і досі.

Там, у львівськім парку…

Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя  цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?

Донецькі нотатки

Потяг спроквола сунеться від станції до станції. Їхні назви читаються немов з інформаційних повідомлень літа 2014 року про визволення Донбасу: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка… Ось і Костянтинівка – кінцева станція, приїхали. Далі в бік Донецька київські поїзди ще не йдуть. Місцевий вокзал – як ворота в інший світ: «Донецьк, Горлівка, Макіївка», – голосно гукають водії – перевізники у потойбіччя, на, як кажуть чиновники, непідконтрольну територію. Поки що непідконтрольну.

Славко повернувся

У цьогорічному календарі знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини немає згадки про стодесятиліття від дня народження людини,  яка, поза сумнівом, лишила неординарний слід в історії краю. Мова про Мирослава  Луцишина — наймолодшого учасника Першої світової війни. Народився він у Тернополі 1908 року, розпочав свій фронтовий похід…  у семилітньому віці. Та довший час про це було мало хто знав.

Глина оживає, душу зігріває…

Цього дня більшість гостей столичного Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» – дорослих і дітей – мали незвичний вигляд.  Наче щойно з толоки: сліди присохлої глини на руках, одязі, навіть на лицях. Але скільки щастя в очах! Школа народної традиції «Орелі» організувала для гостей «Глиняну вечірку» – гончарський майстер-клас, на якому поважні дорослі, зазвичай уперше в житті розминаючи пальцями податливу глину, ставали дітьми, а діти часто творили нею по-дорослому.

«Донбас»: віконце в бедлам

Чому новий фільм «Донбас» викликає такий вир емоцій в українського глядача, а російського – рве на шмаття?

Києву брат і суперник

Через  віки ми  повертаємося до першовитоків нашої християнської віри, яка понад тисячоліття осяває живлющим промінням душі вірних українців. Треба розчистити джерела нашої історичної пам’яті,  прийти до тих святинь, про які ми призабули у повсякденному суєтному…

«Полтава-Док»: таланти є!

А таки символічно, що День українського кіно у місті над Ворсклою відсвяткували відкриттям 8-го Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «Полтава-Док».

Пафос навиворіт

Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.

Океан Незалежності

Що таке свобода? І як це – бути незалежним? Кожна людина прагне схожості з вітром: линути туди, де просторінь.

І Дніпро, і гори. Заповідні

Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.

Такого немає в Парижі

За сусіднім столиком чотирирічна дівчинка розчаровано шматує листок паперу, на якому щойно малювала веселку.

Ауріка в гостях у Сашка

Ця світлина з мого архіву раптом потрапила на очі, і пам’ять миттєво нагадала її історію. Давню. Осінь 1990 року, Запоріжжя. В нашому місті гастролює шалено популярний тоді Олександр Сєров…

У «Софілоренівці» біля Диканьки

Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так:  моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана отак з доброго дива і навіть цілком обґрунтована.

Володар видовища. Віктор КІСІН

Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Геній: зустрічі і прощання…

Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало  2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.

Український Гоголь в українській Пальмірі

Слухай сюди: а ти хочеш заміж? І не тоді, коли ти з кимось у стосунках чи вже маєш нареченого, а просто заміж? Як зміни статусу. Ну, щоб по супермаркету з ним, законним чоловіком, вальяжно так, із кошиком, повним скарбів, пройтись. Чи залом аеропорту, з красивими валізами. Чи вулицею: ти вся така втомлена, щось тягнеш важке сама, а він –  раз і підхопив…

Провідничий «нескаламученого світу»

Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

«Донецьк – не бидло і не покидьки. Донецьк – це українці…»

Від часу окупації  в Донецьку діє українське підпілля. Наприклад,  в соціальній мережі «ВКонтакте»  –  інформаційна група з романтичною назвою «Донецька хунта». Тут поширюють матеріали антисепаратистського змісту. І, найголовніше, інформаційні підпільники пропонують об’єднувати сили, щоб протидіяти самозванцям-«республіканцям».  Не лише згаданий ресурс, а й обговорення на різних пабліках,  анонімні інтернет-опитування доводять, що настрої багатьох мешканців Донбасу далекі від «руского міра».

Рильські: від Максима до Максима

На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

Хай Вам і там буде сонячно, Іване…

Про творчість геніального поета-сучасника, кіносценариста Івана Драча написано чимало рецензій,  здебільшого доброзичливих і захопливих, але часом і не вельми. Про нього, як депутата Верховної Ради України і одного з очільників Народного Руху, говорили різне, траплялося, що й образливе. Розповім про «свого» Івана Драча…

Телезірка, «Міс Україна», волонтерка…

Вікторія Кіосе, успішна українська телеведуча, знайома багатьом завдячуючи популярній ранковій програмі «112 хвилин» на каналі «112 Україна». Ця дівчина поєднує в собі, здавалося б, геть несумісне: образ  чарівної переможниці конкурсу краси та діловитої ведучої.
Наша розмова з Вікторією про те, якими добрими справами займаються дівчата – учасниці конкурсів краси і якими життєвим принципами слід керуватися, щоб бути успішним та щасливим.

Міні-сцени нижче плінтуса і тату в скляних кімнатах

На ній 400 мультидисциплінарних творів. 85 митців з усієї України та 30 південнокорейських фотографів. Це виставка «Exposure. Opening of season», яка до 22 липня обжила мистецький центр «Арт-завод Платформа». Скульптури, живопис, графіка, світлини, різноманітні інсталяції, татуювання та навіть акторська майстерність – всі ці творчі напрями репрезентовані у просторі «Exposure» (у перекладі – «Перебування під впливом»).

«Дивак»

Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Сходься, роде, хлібець краяти!

Ця експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень…

Малювати й жити!

Ця історія про незвичну людину – намагання зупинитися, придивитися, розгледіти…

Грабовські: дві долі, два таланти…

Борис Грабовський, єдиний син відомого українського поета-революціонера, публіциста і критика, перекладача з багатьох мов Павла Арсентійовича Грабовського, прожив, як і батько, значуще життя. Кажуть, що природа на дітях геніїв відпочиває, але це не про Бориса Павловича. Названий батьком на честь свого найближчого товариша – українського письменника, лексикографа, перекладача, автора першого фундаментального «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він теж залишив помітний слід в історії – як один із винахідників телебачення. Об’єктив сконструйованої ним телекамери вперше в світі транслює рухоме зображення, яке повністю передається і приймається електронним способом…

Дизайнер Ірина ТИДНЮК: «Найважливіше – робити все з любов’ю та повною віддачею»

Це не вигадка, це щира правда:  українські дизайнери починають конкурувати зі світовими брендами. У колекціях молодої та вдатної Ірини Тиднюк – одяг для жінок у стилі кежуал: неповторні геометричні тренчі, сукні, сумки, светри та багато іншого модного краму. Кожну річ, виконану з першокласних матеріалів, створено для доповнення будь-якого образу. А ціна – більш ніж прийнятна. «IRYNA TYDNYUK» – бренд, який поєднує у собі класичні та оригінальні речі чорного, білого та бежевого кольору.

«Полтавороси»

Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.

«Чумацький шлях» прослався світами

Ельміра Шемседінова –  художниця й одна із 35 учасників проекту «Чумацький шлях». Мистецтво у її кримськотатарській родині передається з покоління в покоління. Тому Ельміра подала на проект не лише свої роботи, а й твори батька та діда. Її дідусь Ірфан Шемседінов – скульптор та архітектор,  автор севастопольської стели, відомої як «Багнет і вітрило», що стала своєрідної візиткою міста.

«Танець вибрав мене»

«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець  стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво –  найсильніші ліки» , –  пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.

Аграфена Гандзюк: «В Україні у митців виростають крила»

У стінах столичного Будинку художника вперше виставляються твори Аграфени Гандзюк. Миколаївської хужожниці, яка за 20 років неповторного образотворення підкорила найкращі галереї Франції, але зберегла вірність Батьківщині.

Море Юрія Єгорова

Він шукав у навколишньому світі вічну красу, вищу сутність, досконалість природи, які людина може відчути, але не завжди здатна осягнути. Одеський художник-нонконформіст Юрій Єгоров. Ключова фігура українського мистецтва ІІ половини ХХ століття.

Бузковий рай над Видубицькою обителлю

Травневі дні радують киян та гостей столиці не тільки теплою погодою, а справжнім буянням природи. Квітують яблуні, магнолії, тюльпани та бузок… П’янкий аромат цвіту по вінця наповнив не лише віковічні Київські гори, міські парки і сквери, а й вулиці, провулки, двори…  проте є у столиці особливе місце: бузковий едем. А по-науковому –  сирингарій Національного ботанічного саду ім. М.М.Гришка.

… І Кий-град заговорить до вас

Будь-яке місто ховає в собі більше, ніж вам розказують глянцеві фото, звичні екскурсійні маршрути та рекомендації з путівника. Кияни та гості Києва за прискореним темпоритмом столиці часто не помічають цікавих місцин, які дихають живим дихом тисячолітньої Історії, його гір, парків і садів, давніх неповторних на вид будинків, пам’ятників.

Зором серця, порухом душі…

Митці з вадами зору та хворобами опорно-рухового апарату презентували свої роботи на виставці «Мій талант тобі, Україно!»  в агентстві «Укрінформ». Неважко здогадатися, хто саме автор об’ємних картин, які сприймаються і на доторк: жага творити сильніша за фізичні недуги.

«КІБОРГИ» ПЕРЕМОГЛИ

Найочікуваніша для кіномитців подія відшуміла видовищами, пафосними виступами, відгомоніла  щирими розмовами про зроблене і не звершене. Національна кінопремія  «Золота Дзиґа» вдруге знайшла своїх достойників.

Журба і радість Марії Нелеп

Стримані, печальні усмішки, чорні виразні контури постатей, мовби зупинені чорно-білим часом і, водночас, барвисті, соковиті кольори – як нестримний подих сьогодення… Це диво-картини, на жаль, маловідомої широкому загалу художниці-самоуки Марії Нелеп. Щоб зануритися у її неозорий світ образів, достатньо відвідати виставку в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Тут ексонується більше шістдесяти  робіт народної майстрині, хоча лише у фондах цього музею їх понад чотириста.

Євген ШЕВЧЕНКО: «Якщо позбавити народ національної пам’яті, ним стане легше маніпулювати»

Сумний факт: наша держава і значна частина її громадян усе ще далекі одне від одного. Ремствують на життя-буття педагоги і лікарі, промислові трударі і селяни, науковці, пенсіонери, студенти… Втрачають віру у своє покликання, у цінність обраної професії. Рвуться у чужі світи, де навіть у чорній, інколи каторжній праці почуваються матеріально та й морально комфортніше, ніж дома. І від тієї новітньої міграційної лихоманки міліють духовні глибини, люди фактично байдужіють до рідної землі, отчини, до її традицій та культури.

Євген Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва, наголошує на життєвій необхідності передавати багатющі культурні, духовні надбання нашого народу від покоління до покоління. Бо лише так можна зберегти етнос, державу на світовій мапі цивілізації.

Фатально-трагічний…

Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».

Полтавські «каменярі»

Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.

Єриком, з «бабайкою»…

Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.

Першоієрарх пострадянської України

Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.

Сяйво віри з дніпровської кручі

Київському пам’ятнику князю Володимиру Святославичу, Хрестителю Руси-України – півтори сотні років. Одна з найдавніших скульптур столиці, серед небагатьох культових пам’ятників, що збереглися після російської революції 1917 року, коли комуністи повели смертельну боротьбу з релігією – «опіумом народу», як вони її називали.  

Як звук павутинки

Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.

Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»

Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.

Бахмутські образки

«Мене звуть Аліна Кириленко. Я навчаюсь у Х класі школи № 18 міста Бахмута на Донеччині та відвідую секцію «Журналістики» у місцевому Центрі дітей та юнацтва. Мій улюблений український письменник – Остап Вишня. Я прочитала багато його творів. Вони мені підіймають настрій. Можливо, той настрій і навчив мене помічати все довкола, виокремлювати якісь кумедні події. Тепер про «пережите» пробую писати…
Пропоную кілька своїх робіт на конкурс «Слово в душі – душа в слові».

Олена ЯЩУК: «Нації важливо ідентифікуватися у мистецтві»

На мистецьких просторах бачимо нову хвилю, що відносить нас від звичних виставок до модерних інсталяцій і проектів-конкурсів. «Український тиждень мистецтв» закріпився  у столичному Будинку художників ще з 2009 року і відтоді набув визнання серед українських та іноземних цінувальників прекрасного. А тому й відбувається двічі на рік.
Про сезон «2018-весна», його переможців  та  прийдешнє мистецтва розповідає Олена Ящук,  художниця  і куратор уже  XVI Міжнародної виставки-конкурсу «Український тиждень мистецтв»

В ім’я добра, супроти зла

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.

На хуторі Абази, де був Тарас і музи правили

Їдучи з Києва до Полтави  вам не оминути Абазівку – траса ділить село. Проїздив його і Тарас Шевченко. Хутір Абази Тарас згадує в повісті «Близнецы». У час заснування, 1798 року, він називався Курелихівкою. Ставши у першій чверті XIX ст. селом, отримав аж дві назви: Дмитрівка і Єлизаветино. А на початку ХХ ст. його стали називати  Абазівкою.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО: ДИНАМІЧНИЙ ПОСТУП

Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко публічно відзвітував про стан справ у  рідному кінематографі. Попри те, що нині ця галузь культури як ніколи важлива, на жаль, сам факт звіту не набув широкого розголосу.

Від кріпака до мецената

Григорій Гладинюк пройшов шлях від кріпака до купця першої гільдії. Підприємець, котрий одним із перших розпочав готельний бізнес у столиці. Меценат, чиї дари донині служать на благо людям. Про сторінки його життя, внесок у розвиток дореволюційного Києва говорили на презентації фотовиставки «Григорій Гладинюк: кріпак, який подарував Києву палаци».

Тисячолітні традиції столітньої історії

Нашому Державному гербу – Століття. Про історію його появи й утвердження як головної емблеми Української держави розповідає виставка у столичному Національному музеї історії України «Символ твоєї свободи: 100 років Державного герба України».

З Америки наше видно, а вдома – зась…

Вперше до української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тодішнього студента театрального інституту, привіз 1969 року професор Михайло Михайлович Карасьов. Цікавий і сміливий то був чоловік, не боявся розповідати студентам про Героїв Крут і навіть побувати з молоддю на місці героїчного бою, а потім відвідати Аскольдову Могилу, де колись, до того як більшовицькі осквернителі стерли з виду цвинтар, лежали у київській землі лицарі-«крутяни». Карасьов був учнем Станіславського і його послідовником. Що й казати, пощастило Голубові з учителем!

Футбол на Полюсі

Матч в Антарктиді, на Говерлі, стрибок з парашутом на Північний полюс… Звучить як вигадка, як переказ фантастичного фільму. Насправді, так проводить свої відпустки чи кілька вільних днів спортивний журналіст і коментатор Валентин Щербачов.

«Розплинуся в тобі і вічно житиму…»

Його французьке життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп. Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.

Слава співоча, слава козацька  

У непримітному будиночку на одеському Пересипу –  Музей історії розвитку українського козацтва. Коли Одеси ще не було, у південному краї  давно дзвеніла козацька шабля. Саме на Пересипу полковник Семен Палій розбив татарське військо і звільнив з полону чимало бранців. Пізніше, в час війни з Туреччиною українське козацтво стало ударною силою  російської армії.

Батько. Українського, поетичного…

Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…

Неопалиме Українське коло

«Народе України!
Твоєю силою,  волею, словом стала на Землі українській вільна
Народня Республіка.  Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх,
– борців за вольности і права трудящих».

Так починається історичний  ІV Універсал  Центральної Ради, що проголошував 22 січня 1918 року незалежність  Української  Республіки. Сьогодні цей вікопомний документ – серед сотень інших неоціненних раритетів  у Музеї  історії Києва. Тут розгорнуто унікальну експозицію «Українське коло», присвячену Сторіччю визвольних змагань проти царської, а згодом і більшовицької Росії. Виставку врочисто відкрили теж 22 січня.

– Саме цього дня закордонні українці святкують Незалежність України, – веде розповідь один із організаторів та нинішній куратор «Українського кола», знаний історик Юрій Савчук. – А ми ж 22 січня відзначаємо День Злуки – об’єднання  Української народної  і Західноукраїнської народної республік, що відбулося пізніше, у 1919 році.

До слова, у Верховну Раду вже надійшов законопроект, який унормовує зв’язок правонаступництва нинішньої держави Україна не від УРСР, а від УНР. Історія піднімає фальшиві завіси і розвіює міфи, нав’язані донедавна окупаційною совковою ідеологією.

«Українське коло» об’єднує бібліотечні і архівні документи, унікальні експонати з 29-ти музеїв та установ не лише України, а й Польщі, США та Швейцарії. Наче кольорові скельця, експонати склалися в мозаїку епохи, охопивши події в усіх регіонах нашої Вітчизни.

Документи про вступ України до Ліги Націй, міжнародний договір, що дістав назву Брестського миру, прапор УНР, реставрований польськими колегами… Зали-скарбівні, якими проходиш з відчуттям активного учасника пізнавального історичному квесту.  Квиток члена Української  Центральної Ради,  Велика державна печатка УНР, затверджена у березні 1918 року за ескізом визначного українського художника і скульптора  Василя Кричевського. І для нас то вже не просто раритет, а символ, жива пам’ять, знак у майбутнє.

Експозиція – це, власне, чотири тематичні сектори: відродження Нації, розбудова Держави, змагання за Україну, боротьба за міжнародне визнання. І цілковито новаторський підхід її організаторів до змісту та подачі величезної кількості оригінальних експонатів, чимало з яких виставлено вперше.

Юрій Савчук зізнається: готувалися понад рік. Треба було не лише домовитися з архівами та музеями інших країн, а й забезпечити перевезення експонатів, здійснити юридичний супровід, знайти фінансування. Не  обійшлося без труднощів. Зокрема, велися непрості перемовини із женевським офісом ООН: там зберігаються архівні матеріали Ліги націй, до яких процедурно вкрай складно доступитися. Музей війська польського люб’язно надав і свої експонати – попри нинішні загострення стосунків з Польщею саме в царині історичних досліджень. Чимало раритетів надійшло із приватних колекцій закордонних українців. Чимало цих історичних скарбів Юрій Савчук розшукав ще тоді, коли очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Деякі реліквії вдалося повернути в Україну. А давні зв’язки стали у нагоді  для організації нинішньої виставки.

Одних лише унікальних печаток цивільних і державних установ, військових підрозділів – понад вісімдесят у цій експозиції. Перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, особисті  речі Симона Петлюри та Володимира Винниченка, Універсал Директорії про затвердження Злуки УНР та ЗУНР і печатка, що її скріплювала,  прапор 1-го пішого Запорізького імені Гетьмана Петра Дорошенка українського полку.

А ось  лист № 278 – звернення до українців збирати кошти для потреб Української Центральної Ради, скріплене підписом Михайла Грушевського. Уряд потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона. А ось ощадна книжка з тризубом  мешканця Вінниці Григорія Чаботаря, в якій запис про вклад: п’ять тисяч карбованців. Тож рівень довіри до нової влади був високий: попри революційні потрясіння економіка молодої республіки працювала.

Символічно: свої перші гроші УНР друкувала у Різдвяний вечір. Ескізи карбованця, а потім і гривні виконав геніальний графік Георгій Нарбут. Це були таки українські гроші: орнамент у стилі козацького бароко, декоративні шрифти і вперше Тризуб –  родовий знак Володимира Великого.

У двох вітринах – однострої армій УНР та ЗУНР.  На думку Юрія Савчука, сьогодні простіше знайти обладунки середньовічного лицаря, ніж українську уніформу часів визвольних змагань. У радянський період  спадок доби УНР, надбання української культури та історії ретельно знищували. Скажімо, у Львівському національному музеї (нині – імені Андрея Шептицького) 1952 року дві тисячі художніх полотен отримали «смертний вирок». Тож не дивно, що українські музеї сьогодні часто поповнюються з приватних зібрань : там такі експонати фактично переховували від владних нищителів.

Один із таких раритетів «Українського кола» – видання Михайла Грушевського «На порозі Нової України». Праці  видатного історика і державного діяча  цілеспрямовано вилучали. І за зберігання такої літератури можна було добряче поплатитися. Коли свого часу працівники новоствореного Київського музею Михайла Грушевського оголосили про збір експонатів, до завідувачки Світлани Панькової зателефонував мешканець Немирова, що на Вінниччині. Виявилося, його дід, колишній листоноша і засновник «Просвіти» в околичному селі Стрільчинці Карпо Карпенко, ще з дореволюційних часів читав Грушевського. А в  часи боротьби з «буржуазним націоналізмом», ховав брошури у вуликах. Згодом повшивав їх у томи російських класиків. Так фонди Будинку-музею Грушевського поповнилися книгами Михайла Грушевського, серед яких і  політичний заповіт «На порозі Нової України».

Про зверхнє ставлення більшовицько-радянської влади до нашого народу, про більшовицьку нетерпимість до української національної ідеї  красномовно  свідчить  такий приклад.  Дружній шарж 1917 року зобразив Грушевського, який вибиває гопака перед прем’єром Тимчасового уряду Керенським: «А Україна ще не вмерла!» Через дванадцять років невідомий художник «переквецяє»  цей  шарж  уже на  карикатуру, ще й спорядить її висмоктаним зі свого олівця жовчним діалогом:

«  –  Товариш Грушевский, ради бога потише, Россия умирает!
– Росія вмирає? А Україна, бачте, ще не вмерла! Гоп, мої гречаники, гоп!..»

Виставка «Українське коло» символічна навіть назвою. Ми знову постали перед життєвою необхідністю оружно боронити свій етнос, культуру, свою державність, своє майбутнє. Перед нами ті ж виклики, що і в добу Української національної революції. Вчитаймося ще раз у засадничі положення  ІV Універсалу про Незалежність: «А тим часом петроградське правительство  народніх  комісарів, щоб  привернути  під  свою  владу  вільну  Українську  Республіку, оповістило війну Україні і насилає на  наші  землі  своє  військо,  красногвардійців-большевиків,  які  грабують  хліб у наших селян і  без всякої плати вивозять його в Росію,  не жаліючи навіть  зерна,
наготовленого  на засів,  вбивають неповинних людей і сіють скрізь
безладдя, злодіяцтво, безчинство
». Так, наче  і не було між згаданими подіями і сьогоднішнім днем цілого століття!    Не дамо розірвати наше Українське коло! Нехай воно міцним перевеслом єднає нас в одній родині!

Вождь «української смути»

Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади,  Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».

З Житомира до Києва – середньовічним тунелем?

Після того як в Житомирі розкопали давні підземелля, а в них знайшли старовинні монети, козацькі керамічні люльки та мушкетні кулі XVIIXVIII століть, у молодих археологів з’явилася надія, що й їхні імена можуть занести в скрижалі історії рідного міста.

Ambo olie. Амбодик

Історична література тривалий час тиражувала думку, що засновниками медичної справи, освіти та науки в Росії були німці, голландці та представники інших національностей Західної Європи. Це не відповідає дійсності. Хоч це правда, що в Московії часів Петра I медичну справу організували переважно чужинці: своїх освічених фахівців практично не було. Але про заслуги українців у цій царині майже ніде не згадується.

Дурилюди з новорічної карпатської казки

Плацкартний вагон прямує через ніч у зимові Карпати. Саме там на нас чекає Новорічна казка… Проте казка блякне вже в потязі…  Ми отримали sms від наших орендодавців:  «У нас епідемія жовтухи, вся сім’я злягла. Жінка хвора, діти хворі, щось з водою не те. Але не хвилюйтеся, я вас завтра зустріну машиною, маємо в Яремчому ще один будиночок, заселимо»…

Переберія: ведмеді, відьми, чорти і нардепи

Важко повірити: Маланці в буковинському містечку Вашківці не злічити років, а вона виспівує пісень, розсипається сміхом, щедра на жарти-витівки.

«Там сила вража не устоїть»

Нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилося вагоме, присвячене героїчній борні на Східному фронті, – повнометражний художній фільм «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва.

«Далекеє небо – моя сторона»

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, що входить до історичного  комплексу «Софія Київська»,  презентували видання  «“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” в перекладах мовами світу».   

Обитель козаків і «дикого попа»

Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.

Золотава лілея для Патріарха

У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.

Дім із Новорічними дивами

Для багатьох нині прикрасити ялинку до Новорічно-різдвяних свят – справа вельми затратна. У гривневому еквіваленті. Тому спробуємо знайти альтернативу традиційним купованим ялинковим іграшкам.

Аніліновий фотоживопис Михайла Французова

Однозначної періодизації вуличної фотографії не існує. В літературі зустрічаються імена окремих фотографів, які творили в цьому жанрі ще на межі XIX і XX століть. Львів’янин Михайло Французов створює не просто стріт-фото, а таке надприродне явище фотомистецтва як анілінові вуличні світлини. Побачити роботи та відчути стиль, почерк майстра можна було на виставці «Indigoterra» (тобто, «Земля індиго»), в київській галереї «ART 14».

«Я для тебе жив, мій краю!»

Людина, яка стала символом боротьби за права кримськотатарського народу у XX столітті. Громадський діяч, який проклав міст між українцями та кримськими татарами, привітав створення Української Народної Республіки. Голова першого Курултаю кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан.  

Чайка-Берегиня

Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв,  виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…

Генерал-скарбівничий

Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

НАРОДОВБИВСТВО

Умисне організований сталінським режимом у 1932 – 1933 рр. Голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, котрі знало людство. Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела із собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). У травні 1918 р. на Всеросійському з’їзді рад народного господарства він заявив, що «нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Конкретною метою соціально-економічних перетворень було привласнення державою (одержавлення) промислового і сільськогосподарського виробництва, заготівля і розподіл всіх видів сільськогосподарської сировини і продуктів (продрозкладка), ліквідація товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового комуністичного господарства.

У густому бур`яні

«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.

UA соціальна: альтернативний світ?

Цю тему ігнорують ЗМІ. Його ім’я нічого не скаже широкому загалу. А проте акаунти в соціальних мережах стали продовженням нас самих. Після заборони 16 травня 2017-го російських соцмереж «ВКонтакте», «Одноклассников» багато хто залишився сам на сам із питанням: «Що далі?»

Зміни, увічнені в митях

Фотоконкурс «Країна змін» – це не просто платформа для реалізації креативних задумів творчої молоді з хистом до фотомистецтва. «Країна змін» – це сигнал суспільству, заклик до дії, привертання уваги до краси, яку ми не помічаємо. І до гострих соціальних проблем, які часто недооцінюємо.

«Беззабійні страви» під портретом Толстого

Це тільки здається, що вегетаріанство ввійшло у побут недавно. Насправді ж, як повчає біблійний Екклезіаст, немає нічого нового під сонцем. У Полтаві, наприклад, їдальню «беззабійної їжі» відкрили ще на початку січня  1912 року. Троє жінок –  М. Богданенко-Дудченко, Е.Каплан і А. Перель – об’єдналися у  гурток й організували їдальню «Жизнь во всем».  У підвалі на розі тодішніх Дворянської й Стрітенської, відомих нині полтавцям, як вулиці поки що Паризької Комуни і Комсомольська.

Партквиток як перепустка у смерть

Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко,  випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».

Слово після страти

Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.

Сонце із кримських сувоїв

У неї нагло забрали малу батьківщину, будинок, але вона не зламалася. Хоч змушена була поспіхом переїхати до «великої України». Тепер вона в Києві, здобуває нову освіту, займається мистецтвом, організовує виставки і дарує світові красу своїх картин.

Оселя муз

В одному із мальовничих куточків неподалік Спаської церкви стоїть привітний двоповерховий будинок. Побудований 1912 року в стилі пізнього ампіру, він  належав хорольському поміщику Володимиру Болюбашу.

«Кузинка» Олена

Ми познайомилися на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, коли працювала у Київському музеї Лесі Українки. Журналістка з «Літературної України» Елеонора Блажко, яка часто навідувалася до музею, організувала у Національній спілці письменників Жіночий клуб. На зустрічі запрошували знаних митців: художників, поетів, співаків… Та й ми гостювали в майстернях художників, у музеях, на виставках.

«Твоя країна»,.. Моя Країна

Першокурсниця зі Львова бере слухавку, нітиться і враз осяває щастям. Хоча голос  чує вперше в житті. Закінчивши розмову, миттю поринає у звичні клопоти подорожньої: квитки, речі, мамина дорожня валіза… А на душі –  хвилювання, острах, очікуванням неймовірного: шлях неблизький, ушир України, до Слов’янська…

«Припутні». Любов, яка робить людей народом

Я не буду про дороги та тротуари. Це вторинне. Потрапляючи у світ, вільний своїм самовираженням від того, а що скажуть люди, пронизаний любов’ю та доброзичливістю, де всі усміхаються одне одному, де слова «дякую» і «будь ласка» звучать на кожному кроці (навіть тоді, коли вибачитися мав би ти, бо зачепив когось ліктем, тобі кажуть «вибачте мені»), – так ось досі я ніяк не могла визначити у ньому свій статус.

Подих Новоріччя

Теплий осінній день. На столичній вулиці Терещенківській гамірно, біля музею Ханенків зібралося багато школярів. У дітей іскряться очі, вони щось жваво обговорюють. «Мабуть, обов’язкова шкільна екскурсія до музею», – подумалося.  В шкільні роки такі екскурсії набридали. Раділа одному, що раніше в такі дні можна було раніше потрапити додому. А ці діти на вигляд не стомлені –  навпаки: захоплено діляться враженнями, показують одне одному фото на своїх смартфонах.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ:
«Мене виховували життя,
дух Львова і бібліотека»

У Чернігів, до Сонцепоклонника, до великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі теж, освячують собою землю, на якій живуть, їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…

«DZIDZIO Контрабас»  без шлейфу попкорну

Мене попереджали, але я пішов на фільм «DZIDZIO Контрабас». Що я побачив?

Соловій України
 (Сім сюжетів із життя Генія)

Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.

Забутий мовознай, невідомий словник

Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося. Забули? Не знали?

Куля у світле серце

В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».

Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках

Талановиті люди – талановиті в усьому. І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід. Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.

На найдовшій косі, з бенгальськими тиграми і металевим сантехніком

У Бердянську сенсація не місцевого значення. У приватному зоопарку «Сафарі»  народилися рідкісні білі бенгальські тигренята – аж четверо відразу.  По-перше, тигри дають потомство не частіше одного разу на три роки, а тигриця Азіра вже приводила дитинчат рік тому. По-друге, на Землі не більше  двохсот білих бенгальських тигрів, тож бердянське поповнення стало значущим у світовому обширі.

Усмішка птаха

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я.
(Іван Франко)

Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з дерева, мовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер позначатиме їх завжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянські праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у дружбі-цімборстві, у коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журі. Бо тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті й тліну: істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником.

Землетворець

Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.  

Чигиринські нотатки (частина ІІ)

Головківка, що обсіла пагорб на околиці Холодного Яру, віддавна славиться кращою в районі картоплею, цілющою радоновою водою з джерела «Живун» і керамікою, яку так і звуть – «головківською». А ще тут є народний музей. Погодьтеся, в наш прагматичний час – явище унікальне, не те що для району, а навіть для області…

Зазорів Піснею

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…

Чигиринські нотатки

Богданова гора. З її вершечка чудово видно як у туманних затясминських далях сходить яскраво розжарене сонце, віщуючи новий спекотний літній день. Сяйні промені золотять постаті скульптурної композиції пам’ятника Богдану Хмельницькому. Чутно віддалені відголоски звичайного ранку маленького провінційного містечка: завершення переклички «нічного дозору» псячого племені, спів пташок, вранішня побудка-кукурікання півнів. Доброго ранку, стольний гетьманський Чигирине!

Провісник Українського ренесансу

Українська національна революція,  століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили  тотальні репресії  творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної  скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й  візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Характерник

Перший спогад про нього – у мареві. Тридцять, а то й більше літ. Здається, було новорічне празникування, і точно памятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь»,  де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олівє й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо, й кепкував з нас.

На хутір до Миколи

У київському Центрі української культури і мистецтва, що на Подолі, триває виставка петриківського декоративного розпису. Серед  новинок – ужиткова кераміка, розписана Наталею Підгірною.  Молода майстриня каже, що «петриківку» переносили на порцеляну і Марфа Тимченко, і Віра Клименко-Жукова, але масового поширення  їхній досвід не набув, а останнім часом про розпис на кераміці взагалі забули. Основу виставки «У вінку нев’янучих традицій» склали роботи сімейства  Деків, Валентини та Миколи, і їхньої доньки Світлани Біленко.  Точені метрові вази, стилізовані і цілком сучасні скрині: Микола шукає  форму, а Валентина її розмальовує.  Світлана – авторка багатьох панно, що дихають природою степової  Петриківки.
Туди, на Дніпропетровщину, у рідну майстерню під відкритим небом, невдовзі після відкриття виставки, ми й приїхали у гості до митців. Приїхали, щоб зайве переконатися: у самобутній творчості петриківців – земне коріння.

«Коронація» вибраного нації

Сімнадцять років тому з примарного, неясного спершу задуму, зате з рішучого бажання з’явився український літературний «Оскар»   –  «Коронація слова». Хтозна, чи сподівалися тоді Тетяна та Юрій Логуші, що їх подвижництво пустить таке міцне коріння і так заколоситься тим  мистецьким змаганням на національній письменницькій ниві? Певно ж, вірили, бо інакше б і «тин не вязали», і немалі кошти з року в рік у ту Божу справу не офірували. Тепер ось пан Юрій каже: прямуємо до 20-річчя…

На щиті двох мільярдів літ

Україна – прекрасна і неповторна, але ж як мало ми знаємо її дивовижні живописні місцини! Вкотре в тому переконався, відвідавши Буцький каньйон, що на річці Гірський Тікич у Маньківському районі на Черкащині.

Чесноти Праги і Калинівки

На початку липня 1917 року під селом Калинівка, що в Зборівському районі на Тернопільщині, зійшлися у герці чеські і словацькі вояки, які виступали на боці російської армії, та їх австро-угорські  противники. Першим удалося прорвати лінію фронту і просунутися  углиб на 2-5 кілометрів. Дорогою ціною – 185-ма загиблими та 700-ма пораненими.

«Червень тому зелениться, хто в роботі не ліниться»

Його називають полуднем року. А ймення своє дістав найшвидше від буйного розквіту природи, де з-поміж зелені проглядають червоні маки, червоні півонії, троянди. Хоча кажуть, що його так названо, бо колись о цій порі із землі виходили комахи – червець, які осідали на листках. Їх струшували, збирали, сушили. І виготовляли з них червону фарбу, якою фарбували нитки: вони не линяли і мали теплий та лагідний для ока колір. На жаль, червець безслідно пропав, і його вишукану червону барву підмінила насичена та різка анілінова фарба.

Рушникова стежина до Максима

Сивий, трохи стомлений, в літах  чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.

Зодчий української кооперації

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокамяної» послужили сини митця – майбутні історики.

Лицар

Знайомтеся: Андрій Хоманчук, активний учасник Революції гідності, волонтер і воїн. Це він подарував десятьом учасникам бойових дій на Сході України, які пересуваються на візках, квитки на фінал «Євробачення», який відбувся 13 травня у Києві.

Самотність

Рання весна. Дивлюся в окуляр камери, як путівцем, крайком наїжаченого сухими бур’янами колишнього поля, важко простує пара літніх людей. З торбами, що обтягують руки. Колишні мешканці Поліського – Лідія Олексіївна та Руслан Петрович. З невідселених сусідніх Луговиків долають 11 кілометрів, аби провідати Аллу Іванівну, останню жительку міста, вже вісімнадцять років покинутого мешканцями…

ЛЮДИНА ДОБРА

Цей скромний чоловік із Закарпаття став знаний в Україні. І неспроста. Коли з ініціативи сільської жінки з Дніпропетровщини Галини Заболотньої та поета-академіка Бориса Олійника 2008 року пролунав патріотичний заклик «Збудуймо Всенародний пам’ятник Матері-Вдові!»,  Денис Добра, дитина-напівсирота війни, відгукнувся на нього одним із перших. А далі його прізвище, що так відповідає порухам душі Дениса Денисовича, стало з’являтися у списку жертводавців із постійністю, гідною захоплення. Впродовж трьох років він зі своєї скромної пенсії тринадцять разів переказував кошти на пам’ятник, щоразу вносячи від 50-ти до 150-ти гривень.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПІСНЯ З УКРАЇНСЬКИМ КОЛОРИТОМ

«Євробачення» офіційно ще не почалося, а в Києві вже розлився його бадьорий настрій, вибухнули на Майдані музичні фонтани, відкрилася глядацька зона на Хрещатику, де залунали пісні українських виконавців. А в національному агентстві  «Укрінформ» обладнали прес-центр для іноземних журналістів. Один із залів перетворили на затишну вітальню, де переплелися народний колорит і сучасність,  де автентичні речі  свідчать про неповторність української культури і звичаїв. Прес-центр назвали «Арт-хабом»: тут зручно працювати і відпочивати.

Опадає листок, як зів`яле чаїне крило…

Я для інших одцвів,
                   я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
                            туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
                            підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
                            як нікому іще не світивсь!..

Землю обняв орлиним летом

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіпяли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

До зірок через Житомир

Три з половиною метри: житомирська  лялька-мотанка – вже у Книзі рекордів України. Але можемо сміливо стверджувати:  її місце – і серед світових рекордсменів. Ляльку створили місцеві майстрині рік тому, до відкриття житомирського Дому української  культури. Вона,  як господиня, гостинно  зустрічає гостей. А щоб убрання не зіпсувала негода, мотанці спорудили скляну хату.

«Тичина, Жадан і Собаки»

Холодна зала, замуровані цеглою вікна, стара ліпнина на стелі, англійська мова серед глядачів. Що ж тут відбуватиметься? Ми побачимо нову  театральну постановку Ярої мистецької групи з провокуючою назвою «Тичина, Жадан і Собаки», створену за поезіями зі збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав» і на музику гурту  «Собаки в космосі».

Прадід створив «Мурку», правнук – «Чивокуню»

Багато полтавців знають і вельми цінують творчість свого земляка, талановитого поета-барда Юрія Трейгеля. Маю зауважити, що Юрку не до вподоби саме слово «бард», а талант він взагалі вважає чи не найостаннішою з чеснот, якими іноді природа обдаровує людину.

Безкінечник

Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.

Генерал Відвага

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

Хлібні колоски Іванові Козловському

Напередодні врочистого відкриття у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі меморіальної дошки  видатному українському тенору, оперному та камерному співакові, унікальному виконавцеві духовних піснеспівів та народних пісень Іванові Семеновичу Козловському багато електронних видань в анонсах бравурно писали: «…запрошено творчу еліту  країни, серед якої –  Іван Драч, Борис Олійник, Павло Мовчан, легендарна актриса Лариса Кадочнікова,.. у святкуванні також візьме участь дитячий ансамбль з Мар’янівської музичної школи, яку свого часу, не зважаючи на заборону,  І. С. Козловський побудував на батьківщині, у рідному селі Мар’янівка на Київщині, за власний кошт…».

«Bellissimo»: бравіссімо!

Інститут мистецтв столичного Університету імені Бориса Грінченка започаткував Всеукраїнський конкурс інструментально-виконавської майстерності «Bellissimo»  – для учнів музичних шкіл, студентів педагогічних коледжів та інститутів. На славний почин з’їхалися понад шістдесят учасників з усієї України.  

«Війна химер». Післямова напередодні великого екрана

25 березня, в рамках міжнародного кінофестивалю « Docudays UA» відбудеться перший показ фільму, яким усі ми жили останні три роки. Тож знову зустрілися – розпитати одне одного, що відчуваємо саме тепер, коли завершується певний етап життя і його буде винесено на великий екран. Коли наважилися зробити видимим усе, що досі, можливо, залишалось для нас невидимим.
Ось ми, перед вами: режисери фільму Анастасія і Марія СТАРОЖИЦЬКІ,  головний персонаж Валерій ЛАВРЕНОВ («Лавр») та Сергій МІЩЕНКО («Яр»), військовий консультант фільму, який також з’явиться на екрані у кількох епізодах. 

Вільний простір у білому коридорчику

Коридори Києво-Могилянської академії нічим не відрізняються один від одного. Хіба що оцей, на першому поверсі, за який взялися дві студентки-художниці – Галина Осадча та Марія Пашкова. Тепер він не лише має назву  «Білий простір», але й існує немов окремий вимір, як самостійна частина академії – арт-простір чи антикафе.

 Незгасне «Здоровенькі були!»

 «І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

В гаражі з «Radio Plush»

Прохолодна репетиційна база звичайного гаража: гітари, підсилювачі, шнури, кабелі… В такому аскетичному інтер’єрі музичної робітні спілкуємося з більшістю київського гурту «Radio Plush»: Іваном, Артемом, Олексієм. Ще один учасник, теж Олексій, соліст гурту, сьогодні не прийшов, працює. Колектив аматорський, хоча добре знаний у колі шанувальників року – брав участь у багатьох фестивалях, ставали фіналістами кількох пісенних батлів, його композиції не сходять із прайм-таймів популярних радіостанцій.

Біля Диканьки, коло дубів Шевченка і Мазепи

Столітня світлина свідчить. У березні 1917 року,  відзначаючи день народження Великого Кобзаря, жителі Диканьки посадили два дуби.  Один – на честь Тараса Шевченка, а другий –  у пам’ять Івана Мазепи. Ініціаторами й організаторами  виступили місцеві патріоти з Української  партії соціалістів-революціонерів. Вони провели мітинг і пройшли на чолі народної ходи кількома селами. Серед найпомітніших активістів осередку був селянин-середняк Григорій Якович Маяр.

Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

Згадуючи Михайла Бєлікова

Під завісу зими в центральному залі Національного музею «Чорнобиль», на символічній плиті біологічного захисту реактора ЧАЕС зібралися творці Чорнобильського ігрового кінематографу – його першопрохідці. Прийшли й послідовники – студенти, напевне, майбутні зірки українського сценічного та кіномистецтва. Зійшлися, щоб ушанувати пам’ять Михайла Бєлікова – українського кінорежисера, сценариста і кінооператора, лауреата Шевченківської премії, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста, академіка Національної академії мистецтв України. День і місце зустрічі – не випадковість: Михайло Олександрович народився саме 28 лютого, а одна з його численних стрічок – «Розпад», стала першим ігровим фільмом про Чорнобильську катастрофу.

«Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки»

Відтепер кожного, хто заходитиме до Будинку звукозапису Українського радіо, стрічатиме при вході Володимир Івасюк. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрито наприкінці минулого тижня. Кошти офірувала Київська міська адміністрація.

Вершини Павла Білошицького

Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

Син гаїв, родом із Пісні

Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Груша

ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА


Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли.  Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.

Мовби спогад про мрії

 Національний художній музей України відкрив ювілейну виставку «І спогади, і мрії» до 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської.

Дім, де райдуга

Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.

Столітня скрипка ожила

У Диканській картинній галереї, що на Полтавщині, відбулося музичне свято на честь 140-річчя від дня народження славетного земляка – музиканта, композитора і хорового диригента Федора Попадича. Організатори підготували для гостей дійства справжній сюрприз: після маже столітнього мовчання зазвучала скрипка, експонат місцевого краєзнавчого музею.

Кришталеві чаші Вадима Крищенка

Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

«Колодка, яка ж ти солодка…»

Весняний цикл традиційних свят українців розпочинає Колодій (Масляна). Це неповторне веселе колоритне свято сповнене народних ритуалів. Обряд Колодія, як стверджують дослідники, дуже давній, дохристиянський. Його первісний зміст загубився протягом віків.

Корінь і крона Натхнення

У виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, що у Києві, на вулиці Рейтарській,  27 -А,  –  нова експозиція. Звітують дві близькі за духом народні майстрині, які працюють зі схожим матеріалом, проте різні у творчих формах і техніці.

Стожари Павла Дворського

Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…

Микола Мозговий. Минає ніч

 

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Колгосп імені Гітлера, колгосп імені Сталіна

Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет… І тут прийшов Гітлер.

Василь Триліс. Homo ludens*

Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.

У казці Бескидів

Такої морозної сніжної зими давно не було у Бескидах. Вдивляючись з Ужоцького перевалу у пронизану памороззю серпанкову далечінь, серед занесених снігом смерек і бучин усвідомлюєш: ти у величному храмі Природи. І щоб побувати серед такої зимової казки, не треба їхати хтозна-куди. Вона майже поруч, на крайньому Заході нашої держави, на Закарпатській Лемківщині, де сходяться кордони Польщі, Словаччини та України.

Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

Слов’янськ: музей, «відкритий на ремонт»,  і сітки для «хлопчиків»

Вертаємося зі Слов’янська. Хвилина в хвилину встигли вскочити в потяг.
Живі, сильні, стріляні молоді містяни – поповнили ряди НАШИХ у проекті Школи Лохвицького земства, а ми – їхні. 

Ключі від «Євробачення»

В останній день січня президент міськради шведського Стокгольма Єва Слорак передала меру Києва Віталію Кличку ключі від «Євробачення».

Берег Любові в далекім тумані…

Лілія Сандулеса не озирається назад. І не живе минулим. Дуже неохоче згадує все, що було колись…

Суп із пастайками від Івана Поповича

Його щирій вдачі, його голосу, що струменіє, мовби з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш. За багато років його ніхто й ніколи в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо, зрештою, те сфабрикувати неможливо. Він такий один. Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи наш Олександр Сєров, котрого звабили колись до Росії. Мені завжди здавалося, що його пісня «ллється на просторі»  вільно і щасливо, що ніщо й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя.

ЗИМОВА ЛАСТІВКА І ВАСИЛЬКИ

«Ой в полі, полі сам Бог походжав
Та й матір Божу за руку воджав»,
– голосно тягнуть два чоловічі баси. Прокидаюся не
так від співу, як від яскравого світла і колючого пшеничного дощу на обличчі. Я ще малий, але вже знаю: якщо сусіди, дядько Володька і дядько Микола, у нас засівають, значить, настав ще один Новий рік – старий. Здогадуюся, що зараз мати зацокає посудом, наллє їм по чарці. Провалюючись у сон, ніяк не можу зрозуміти, чому, вітаючи з Новим роком, дядьки ще й додають: «Та з васильками!» Звідки квіти взимку?

Відлуння пострілу

19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).

Співаймо «Кобзаря»!

Тарас Шевченко. «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Автор ідеї видання О. А. Шокало. Твори a cappella. Тт. 1, 2, 3. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014–2016. – по 240 сс.; фото.

Упорядкував це рідкісне зібрання хорової Шевченкіани Павло Іванович Муравський (1914–2014) – великий український хоровий диригент і педагог, патріарх української музичної культури, легенда хорового мистецтва ХХ–ХХІ століть, народний артист України, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії, Герой України.

Від Різдва до Водохреща

На січень, який в народі ще називають студнем, припадає три свята: Різдво, Новий рік і Водохреща.

Новий рік наші предки зустрічали навесні, і лише з утвердженням християнського календаря, а точніше після указу Петра I його почали відзначати взимку. Тому інколи дивно чути: у колядках чи щедрівках, які співають у січні, про зиму, мороз і метелицю не згадується, зате віншують прихід весни, пробудження природи, початок польових робіт:

Геній ядучого сміху

По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.

Ірина КАЛИНЕЦЬ: «Коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією»

Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ

Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…

«ЗВИЧАЙНА» ІСТОРІЯ СЕРГІЯ КОШЕЛЄВА

Три десятиліття тому, 30 листопада 1986 року над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС завершили зведення «Саркофага». Два тижні по тому, 14 грудня, надійшло офіційне повідомлення: держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд – Об’єкт «Укриття». Це була перша перемога у подоланні найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. А може страшні казки про вогнедишних ненажерливих звірів, які пам’ятаємо з дитинства, – лише відгомін у людській пам’яті давніх катаклізмів? Природних чи й техногенних, що знищили попередні цивілізації.

«Батько-фершал»…

Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР,  а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф  Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на  його докторську дисертацію та формулярний список.

Володимир Івасюк і біла дама…

Понад чотири десятиліття тому на пікові творчості і слави Володимир Івасюк пише свій черговий шедевр. Один із багатьох.

Хто дає крила пісням

Пісня… Що не кажіть, але з-поміж усіх мистецьких творів вона здатна найшвидше долинути до серця. На творчих зустрічах мене часто запитують, як народилася та чи інша пісня, до якої я маю причетність. І ота цікавість мені зрозуміла: пісня поєднує хист і старання багатьох – поета, композитора, виконавця. Тож пропоную читачам видання «Грінченко-інформ» коротенькі оповідки.

Генії не грають вар’ятів

Ось уже два роки минуло, як у грудні 2014 року пішов у кращий світ Євген Сверстюк. Український дисидент-шестидесятник, переслідуваний протягом років за участь у самвидаві, політв’язень, згодом відомий літератор, гоголезнавець, філософ, головред газети «Наша віра», лауреат Шевченківської премії і президент Українського ПЕН-клубу…

Учитель «шістдесятників»

Матвій  Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують,  щоб ця пам’ять передавалася  майбутнім поколінням викладачів і студентів. 

«Серп і Молот – Смерть і Голод»

«Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів пудів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку сходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат».

(Шлихтер А*. Продовольствие с Украины: М., 1919, с.13.)

*Олександр Шліхтер, уродженець Полтавщини, тоді, в 1919, – нарком продовольства УСРР, яка офіційно не входила до складу Росії, адже Союз РСР було створено в грудні 1922 р. (Підкреслення наше. В. Б.)

Гарячі барви Петра Холодного

На початку 1910 року в київське помешкання художника Василя Кричевського прийшов огрядний чорнявий чоловік років 33-х, в окулярах, з кучерявою борідкою. В руках тримав велику теку. 

– Мене звати Петро Холодний, – сказав він. – Я малюю. Хотів би показати вам свої роботи і порадитися з вами у кого мені вчитися. 

В об’єктиві серця

Він давно знімає війну. Від середини дев’яностих, коли спалахнули збройні конфлікти в Югославії. Знімав участь українських миротворців в Іраку, в Ліберії, Сьєра-Леоні…  На одній із  своїх фотовиставок, коли російська агресія лише розгорталася на Сході, Сашко Клименко сказав друзям, що йому здається:  цю далеку триклятущу війну він приніс із собою. 

«Я вчився і вчуся в народу»

Розмова з народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героєм України Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ

« … Як дихання, як птахові політ»

Національній спілці майстрів народного мистецтва України  – 25 років:  чудова нагода, щоб зібратися у  рідному столичному гнізді, що на вулиці Рейтарській,  27А. У невеликій залі – традиційна виставка  «Кращий твір року».  На стінах – рушники і килими, народні картини, на  столах  і підставках різьблені і плетені вироби, гончарні шедеври, витвори із соломи і коріння,  вишиті сорочки, народні строї. Ужиткові, але рівня високого мистецтва речі, і чисто художні витвори. У залі тіснява – не часто народним майстрам випадає нагода показати свою творчість на виставках, поспілкуватися з глядачами і колегами. І в держави, і у них самих навіть на такі маленькі свята бракує грошей.

Титан з душею дитини

Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.

Вежа

Якраз напередодні переглянув фільм культового Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі»… І ось їду, а за Черніговом, у бік Новгород-Сіверського, пообіч гомінкої траси всі поля у кукурудзі. Куди оком кинь – вона. Десь там, у потойбіччі, Микиті Хрущову, напевно, подають тепер гарячу мамалигу з поставок відбірного українського борошна…

«Консиліум»

Вчора був важкий день. Для мене і для всього товариства рятівників Миколаївської церкви із села Городище Менського району Чернігівщини. Поважне зібрання обговорювало долю храму на теренах нашого київського скансена у Пирогові, куди розібрану реліквію вже два місяці як перевезено, але й досі з різних причин не розпочато її встановлення. Обговорення було важким і неприємним. На жаль, конструктивної розмови не вийшло, а вийшов справжній балаган і «рада нечестивих» (мовлю не про всіх – чиновники із Міністерства культури були цілком доброзичливими і врівноваженими). А цієї ночі мені, як ото Мєндєлєєву його таблиця, наснилося пояснення. А точніше – історія-алегорія. Вважайте її фейлетоном чи й памфлетом. Тож раненько підхопився і записав свій сон. Я ж не тільки священик, а й журналіст. Звісно, до Іонеску мені далеко, та все ж.  Не можу мовчати.

Неперебутній

Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка –  явив людям уже в поважному віці.

«Рай на стику трьох кордонів»

Саме так називається фотовиставка, днями презентована у приміщенні столичного агентства «Укрінформ» ентузіастами розвитку туризму на Ужанській Верховині, що у Закарпатські області.

Всесвіт  Станіслава  Конюхова

«Рік народження – 37-й; я пишу – і тремтить рука: невідомий хтось і підступний пише наклеп на більшовика», – отак несподівано поетичними рядками почав колись для мене оповідь про своє життя генеральний конструктор ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Я навіть не знаю, чиї це рядки – може, й самого Станіслава Миколайовича. Але ними він дав зрозуміти, що народився у рік жахливих сталінських репресій. І явитися на світ саме 12 квітня – для майбутнього творця ракетно-космічної техніки це воістину надзвичайна гра долі.

«Маріїн парк» під прапором Махна

Чаплівка – глухий пустир на краю селища під Гніванню. Сама назва свідчить що за птаха була тут аборигеном. Поблизу голуба бинда Південного Бугу і високі дерева понад  ним – зручні «подри» для чапель. Довколишня земля піщана, неродюча, заросла дрібною літоростю, бур’янами, з глибокою западиною, кількома убогими городиками, стихійним звалищем.

Микола Ге і «дон Григоріо»

Влітку 1890 року на залізничній станції «Полтава» з нічного потягу зійшов чоловік міцної статури, схожий на проповідника. Його вродливе обличчя мало риси шляхетності і сили. З палицею в руці, перекинувши торбу за плечі, як носять паломники, відмовившись від послуг візника, чоловік пішки побрів через все сонне місто. Пройшовши близько п’яти верст, опинився в передмісті Полтави – Павленках, біля садиби художника Григорія Мясоєдова. Було чотири години ранку і двірник спросоння не хотів його пускати: «Чого тобі в такий ранній час треба, всі сплять і барин також». Та все ж пустив. Чоловік пройшов у сад, ліг, підмостив торбу під голову і з Євангелієм у руках, якого ніколи не залишав, відпочив дві години.

Дорогами синевирського краю

Саме тут, озираючи неосяжні краєвиди, мешканець низин остаточно усвідомлює незворотність приходу осені. Десь там, у долинах, ще догорає літня спека. А в горах уже пора жовтого листя. Хоча неповторна і багатобарвна палітра матінки природи не обмежується одним кольором.

«…Оживе все знайоме до болю»

Кожна пісня, крім слів і музики, має ще свій голос, яким спілкується з народом. Подеколи, почувши його раз, – запам’ятовуєш назавжди. Отак пісня стає духовним скарбом мільйонів.

1/60

Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.

Бідняк-багач

Телескоп Галілео Галілея та Карла Цейса, Біблія Івана Федорова-Федоровича, рукописи Пушкіна і Гоголя – це лише кілька назв з унікальної колекції, яку 22 роки тому виявили на тихій кіровоградській вулиці Урожайній, у мешканні Олександра Борисовича Ільїна. Небіжчик працював електриком, роками ходив у старій робі і дірявих чоботях, навіть бабрався на смітниках, у недоїдках. А коли 1993 року  помер, у його помешканні виявили раритети, вартість яких досі не визначено. Дослідники кажуть про десятки мільйонів і навіть про мільярди доларів.

Параджанов. (Неформальні спогади кінооператора)

Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.

Ярослав ШУКАЛЬ: «Треба сіяти серед людей довіру, тоді вона може зрости добробутом»

Нарешті Ужоцький перевал… Скільки б не доводилося їхати через Самбір і Турку з Львівщини на Закарпаття, неодмінно зупиняєшся на межі областей. Перед очима відкривається знайома далечінь. Тож маленька порада: навіть, якщо дуже поспішаєте, припаркуйте свій транспорт, аби насолодитися незабутньою панорамою, що відкривається з цієї висоти. Місце примітне: вододіл між Балтикою і Чорним морем, історичний рубіж між Галичиною й Закарпаттям. Зовсім поруч – на польському кордоні – витоки Сяну, від якого до Дону – ген-ген далеко. За декілька кілометрів по інший бік перевалу починається Уж. А це вже басейн Дунаю.

Дорога до Вавилону

Не люблю передмов. Це – ніби нав’язливий ритуал. Наче обов’язок виправдати те, до чого тулиш свою писанину.

Слово Юрія Гармаша не потребує виправдань.

Навпаки – вкрай необхідне суспільне заохочення, коли хочете, громадська чолобитна: мусимо усім миром просити шанованого в Україні та й поза її межами кіномитця продовжити ці нотатки. Які з часом, вірю, зіллються у дивовижний кіносценарій.

Мандрівничий

Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА

У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.

Колиска для спадкоємців

Майже десять років у Дніпрі на правах громадської організації працює Інститут україніки. Щоб, як розповідає його засновник Олексій Лазько, «на регіональному рівні формувати громадянську й патріотичну свідомість земляків».

 «Пісенний Побідоносець»

Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.

Повернення

З 10 січня 2013 року в «гончарській столиці країни» селищі Опішному діє єдиний в Україні Музей мистецької династії Кричевських, створений за ініціативи провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства Олеся Пошивайла й онука патріарха родини Кричевських Василя Лінде-Кричевського.

Антарктична одіссея Антона Омельченка

Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії. 

БУВАЛЬЩИНИ ПРО ІВАНА

Напередодні Дня українського кіно в Києві, на лівому березі Дніпра, на Березняках, навпроти будинку, де останні 16 років свого земного шляху мешкав славетний Іван Миколайчук, урочисто відкрили сквер, названий на його честь. І заклали камінь на місці, де буде споруджено пам’ятник видатному кіномитцеві.

Ступені свободи Валерія Голейка

Навіть у столиці «спальні» райони не переобтяжені закладами культури. З такої не дуже втішної констатації почалася розмова з художником-абстракціоністом Валерієм Голейком, якого друзі з повагою називають Веном. Сидимо у затишній галереї «Енігма», яка вже півтора десятка років знайомить відвідувачів з ідеями тральфреалізму.

Щасниця

Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте).

У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму.

А трипільці – ще й ливарники!..

Трипільську ливарню, якій близько 6 тисяч років, відкопали у Кам’янці-Подільському. Археологічна знахідка цілком змінює уявлення про спосіб життя та господарство носіїв знаменитої культури, яку доти вважали суто хліборобською.

Біль перебитого крила

У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої  історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений  засновникові музею  «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.

Останній мольфар

Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…

Бій після бою

З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.

Мокрі горіхи для Януковича

Моя бабця Уляна якийсь тиждень не дожила до виборів у міські, сільські і селищні ради та ще якісь кілька місяців до своїх 93-ох літ. Останні дні божкалась, що їй усе зболіло, і відмовлялася їсти. П’ять діб до тієї шостої години ранку, за якою обірвалась її фінішна стрічка, не взяла до рота ані макової зернини, а тільки просила мою матір і свою дочку: «Принеси мені холодної води з колодязя».

Соло для труби й вогню

«Так ви музикант ілі пастух?», – питається панянка у фільмі «Вєсьолиє рєбята». І чує у відповідь: «Ну, сєгодня пастух, а завтра – музикант!..» Це – про Григорія Гізу. Мого давнього доброго товариша – від Бога пічника і не менш талановитого музику.

Михайло СИРОТА: «Сильна Україна потрібна багатьом країнам світу»

Михайло Сирота. Він належав до тих небагатьох парламентаріїв, яких відрізняє ненаграний демократизм, щира повага до співрозмовника. А ще – висока внутрішня культура. Таке відчувається відразу, інтуїтивно чи на рівні підсвідомості. Його називали «батьком Конституції»: саме він у червні 1996 року керував парламентською Тимчасовою спеціальною комісією з доопрацювання та прийняття проекту Основного закону країни. А через рік загальнонаціональний конкурс «Людина Року» визнав його «Парламентарієм року». Він став лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.

Поет з душею скіфського царя

80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпровя і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».

ТРІЙЦЕ СВЯТАЯ, СЛАВА ТОБІ!

Друга назва свята Трійці – П’ятидесятниця: відбувається воно у 50-й день після Великодня – як свято жнив і подяки. Цього дня у давньому Єрусалимі збиралися євреї з усього світу для подяки та пожертв. У Новозавітній Церкві святкування П’ятидесятниці приурочує подія зішестя Святого Духа на Апостолів.

«У мене в кишені був револьвер»

Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».

 «Гей ти, батьку мій, степ широкий…»

«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)

Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».

Мирослав ГОНЧАРУК-ХОМИН:  «Намагаюсь у віршах не грати»

Житомирський поет чи стоматолог з Ужгорода, музикант чи науковець? Насправді  ж, Мирослав ГончарукХомин не  любить шаблонів.  У нього різнобічне життя, з гранями витонченими. У свої 25 літ він видав 5 поетичних збірок, став секретарем науково-навчального центру судової стоматології. А ще він –  лауреат премії Національної Академії медичних наук України, стипендіат програм Верховної Ради України та Президента. Його ім’я  лунало у німецьких, італійських, російських словацьких, грузинських фахових виданнях…

Всесвіт з добрими очима

Залами Національного музею українського народного декоративного мистецтва снують школярики: «організована екскурсія». Вони сміються, щось навперебій одне одному доводять, галасливо обмірковують, гамірно дивуються, який «класний кавун» намальовано на картині у сусідній залі. Спитаєш – навряд чи хтось тут-таки згадає прізвище художниці.

В барельєфі печалі спинилася мить

Низка всеукраїнських заходів, присвячених 75-річчю з дня народження класика українського поетичного кіно Івана Миколайчука, розпочалася зі столиці: в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбувся вечір-спогад про Майстра.

Диво-птаха на стіні

В Києві з’явився новий «пташиний» мурал. Такі арт-фрески мають прикрасити будівлі у багатьох куточках стольного міста…
Цю красу витворив маестро стріт-арту, американський художник Eрнесто Марані. На видовженому вузькому торці будинку, що на проспекті Бажана, художник зобразив неймовірної краси квітково-вогняну птаху. Здається, що це чарівне створіння за мить оживе і злетить.

Коли тобі нав’язують темряву, а ти вперто рухаєшся до світла

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любовімоєї великої любові!»

Сергій ФАЙФУРА: «Моя пісня має крила»

Сергій Файфура чимось схожий на Кукриніксів, з їхньою холодною війною проти фашизму, де сутичка на ватмані була не менш пекельною, ніж герць багнетовий. Сьогодні маємо інший фашизм – карликовий, гібридний, але роль яскравих мистецьких засобів у війні така ж важлива і неперебутня, як і сім десятиліть тому. Пісні та кліпи Сергія Файфури жалять «ватників», ніби мохнаті шершні, а українцям повертають почуття гідності і честі. Правда, є між тими Кукриніксами і Файфурою сумна відмінність. Карикатуристів-бійців «совєцкая страна» колись, як і Росія тепер, усіляко підтримувала і заохочувала, а Файфуру рідна держава, з її численними адміністраціями, мінкультами та мінстецями, все не помічає, навіть ігнорує. На жодному телеканалі в країні, де йде війна, пристрасних пісень Файфури, а по-щирості –  маленьких яскравих вистав з неймовірною енергетикою, ви не побачите і не почуєте. Зате там суцільне «русскоє пєніє» і примітивне волання.

Слава Богу, що є Фейсбук, що є ЮТУБ, що є волонтери, з якими Файфура їде на фронт – співає тим, хто часто у тих його піснях і є найпершими героями!

ДЕНЬ ВІЧНОГО МІСТА

Я, може, щось і плутаю, але, здається, саме він, один російськомовний українець, котрий сподвигнувся ввійти в класики радянської літератури (та так, що його зело героїчний роман бідні школярі мали ледь не напам’ять зазубрювати), – так от він якось узяв та й залишив безсмертю премудру фразу:
«Найдорожче, – сказав, – що є у людини, – це його життя. Воно, – сказав, – дається один раз, і його, – сказав, – треба прожитьу Києві».

За землю, за волю…

Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте  й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

Самородок

Другого травня друзі і шанувальники добірного грона талантів Івана Новобранця відсвяткували його 77-річчя. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України і Національної спілки кобзарів України, заслужений художник України, лауреат премії імені Самійла Величка. Кобзар, лірник, майстер народних інструментів.  Його шанує і щоразу тепло вітає українська столиця. Він відомий в Польщі та Франції. Його мистецькі полотна – в музеях Європи та Америки. Можливо, Новобранця менше знають у рідній Полтаві, але що тут дивного, коли навіть пророкам не віддавалось належне на своїй землі. Час, звісно, все розставляє на місця. Ми ж маємо віддавати людям належне за життя.

Данило – і назавжди!

Змінюючи один одного, мчать безкінечним полем історії вершники-пам’ятники.  Хтось на повному галопі вискакує на п’єдестал і застигає там довічно, хтось при тому збиває копитами епохи і режими. Іноді хроніка ледь устигає фіксувати епізодичну велич або неславу володарів високих постаментів.

Там, де не чути матюків і не торгують біля церкви

Ти знаєш, мій френде, я несподівано відчула свою меншовартість!

Ні-ні, не в Парижі: там я правильною виделкою їм жаб’ячі стегенця, цитую цинічного Бегбедера і фліртую не гірше місцевих madame

З дубцем супроти лицарської шпаги

Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко,  Михайло Янгель, Володимир Челомей…

Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?

НЕМІЧНИЙ ДІД «АРСЕНАЛ»

Хотілося б романтично нафантазувати, що з вікон кімнати видніється море чи  хоча б невелике люстро озера, але прагматичною альтернативою тому є зубожілий закинутий завод. У самісінькому центрі міста. Архітектурна пам’ятка і помилка водночас, він простягався на півшляху між двома станціями метро і нахабно псував бульварну перспективу однакових дев’ятиповерхівок і кількох скляних новобудов, що, в принципі, теж дуже псували цю перспективу. Але навіть ця маячня містобудівної думки при сусідстві зжалюгідненого індустріального барака  мала гармонійний і модерновий вигляд.

«Я – Українець! Цим усе сказав»

В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року,  подається  біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка.  Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині.  Його батько, свідомий  українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як  і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.

Ростислав ОМЕЛЯШКО: «Панує конкуренція влади, але, на жаль, відсутня конкуренція честі»

У сховищі Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф – рідкісна колекція. Її понад чверть століття разом з колегами збирає керівник центру Ростислав Омеляшко. Їздять покинутими поліськими селами, рятуючи уламки, залишки, колись могутньої цивілізації. Вперше довелося побачити унікальну скарбницю під час зйомок фільму «Інший Чорнобиль».

«Свята паска –  як сонце, красна»

Великдень в Україні – одне з найважливіших свят року. До нього готувалися заздалегідь. Обов’язково білили хату всередині, прикрашали її малюванням, витинанками, на покуті вивішували солом’яного «павука», дерев’яних або паперових голубків. Постову буденну хатню тканину міняли на святкові рушники, скатерті. Часто скриню, стіл й піл застеляли килимами. На ярмарках перед Великоднем батьки купували дітям обнову: одяг та прикраси.

Дмитро ГНАТЮК і гіркий трунок з чорнобривців

Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…

ВСЕСВІТТЯ ПИСАНКИ

Коли розквітає лишень одна писанка – враження, мовби красою поймається цілий світ. А коли писанок десять або сто? Чи описати словами благоліпство, яке освітлює, замаює душу навіть од побіжного черкання зором? Барвисте яйце як прекрасне начало начал, як знак світотворення. Скільки віковічних  віків оцьому диву чи то людської, чи надлюдської фантазії? І яким вітром прикотило його на нашу протоотчу долівку – східним чи західним, полуденним чи сіверком?

Армін КЬОЛЬБЛІ: «Є тільки дві перспективи: бути частиною проблеми, або часткою її розв’язання»

Небагато міст світу (Єрусалим, Косово, Бременсверде та український Іванків) можуть похвалитися тим, що добробут і спокій їхніх мешканців захищають монументальні скульптури-обереги у формі яйця. Їхнім  автором є німецький митець Армін Кьольблі. 

Світла зброя «Книжкового Арсеналу»

Як кожен мисливець знайде свою здобич, так кожен автор відшукає свого читача. Чи навпаки, як це відбувалося на щорічному, вже VI міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» – найбільшій і найгучнішій культурній події столиці Україні, що об’єднує літературу і мистецтво. Цього року її приурочили до Всесвітнього дня книги й авторського права. Епіцентром зацікавленості всіх книголюбів, книгоманів, книгоестетів та гурманів, як завжди став Мистецький Арсенал. Незалежно від статі, віку, смаків та вподобань, тут кожен читач мав змогу знайти свого автора.

«Mepozo» з Умані

19-річний уманський студент Дмитро Короташ  створив у форматі «Landing page» принципово нову соціальну мережу «Mepozo». Про це повідомляє 04744.info
Хлопець переконаний, що врахував усі недоліки популярних соціальних мереж.

Під покровом святого Флоріана

Місцеві люди, проходячи повз цю кам’яну фігуру, завжди хрестяться і вклоняються їй. У Швайківцях так заведено віддавна, хоча вже рідко хто може більш-менш правдоподібно розповісти, як потрапила у їхнє село скульптура чоловіка в обладунку римського воїна. І чому замість меча тримає у руці жбан, з якого струменить вода на будівлю, схожу на церкву? Напис латиною «Renova tum» означає «кафедральний собор», якого у селі ніколи не було. Дата встановлення цього незвичайного пам’ятника – 1864 рік.  

«Антилопою» – на Великдень

Рік тому о цій порі, у місяці квітні, ще світлим надвечір’ям, за кілька годин до Пасхальної ночі жвавою трасою від Чернігова у бік Сосниці, одразу за мостом через повноводий Снов я мусив гальмувати. Просто не міг не спинитися. Бо на узбіччі стояло щось таке, що відразу вводило у ступор…

Яснозорий

Кругосвіття Степана Ганжі

Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.

Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.

Армія безсмертних. Генерал-хорунжий Василь КУК

Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича.  Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.

Тіні незабутих предків

Коли побачив, як неподалік села Лопушня Рогатинського району, що на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей, розгортається спорудження величного  меморіалу з білосніжного мармуру, граніту й ракушняка, перше, що спало на думку: мабуть, тут постане величний пантеон стрілецької слави. Адже у Першу світову війну в цих місцях воювали відважні «усуси», Українські січові стрільці. Однак, пізніше з’ясувалося, помилився. Щоправда, не набагато…

Олександр ПОНОМАРІВ: «Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати»

Доктор філологічних наук, професор кафедри  мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН ВШ України, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Олександр Пономарів говорить про мовну політику в Україні, про становище української мови на східних землях.

Він  народився на Донщині у Таганрозі. Тепер це Російська Федерація.

СЮРРЕАЛІЗМ СОВКА, або ГОДИННИК, ЩО ЦОКАЄ

Не те, щоб особливо боявся займати позицію і висловлювати її публічно, а з цікавості і ввічливості (треба було підтримувати бесіду з незнайомою людиною) запитав я в одного литовського політика, члена Сейму (сиріч, депутата народного, хоч і литовського), одного з підписантів декларації про державний суверенітет Литви у далеких 80-х роках: а вам було страшно підписувати декларацію і руйнувати СРСР?

«ПРОБАЧТЕ, ТАРАСЕ ГРИГОРОВИЧУ!..»

Саме так запропонував назвати цю вельми гірку публікацію полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Микола Посполітак.

Чому? Самі зрозумієте. Мова піде про твір Миколи Корнійовича – пам’ятник Тарасові Шевченкові, встановлений у місті Гадячі. Власне, не  стільки про пам’ятник, як про напис на ньому, який з’явився через півроку після відкриття.

НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН

Закарпаття. Одвіку люди тут жили з лісу: він годував, зігрівав, оберігав. Ліси – безперечно, найбільший природний ресурс краю. Це загальновідомо. Окрім усього іншого, вони виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, кліматорегулюючі функції. І не лише у регіоні. Не даремно саме карпатські ліси називають «Зеленими легенями Європи».

Іво БОБУЛ і небеса його пісень

За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.

Чи повернемо Козака, що «за Дунай їхав»?

Був собі козак Семен Климовський.
Жив десь на Слобожанщині. Ніхто тепер не знає, коли він народився, коли помер; є думка, що прожив усе ХVIII століття. Та воно може б і не так важливо, але одного разу склав Семен пісню «Їхав козак за Дунай». Видана ХVIII століття , вона швидко стала популярною, була перекладена й поширена в Англії, Франції, Шотландії та інших країнах, а в Німеччині на її мелодію Бетховен навіть опуса написав!

ЯНГОЛ ДОБРА