Архів розділу: Вікно в Україну

Рушникова стежина до Максима

Сивий, трохи стомлений, в літах  чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.

Зодчий української кооперації

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокамяної» послужили сини митця – майбутні історики.

Лицар

Знайомтеся: Андрій Хоманчук, активний учасник Революції гідності, волонтер і воїн. Це він подарував десятьом учасникам бойових дій на Сході України, які пересуваються на візках, квитки на фінал «Євробачення», який відбувся 13 травня у Києві.

Самотність

Рання весна. Дивлюся в окуляр камери, як путівцем, крайком наїжаченого сухими бур’янами колишнього поля, важко простує пара літніх людей. З торбами, що обтягують руки. Колишні мешканці Поліського – Лідія Олексіївна та Руслан Петрович. З невідселених сусідніх Луговиків долають 11 кілометрів, аби провідати Аллу Іванівну, останню жительку міста, вже вісімнадцять років покинутого мешканцями…

ЛЮДИНА ДОБРА

Цей скромний чоловік із Закарпаття став знаний в Україні. І неспроста. Коли з ініціативи сільської жінки з Дніпропетровщини Галини Заболотньої та поета-академіка Бориса Олійника 2008 року пролунав патріотичний заклик «Збудуймо Всенародний пам’ятник Матері-Вдові!»,  Денис Добра, дитина-напівсирота війни, відгукнувся на нього одним із перших. А далі його прізвище, що так відповідає порухам душі Дениса Денисовича, стало з’являтися у списку жертводавців із постійністю, гідною захоплення. Впродовж трьох років він зі своєї скромної пенсії тринадцять разів переказував кошти на пам’ятник, щоразу вносячи від 50-ти до 150-ти гривень.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПІСНЯ З УКРАЇНСЬКИМ КОЛОРИТОМ

«Євробачення» офіційно ще не почалося, а в Києві вже розлився його бадьорий настрій, вибухнули на Майдані музичні фонтани, відкрилася глядацька зона на Хрещатику, де залунали пісні українських виконавців. А в національному агентстві  «Укрінформ» обладнали прес-центр для іноземних журналістів. Один із залів перетворили на затишну вітальню, де переплелися народний колорит і сучасність,  де автентичні речі  свідчать про неповторність української культури і звичаїв. Прес-центр назвали «Арт-хабом»: тут зручно працювати і відпочивати.

Опадає листок, як зів`яле чаїне крило…

Я для інших одцвів,
                   я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
                            туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
                            підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
                            як нікому іще не світивсь!..

Землю обняв орлиним летом

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіпяли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

До зірок через Житомир

Три з половиною метри: житомирська  лялька-мотанка – вже у Книзі рекордів України. Але можемо сміливо стверджувати:  її місце – і серед світових рекордсменів. Ляльку створили місцеві майстрині рік тому, до відкриття житомирського Дому української  культури. Вона,  як господиня, гостинно  зустрічає гостей. А щоб убрання не зіпсувала негода, мотанці спорудили скляну хату.

«Тичина, Жадан і Собаки»

Холодна зала, замуровані цеглою вікна, стара ліпнина на стелі, англійська мова серед глядачів. Що ж тут відбуватиметься? Ми побачимо нову  театральну постановку Ярої мистецької групи з провокуючою назвою «Тичина, Жадан і Собаки», створену за поезіями зі збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав» і на музику гурту  «Собаки в космосі».

Прадід створив «Мурку», правнук – «Чивокуню»

Багато полтавців знають і вельми цінують творчість свого земляка, талановитого поета-барда Юрія Трейгеля. Маю зауважити, що Юрку не до вподоби саме слово «бард», а талант він взагалі вважає чи не найостаннішою з чеснот, якими іноді природа обдаровує людину.

Безкінечник

Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.

Генерал Відвага

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

Хлібні колоски Іванові Козловському

Напередодні врочистого відкриття у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі меморіальної дошки  видатному українському тенору, оперному та камерному співакові, унікальному виконавцеві духовних піснеспівів та народних пісень Іванові Семеновичу Козловському багато електронних видань в анонсах бравурно писали: «…запрошено творчу еліту  країни, серед якої –  Іван Драч, Борис Олійник, Павло Мовчан, легендарна актриса Лариса Кадочнікова,.. у святкуванні також візьме участь дитячий ансамбль з Мар’янівської музичної школи, яку свого часу, не зважаючи на заборону,  І. С. Козловський побудував на батьківщині, у рідному селі Мар’янівка на Київщині, за власний кошт…».

«Bellissimo»: бравіссімо!

Інститут мистецтв столичного Університету імені Бориса Грінченка започаткував Всеукраїнський конкурс інструментально-виконавської майстерності «Bellissimo»  – для учнів музичних шкіл, студентів педагогічних коледжів та інститутів. На славний почин з’їхалися понад шістдесят учасників з усієї України.  

«Війна химер». Післямова напередодні великого екрана

25 березня, в рамках міжнародного кінофестивалю « Docudays UA» відбудеться перший показ фільму, яким усі ми жили останні три роки. Тож знову зустрілися – розпитати одне одного, що відчуваємо саме тепер, коли завершується певний етап життя і його буде винесено на великий екран. Коли наважилися зробити видимим усе, що досі, можливо, залишалось для нас невидимим.
Ось ми, перед вами: режисери фільму Анастасія і Марія СТАРОЖИЦЬКІ,  головний персонаж Валерій ЛАВРЕНОВ («Лавр») та Сергій МІЩЕНКО («Яр»), військовий консультант фільму, який також з’явиться на екрані у кількох епізодах. 

Вільний простір у білому коридорчику

Коридори Києво-Могилянської академії нічим не відрізняються один від одного. Хіба що оцей, на першому поверсі, за який взялися дві студентки-художниці – Галина Осадча та Марія Пашкова. Тепер він не лише має назву  «Білий простір», але й існує немов окремий вимір, як самостійна частина академії – арт-простір чи антикафе.

 Незгасне «Здоровенькі були!»

 «І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

В гаражі з «Radio Plush»

Прохолодна репетиційна база звичайного гаража: гітари, підсилювачі, шнури, кабелі… В такому аскетичному інтер’єрі музичної робітні спілкуємося з більшістю київського гурту «Radio Plush»: Іваном, Артемом, Олексієм. Ще один учасник, теж Олексій, соліст гурту, сьогодні не прийшов, працює. Колектив аматорський, хоча добре знаний у колі шанувальників року – брав участь у багатьох фестивалях, ставали фіналістами кількох пісенних батлів, його композиції не сходять із прайм-таймів популярних радіостанцій.

Біля Диканьки, коло дубів Шевченка і Мазепи

Столітня світлина свідчить. У березні 1917 року,  відзначаючи день народження Великого Кобзаря, жителі Диканьки посадили два дуби.  Один – на честь Тараса Шевченка, а другий –  у пам’ять Івана Мазепи. Ініціаторами й організаторами  виступили місцеві патріоти з Української  партії соціалістів-революціонерів. Вони провели мітинг і пройшли на чолі народної ходи кількома селами. Серед найпомітніших активістів осередку був селянин-середняк Григорій Якович Маяр.

Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

Згадуючи Михайла Бєлікова

Під завісу зими в центральному залі Національного музею «Чорнобиль», на символічній плиті біологічного захисту реактора ЧАЕС зібралися творці Чорнобильського ігрового кінематографу – його першопрохідці. Прийшли й послідовники – студенти, напевне, майбутні зірки українського сценічного та кіномистецтва. Зійшлися, щоб ушанувати пам’ять Михайла Бєлікова – українського кінорежисера, сценариста і кінооператора, лауреата Шевченківської премії, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста, академіка Національної академії мистецтв України. День і місце зустрічі – не випадковість: Михайло Олександрович народився саме 28 лютого, а одна з його численних стрічок – «Розпад», стала першим ігровим фільмом про Чорнобильську катастрофу.

«Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки»

Відтепер кожного, хто заходитиме до Будинку звукозапису Українського радіо, стрічатиме при вході Володимир Івасюк. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрито наприкінці минулого тижня. Кошти офірувала Київська міська адміністрація.

Вершини Павла Білошицького

Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

Син гаїв, родом із Пісні

Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Груша

ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА


Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли.  Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.

Мовби спогад про мрії

 Національний художній музей України відкрив ювілейну виставку «І спогади, і мрії» до 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської.

Дім, де райдуга

Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.

Столітня скрипка ожила

У Диканській картинній галереї, що на Полтавщині, відбулося музичне свято на честь 140-річчя від дня народження славетного земляка – музиканта, композитора і хорового диригента Федора Попадича. Організатори підготували для гостей дійства справжній сюрприз: після маже столітнього мовчання зазвучала скрипка, експонат місцевого краєзнавчого музею.

Кришталеві чаші Вадима Крищенка

Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

«Колодка, яка ж ти солодка…»

Весняний цикл традиційних свят українців розпочинає Колодій (Масляна). Це неповторне веселе колоритне свято сповнене народних ритуалів. Обряд Колодія, як стверджують дослідники, дуже давній, дохристиянський. Його первісний зміст загубився протягом віків.

Корінь і крона Натхнення

У виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, що у Києві, на вулиці Рейтарській,  27 -А,  –  нова експозиція. Звітують дві близькі за духом народні майстрині, які працюють зі схожим матеріалом, проте різні у творчих формах і техніці.

Стожари Павла Дворського

Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…

Микола Мозговий. Минає ніч

 

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Колгосп імені Гітлера, колгосп імені Сталіна

Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет… І тут прийшов Гітлер.

Василь Триліс. Homo ludens*

Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.

У казці Бескидів

Такої морозної сніжної зими давно не було у Бескидах. Вдивляючись з Ужоцького перевалу у пронизану памороззю серпанкову далечінь, серед занесених снігом смерек і бучин усвідомлюєш: ти у величному храмі Природи. І щоб побувати серед такої зимової казки, не треба їхати хтозна-куди. Вона майже поруч, на крайньому Заході нашої держави, на Закарпатській Лемківщині, де сходяться кордони Польщі, Словаччини та України.

Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

Слов’янськ: музей, «відкритий на ремонт»,  і сітки для «хлопчиків»

Вертаємося зі Слов’янська. Хвилина в хвилину встигли вскочити в потяг.
Живі, сильні, стріляні молоді містяни – поповнили ряди НАШИХ у проекті Школи Лохвицького земства, а ми – їхні. 

Ключі від «Євробачення»

В останній день січня президент міськради шведського Стокгольма Єва Слорак передала меру Києва Віталію Кличку ключі від «Євробачення».

Берег Любові в далекім тумані…

Лілія Сандулеса не озирається назад. І не живе минулим. Дуже неохоче згадує все, що було колись…

Суп із пастайками від Івана Поповича

Його щирій вдачі, його голосу, що струменіє, мовби з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш. За багато років його ніхто й ніколи в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо, зрештою, те сфабрикувати неможливо. Він такий один. Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи наш Олександр Сєров, котрого звабили колись до Росії. Мені завжди здавалося, що його пісня «ллється на просторі»  вільно і щасливо, що ніщо й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя.

ЗИМОВА ЛАСТІВКА І ВАСИЛЬКИ

«Ой в полі, полі сам Бог походжав
Та й матір Божу за руку воджав»,
– голосно тягнуть два чоловічі баси. Прокидаюся не
так від співу, як від яскравого світла і колючого пшеничного дощу на обличчі. Я ще малий, але вже знаю: якщо сусіди, дядько Володька і дядько Микола, у нас засівають, значить, настав ще один Новий рік – старий. Здогадуюся, що зараз мати зацокає посудом, наллє їм по чарці. Провалюючись у сон, ніяк не можу зрозуміти, чому, вітаючи з Новим роком, дядьки ще й додають: «Та з васильками!» Звідки квіти взимку?

Відлуння пострілу

19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).

Співаймо «Кобзаря»!

Тарас Шевченко. «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Автор ідеї видання О. А. Шокало. Твори a cappella. Тт. 1, 2, 3. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014–2016. – по 240 сс.; фото.

Упорядкував це рідкісне зібрання хорової Шевченкіани Павло Іванович Муравський (1914–2014) – великий український хоровий диригент і педагог, патріарх української музичної культури, легенда хорового мистецтва ХХ–ХХІ століть, народний артист України, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії, Герой України.

Від Різдва до Водохреща

На січень, який в народі ще називають студнем, припадає три свята: Різдво, Новий рік і Водохреща.

Новий рік наші предки зустрічали навесні, і лише з утвердженням християнського календаря, а точніше після указу Петра I його почали відзначати взимку. Тому інколи дивно чути: у колядках чи щедрівках, які співають у січні, про зиму, мороз і метелицю не згадується, зате віншують прихід весни, пробудження природи, початок польових робіт:

Геній ядучого сміху

По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.

Ірина КАЛИНЕЦЬ: «Коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією»

Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ

Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…

«ЗВИЧАЙНА» ІСТОРІЯ СЕРГІЯ КОШЕЛЄВА

Три десятиліття тому, 30 листопада 1986 року над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС завершили зведення «Саркофага». Два тижні по тому, 14 грудня, надійшло офіційне повідомлення: держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд – Об’єкт «Укриття». Це була перша перемога у подоланні найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. А може страшні казки про вогнедишних ненажерливих звірів, які пам’ятаємо з дитинства, – лише відгомін у людській пам’яті давніх катаклізмів? Природних чи й техногенних, що знищили попередні цивілізації.

«Батько-фершал»…

Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР,  а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф  Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на  його докторську дисертацію та формулярний список.

Володимир Івасюк і біла дама…

Понад чотири десятиліття тому на пікові творчості і слави Володимир Івасюк пише свій черговий шедевр. Один із багатьох.

Хто дає крила пісням

Пісня… Що не кажіть, але з-поміж усіх мистецьких творів вона здатна найшвидше долинути до серця. На творчих зустрічах мене часто запитують, як народилася та чи інша пісня, до якої я маю причетність. І ота цікавість мені зрозуміла: пісня поєднує хист і старання багатьох – поета, композитора, виконавця. Тож пропоную читачам видання «Грінченко-інформ» коротенькі оповідки.

Генії не грають вар’ятів

Ось уже два роки минуло, як у грудні 2014 року пішов у кращий світ Євген Сверстюк. Український дисидент-шестидесятник, переслідуваний протягом років за участь у самвидаві, політв’язень, згодом відомий літератор, гоголезнавець, філософ, головред газети «Наша віра», лауреат Шевченківської премії і президент Українського ПЕН-клубу…

Учитель «шістдесятників»

Матвій  Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують,  щоб ця пам’ять передавалася  майбутнім поколінням викладачів і студентів. 

«Серп і Молот – Смерть і Голод»

«Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів пудів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку сходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат».

(Шлихтер А*. Продовольствие с Украины: М., 1919, с.13.)

*Олександр Шліхтер, уродженець Полтавщини, тоді, в 1919, – нарком продовольства УСРР, яка офіційно не входила до складу Росії, адже Союз РСР було створено в грудні 1922 р. (Підкреслення наше. В. Б.)

Гарячі барви Петра Холодного

На початку 1910 року в київське помешкання художника Василя Кричевського прийшов огрядний чорнявий чоловік років 33-х, в окулярах, з кучерявою борідкою. В руках тримав велику теку. 

– Мене звати Петро Холодний, – сказав він. – Я малюю. Хотів би показати вам свої роботи і порадитися з вами у кого мені вчитися. 

В об’єктиві серця

Він давно знімає війну. Від середини дев’яностих, коли спалахнули збройні конфлікти в Югославії. Знімав участь українських миротворців в Іраку, в Ліберії, Сьєра-Леоні…  На одній із  своїх фотовиставок, коли російська агресія лише розгорталася на Сході, Сашко Клименко сказав друзям, що йому здається:  цю далеку триклятущу війну він приніс із собою. 

«Я вчився і вчуся в народу»

Розмова з народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героєм України Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ

« … Як дихання, як птахові політ»

Національній спілці майстрів народного мистецтва України  – 25 років:  чудова нагода, щоб зібратися у  рідному столичному гнізді, що на вулиці Рейтарській,  27А. У невеликій залі – традиційна виставка  «Кращий твір року».  На стінах – рушники і килими, народні картини, на  столах  і підставках різьблені і плетені вироби, гончарні шедеври, витвори із соломи і коріння,  вишиті сорочки, народні строї. Ужиткові, але рівня високого мистецтва речі, і чисто художні витвори. У залі тіснява – не часто народним майстрам випадає нагода показати свою творчість на виставках, поспілкуватися з глядачами і колегами. І в держави, і у них самих навіть на такі маленькі свята бракує грошей.

Титан з душею дитини

Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.

Вежа

Якраз напередодні переглянув фільм культового Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі»… І ось їду, а за Черніговом, у бік Новгород-Сіверського, пообіч гомінкої траси всі поля у кукурудзі. Куди оком кинь – вона. Десь там, у потойбіччі, Микиті Хрущову, напевно, подають тепер гарячу мамалигу з поставок відбірного українського борошна…

«Консиліум»

Вчора був важкий день. Для мене і для всього товариства рятівників Миколаївської церкви із села Городище Менського району Чернігівщини. Поважне зібрання обговорювало долю храму на теренах нашого київського скансена у Пирогові, куди розібрану реліквію вже два місяці як перевезено, але й досі з різних причин не розпочато її встановлення. Обговорення було важким і неприємним. На жаль, конструктивної розмови не вийшло, а вийшов справжній балаган і «рада нечестивих» (мовлю не про всіх – чиновники із Міністерства культури були цілком доброзичливими і врівноваженими). А цієї ночі мені, як ото Мєндєлєєву його таблиця, наснилося пояснення. А точніше – історія-алегорія. Вважайте її фейлетоном чи й памфлетом. Тож раненько підхопився і записав свій сон. Я ж не тільки священик, а й журналіст. Звісно, до Іонеску мені далеко, та все ж.  Не можу мовчати.

Неперебутній

Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка –  явив людям уже в поважному віці.

«Рай на стику трьох кордонів»

Саме так називається фотовиставка, днями презентована у приміщенні столичного агентства «Укрінформ» ентузіастами розвитку туризму на Ужанській Верховині, що у Закарпатські області.

Всесвіт  Станіслава  Конюхова

«Рік народження – 37-й; я пишу – і тремтить рука: невідомий хтось і підступний пише наклеп на більшовика», – отак несподівано поетичними рядками почав колись для мене оповідь про своє життя генеральний конструктор ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Я навіть не знаю, чиї це рядки – може, й самого Станіслава Миколайовича. Але ними він дав зрозуміти, що народився у рік жахливих сталінських репресій. І явитися на світ саме 12 квітня – для майбутнього творця ракетно-космічної техніки це воістину надзвичайна гра долі.

«Маріїн парк» під прапором Махна

Чаплівка – глухий пустир на краю селища під Гніванню. Сама назва свідчить що за птаха була тут аборигеном. Поблизу голуба бинда Південного Бугу і високі дерева понад  ним – зручні «подри» для чапель. Довколишня земля піщана, неродюча, заросла дрібною літоростю, бур’янами, з глибокою западиною, кількома убогими городиками, стихійним звалищем.

Микола Ге і «дон Григоріо»

Влітку 1890 року на залізничній станції «Полтава» з нічного потягу зійшов чоловік міцної статури, схожий на проповідника. Його вродливе обличчя мало риси шляхетності і сили. З палицею в руці, перекинувши торбу за плечі, як носять паломники, відмовившись від послуг візника, чоловік пішки побрів через все сонне місто. Пройшовши близько п’яти верст, опинився в передмісті Полтави – Павленках, біля садиби художника Григорія Мясоєдова. Було чотири години ранку і двірник спросоння не хотів його пускати: «Чого тобі в такий ранній час треба, всі сплять і барин також». Та все ж пустив. Чоловік пройшов у сад, ліг, підмостив торбу під голову і з Євангелієм у руках, якого ніколи не залишав, відпочив дві години.

Дорогами синевирського краю

Саме тут, озираючи неосяжні краєвиди, мешканець низин остаточно усвідомлює незворотність приходу осені. Десь там, у долинах, ще догорає літня спека. А в горах уже пора жовтого листя. Хоча неповторна і багатобарвна палітра матінки природи не обмежується одним кольором.

«…Оживе все знайоме до болю»

Кожна пісня, крім слів і музики, має ще свій голос, яким спілкується з народом. Подеколи, почувши його раз, – запам’ятовуєш назавжди. Отак пісня стає духовним скарбом мільйонів.

1/60

Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.

Бідняк-багач

Телескоп Галілео Галілея та Карла Цейса, Біблія Івана Федорова-Федоровича, рукописи Пушкіна і Гоголя – це лише кілька назв з унікальної колекції, яку 22 роки тому виявили на тихій кіровоградській вулиці Урожайній, у мешканні Олександра Борисовича Ільїна. Небіжчик працював електриком, роками ходив у старій робі і дірявих чоботях, навіть бабрався на смітниках, у недоїдках. А коли 1993 року  помер, у його помешканні виявили раритети, вартість яких досі не визначено. Дослідники кажуть про десятки мільйонів і навіть про мільярди доларів.

Параджанов. (Неформальні спогади кінооператора)

Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.

Ярослав ШУКАЛЬ: «Треба сіяти серед людей довіру, тоді вона може зрости добробутом»

Нарешті Ужоцький перевал… Скільки б не доводилося їхати через Самбір і Турку з Львівщини на Закарпаття, неодмінно зупиняєшся на межі областей. Перед очима відкривається знайома далечінь. Тож маленька порада: навіть, якщо дуже поспішаєте, припаркуйте свій транспорт, аби насолодитися незабутньою панорамою, що відкривається з цієї висоти. Місце примітне: вододіл між Балтикою і Чорним морем, історичний рубіж між Галичиною й Закарпаттям. Зовсім поруч – на польському кордоні – витоки Сяну, від якого до Дону – ген-ген далеко. За декілька кілометрів по інший бік перевалу починається Уж. А це вже басейн Дунаю.

Дорога до Вавилону

Не люблю передмов. Це – ніби нав’язливий ритуал. Наче обов’язок виправдати те, до чого тулиш свою писанину.

Слово Юрія Гармаша не потребує виправдань.

Навпаки – вкрай необхідне суспільне заохочення, коли хочете, громадська чолобитна: мусимо усім миром просити шанованого в Україні та й поза її межами кіномитця продовжити ці нотатки. Які з часом, вірю, зіллються у дивовижний кіносценарій.

Мандрівничий

Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА

У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.

Колиска для спадкоємців

Майже десять років у Дніпрі на правах громадської організації працює Інститут україніки. Щоб, як розповідає його засновник Олексій Лазько, «на регіональному рівні формувати громадянську й патріотичну свідомість земляків».

 «Пісенний Побідоносець»

Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.

Повернення

З 10 січня 2013 року в «гончарській столиці країни» селищі Опішному діє єдиний в Україні Музей мистецької династії Кричевських, створений за ініціативи провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства Олеся Пошивайла й онука патріарха родини Кричевських Василя Лінде-Кричевського.

Антарктична одіссея Антона Омельченка

Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії. 

БУВАЛЬЩИНИ ПРО ІВАНА

Напередодні Дня українського кіно в Києві, на лівому березі Дніпра, на Березняках, навпроти будинку, де останні 16 років свого земного шляху мешкав славетний Іван Миколайчук, урочисто відкрили сквер, названий на його честь. І заклали камінь на місці, де буде споруджено пам’ятник видатному кіномитцеві.

Ступені свободи Валерія Голейка

Навіть у столиці «спальні» райони не переобтяжені закладами культури. З такої не дуже втішної констатації почалася розмова з художником-абстракціоністом Валерієм Голейком, якого друзі з повагою називають Веном. Сидимо у затишній галереї «Енігма», яка вже півтора десятка років знайомить відвідувачів з ідеями тральфреалізму.

Щасниця

Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте).

У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму.

А трипільці – ще й ливарники!..

Трипільську ливарню, якій близько 6 тисяч років, відкопали у Кам’янці-Подільському. Археологічна знахідка цілком змінює уявлення про спосіб життя та господарство носіїв знаменитої культури, яку доти вважали суто хліборобською.

Біль перебитого крила

У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої  історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений  засновникові музею  «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.

Останній мольфар

Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…

Бій після бою

З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.

Мокрі горіхи для Януковича

Моя бабця Уляна якийсь тиждень не дожила до виборів у міські, сільські і селищні ради та ще якісь кілька місяців до своїх 93-ох літ. Останні дні божкалась, що їй усе зболіло, і відмовлялася їсти. П’ять діб до тієї шостої години ранку, за якою обірвалась її фінішна стрічка, не взяла до рота ані макової зернини, а тільки просила мою матір і свою дочку: «Принеси мені холодної води з колодязя».

Соло для труби й вогню

«Так ви музикант ілі пастух?», – питається панянка у фільмі «Вєсьолиє рєбята». І чує у відповідь: «Ну, сєгодня пастух, а завтра – музикант!..» Це – про Григорія Гізу. Мого давнього доброго товариша – від Бога пічника і не менш талановитого музику.

Михайло СИРОТА: «Сильна Україна потрібна багатьом країнам світу»

Михайло Сирота. Він належав до тих небагатьох парламентаріїв, яких відрізняє ненаграний демократизм, щира повага до співрозмовника. А ще – висока внутрішня культура. Таке відчувається відразу, інтуїтивно чи на рівні підсвідомості. Його називали «батьком Конституції»: саме він у червні 1996 року керував парламентською Тимчасовою спеціальною комісією з доопрацювання та прийняття проекту Основного закону країни. А через рік загальнонаціональний конкурс «Людина Року» визнав його «Парламентарієм року». Він став лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.

Поет з душею скіфського царя

80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпровя і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».

«Червень тому зелениться, хто в роботі не ліниться»

Його називають полуднем року. А ймення своє дістав найшвидше від буйного розквіту природи, де з-поміж зелені проглядають червоні маки, червоні півонії, троянди. Хоча кажуть, що його так названо, бо колись о цій порі із землі виходили комахи – червець, які осідали на листках. Їх струшували, збирали, сушили. І виготовляли з них червону фарбу, якою фарбували нитки: вони не линяли і мали теплий та лагідний для ока колір. На жаль, червець безслідно пропав, і його вишукану червону барву підмінила насичена та різка анілінова фарба.

ТРІЙЦЕ СВЯТАЯ, СЛАВА ТОБІ!

Друга назва свята Трійці – П’ятидесятниця: відбувається воно у 50-й день після Великодня – як свято жнив і подяки. Цього дня у давньому Єрусалимі збиралися євреї з усього світу для подяки та пожертв. У Новозавітній Церкві святкування П’ятидесятниці приурочує подія зішестя Святого Духа на Апостолів.

«У мене в кишені був револьвер»

Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».

 «Гей ти, батьку мій, степ широкий…»

«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)

Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».

Мирослав ГОНЧАРУК-ХОМИН:  «Намагаюсь у віршах не грати»

Житомирський поет чи стоматолог з Ужгорода, музикант чи науковець? Насправді  ж, Мирослав ГончарукХомин не  любить шаблонів.  У нього різнобічне життя, з гранями витонченими. У свої 25 літ він видав 5 поетичних збірок, став секретарем науково-навчального центру судової стоматології. А ще він –  лауреат премії Національної Академії медичних наук України, стипендіат програм Верховної Ради України та Президента. Його ім’я  лунало у німецьких, італійських, російських словацьких, грузинських фахових виданнях…

Всесвіт з добрими очима

Залами Національного музею українського народного декоративного мистецтва снують школярики: «організована екскурсія». Вони сміються, щось навперебій одне одному доводять, галасливо обмірковують, гамірно дивуються, який «класний кавун» намальовано на картині у сусідній залі. Спитаєш – навряд чи хтось тут-таки згадає прізвище художниці.

В барельєфі печалі спинилася мить

Низка всеукраїнських заходів, присвячених 75-річчю з дня народження класика українського поетичного кіно Івана Миколайчука, розпочалася зі столиці: в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбувся вечір-спогад про Майстра.

Диво-птаха на стіні

В Києві з’явився новий «пташиний» мурал. Такі арт-фрески мають прикрасити будівлі у багатьох куточках стольного міста…
Цю красу витворив маестро стріт-арту, американський художник Eрнесто Марані. На видовженому вузькому торці будинку, що на проспекті Бажана, художник зобразив неймовірної краси квітково-вогняну птаху. Здається, що це чарівне створіння за мить оживе і злетить.

Коли тобі нав’язують темряву, а ти вперто рухаєшся до світла

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любовімоєї великої любові!»

Сергій ФАЙФУРА: «Моя пісня має крила»

Сергій Файфура чимось схожий на Кукриніксів, з їхньою холодною війною проти фашизму, де сутичка на ватмані була не менш пекельною, ніж герць багнетовий. Сьогодні маємо інший фашизм – карликовий, гібридний, але роль яскравих мистецьких засобів у війні така ж важлива і неперебутня, як і сім десятиліть тому. Пісні та кліпи Сергія Файфури жалять «ватників», ніби мохнаті шершні, а українцям повертають почуття гідності і честі. Правда, є між тими Кукриніксами і Файфурою сумна відмінність. Карикатуристів-бійців «совєцкая страна» колись, як і Росія тепер, усіляко підтримувала і заохочувала, а Файфуру рідна держава, з її численними адміністраціями, мінкультами та мінстецями, все не помічає, навіть ігнорує. На жодному телеканалі в країні, де йде війна, пристрасних пісень Файфури, а по-щирості –  маленьких яскравих вистав з неймовірною енергетикою, ви не побачите і не почуєте. Зате там суцільне «русскоє пєніє» і примітивне волання.

Слава Богу, що є Фейсбук, що є ЮТУБ, що є волонтери, з якими Файфура їде на фронт – співає тим, хто часто у тих його піснях і є найпершими героями!

ДЕНЬ ВІЧНОГО МІСТА

Я, може, щось і плутаю, але, здається, саме він, один російськомовний українець, котрий сподвигнувся ввійти в класики радянської літератури (та так, що його зело героїчний роман бідні школярі мали ледь не напам’ять зазубрювати), – так от він якось узяв та й залишив безсмертю премудру фразу:
«Найдорожче, – сказав, – що є у людини, – це його життя. Воно, – сказав, – дається один раз, і його, – сказав, – треба прожитьу Києві».

За землю, за волю…

Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте  й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

Самородок

Другого травня друзі і шанувальники добірного грона талантів Івана Новобранця відсвяткували його 77-річчя. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України і Національної спілки кобзарів України, заслужений художник України, лауреат премії імені Самійла Величка. Кобзар, лірник, майстер народних інструментів.  Його шанує і щоразу тепло вітає українська столиця. Він відомий в Польщі та Франції. Його мистецькі полотна – в музеях Європи та Америки. Можливо, Новобранця менше знають у рідній Полтаві, але що тут дивного, коли навіть пророкам не віддавалось належне на своїй землі. Час, звісно, все розставляє на місця. Ми ж маємо віддавати людям належне за життя.

Данило – і назавжди!

Змінюючи один одного, мчать безкінечним полем історії вершники-пам’ятники.  Хтось на повному галопі вискакує на п’єдестал і застигає там довічно, хтось при тому збиває копитами епохи і режими. Іноді хроніка ледь устигає фіксувати епізодичну велич або неславу володарів високих постаментів.

Там, де не чути матюків і не торгують біля церкви

Ти знаєш, мій френде, я несподівано відчула свою меншовартість!

Ні-ні, не в Парижі: там я правильною виделкою їм жаб’ячі стегенця, цитую цинічного Бегбедера і фліртую не гірше місцевих madame

З дубцем супроти лицарської шпаги

Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко,  Михайло Янгель, Володимир Челомей…

Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?

НЕМІЧНИЙ ДІД «АРСЕНАЛ»

Хотілося б романтично нафантазувати, що з вікон кімнати видніється море чи  хоча б невелике люстро озера, але прагматичною альтернативою тому є зубожілий закинутий завод. У самісінькому центрі міста. Архітектурна пам’ятка і помилка водночас, він простягався на півшляху між двома станціями метро і нахабно псував бульварну перспективу однакових дев’ятиповерхівок і кількох скляних новобудов, що, в принципі, теж дуже псували цю перспективу. Але навіть ця маячня містобудівної думки при сусідстві зжалюгідненого індустріального барака  мала гармонійний і модерновий вигляд.

«Я – Українець! Цим усе сказав»

В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року,  подається  біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка.  Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині.  Його батько, свідомий  українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як  і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.

Ростислав ОМЕЛЯШКО: «Панує конкуренція влади, але, на жаль, відсутня конкуренція честі»

У сховищі Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф – рідкісна колекція. Її понад чверть століття разом з колегами збирає керівник центру Ростислав Омеляшко. Їздять покинутими поліськими селами, рятуючи уламки, залишки, колись могутньої цивілізації. Вперше довелося побачити унікальну скарбницю під час зйомок фільму «Інший Чорнобиль».

«Свята паска –  як сонце, красна»

Великдень в Україні – одне з найважливіших свят року. До нього готувалися заздалегідь. Обов’язково білили хату всередині, прикрашали її малюванням, витинанками, на покуті вивішували солом’яного «павука», дерев’яних або паперових голубків. Постову буденну хатню тканину міняли на святкові рушники, скатерті. Часто скриню, стіл й піл застеляли килимами. На ярмарках перед Великоднем батьки купували дітям обнову: одяг та прикраси.

Дмитро ГНАТЮК і гіркий трунок з чорнобривців

Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…

ВСЕСВІТТЯ ПИСАНКИ

Коли розквітає лишень одна писанка – враження, мовби красою поймається цілий світ. А коли писанок десять або сто? Чи описати словами благоліпство, яке освітлює, замаює душу навіть од побіжного черкання зором? Барвисте яйце як прекрасне начало начал, як знак світотворення. Скільки віковічних  віків оцьому диву чи то людської, чи надлюдської фантазії? І яким вітром прикотило його на нашу протоотчу долівку – східним чи західним, полуденним чи сіверком?

Армін КЬОЛЬБЛІ: «Є тільки дві перспективи: бути частиною проблеми, або часткою її розв’язання»

Небагато міст світу (Єрусалим, Косово, Бременсверде та український Іванків) можуть похвалитися тим, що добробут і спокій їхніх мешканців захищають монументальні скульптури-обереги у формі яйця. Їхнім  автором є німецький митець Армін Кьольблі. 

Світла зброя «Книжкового Арсеналу»

Як кожен мисливець знайде свою здобич, так кожен автор відшукає свого читача. Чи навпаки, як це відбувалося на щорічному, вже VI міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» – найбільшій і найгучнішій культурній події столиці Україні, що об’єднує літературу і мистецтво. Цього року її приурочили до Всесвітнього дня книги й авторського права. Епіцентром зацікавленості всіх книголюбів, книгоманів, книгоестетів та гурманів, як завжди став Мистецький Арсенал. Незалежно від статі, віку, смаків та вподобань, тут кожен читач мав змогу знайти свого автора.

«Mepozo» з Умані

19-річний уманський студент Дмитро Короташ  створив у форматі «Landing page» принципово нову соціальну мережу «Mepozo». Про це повідомляє 04744.info
Хлопець переконаний, що врахував усі недоліки популярних соціальних мереж.

Під покровом святого Флоріана

Місцеві люди, проходячи повз цю кам’яну фігуру, завжди хрестяться і вклоняються їй. У Швайківцях так заведено віддавна, хоча вже рідко хто може більш-менш правдоподібно розповісти, як потрапила у їхнє село скульптура чоловіка в обладунку римського воїна. І чому замість меча тримає у руці жбан, з якого струменить вода на будівлю, схожу на церкву? Напис латиною «Renova tum» означає «кафедральний собор», якого у селі ніколи не було. Дата встановлення цього незвичайного пам’ятника – 1864 рік.  

«Антилопою» – на Великдень

Рік тому о цій порі, у місяці квітні, ще світлим надвечір’ям, за кілька годин до Пасхальної ночі жвавою трасою від Чернігова у бік Сосниці, одразу за мостом через повноводий Снов я мусив гальмувати. Просто не міг не спинитися. Бо на узбіччі стояло щось таке, що відразу вводило у ступор…

Яснозорий

Сімдесят четверте

Кругосвіття Степана Ганжі

Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.

Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.

Армія безсмертних. Генерал-хорунжий Василь КУК

Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича.  Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.

Тіні незабутих предків

Коли побачив, як неподалік села Лопушня Рогатинського району, що на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей, розгортається спорудження величного  меморіалу з білосніжного мармуру, граніту й ракушняка, перше, що спало на думку: мабуть, тут постане величний пантеон стрілецької слави. Адже у Першу світову війну в цих місцях воювали відважні «усуси», Українські січові стрільці. Однак, пізніше з’ясувалося, помилився. Щоправда, не набагато…

Олександр ПОНОМАРІВ: «Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати»

Доктор філологічних наук, професор кафедри  мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН ВШ України, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Олександр Пономарів говорить про мовну політику в Україні, про становище української мови на східних землях.

Він  народився на Донщині у Таганрозі. Тепер це Російська Федерація.

СЮРРЕАЛІЗМ СОВКА, або ГОДИННИК, ЩО ЦОКАЄ

Не те, щоб особливо боявся займати позицію і висловлювати її публічно, а з цікавості і ввічливості (треба було підтримувати бесіду з незнайомою людиною) запитав я в одного литовського політика, члена Сейму (сиріч, депутата народного, хоч і литовського), одного з підписантів декларації про державний суверенітет Литви у далеких 80-х роках: а вам було страшно підписувати декларацію і руйнувати СРСР?

«ПРОБАЧТЕ, ТАРАСЕ ГРИГОРОВИЧУ!..»

Саме так запропонував назвати цю вельми гірку публікацію полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Микола Посполітак.

Чому? Самі зрозумієте. Мова піде про твір Миколи Корнійовича – пам’ятник Тарасові Шевченкові, встановлений у місті Гадячі. Власне, не  стільки про пам’ятник, як про напис на ньому, який з’явився через півроку після відкриття.

НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН

Закарпаття. Одвіку люди тут жили з лісу: він годував, зігрівав, оберігав. Ліси – безперечно, найбільший природний ресурс краю. Це загальновідомо. Окрім усього іншого, вони виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, кліматорегулюючі функції. І не лише у регіоні. Не даремно саме карпатські ліси називають «Зеленими легенями Європи».

Іво БОБУЛ і небеса його пісень

За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.

Чи повернемо Козака, що «за Дунай їхав»?

Був собі козак Семен Климовський.
Жив десь на Слобожанщині. Ніхто тепер не знає, коли він народився, коли помер; є думка, що прожив усе ХVIII століття. Та воно може б і не так важливо, але одного разу склав Семен пісню «Їхав козак за Дунай». Видана ХVIII століття , вона швидко стала популярною, була перекладена й поширена в Англії, Франції, Шотландії та інших країнах, а в Німеччині на її мелодію Бетховен навіть опуса написав!

ЯНГОЛ ДОБРА

Німецькі емігранти з України, волонтери, ще рік тому довідавшись про легендарного дядька Гришу, скинулися, зібрали тисячу євро і купили йому самохідного інвалідного візочка. Правда, дядько Гриша розхвилювався: «Що про мене люди подумають? Що я, збираючи гроші для фронту, сам наживаюсь? Нехай тоді вручають цей візочок мені на моєму «робочому місці», щоб  народ бачив і знав – Григорій Янченко ні на кому не наживається!».

ДОМЕКАЄМОСЯ?

За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить,-
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…

Михайло Старицький

«ВИШИВАНІ ШКОЛИ» Й ОМЕЛА, ЩО ВИЇДАЄ ДУШУ

Всі проїхані села – сім! – були порожні від людей й ніжно освітлені дуже дозованими пучками сонячних променів з-за густих крон старих дерев.

З людей за весь день бачили лише двох дуже п’яних чоловіків у різних селах.

Олеся БІЛАШ. Монолог про батька

Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що, піднімають в небеса орла.

 Олександр БІЛАШ

 

 

З плином часу, коли музика композитора, вірші поета живуть уже своїм, власним життям, наступним поколінням, молоді важко уявити, що Олександр Білаш – це не лише українська музична легенда, і не бронзове погруддя у центрі його рідного Градизька.

Яким насправді був Олександр Іванович? Саме з цього запитання почалося розмова з Олесею Олександрівною Білаш.

ДАША… ОДАРКА

Львів не хоче спати.

Безшумно крадуся його двориками повз веселі компанії, повз хлопців, що співають, пари, що відчувають першими весну, яка не за горами-Карпатами.

Тихо йду й обережно, щоби не перейти дорогу чорним нічним котам.

«А ЗА ДУШЕЮ НІГИЧ ДІЛА…», або ЧАС НЕБАЙДУЖИХ, ПОЛТАВО!

Неможливо переоцінити значення національної освіти у процесі становлення незалежності держави. Складовою частиною освітніх програм є збереження національної пам’яті, святинь, та шанування національних героїв.
Але ці очевидні істини чомусь не  для нашого міста.

Конфлікт довкола «тихотемних»: історія на межі політики

Деякі польські організації та посадовці звинуватили Український інститут національної пам’яті у перешкоджанні вшануванню на Хмельниччині їхніх земляків-«тихотемних». В інституті кажуть: річ не у повазі до пам’яті, а в конкретних людях, які брали участь у боротьбі проти українського визвольного руху і могли бути причетними до злочинів проти цивільного населення. Такий крок може загострити давні суперечки обох народів.

Микола СЯДРИСТИЙ: «Мені пропонували своє громадянство ще п’ять країн»

Розмова з усесвітньо відомим творцем мікромініатюр, народним художником України.
Давно мріяв зустрітися з цим українським чародієм, слава про якого облетіла весь світ. А особливо заохотився до розмови з ним, побувавши на дивовижній виставці, що діє на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Неподалік знаменитої майже стометровової лаврської дзвіниці знайшли оселю унікальні мікромініатюри, кожна з яких, без перебільшення, – шедевр, гідний книги рекордів Гіннеса.

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company