Архів розділу: Вікно в Україну

Два символи безмежжя

Як на мене, істина від Жуля Верна абсолютна: «Тільки людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним».
Бо море й справді чарує своєю глибиною, спокоєм, якоюсь лише йому підвладною магією. Той чар у різні епохи увічнили Іван Айвазовський, Олексій Боголюбов, Гендрік Месдах, Леонід Афремов… Але морю все ще є що повідати митцям. І вони невичерпно захоплюються ним, беруться по-новому осмислити, відчути, відобразити.

«І загула та книга голосами»

«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні  № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.

«Біжить рядок рядкові навздогін»

Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…

Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.  

Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,  член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола

Едгар Вінницький із білими віршами на чорному тлі

Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні митець, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не із тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще увесь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так – як  звичайнісінький вуличний музика.

Алла ГОРСЬКА: зламаний вітраж та незламні ідеї

Її життя варте фільму. Певно, це була би героїчна епопея з елементами трилеру. У стрічці «Заборонений» про Василя Стуса Горської було замало, що цілком логічно: складно за півтори години повноцінно відтворити долі одразу двох видатних особистостей. А поки «кіна» немає, доводиться лише мріяти, яке б воно могло бути, і попутно читати спогади друзів Горської, їхнє листування та її картини. Кажу «читати картини», бо ніби зчитуєш життя художниці, дивлячись на ті роботи. Іноді витвори митця можуть розказати більше про особистість, ніж будь-які слова знайомих.

Звабливі Марми

Надихнувшись тишею Ґорґан, помандруймо до іншого не менш мальовничого, зате найбільш загадково-дикого гірського масиву Українських Карпат, з різних причин досить маловідомого для широкого загалу. Хоч, як це часто буває в епоху інтернету, маловідоме може швидко стати знаменитим.

Будував Баранович, фондував Мазепа…

В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.

Труба Олександра Сальникова

З-поміж кращих трубачів України його вважають метром. Сьогодні, у цю осінню листопадову днину, він народився. Те трапилося, каже, дуже давно… Літа справді «на осінь повернули»… Але музика не старіє! Олександр Сальников мешкає в старій частині Чернівців, в одному з ошатних двориків. Там і досі чи не щодня звучить труба. Її срібний голос чути іноді притлумлено, а часом – ніби їй немає ані меж, ані кордонів…

Повернення гіркою правдою

Мені тоді казали розумні: ти з глузду з’їхала… А цинічні: да какая тєпєрь разніца…

«Ніколи не сміявся без любові»

130-та Вічність Остапа Вишні

Життя не залишило йому вибору: або сміятися, або піти у безвість… Про його літературне покоління, що тоді вже стояло на порозі звірячого сталінського терору, очевидець і такий же мученик ГУЛАГу Григорій Костюк згадував: «Ми були, як заворожені кролики перед пащею удава». А значущість літературного сміху Остапа Вишні увічнив такими доводами: «…Це не порожній сміх чергового скалозуба, а соціально і національно значущий, сповнений не тільки дотепу, сарказму, кпину, але й смутку, докору і навіть грізного оскарження. Я не зроблю великого перебільшення, коли скажу, що ця магічна сила Вишниного слова тоді докопувала чуда: майже всі вороже чи байдуже наставлені вчителі, що їх українська школа успадкувала від царських часів, досить швидко стали щирими і відданими працівниками української школи і освіти».

Чи побачить глядач Гончареві записки з полону?

Український письменник, академік, громадський діяч. Лауреат найвищих літературних відзнак радянського періоду та перший лауреат Шевченківської премії. Його твори перекладено 67-ма мовами світу. Найвідоміший твір – роман «Собор» – швидко розійшовся півмільйонним тиражем. Після чого твір було заборонено…

Натхненна тиша Ґорґан

Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?

Корифеї, народжені корифеями

Українському театру чотириста років! Хтось розводячи руками подивовано запитає: «А звідки ж узялися ті століття?» Проте знаємо не лише рік, а й день його народження.

 «Юрко»,  лікар повстанців

Влітку 1945 року в Чорному лісі, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), під час бою з карателями НКВД боєць УПА на псевдо «Юрко» потрапив в оточення. І щоб живим не дістатися катам, по-лицарськи розпорядився останньою кулею зі свого нагана…  

Вільний театр вільних людей

В цьому театрі артисти не забувають ролей: основою кожної вистави – творча імпровізація. Як у джазі, лише жива акторська гра. Камерна сцена, невеличкий зал в історичному центрі столиці. Напевне, ви здогадалися: йдеться про «Чорний квадрат» – перший в Україні театр імпровізації. Заснований ще 1991 року режисером Анатолієм Нейоловим, винахідником методу «сценічної імпровізації»,  театр уже створив понад 120 постановок.
Ми спілкуємося зі старожилом «квадратної» сцени, актором і режисером Євгеном ВОЛОШЕНЮКОМ.

«Космічна» популярність Жадана

До столичного Університету імені Бориса Грінченка без особливих анонсів та реклам навідався прозаїк і поет Сергій Жадан. Увірвався студеним бадьором з київської осінньої золотої вулиці. Простора актова зала була запруджена по вінця, не лишилось вільних місць на балконі, викладачі та студенти стояли у проходах між рядами, а дехто примостився прямо на підлозі поза залою у коридорі.

Мистецький прорив Євгена Поступайла

Осінні подихи міста підганяють перехожих, різкий вітер обдирає  сорочини з дерев. Притлумлену першим холодом зелень  змінюють гарячі кольори. На тлі білих стін будинків густе гілля нагадує чарівні візерунки.  Я й не здогадуюсь, що за якусь мить мене знову засипле червоним, зеленим і білим. У Національній Спілці майстрів народного мистецтва України –  виставка гончаря з Черкащини Євгена Поступайла, майстра головківської фляндрованої миски.

Ні серпом, ні молотом

Входи в усі зали кінотеатру стікаються у великий та яскравий хол з острівцями, де можна придбати квитки, купити смаколики, попити кави. Люди вештаються туди-сюди, насолоджуючись передчуттям поринути у таїну Кіно. Легкого видовища не очікуєш: на екрані постане життя тих, хто йшов через пекло «серпа й молота» до калинової волі…

«Що мені ті кораблі, на яких не видно прапорів моєї вітчизни!..»

Висловом письменника Юрія Яновського, винесеним у заголовок, мовби виписано життєве кредо, духовний світ і мистецьку спрямованість українського скульптора та громадського діяча Сергія Литвиненка.
Два міста сперечаються за право називатися його родовою колискою: Полтава і Пирятин. Проте достеменно відомо лише те, що появився він у тій колисці на початку жовтня 1899 року.

Стус, який у пам’яті

Чекав з нетерпінням показ фільму про Василя Стуса. Одна з причин –  мене особливо цікавив епізод протестної акції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків». Справа в тому, що я був на цій прем’єрі. Не збираюся зіставляти реальну подію, свідком якої мені довелося бути, з її кіноверсією. Розбіжностей багато. Але не буду на них акцентувати. Краще розповім, що бачив насправді.

Геніальний мученик

Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.

Подарунок Михайлові Коцюбинському

 Неоціненним надбанням української літератури стала повість Ольги Кобилянської «Земля». У швидкому часі по написанню вона побачила світ багатьма мовами світу. Саме цим твором велика буковинка поклала початок символізму в українській літературі...

Житейський сад у саду літератури

– А буде  сам ювіляр,  Валерій Шевчук? –  цікавилися в кулуарах.
– Ні, на цьому ювілейному вечорі замість автора говоритимуть критики,  –  хтось на те дотепно віджартувався.

Забута битва

620 років тому на берегах Ворскли відбувся бій із золотоординцями, який істотно вплинув на перебіг європейської історії.

Валентина ГОНЧАР: «Ми живемо в такий час, коли література майже нікому не потрібна»

Будинок на розі столичних вулиць Богдана Хмельницького і Михайла Коцюбинського – іменний. Наприкінці двадцятих минулого століття отримав ім’я Роліт – абревіатуру від «Кооператив Робітників літератури». Дослідники кажуть, що в його стінах у різні части мешкало чи не 130 літераторів, відомих діячів мистецтв. Про це нагадує цілий «іконостас» меморіальних дощок на фасаді. Крізь рясну зелень плюща, що оповиває цоколь будинку, немов крізь пелену забуття дивляться на людську вуличну метушню бронзові, гранітні лики кумирів минулого. Пригадалося: «Sic transit gloria mundi»…

Кобза і скутер Василя Жданкіна

У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін.

Еліта нації. Сіль землі. Обрані…

29 серпня – День пам’яті полеглих у російсько-українській війні… Два роки тому я опинилася (мабуть, так треба було) біля могили Тараса Бруса. Я не знала тоді, хто це, мене просто вразила могила, прикрашена чорно-червоними прапорами, на цвинтарі невеличкого прикарпатського села.

Країни іншої не треба

Третьою стежкою

Треба їхати цілу ніч потягом. Тоді двома автобусами, набитими оригінальними людьми – гуцулами.
– Пані, то вже мусите мені вибачєти, шо-с мій міх – на Ваших плечєх…
І коли вже стане закладати вуха, як у літаку, і закінчиться дорога, треба ще пересісти у спеціальний місцевий всюдихід… 

Поборник розкріпачення

«…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію ґалаґану. Проникливий  Куліш ясно бачив його світоглядну позицію: «ґалаґан сильно проголошує на користь національності». Заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч, меценат, основоположник кооперативного руху в Україні,  ґалаґан першим ініціював перед імператорами Ніколаєм І та Алєксандром ІІ звільнення селян з кріпацтва,  та не просто так, а з земельними наділами. Був дієвим провідничим цієї реформи, домагався зменшення викупних виплат.

На гостини до Варвари й Катерини

То був мій перший візит у Яготин. Перший, але тепер упевнена – не останній.
Їхали  електричкою, вартість квитка дванадцять  гривень  для дорослих і сім студентам. Економклас, як кажуть, та ще й з приємними додатками. По вагонах розносять напої, шкарпетки, біляші, газети й інші товари, без яких, переконані коробейники, ваша поїздка не складеться.

Гетьманівна Олена

За передвиборчою колотнечею тихо і непомітно минув столітній ювілей останньої представниці давнього аристократичного роду – її ясновельможності гетьманівни Олени Павлівни Отт-Скоропадської.
Про людину з палким українським серцем, щирої подвижницької вдачі згадували у затишному куточку древнього Подолу – Музеї гетьманства, на відкритті ювілейної фото-речової виставки «Гетьманівна Олена».

Ратай,.. Хутірний,.. Гургурдядько,.. КУЛІШ

«Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи».
Пантелеймон Куліш

Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч.
Прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець.
Павло Ратай, Панько Хутірний, Необачний, Гургурдядько… 

Душа збереженої казки

«Запам’яталось з дитинства на все життя:  «Виростеш… і поїдеш у подорож навколо світу», – пророкував Батько… І далі батьківське пророцтво…почало збуватися… Моя казка – яскрава, голосиста – ярмарки у Перевозі, у Ковалівці, в Сорочинцях. У далеку дорогу лаштували віз, мостили духмяним сіном, упрягали дядькового коня. Вйо!» Так описала перші дитячі враження від ярмаркових поїздок письменниця, майстриня мандрівної прози, та перекладачка Оксани Соловей.

«Повний сили та одваги»

У Ліни Костенко є вірш:

Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
У осінньому листі.
Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
Каже: – Себе…
У всіх повні кошики грибів,
А у нього порожній.

Ця метафора влучно характеризує мого доброго товариша Григорія  Титаренка, якому 1  серпня виповнюється 70.

Неділько, «табірний» кібернетик

За сталінських часів слово «кібернетик» було гіршим за «нецензурщину». Ним не лаялися – ним таврували. Найперше вчених, які фахово захоплювалися цією «лженаукою», пропагували її. Але з таким клеймом нещасним зазвичай стелилася єдина доріжка – за судовим вироком «у зону». Там, а ще на поселеннях багато їх затято продовжували свої студії.

«Україна починається у Бердичеві»

Тут вам найперше розкажуть про вінчання у костелі Святої Варвари класика французької літератури Оноре де Бальзака з місцевою красунею, поміщицею Евеліною Ганською. На виході з костелу старий бердичівський кравець поцікавився у знатного француза, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що в Парижі і уточнивши до нього відстань, кравець щиро здивувався:  «Ти диви, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно». Зрозуміло, що  Бердичівську швейну фабрику тут також згадують у переліку найдостойніших міських пам’яток… 

У Софії, де гуде Мазепин дзвін

Пізанська вежа в історичному серці Києва – хто в таке повірить? Але часом  Софійську дзвіницю порівнюють зі знаменитою вічно похиленою перлиною архітектури. Втім, відхилення верхів’я величного купола нашої дзвіниці непомітне для ока:  на дванадцять з половиною сантиметрів…

«Смерті не треба боятися – таке життя козаче!»

Останні пошуки ймовірного поховання гетьмана Богдана Хмельницького привернули до Суботова особливу увагу. Село, де був родовий маєток Хмельницьких, нині згадують найчастіше серед інших перлин Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Навіть більше за легендарний Холодний Яр.

Пісенний «Кобзар» Павла Муравського

Він не встиг уповні здійснити свого задуму, але заповів його завершити своїм учням і послідовникам. Поціновувачам української співочої культури  Павло Муравський відомий як довголітній (понад 20 років!) художній керівник і головний диригент державних українських хорових капел «Трембіта» і «Думка», хору Українського радіо та навчального хору студентів диригентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Ще в  «Трембіті» запровадив свою методику акапельного співу й відтоді не розлучався з камертоном. Прожив століття, відначений Шевченківською премією, званнями «Народний артист» і «Герой України». Та найвище його досягнення – збірня пісенних творів Тараса Шевченка.

«Пісенний Кобзар. Хорова Шевченкіана» у семи томах та зібрання його аудіозаписів побачили світ уже після смерті Митця. Випуск трьох музичних альбомів (по три диски в кожному) здійснено за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду .

 Ворог шкідників і «політичний шкідник»

Мало хто навіть чув проукраїнського ентомолога Бориса Боженка. Немає про нього статті  у Вікіпедії, куди частенько зазирають користувачі інтернету. А саме він, ще до революції, впроваджував нові методи боротьби зі шкідниками овочевих і зернових культур.

Чари містичного міста

Чернігів не велелюдний: 300 тис. мешканців. Хоча у часи Київської Русі це княже місто змагалося значущістю із самим Києвом. Деякі архітектурні знаки цієї істинної величі дожили до сьогодення.

Мурал, народжений в «екстремальних» умовах

Чернігівці віднедавна милуються велетенським портретом  на стіні багатоповерхівки. Роботою бразильського художника Родріго Бранко. Мені стало цікаво: чому раптом у Чернігові, чому на стіні і як художникові творилося?

На урок зайшла війна

Ось і останній урок, закінчення якого так нетерпляче очікує увесь клас. Кортить швидше вибігти на шкільний дворик, насолодитись теплим травневим днем. Вітрець за вікном, ніби шепоче: не сиди за партою…

У МІСТІ ВКРАДЕНОГО ЩАСТЯ

Правильно кажуть: ми цінуємо лише тоді, коли втратили. Ця гірка мудрість якомога точно відображає мій сьогоднішній стан. Виболений останніми п’ятьма роками. Я не цінував мирний час і українські прапори, які гордо розвивалися над Донецькою обласною державною адміністрацією та іншими установами міста. Сприймав це як належне: мовляв, так і повинно бути.

Сумно і тепло про Миколу Холодного

Побачила світ книжка, яка мала б вийти багатотисячним тиражем, натомість прийшла до читача лише у кількох сотнях примірників. Та й знайомити з нею найширший загал книголюбів годилося б десь у переповненій людом і телекамерами просторій університетській світлиці. Натомість презентували її у скромній актовій залі НСПУ і  аж при … десятку присутніх найзатятіших прихильників поета, про якого та книжка й повідує.

На «кухні» «Нового»

Телевізор та інтернет хазяйнують у нашому житті. Ми щодня дивимось новини, авторські програми, серіали. А хто і як творить той контент для нас? Робота на телебаченні творча, хоча великою мірою рутинна. Моя співрозмовниця Катя НИКОНЕНКО  розповідає про «кухню» знаного в Україні «Нового каналу».

Коли пробило 1:23:45…

Відтепер найпопулярнішим телесеріалом в історії за версією платформи IMDb став фільм «Чорнобиль», відзнятий американський телеканалом НВО спільно з британською телемережею SKY. Швидко набрані шалені 9.6 за 10-бальною шкалою стали справді рекордними для таких рейтингових мірок.

«Дикий театр»: гра не за правилами

Коли чую «театр», уявляю славетні місця столиці,  де в інтерєрі архітектурних шедеврів народжуються  шедеври сценічні. Як, наприклад, у Національній опері чи Театрі імені Івана Франка. Несподівано до цих київськиї святилищ Мельпомени доєднався молодий, незалежний, амбітний  «Дикий театр».  Про нього кажуть –   «найбрутальніший театр», де грають не за правилами,  не бояться відвертих сцен і прихованих тем.

Але  який він насправді, «Дикий театр»? Розпитуємо актора Микиту СЛОБОДЕНЮКА.

 «Губами теплими і оком золотим»

Так називалася книжка Миколи Вінграновського, яка вийшла 1984 року в письменницькому видавництві. За обсягом — усього 62 сторінки. Анотація, якою презентувалася кожна книжка для читача і якою, немов бронежилетом, захищалася від ймовірних ударів ідеологічних церберів, тут украй куца: «Поезія Миколи Вінграновського глибоко правдива і конкретна, найтонші інтимні мелодії органічно вплітаються у вірші високого громадянського звучання».

Дон Кіхот Кірсанов

Наприкінці 60-х років минулого століття цьому незвичайному чоловікові добігало дев’яносто років. Уже з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою класичний інтелігент, який дивом уцілів від більшовицького терору. Сергій Васильович Кірсанов таки був справжнім інтелігентом. У 1905 році закінчив історико-філологічний факультет Одеського університету і до революції служив директором міської жіночої гімназії. Тому за імперським «Табелем про ранги» мав генеральський чин.

Художниця Люба ЛЕБІДЬ-КОРОВАЙ: «Безталанних не існує»

Її дар занурюватися у глибочінь віків, освоювати лабіринти людських душ вражає. А стиль дивує неординарністю. Філософська естетика її картин надихає замислитися над важливим та вічним, що височіє десь там, за білими хмарами, у блакитній нескінченності.

Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»

Цю зустріч хтось назве випадковою, хоча, може, нас звела сама доля. Ось ви йдете вулицею, аж раптом вас зупиняє незнайомий добродій. І питає думку про людину, котра стоїть поблизу. Бо вона, як йому видається, ідеальний типаж для картини про козацьку минувшину. Глянувши на ймовірну «натуру», погоджуюся: дядько й справді схожий на старого козака…

В арсеналі духовної зброї

Цьогорічний Міжнародний «Книжковий Арсенал» уже став історією. Прекрасною з огляду на сотні учасників і справжнє велелюддя відвідувачів, на десятки яскравих локацій і незабутніх творчих зустрічей, автограф-сесій, дискусійних майданчиків, круглих столів і лекцій. І море книжковиї новинок з усіх усюд України, від видавців близького і далекого зарубіжжя.   

Микола СЯДРИСТИЙ: Мікросвіт, що став Усесвітом

Манюсінький фрегат не пливе. Покірно стоїть під прицілом мікроскопа і чекає, коли прийде мрійник, прихилиться до вічка з надпотужними діоптріями, аби розглянути кожну деталь. І на кожен такий захоплюючий погляд кораблик привітно золотом засвічує крихітні ілюмінатори, мовби воліє повідати таїну свого народження…

«Усе починається з пустоти»

«Пусто» – неакадемічний проект про літературу, живопис та кіно. Як він народжувався? Цим і розпочалася розмова з продюсеркою Тетяною КУЛИК –  львів’янкою, нині першокурсницею одного зі столичних вишів.

Козацький нащадок

Сто сорок років тому, 22 травня 1879 року, в родині полтавського міщанина побачив світ Симон Петлюра. Він зростав в українському середовищі з міцно закоріненими традиціями. Рід  Петлюр походив із козаків Запорозької Січі: Остап Петлюра у часи  Петра Калнишевського був отаманом Платнирівського куреня, його брат Симон служив дяком  і вчив дітей грамоти. А коли московське військо руйнувало гніздо козацької вольності,  зі своїми вихованцями зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Звідти допомагав Семенові Гаркуші розбивати карателів Суворова.

Галина ДОВБЕЦЬКА: співачка, яка надихає жити

Зал ціпеніє, коли на сцену виходить Вона. І нема різниці, чи це славетні столичні концертні палаци, чи імпровізований майданчик просто неба, там де пахне порохом, де гаряче, де чатує біда. Ошатно вбрана, своя, чуттєва, вона Галина Довбецька говорить і співає душею – так, що їй безумовно віриш. Саме такою, вочевидь, і має бути співочий голос Заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних Сил України. Напередодні Великодня ми  побували на концерті за її участі у столичному Центральному будинкові офіцерів ЗСУ.  А після справжнього свята класичної музики, народної пісні та поетичного слова поспілкувалися із заслуженою артисткою України.

Вибух куражу і джазу

Ми танцюємо на вулиці з морозивом у руках під нову пісню Монатика. Навколо нас багато молоді, яка «ловить» ритм, весело сміється і мружиться від щастя. Поруч білявка у рожевому светрі голосно підспівує. На неї час від часу поглядають люди, але їй байдуже, бо вона потрапила на «Кураж Базар Jazz Only».

Золотий голос Жар-птиці

Метушня перед входом до столичного Палацу «Україна», огороджена червона доріжка, яка не гасить стукоту каблуків. То під об’єктивами телекамер і фотоспалахами  впевнено та бадьоро крокують зірки української сцени. Так починається церемонія нагородження переможців премії «Золота Жар-птиця», заснованої музичним телеканалом М2 та компанією «Таврійські ігри».

Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…»

З народним артистом України кінорежисером Борисом Савченком домовилися зустрітися у самому середмісті столиці – у сквері біля Золотих Воріт. Ось він іде. Стрункий, шляхетна постава, гострий погляд, з-під сивого чуба. Коли дивишся на розкішну срібну шевелюру та опасисту бороду, складається враження, що це невдала робота гримера-початківця – так вони дисонують з його молодцюватою постаттю та блиском в очах. Не віриться, що Борис Іванович на порозі ювілейного 80-річчя.
Наша розмова з обговорення сьогодення якось непомітно перейшла в режим спогадів.

Творець українського біґ-біту

Маестро української пісні Левко Дутківський святкує нині свої славні 76 весен. Так склалося, що з ним ми знайомі з перших виступів його дітища, тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка», у програмах Чернівецької студії телебачення. Колектив тоді записував свої пісні до новорічної програми…

Онук командарма Миронова

Нині цього талановитого полтавця пам’ятають лише нечисленні живі друзі та ще сотні його вдячних пацієнтів, серед яких були не тільки дорослі. Мова про Віктора Івановича Миронова, визначного мануального терапевта, учня визначного, але теж незаслужено забутого цілителя Андрія Касьяна-старшого – «діда Андрія», славетного батька відомого лікаря Миколи Касьяна. Безліч пацієнтів з інвалідністю ІІ і навіть І групи, від яких відмовлялася офіційна медицина, Віктор Іванович повертав до повноцінного життя.

Професор Микола ЛИТВИН: «На жаль, наші чиновники не знають нашої історії»

Мапи минувшини. Колишніх, вже неіснуючих королівств, імперій, республік. Наскільки точними є дані, зафіксовані у топонімах, гідронімах, хто з ким межував, воював, укладав угоди й унії? Історична картографія може миттєво і наочно подати інформацію, для опанування якої в інший спосіб доведеться переглядати силу-силенну грубезних фоліантів, копирсатися в архівах і бібліотеках, а в наш час – ще й перелопачувати гігабайти у тенетах світового всемережжя. Про це подумалося, вкотре розглядаючи експозицію Музею Української революції 1917 – 1921 років: там презентували тільки-но видану карту Західноукраїнської Народної Республіки.

Пам’ятники Одесі-мамі і дюку-татові…

Хто не знає фрази з класичної літератури про те,  що всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській? Місцеві дотепники додають: перші джинси зшив одесит Олексій Штраус, який назвався пізніше Леві Страусом. Тому в Саду скульптур, що став однією з «родзинок»  місцевого Літературного музею,  з’явилася копія пам’ятника першому управителю Одеси, особливо шанованому городянами дюку де Рішельє,  одягненому в джинси. Але не лише завдяки модним штанам легендарний герцог поближчав до городян. Музейна копія менша за знаменитий оригінал, який зустрічає одеситів і гостей міста на площі перед Потьомкінськими сходами – цьому бронзовому французу можна запросто потиснути руку.

«Я визнав мужиків за рідну націю»

Дочекалися: повертаються птахами з вирію імена забутих видатних людей України. Згадаймо з-поміж них і Сергія Жука, скульптора, мистецтвознавця, письменника, професора.

«Надто вже багато “гетьманів” з’явилося»

З часу загибелі, а фактично  вбивства, В’ячеслава Чорновола минає 20 років. І досі українське суспільство не дочекалося закінчення розслідування. Мені, наприклад, дуже хотілося б дізнатися, де зараз той «майор ФСБ Бабенко», який начебто готував вбивство Чорновола, а напередодні намагався попередити його і «здався» СБУ.

Дарунок долі

З Вартаном Маркар’яном мені пощастило познайомитися у далекому 1973 році, коли після закінчення вузу я приїхав за призначенням на роботу до Полтавського автоагрегатного заводу. Там Вартан Согомонович працював головним інженером. Одразу впадали в око його шляхетність, інтелігентність – геть незвичні для тогочасних важких на людяне слово «командирів виробництва». 

«Бо до тебе навесні я повернусь, мила…»

4 березня Володимирові Івасюку виповнилося 70. А сорок років тому, у квітні 1979-го, яскраву життєву зірку славетного піснетворця підло загасили у Брюховицькому лісі коло Львова…

Обираємо Голохвастова?

На більшості печатку ніде поставити… Чотири десятки коучерів вселенського масштабу… Це я про кандидатів, що лізуть в Президенти. І якщо ти не знаєш, що таке коуч, вони (зуб даю!) прийдуть до тебе, обіцяючи за твої ж гроші «всєобщєє благодєнствіє», успіх у бізнесі, шалене кохання, манну з неба і газ за низькими цінами… А ти стоятимеш, як Проня Прокопівна, роззявивши качиного рота, і «красіва жизнь» кружлятиме над тобою разом з небесною манкою…

Георгій ПАПАКІН: «Створення УАН – це була академічна революція»

Георгій Папакін, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, презентував книжку «Павло Скоропадський та Українська академія наук». Перше комплексне дослідження стосунків Гетьмана Української Держави з наукою та науковцями, його ролі у створенні 1918 року Української академії наук (УАН) та опікуванні розвитком української науки в еміграції.

Вояк переднього краю

«У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й «мачуха», і «старший брат», і «пшияцюлка» нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…». Так у своєму передньому слові історик Іван Монолатій орієнтував читачів книжки спогадів Павла Шандрука «Сила доблесті».

Слово, яке ставить на крило

Про нього кажуть різне. І по тому, що і як кажуть, можна скласти враження радше про самого казальника.

Перелякано – не готовий чоловік сприймати професорові одкровення, життям і знаннями здобуту Правду. Криво посміхаючись та «кому це вже зараз треба?» закидають ті, що їм власне сите життя дорожче і за ту вистраждану народом Правду, і за долю самого народу.

Історик Олександр КУЧЕРУК: «Вся територія від Верховної Ради, закладена плиткою, – там скрізь кістки і могили…»

Київ, вулиця Володимирська, 57. За цією адресою у теперішньому Київському міському будинку вчителя «мешкає» Музей Української революції 1917 – 1921 років. Цілком законно: у цьому будинку колишнього Педагогічного музею тоді засідала Українська Центральна Рада. Втім приводом поспілкуватися з директором музею Олександром Кучеруком цього разу стала не сама експозиція, а книжкова новинка. Монографія пана Олександра про маловідомі сторінки історії української столиці.

«Саваоф», який перетворив радянський герб на павука

«Аксакалом», а ще «Саваофом» ми у нашому колі жартома називали старійшину полтавського мистецького цеху художника Віктора Трохимця-Мілютіна. 26 лютого минає рік, як наш талановитий приятель полинув у засвіти.

Костянтин КУКУШКІН: «Я просто ідеаліст»

Молодий, харизматичний, амбіційний, талановитий баяніст Костянтин Кукушкін – з Куп’янська, що на Харківщині. Там народився в сім’ї залізничників, закінчив місцеву гімназію №1. Попри молодий вік (йому 22 роки) здобув заслужене визнання не лише у мистецькому світі. Його знають і люблять шанувальники музики в Україні і за її межами: Костянтин – лауреат всеукраїнських та міжнародного конкурсів.

Сподар

Сподар – господар, хазяїн.
(«Словарь української мови» Бориса Грінченка)

“23 січня 1931 року народився великий український журналіст Іван Васильович Сподаренко. 
Радянську газету «Сільські вісті» в незалежній Україні він перетворив на орган демократії, правди, національного відродження і справедливості. Він став засновником нової журналістської традиції: ріж правду-матку, незважаючи на звання і посади і не бійся нічого, захищай простого трудівника та Україну.
Його правди та мужності нам сьогодні дуже бракує. 
Був гнаний радянською владою і переслідуваний новим кланово-кримінальним режимом.
Пам’ятаймо про нього, бережімо його традиції”.

Олександр КАРПЕНКО, заслужений журналіст України



У Бадольчика

Уже йшлося до середини шістдесятих, коли селом шибнулася звістка: «Бадольчик здався!». То було справді, як грім з ясного неба, навіть у школі, особливо ми, хлопчаки, нею не один день переймалися.

«Син великої надії»

Один із багатьох напівзабутих засновників Центральної Ради. Лікар, письменник, художник Василь Королів-Старий. В одному з листів він, очевидно, передбачаючи оте своє тривале посмертне «безімення», іронічно напише: «Космос, поскільки є космос і має свій сенс для мене, поки я його відчуваю. А як тільки по мені задзвонять дзвони, – начхать мені й на всю красу природи, й на мудрість, і на осягнення людського духу, бо нема мене – нема й мого космоса, а є чийсь инший, і нехай собі той инший з ним цілується».

Різдвяний фестиваль рятує життя

Диво. Можливо, це те найприємніше, найпрекрасніше та найпотаємніше, на що сподівається кожен. Воно стається несподівано, падає на тебе як сніг на голову, але так вчасно, що перехоплюється дихання від радості і ти мимоволі дивуєшся питаючи себе: «Таке взагалі можливо?». Багато хто чекає дива, але є люди, для яких особливо важливе саме сподівання… Ба й життєво необхідне!

Джордж Форман і дядько Шура

Нині ювілей легендарного американського боксера Джорджа Формана: 10 січня йому виповнилося 70! Його слава – усесвітня, він має мільйонні статки, його чемпіонські досягнення – неперевершені, він – легенда.

Який фартух у Меланки?

Про Меланку й Василя, як і про водіння Кози, слід сказати окремо; це надзвичайно древні традиції, що, з одного боку, забулися, перемішалися з християнськими новорічними традиціями, а з іншого – незмінно хвилюють нас невмирущої красою символіки, людською теплотою, веселими витівками й добрим гумором.

Географія доблесті

Колектив Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини уклав і видрукував унікальну «Карту стрілецької слави Тернопільщини» (шкода, що невеликим тиражем). У чотирьох розділах – інформація про місця постою та боїв Січових стрільців, про їхні пам’ятники та могили. Увінчує цей своєрідний путівник гасло «усусів»: «Не ридать, а добувать!». Чим не дороговказ для усіх поколінь борців за волю України?

Дві душі Максима Рильського

Голосіївський ліс засипало снігом. Верхів’я дерев – під білою ковдрою. Пухнасті сніжинки лоскочуть тепле проміння ліхтаря. За гілками двох велетенських ялинок прозирають жовті віконця будинку. І голоси, ледь чутні, вечорові…. Колись зимовими вечорами господар цього дому Максим Рильський у затишній вітальні грів душу в добірному товаристві письменників, митців, науковців. Картини, ліжко, стіл, приймач, сервант з посудом, крісла, рояль, телевізор – нічого відтоді не змінилося.

Таке захопливе читання

Ілюстратор Женя Миронюк оздоблює дитячі книжки справжніми мистецькими перлами. А радше сказати – осучаснює видання. Вони мають вабити з першого погляду, проситися до рук.
Її книжки успішно конкурують з популярними інтернет-ресурсами. Якою ж магією творчості володіє художниця, яка створила вже свою чималу авторську книгозбірню?

Шекспір застерігає

Завжди боялася сірості. Отого «совковського» натовпу, який і досі, здається, переслідує на наших вулицях. Інколи, коли читаю чужі коментарі під якимись політичними постами, які, дякувати Богу, лише випадково з‘являються у моїй «Фейсбук»-стрічці, мені теж стає страшно. Так, ніби ці недолугі сірі люди намагаються затягнути мене кудись в минуле, у сіру прірву, в котрій їм, напевно, по-мишачому буде сито і тепло.

Фото-радість, фото-докір

«Фотограф зіштовхується з невідворотною
правдою життя, і так буде завжди».
Рагху РАЙ

Державник

«Успіх народу залежить від його політичної зорганізованості, від наявності серед того народу людей із талантами політичних організаторів. Ми мали блискучих науковців, письменників, артистів, але ми не мали талановитих політиків. І в цьому полягає наша слабкість». Так писав Михайло Воскобойник (Воскобійник), історик і публіцист, український громадсько-політичний діяч. Його думка справджується і нині, в часи російської інтервенції, коли політичні діячі не стали авторитетами для суспільства, коли більшість самоназваних «лідерів нації» не здатна дієво обстоювати суверенну, правову, демократичну Українську державу.

Вартовий України

9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).

Планета Білокур

На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.

У Катеринин день з «Чумаками»

«Не вмирайте, Чумаки!», – побажав хлопцям Василь ГерасимовичТриліс. Сказав і щиро, і з іронією, як уміє лише він. І раптом сталострашнувато. Ні-ні, живіть, «Чумаки»! Бо хто ми без вашої пісні? Для нас – цесіль, щоб життя не було пісним. Для України – це збройна сила в умовах гібридноївійни! Ви – наше буття! Вже 30 років з вами і «чорна хмара наступає», і «чумаквоза завертає»,і «гай, гай, зелен розмай», і «річка Дунай», і «не стелитьсяхрещатий барвінок», і «стає зоря над Почаєвом». 30 років, ви ходите заТрилісовою валкою, а ми – за вами. Як побачимо чумацьке багаття – кидаємо всена світі і біжимо на цей чистий вогонь. Він зігріває, опритомнює, дає силу ймудрість. 

Василь Герасимович вважає, що народна пісня – це національне Святе письмо. Ініхто йому ще не зміг заперечити. Та й не наважиться. Бо у народного чумакаУкраїни аргументи «залізні». Тому краще – слухати і вчитися«як треба». А щоб опанувати правду народної пісні, знаєте, скільки пудів солідоведеться з’їсти? Якщо навіть по одному пуду в рік, то за 30 літ з’їли«Чумаки» майже півтонни! Недарма, московити кажуть, що сіль у київськихмагазинах пропала. То її «Чумаки» їдять! Ради української народної пісні вонище тонну готові з’їсти. Не страшно. Навезуть з нашого Криму, будьте певні! А зтою сіллю скільки пісень назбирано по крупинці? Десь з півтисячі. А скількилюдей перейшло через гурт? Дві-три сотні! І полягло хлопців немало, слава ісвітла наша пам’ять чумацькій чоті!

1993 року народний чоловічий хор «Чумаки» виборов І місце серед чоловічих хорівУкраїни на пісенному конкурсі імені Миколи Леонтовича. Для Триліса досізагадка, як вижив цей гурт, який «не обіцяв нічого доброго». Як він самнаблизився до того чумацького багаття – теж таїна. А може воно й добре, що є насвіті ці нерозгадані загадки буття? Бо в простеньких піснях все зрозуміло. Атут глибочезний зоряний колодязь, з яким ми повноцінні, багаті і просто –Україна! 

Якби українська народна пісня співала сама себе, то співала б саме так, якспіває гурт «Рідна пісня». Співала б, як чумацькі сестри – Оксана Гордієць,Валентина Орел, Катерина Левенко – три прекрасноголосі, шляхетні, вродливіжінки. Вони в усьому справжні. Бо ж хто вчитель? «Дівчата, не викаблучуйтеся»,– сказав один раз в житті Василь Герасимович. Може, й не до нихзвертався. Але ця настанова на все життя.

«Дівчата, ах, які ж ви молодці!.. Ох, і молодці!.. Ах, звучите!..»

І ця похвала відхудожнього керівника гріє, як чумацьке багаття. Заслужили! Жіночий народнийгурт «Рідна пісня», лауреат літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди,лауреат пісенного конкурсу імені Порфирія Демуцького, об’їхав з піснею лише півсвіту. А хочеоб’їхати весь! Дай Боже! Атим часом дівчата сердечно привітали братів-чумаків, подякували за дружбу,чумакування, подарували розкішні народні пісні і заспівали «Многая літа!».

Триліс не старіє! Вважає, що після 80-и життя прецікаве і прекрасне. Саджає у себе на садибі дуби і хочеподивитися, чи родитимуть вони жолуді у свої сто років. Знає Василь Герасимовичще одну мудрість: «народнийчумак України» має гіднопередати традицію головування, що він і продемонстрував. Церемонія передачівлади була безкровною і просто зворушливою! «Повірте, без жодного жалю передаюцю булаву і чумацький батіг випускникові Київської музичної академії Оресту Шинкаруку», – щиро сказавВасиль Герасимович. От би цей приклад нашим очільникам, для яких посада –кінець світу! От би послухати їм чумацьку пісню! 

На щастя, чумацька пісня вневолі не звучить. Творитьсяне з примусу, а з потреби співати! І ювілейний вечір, присвячений 30-літтюнародного чоловічого хору «Чумаки», став насущною потребою – співатиі слухати. І дякувати за цей Божий бонус!  Слухати Героя України народного артистаАнатолія Паламаренка. Здається, що «Ярмарок» Остап Вишня написав саме дляАнатолія Несторовича. Ну хто ще прочитає так, як цей лицар слова!

А час летів зі швидкістю несамовитої євробляхи. І так ми його заощаджували, щой зайвого слова не сказали, куплета зайвого не проспівали. Чумаки з часом незмагалися, а працювали на випередження! Неквапна чумацька валка наповнила вечіртакими ключовими посилами мудрості, сутності, справжнього свята, що й завтра іпіслязавтра працюватиме вонина Україну. Просто потрібна критична маса людей, які зрозуміють, що «мир силоюне втримаєш, його можна досягти тільки порозумінням»! І чумацька пісня тут–медіаторка і миротвориця.

Ради неї перелетів океан Святослав Стус, соліст гурту, один з найперших йогоспіваків, який давно мешкає у США. Ізнову відчув себе у рідному чумацькому колі своїм, ніби й не відходив відбагаття. І заспівав, як колись – прекрасно, натхненно! Одержимі люди!

Ради свята напекла смачнючих пиріжків письменниця Тетяна Лемешко, дружинавірного чумака Сергія Лакизи (за сумісництвом доктора хімічних наук:), і присмачила їх поетичнимирядками. Привітав «Чумаків» Василь Кушерець, голова правління Товариства«Знання», яке реально підтримує гурт. А скільки б хлопці могли наспівати, якбищедрих людей було більше!

Я б мала спитати пана Василя, чи всі свої статки, нажиті за гонорари, вінзадекларував. Знаю, що він скаже: «Пані Галю, ми співаємо не за гроші, не заславу. Ми співаємо, бо неможемо не співати!». 

Мала б спитати Василя Герасимовича, чи довго він співатиме? Скаже: «Скільки житиму, стільки й співатиму. Це – як дихати». Для цих людей піснявизначає смисл і якість життя. Це простір їхньої Свободи. Це їхня і нашаУкраїна. І безсмертя.

І зустріч, що у Катеринин день сотворилася, – безсмертна. Якщо згадуватимемо найщасливіші стрічі в нашому житті, то неодмінно спогадаємо й цю.

Донецькі нотатки. Костянтинівка, Бахмут, Іванопілля

Це продовження розповіді про спільну поїздку на Донеччину з американськими колегами-журналістами Романом Кокодиняком та Джоном Діллоном. Тож, вийшовши з редакції «Провінції», їдемо Костянтинівкою, зупиняємося біля бетонного паркану. Вздовж периметру – рілля, справжня КСС (контрольно-слідова смуга), деінде попереджувальні таблички «Міни!». Біля воріт кремезні хлопці у камуфляжних одностроях, крапових беретах з автоматами напоготів. Ми на КПП 90-го аеромобільного батальйону. За чотири роки свого існування підрозділ вже зажив бойової слави: воював у Пісках, Водяному, Опитному, промзоні Авдіївки. Оборона терміналів Донецького аеропорту – особлива сторінка звитяги десантників 90-го.

Заспівали Тараса, пом’янули Павла

У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулося ювілейне П’яте хорове свято «Школа Павла Муравського»,  приурочене завершенню Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає Кобзаря». Національна заслужена капела бандуристів України імені Григорія Майбороди, муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького, хор студентів Національної музичної академії України імені П.І Чайковського, яким Павло Іванович самовіддано керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних музикантів, любительський камерний хор «Moravski» при благодійному фонді «Хорова школа Павла Муравського», хор та симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, зразковий хор «Соняшник» БДЮТ «Дивоцвіт» Дарницького району м. Києва – ці та інші провідні мистецькі колективи України під керівництвом учнів і послідовників Великого Маестро виконували, зокрема, хорові твори з укладеного Павлом Муравським семитомного зібрання  «Тарас Шевченко. Пісенний Кобзар».

33-тій… (Документальні епізоди української правди)

« …Аби не було голоду!», – кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами.
Щовечора вона змушувала мене повторюва
ти за нею слова її молитви.
…Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: «Я вже тобі розказувала…». Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити. 

Крафтове пиво у столиці шампанського

Солод, хміль, вода та дріжджі – складники класичного пива. Порівняно віднеавна до цього рецепту пивовари почали додавати різні наповнювачі: овочі та фрукти, лактозу, мед, трави, квіти. Ці експерименти започаткували виробництво крафтового пива. Такий напій виготовляють на невеликих приватних броварнях. Нині вони ростуть мов на пивних дріжджах. У світі та й в Україні. Працює крафтова броварня і на Донеччині, у  Бахмуті.

Кіно на партиципаторних засадах

Фастів, містечко на Київщині, має свою віковічну історію, традиції, культуру. І надихає талановитих людей. Таких, як журналіст і режисер Сергій Гордєєв. Знявши з однодумцями декілька робіт, Сергій плекав надію створити кіностудію «Фастів-фільм», екранізувати відомі літературні твори. Проте кінематограф – справа недешева: оренда техніки, костюми, декорації, а з меценатством в наш час геть сутужно…

Чіпка Вареник з хітом «Ромадан»

Листопад — місяць театрів. Коли із холодної, вогкої та сірої імли хочеться пірнути у яскравий світ вишуканих світильників, м‘яких крісел, усміхнених та красиво одягнених людей. А ще для того, щоб знайти відповіді на свої болючі питання, бо листопад він такий: місяць, коли разом з листям опадають ілюзії.

Життя з чистого аркуша: варто спробувати

З напівтемного офісного коридору спалах світла притягає магнітом. Відчуваєш себе  метеликом, якого приманює барвисте сяйво квітки. Це – творча майстерня дизайну. Інший незвичний світ, неначе з казки «Аліса в задзеркаллі». Тільки замість Аліси – Ірина. Ірина НАУМЕНКО. приємна дівчина з добрими очима і сяйним усміхом.

Книжка, народжена у шпиталі

Маргариту Довгань, журналістку-шістдесятницю, добре знають у Київському військовому шпиталі. Тут вона своя, рідна: часто днює і ночує, щоб морально підтримати вояків, поранених, контужених, травмованих у нинішній  «близькосхідній» війні.  Для когось стала доброю мамою, комусь – турботливою бабусею. З лютого 2015-го по березень 2018 року жінка записала 287 історій про героїв – оборонців України. Створивши  правдивий літопис доблесті, болю, сили духу, волі до життя…

Дорогою з його долонь

Журналістський світ ушановує Століття Дмитра Прилюка. Читаю публікації у пресі – душа співа: в Шевченковому університеті відкривають його іменну аудиторію – щоправда, не в Жовтому корпусі, де Дмитро Михайлович багато літ очолював факультет журналістики, а в нинішньому Інституті – на вулиці імені палкого революціонера Мєльнікова. Хтось замилувано пише про «Прилюкову калину», яка проізроста у скверику біля тієї ж таки сьогочасної Тарасової кузні журналістських кадрів. Але мовчать про те, що якась вандальська потороч кілька років тому зірвала памятну меморіальну дошку на будинку, де мешкав Прилюк. Зірвала – і кінці у воду. Подейкують, що зникла вона в акурат із сусідською – меморіальною дошкою Олексію Фьодорову, коли декомунізували центр Києва. З Фьодоровим усе ясно: перший секретар Чернігівського обкому партії більшовиків й очільник горезвісної сталінської «трійки», яка загатила трупами невинно убієнних ціле урочище Халявин, не варт не тільки дошки, а й погруддя на столичній Алеї слави, яке бовваніє там і досі.

Там, у львівськім парку…

Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя  цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?

Донецькі нотатки

Потяг спроквола сунеться від станції до станції. Їхні назви читаються немов з інформаційних повідомлень літа 2014 року про визволення Донбасу: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка… Ось і Костянтинівка – кінцева станція, приїхали. Далі в бік Донецька київські поїзди ще не йдуть. Місцевий вокзал – як ворота в інший світ: «Донецьк, Горлівка, Макіївка», – голосно гукають водії – перевізники у потойбіччя, на, як кажуть чиновники, непідконтрольну територію. Поки що непідконтрольну.

Славко повернувся

У цьогорічному календарі знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини немає згадки про стодесятиліття від дня народження людини,  яка, поза сумнівом, лишила неординарний слід в історії краю. Мова про Мирослава  Луцишина — наймолодшого учасника Першої світової війни. Народився він у Тернополі 1908 року, розпочав свій фронтовий похід…  у семилітньому віці. Та довший час про це було мало хто знав.

Глина оживає, душу зігріває…

Цього дня більшість гостей столичного Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» – дорослих і дітей – мали незвичний вигляд.  Наче щойно з толоки: сліди присохлої глини на руках, одязі, навіть на лицях. Але скільки щастя в очах! Школа народної традиції «Орелі» організувала для гостей «Глиняну вечірку» – гончарський майстер-клас, на якому поважні дорослі, зазвичай уперше в житті розминаючи пальцями податливу глину, ставали дітьми, а діти часто творили нею по-дорослому.

«Донбас»: віконце в бедлам

Чому новий фільм «Донбас» викликає такий вир емоцій в українського глядача, а російського – рве на шмаття?

Києву брат і суперник

Через  віки ми  повертаємося до першовитоків нашої християнської віри, яка понад тисячоліття осяває живлющим промінням душі вірних українців. Треба розчистити джерела нашої історичної пам’яті,  прийти до тих святинь, про які ми призабули у повсякденному суєтному…

«Полтава-Док»: таланти є!

А таки символічно, що День українського кіно у місті над Ворсклою відсвяткували відкриттям 8-го Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «Полтава-Док».

Пафос навиворіт

Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.

Океан Незалежності

Що таке свобода? І як це – бути незалежним? Кожна людина прагне схожості з вітром: линути туди, де просторінь.

І Дніпро, і гори. Заповідні

Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.

Такого немає в Парижі

За сусіднім столиком чотирирічна дівчинка розчаровано шматує листок паперу, на якому щойно малювала веселку.

Ауріка в гостях у Сашка

Ця світлина з мого архіву раптом потрапила на очі, і пам’ять миттєво нагадала її історію. Давню. Осінь 1990 року, Запоріжжя. В нашому місті гастролює шалено популярний тоді Олександр Сєров…

У «Софілоренівці» біля Диканьки

Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так:  моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана отак з доброго дива і навіть цілком обґрунтована.

Володар видовища. Віктор КІСІН

Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Геній: зустрічі і прощання…

Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало  2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.

Український Гоголь в українській Пальмірі

Слухай сюди: а ти хочеш заміж? І не тоді, коли ти з кимось у стосунках чи вже маєш нареченого, а просто заміж? Як зміни статусу. Ну, щоб по супермаркету з ним, законним чоловіком, вальяжно так, із кошиком, повним скарбів, пройтись. Чи залом аеропорту, з красивими валізами. Чи вулицею: ти вся така втомлена, щось тягнеш важке сама, а він –  раз і підхопив…

Провідничий «нескаламученого світу»

Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

«Донецьк – не бидло і не покидьки. Донецьк – це українці…»

Від часу окупації  в Донецьку діє українське підпілля. Наприклад,  в соціальній мережі «ВКонтакте»  –  інформаційна група з романтичною назвою «Донецька хунта». Тут поширюють матеріали антисепаратистського змісту. І, найголовніше, інформаційні підпільники пропонують об’єднувати сили, щоб протидіяти самозванцям-«республіканцям».  Не лише згаданий ресурс, а й обговорення на різних пабліках,  анонімні інтернет-опитування доводять, що настрої багатьох мешканців Донбасу далекі від «руского міра».

Рильські: від Максима до Максима

На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

Хай Вам і там буде сонячно, Іване…

Про творчість геніального поета-сучасника, кіносценариста Івана Драча написано чимало рецензій,  здебільшого доброзичливих і захопливих, але часом і не вельми. Про нього, як депутата Верховної Ради України і одного з очільників Народного Руху, говорили різне, траплялося, що й образливе. Розповім про «свого» Івана Драча…

Телезірка, «Міс Україна», волонтерка…

Вікторія Кіосе, успішна українська телеведуча, знайома багатьом завдячуючи популярній ранковій програмі «112 хвилин» на каналі «112 Україна». Ця дівчина поєднує в собі, здавалося б, геть несумісне: образ  чарівної переможниці конкурсу краси та діловитої ведучої.
Наша розмова з Вікторією про те, якими добрими справами займаються дівчата – учасниці конкурсів краси і якими життєвим принципами слід керуватися, щоб бути успішним та щасливим.

Міні-сцени нижче плінтуса і тату в скляних кімнатах

На ній 400 мультидисциплінарних творів. 85 митців з усієї України та 30 південнокорейських фотографів. Це виставка «Exposure. Opening of season», яка до 22 липня обжила мистецький центр «Арт-завод Платформа». Скульптури, живопис, графіка, світлини, різноманітні інсталяції, татуювання та навіть акторська майстерність – всі ці творчі напрями репрезентовані у просторі «Exposure» (у перекладі – «Перебування під впливом»).

«Дивак»

Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Сходься, роде, хлібець краяти!

Ця експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень…

Малювати й жити!

Ця історія про незвичну людину – намагання зупинитися, придивитися, розгледіти…

Грабовські: дві долі, два таланти…

Борис Грабовський, єдиний син відомого українського поета-революціонера, публіциста і критика, перекладача з багатьох мов Павла Арсентійовича Грабовського, прожив, як і батько, значуще життя. Кажуть, що природа на дітях геніїв відпочиває, але це не про Бориса Павловича. Названий батьком на честь свого найближчого товариша – українського письменника, лексикографа, перекладача, автора першого фундаментального «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він теж залишив помітний слід в історії – як один із винахідників телебачення. Об’єктив сконструйованої ним телекамери вперше в світі транслює рухоме зображення, яке повністю передається і приймається електронним способом…

Дизайнер Ірина ТИДНЮК: «Найважливіше – робити все з любов’ю та повною віддачею»

Це не вигадка, це щира правда:  українські дизайнери починають конкурувати зі світовими брендами. У колекціях молодої та вдатної Ірини Тиднюк – одяг для жінок у стилі кежуал: неповторні геометричні тренчі, сукні, сумки, светри та багато іншого модного краму. Кожну річ, виконану з першокласних матеріалів, створено для доповнення будь-якого образу. А ціна – більш ніж прийнятна. «IRYNA TYDNYUK» – бренд, який поєднує у собі класичні та оригінальні речі чорного, білого та бежевого кольору.

«Полтавороси»

Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.

«Чумацький шлях» прослався світами

Ельміра Шемседінова –  художниця й одна із 35 учасників проекту «Чумацький шлях». Мистецтво у її кримськотатарській родині передається з покоління в покоління. Тому Ельміра подала на проект не лише свої роботи, а й твори батька та діда. Її дідусь Ірфан Шемседінов – скульптор та архітектор,  автор севастопольської стели, відомої як «Багнет і вітрило», що стала своєрідної візиткою міста.

«Танець вибрав мене»

«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець  стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво –  найсильніші ліки» , –  пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.

Аграфена ГАНДЗЮК: «В Україні у митців виростають крила»

У стінах столичного Будинку художника вперше виставляються твори Аграфени Гандзюк. Миколаївської хужожниці, яка за 20 років неповторного образотворення підкорила найкращі галереї Франції, але зберегла вірність Батьківщині.

Море Юрія Єгорова

Він шукав у навколишньому світі вічну красу, вищу сутність, досконалість природи, які людина може відчути, але не завжди здатна осягнути. Одеський художник-нонконформіст Юрій Єгоров. Ключова фігура українського мистецтва ІІ половини ХХ століття.

Бузковий рай над Видубицькою обителлю

Травневі дні радують киян та гостей столиці не тільки теплою погодою, а справжнім буянням природи. Квітують яблуні, магнолії, тюльпани та бузок… П’янкий аромат цвіту по вінця наповнив не лише віковічні Київські гори, міські парки і сквери, а й вулиці, провулки, двори…  проте є у столиці особливе місце: бузковий едем. А по-науковому –  сирингарій Національного ботанічного саду ім. М.М.Гришка.

… І Кий-град заговорить до вас

Будь-яке місто ховає в собі більше, ніж вам розказують глянцеві фото, звичні екскурсійні маршрути та рекомендації з путівника. Кияни та гості Києва за прискореним темпоритмом столиці часто не помічають цікавих місцин, які дихають живим дихом тисячолітньої Історії, його гір, парків і садів, давніх неповторних на вид будинків, пам’ятників.

Зором серця, порухом душі…

Митці з вадами зору та хворобами опорно-рухового апарату презентували свої роботи на виставці «Мій талант тобі, Україно!»  в агентстві «Укрінформ». Неважко здогадатися, хто саме автор об’ємних картин, які сприймаються і на доторк: жага творити сильніша за фізичні недуги.

«КІБОРГИ» ПЕРЕМОГЛИ

Найочікуваніша для кіномитців подія відшуміла видовищами, пафосними виступами, відгомоніла  щирими розмовами про зроблене і не звершене. Національна кінопремія  «Золота Дзиґа» вдруге знайшла своїх достойників.

Журба і радість Марії Нелеп

Стримані, печальні усмішки, чорні виразні контури постатей, мовби зупинені чорно-білим часом і, водночас, барвисті, соковиті кольори – як нестримний подих сьогодення… Це диво-картини, на жаль, маловідомої широкому загалу художниці-самоуки Марії Нелеп. Щоб зануритися у її неозорий світ образів, достатньо відвідати виставку в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Тут ексонується більше шістдесяти  робіт народної майстрині, хоча лише у фондах цього музею їх понад чотириста.

Євген ШЕВЧЕНКО: «Якщо позбавити народ національної пам’яті, ним стане легше маніпулювати»

Сумний факт: наша держава і значна частина її громадян усе ще далекі одне від одного. Ремствують на життя-буття педагоги і лікарі, промислові трударі і селяни, науковці, пенсіонери, студенти… Втрачають віру у своє покликання, у цінність обраної професії. Рвуться у чужі світи, де навіть у чорній, інколи каторжній праці почуваються матеріально та й морально комфортніше, ніж дома. І від тієї новітньої міграційної лихоманки міліють духовні глибини, люди фактично байдужіють до рідної землі, отчини, до її традицій та культури.

Євген Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва, наголошує на життєвій необхідності передавати багатющі культурні, духовні надбання нашого народу від покоління до покоління. Бо лише так можна зберегти етнос, державу на світовій мапі цивілізації.

Фатально-трагічний…

Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».

Полтавські «каменярі»

Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.

Єриком, з «бабайкою»…

Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.

Першоієрарх пострадянської України

Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.

Сяйво віри з дніпровської кручі

Київському пам’ятнику князю Володимиру Святославичу, Хрестителю Руси-України – півтори сотні років. Одна з найдавніших скульптур столиці, серед небагатьох культових пам’ятників, що збереглися після російської революції 1917 року, коли комуністи повели смертельну боротьбу з релігією – «опіумом народу», як вони її називали.  

Як звук павутинки

Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.

Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»

Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.

Бахмутські образки

«Мене звуть Аліна Кириленко. Я навчаюсь у Х класі школи № 18 міста Бахмута на Донеччині та відвідую секцію «Журналістики» у місцевому Центрі дітей та юнацтва. Мій улюблений український письменник – Остап Вишня. Я прочитала багато його творів. Вони мені підіймають настрій. Можливо, той настрій і навчив мене помічати все довкола, виокремлювати якісь кумедні події. Тепер про «пережите» пробую писати…
Пропоную кілька своїх робіт на конкурс «Слово в душі – душа в слові».

Олена ЯЩУК: «Нації важливо ідентифікуватися у мистецтві»

На мистецьких просторах бачимо нову хвилю, що відносить нас від звичних виставок до модерних інсталяцій і проектів-конкурсів. «Український тиждень мистецтв» закріпився  у столичному Будинку художників ще з 2009 року і відтоді набув визнання серед українських та іноземних цінувальників прекрасного. А тому й відбувається двічі на рік.
Про сезон «2018-весна», його переможців  та  прийдешнє мистецтва розповідає Олена Ящук,  художниця  і куратор уже  XVI Міжнародної виставки-конкурсу «Український тиждень мистецтв»

В ім’я добра, супроти зла

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.

На хуторі Абази, де був Тарас і музи правили

Їдучи з Києва до Полтави  вам не оминути Абазівку – траса ділить село. Проїздив його і Тарас Шевченко. Хутір Абази Тарас згадує в повісті «Близнецы». У час заснування, 1798 року, він називався Курелихівкою. Ставши у першій чверті XIX ст. селом, отримав аж дві назви: Дмитрівка і Єлизаветино. А на початку ХХ ст. його стали називати  Абазівкою.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО: ДИНАМІЧНИЙ ПОСТУП

Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко публічно відзвітував про стан справ у  рідному кінематографі. Попри те, що нині ця галузь культури як ніколи важлива, на жаль, сам факт звіту не набув широкого розголосу.

Від кріпака до мецената

Григорій Гладинюк пройшов шлях від кріпака до купця першої гільдії. Підприємець, котрий одним із перших розпочав готельний бізнес у столиці. Меценат, чиї дари донині служать на благо людям. Про сторінки його життя, внесок у розвиток дореволюційного Києва говорили на презентації фотовиставки «Григорій Гладинюк: кріпак, який подарував Києву палаци».

Тисячолітні традиції столітньої історії

Нашому Державному гербу – Століття. Про історію його появи й утвердження як головної емблеми Української держави розповідає виставка у столичному Національному музеї історії України «Символ твоєї свободи: 100 років Державного герба України».

З Америки наше видно, а вдома – зась…

Вперше до української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тодішнього студента театрального інституту, привіз 1969 року професор Михайло Михайлович Карасьов. Цікавий і сміливий то був чоловік, не боявся розповідати студентам про Героїв Крут і навіть побувати з молоддю на місці героїчного бою, а потім відвідати Аскольдову Могилу, де колись, до того як більшовицькі осквернителі стерли з виду цвинтар, лежали у київській землі лицарі-«крутяни». Карасьов був учнем Станіславського і його послідовником. Що й казати, пощастило Голубові з учителем!

Футбол на Полюсі

Матч в Антарктиді, на Говерлі, стрибок з парашутом на Північний полюс… Звучить як вигадка, як переказ фантастичного фільму. Насправді, так проводить свої відпустки чи кілька вільних днів спортивний журналіст і коментатор Валентин Щербачов.

«Розплинуся в тобі і вічно житиму…»

Його французьке життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп. Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.

Слава співоча, слава козацька  

У непримітному будиночку на одеському Пересипу –  Музей історії розвитку українського козацтва. Коли Одеси ще не було, у південному краї  давно дзвеніла козацька шабля. Саме на Пересипу полковник Семен Палій розбив татарське військо і звільнив з полону чимало бранців. Пізніше, в час війни з Туреччиною українське козацтво стало ударною силою  російської армії.

Батько. Українського, поетичного…

Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…

Неопалиме Українське коло

«Народе України!
Твоєю силою,  волею, словом стала на Землі українській вільна
Народня Республіка.  Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх,
– борців за вольности і права трудящих».

Так починається історичний  ІV Універсал  Центральної Ради, що проголошував 22 січня 1918 року незалежність  Української  Республіки. Сьогодні цей вікопомний документ – серед сотень інших неоціненних раритетів  у Музеї  історії Києва. Тут розгорнуто унікальну експозицію «Українське коло», присвячену Сторіччю визвольних змагань проти царської, а згодом і більшовицької Росії. Виставку врочисто відкрили теж 22 січня.

– Саме цього дня закордонні українці святкують Незалежність України, – веде розповідь один із організаторів та нинішній куратор «Українського кола», знаний історик Юрій Савчук. – А ми ж 22 січня відзначаємо День Злуки – об’єднання  Української народної  і Західноукраїнської народної республік, що відбулося пізніше, у 1919 році.

До слова, у Верховну Раду вже надійшов законопроект, який унормовує зв’язок правонаступництва нинішньої держави Україна не від УРСР, а від УНР. Історія піднімає фальшиві завіси і розвіює міфи, нав’язані донедавна окупаційною совковою ідеологією.

«Українське коло» об’єднує бібліотечні і архівні документи, унікальні експонати з 29-ти музеїв та установ не лише України, а й Польщі, США та Швейцарії. Наче кольорові скельця, експонати склалися в мозаїку епохи, охопивши події в усіх регіонах нашої Вітчизни.

Документи про вступ України до Ліги Націй, міжнародний договір, що дістав назву Брестського миру, прапор УНР, реставрований польськими колегами… Зали-скарбівні, якими проходиш з відчуттям активного учасника пізнавального історичному квесту.  Квиток члена Української  Центральної Ради,  Велика державна печатка УНР, затверджена у березні 1918 року за ескізом визначного українського художника і скульптора  Василя Кричевського. І для нас то вже не просто раритет, а символ, жива пам’ять, знак у майбутнє.

Експозиція – це, власне, чотири тематичні сектори: відродження Нації, розбудова Держави, змагання за Україну, боротьба за міжнародне визнання. І цілковито новаторський підхід її організаторів до змісту та подачі величезної кількості оригінальних експонатів, чимало з яких виставлено вперше.

Юрій Савчук зізнається: готувалися понад рік. Треба було не лише домовитися з архівами та музеями інших країн, а й забезпечити перевезення експонатів, здійснити юридичний супровід, знайти фінансування. Не  обійшлося без труднощів. Зокрема, велися непрості перемовини із женевським офісом ООН: там зберігаються архівні матеріали Ліги націй, до яких процедурно вкрай складно доступитися. Музей війська польського люб’язно надав і свої експонати – попри нинішні загострення стосунків з Польщею саме в царині історичних досліджень. Чимало раритетів надійшло із приватних колекцій закордонних українців. Чимало цих історичних скарбів Юрій Савчук розшукав ще тоді, коли очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Деякі реліквії вдалося повернути в Україну. А давні зв’язки стали у нагоді  для організації нинішньої виставки.

Одних лише унікальних печаток цивільних і державних установ, військових підрозділів – понад вісімдесят у цій експозиції. Перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, особисті  речі Симона Петлюри та Володимира Винниченка, Універсал Директорії про затвердження Злуки УНР та ЗУНР і печатка, що її скріплювала,  прапор 1-го пішого Запорізького імені Гетьмана Петра Дорошенка українського полку.

А ось  лист № 278 – звернення до українців збирати кошти для потреб Української Центральної Ради, скріплене підписом Михайла Грушевського. Уряд потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона. А ось ощадна книжка з тризубом  мешканця Вінниці Григорія Чаботаря, в якій запис про вклад: п’ять тисяч карбованців. Тож рівень довіри до нової влади був високий: попри революційні потрясіння економіка молодої республіки працювала.

Символічно: свої перші гроші УНР друкувала у Різдвяний вечір. Ескізи карбованця, а потім і гривні виконав геніальний графік Георгій Нарбут. Це були таки українські гроші: орнамент у стилі козацького бароко, декоративні шрифти і вперше Тризуб –  родовий знак Володимира Великого.

У двох вітринах – однострої армій УНР та ЗУНР.  На думку Юрія Савчука, сьогодні простіше знайти обладунки середньовічного лицаря, ніж українську уніформу часів визвольних змагань. У радянський період  спадок доби УНР, надбання української культури та історії ретельно знищували. Скажімо, у Львівському національному музеї (нині – імені Андрея Шептицького) 1952 року дві тисячі художніх полотен отримали «смертний вирок». Тож не дивно, що українські музеї сьогодні часто поповнюються з приватних зібрань : там такі експонати фактично переховували від владних нищителів.

Один із таких раритетів «Українського кола» – видання Михайла Грушевського «На порозі Нової України». Праці  видатного історика і державного діяча  цілеспрямовано вилучали. І за зберігання такої літератури можна було добряче поплатитися. Коли свого часу працівники новоствореного Київського музею Михайла Грушевського оголосили про збір експонатів, до завідувачки Світлани Панькової зателефонував мешканець Немирова, що на Вінниччині. Виявилося, його дід, колишній листоноша і засновник «Просвіти» в околичному селі Стрільчинці Карпо Карпенко, ще з дореволюційних часів читав Грушевського. А в  часи боротьби з «буржуазним націоналізмом», ховав брошури у вуликах. Згодом повшивав їх у томи російських класиків. Так фонди Будинку-музею Грушевського поповнилися книгами Михайла Грушевського, серед яких і  політичний заповіт «На порозі Нової України».

Про зверхнє ставлення більшовицько-радянської влади до нашого народу, про більшовицьку нетерпимість до української національної ідеї  красномовно  свідчить  такий приклад.  Дружній шарж 1917 року зобразив Грушевського, який вибиває гопака перед прем’єром Тимчасового уряду Керенським: «А Україна ще не вмерла!» Через дванадцять років невідомий художник «переквецяє»  цей  шарж  уже на  карикатуру, ще й спорядить її висмоктаним зі свого олівця жовчним діалогом:

«  –  Товариш Грушевский, ради бога потише, Россия умирает!
– Росія вмирає? А Україна, бачте, ще не вмерла! Гоп, мої гречаники, гоп!..»

Виставка «Українське коло» символічна навіть назвою. Ми знову постали перед життєвою необхідністю оружно боронити свій етнос, культуру, свою державність, своє майбутнє. Перед нами ті ж виклики, що і в добу Української національної революції. Вчитаймося ще раз у засадничі положення  ІV Універсалу про Незалежність: «А тим часом петроградське правительство  народніх  комісарів, щоб  привернути  під  свою  владу  вільну  Українську  Республіку, оповістило війну Україні і насилає на  наші  землі  своє  військо,  красногвардійців-большевиків,  які  грабують  хліб у наших селян і  без всякої плати вивозять його в Росію,  не жаліючи навіть  зерна,
наготовленого  на засів,  вбивають неповинних людей і сіють скрізь
безладдя, злодіяцтво, безчинство
». Так, наче  і не було між згаданими подіями і сьогоднішнім днем цілого століття!    Не дамо розірвати наше Українське коло! Нехай воно міцним перевеслом єднає нас в одній родині!

Вождь «української смути»

Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади,  Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».

З Житомира до Києва – середньовічним тунелем?

Після того як в Житомирі розкопали давні підземелля, а в них знайшли старовинні монети, козацькі керамічні люльки та мушкетні кулі XVIIXVIII століть, у молодих археологів з’явилася надія, що й їхні імена можуть занести в скрижалі історії рідного міста.

Ambo olie. Амбодик

Історична література тривалий час тиражувала думку, що засновниками медичної справи, освіти та науки в Росії були німці, голландці та представники інших національностей Західної Європи. Це не відповідає дійсності. Хоч це правда, що в Московії часів Петра I медичну справу організували переважно чужинці: своїх освічених фахівців практично не було. Але про заслуги українців у цій царині майже ніде не згадується.

Дурилюди з новорічної карпатської казки

Плацкартний вагон прямує через ніч у зимові Карпати. Саме там на нас чекає Новорічна казка… Проте казка блякне вже в потязі…  Ми отримали sms від наших орендодавців:  «У нас епідемія жовтухи, вся сім’я злягла. Жінка хвора, діти хворі, щось з водою не те. Але не хвилюйтеся, я вас завтра зустріну машиною, маємо в Яремчому ще один будиночок, заселимо»…

Переберія: ведмеді, відьми, чорти і нардепи

Важко повірити: Маланці в буковинському містечку Вашківці не злічити років, а вона виспівує пісень, розсипається сміхом, щедра на жарти-витівки.

«Там сила вража не устоїть»

Нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилося вагоме, присвячене героїчній борні на Східному фронті, – повнометражний художній фільм «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва.

«Далекеє небо – моя сторона»

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, що входить до історичного  комплексу «Софія Київська»,  презентували видання  «“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” в перекладах мовами світу».   

Обитель козаків і «дикого попа»

Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.

Золотава лілея для Патріарха

У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.

Дім із Новорічними дивами

Для багатьох нині прикрасити ялинку до Новорічно-різдвяних свят – справа вельми затратна. У гривневому еквіваленті. Тому спробуємо знайти альтернативу традиційним купованим ялинковим іграшкам.

Аніліновий фотоживопис Михайла Французова

Однозначної періодизації вуличної фотографії не існує. В літературі зустрічаються імена окремих фотографів, які творили в цьому жанрі ще на межі XIX і XX століть. Львів’янин Михайло Французов створює не просто стріт-фото, а таке надприродне явище фотомистецтва як анілінові вуличні світлини. Побачити роботи та відчути стиль, почерк майстра можна було на виставці «Indigoterra» (тобто, «Земля індиго»), в київській галереї «ART 14».

«Я для тебе жив, мій краю!»

Людина, яка стала символом боротьби за права кримськотатарського народу у XX столітті. Громадський діяч, який проклав міст між українцями та кримськими татарами, привітав створення Української Народної Республіки. Голова першого Курултаю кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан.  

Чайка-Берегиня

Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв,  виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…

Генерал-скарбівничий

Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

НАРОДОВБИВСТВО

Умисне організований сталінським режимом у 1932 – 1933 рр. Голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, котрі знало людство. Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела із собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). У травні 1918 р. на Всеросійському з’їзді рад народного господарства він заявив, що «нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Конкретною метою соціально-економічних перетворень було привласнення державою (одержавлення) промислового і сільськогосподарського виробництва, заготівля і розподіл всіх видів сільськогосподарської сировини і продуктів (продрозкладка), ліквідація товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового комуністичного господарства.

У густому бур`яні

«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.

UA соціальна: альтернативний світ?

Цю тему ігнорують ЗМІ. Його ім’я нічого не скаже широкому загалу. А проте акаунти в соціальних мережах стали продовженням нас самих. Після заборони 16 травня 2017-го російських соцмереж «ВКонтакте», «Одноклассников» багато хто залишився сам на сам із питанням: «Що далі?»

Зміни, увічнені в митях

Фотоконкурс «Країна змін» – це не просто платформа для реалізації креативних задумів творчої молоді з хистом до фотомистецтва. «Країна змін» – це сигнал суспільству, заклик до дії, привертання уваги до краси, яку ми не помічаємо. І до гострих соціальних проблем, які часто недооцінюємо.

«Беззабійні страви» під портретом Толстого

Це тільки здається, що вегетаріанство ввійшло у побут недавно. Насправді ж, як повчає біблійний Екклезіаст, немає нічого нового під сонцем. У Полтаві, наприклад, їдальню «беззабійної їжі» відкрили ще на початку січня  1912 року. Троє жінок –  М. Богданенко-Дудченко, Е.Каплан і А. Перель – об’єдналися у  гурток й організували їдальню «Жизнь во всем».  У підвалі на розі тодішніх Дворянської й Стрітенської, відомих нині полтавцям, як вулиці поки що Паризької Комуни і Комсомольська.

Партквиток як перепустка у смерть

Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко,  випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».

Слово після страти

Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.

Сонце із кримських сувоїв

У неї нагло забрали малу батьківщину, будинок, але вона не зламалася. Хоч змушена була поспіхом переїхати до «великої України». Тепер вона в Києві, здобуває нову освіту, займається мистецтвом, організовує виставки і дарує світові красу своїх картин.

Оселя муз

В одному із мальовничих куточків неподалік Спаської церкви стоїть привітний двоповерховий будинок. Побудований 1912 року в стилі пізнього ампіру, він  належав хорольському поміщику Володимиру Болюбашу.

«Кузинка» Олена

Ми познайомилися на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, коли працювала у Київському музеї Лесі Українки. Журналістка з «Літературної України» Елеонора Блажко, яка часто навідувалася до музею, організувала у Національній спілці письменників Жіночий клуб. На зустрічі запрошували знаних митців: художників, поетів, співаків… Та й ми гостювали в майстернях художників, у музеях, на виставках.

«Твоя країна»,.. Моя Країна

Першокурсниця зі Львова бере слухавку, нітиться і враз осяває щастям. Хоча голос  чує вперше в житті. Закінчивши розмову, миттю поринає у звичні клопоти подорожньої: квитки, речі, мамина дорожня валіза… А на душі –  хвилювання, острах, очікуванням неймовірного: шлях неблизький, ушир України, до Слов’янська…

«Припутні». Любов, яка робить людей народом

Я не буду про дороги та тротуари. Це вторинне. Потрапляючи у світ, вільний своїм самовираженням від того, а що скажуть люди, пронизаний любов’ю та доброзичливістю, де всі усміхаються одне одному, де слова «дякую» і «будь ласка» звучать на кожному кроці (навіть тоді, коли вибачитися мав би ти, бо зачепив когось ліктем, тобі кажуть «вибачте мені»), – так ось досі я ніяк не могла визначити у ньому свій статус.

Подих Новоріччя

Теплий осінній день. На столичній вулиці Терещенківській гамірно, біля музею Ханенків зібралося багато школярів. У дітей іскряться очі, вони щось жваво обговорюють. «Мабуть, обов’язкова шкільна екскурсія до музею», – подумалося.  В шкільні роки такі екскурсії набридали. Раділа одному, що раніше в такі дні можна було раніше потрапити додому. А ці діти на вигляд не стомлені –  навпаки: захоплено діляться враженнями, показують одне одному фото на своїх смартфонах.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ:
«Мене виховували життя,
дух Львова і бібліотека»

У Чернігів, до Сонцепоклонника, до великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі теж, освячують собою землю, на якій живуть, їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…

«DZIDZIO Контрабас»  без шлейфу попкорну

Мене попереджали, але я пішов на фільм «DZIDZIO Контрабас». Що я побачив?

Соловій України
 (Сім сюжетів із життя Генія)

Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.

Забутий мовознай, невідомий словник

Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося. Забули? Не знали?

Куля у світле серце

В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».

Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках

Талановиті люди – талановиті в усьому. І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід. Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.

На найдовшій косі, з бенгальськими тиграми і металевим сантехніком

У Бердянську сенсація не місцевого значення. У приватному зоопарку «Сафарі»  народилися рідкісні білі бенгальські тигренята – аж четверо відразу.  По-перше, тигри дають потомство не частіше одного разу на три роки, а тигриця Азіра вже приводила дитинчат рік тому. По-друге, на Землі не більше  двохсот білих бенгальських тигрів, тож бердянське поповнення стало значущим у світовому обширі.

Усмішка птаха

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я.
(Іван Франко)

Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з дерева, мовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер позначатиме їх завжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянські праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у дружбі-цімборстві, у коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журі. Бо тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті й тліну: істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником.

Землетворець

Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.  

Чигиринські нотатки (частина ІІ)

Головківка, що обсіла пагорб на околиці Холодного Яру, віддавна славиться кращою в районі картоплею, цілющою радоновою водою з джерела «Живун» і керамікою, яку так і звуть – «головківською». А ще тут є народний музей. Погодьтеся, в наш прагматичний час – явище унікальне, не те що для району, а навіть для області…

Зазорів Піснею

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…

Чигиринські нотатки

Богданова гора. З її вершечка чудово видно як у туманних затясминських далях сходить яскраво розжарене сонце, віщуючи новий спекотний літній день. Сяйні промені золотять постаті скульптурної композиції пам’ятника Богдану Хмельницькому. Чутно віддалені відголоски звичайного ранку маленького провінційного містечка: завершення переклички «нічного дозору» псячого племені, спів пташок, вранішня побудка-кукурікання півнів. Доброго ранку, стольний гетьманський Чигирине!

Провісник Українського ренесансу

Українська національна революція,  століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили  тотальні репресії  творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної  скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й  візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Характерник

Перший спогад про нього – у мареві. Тридцять, а то й більше літ. Здається, було новорічне празникування, і точно памятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь»,  де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олівє й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо, й кепкував з нас.

На хутір до Миколи

У київському Центрі української культури і мистецтва, що на Подолі, триває виставка петриківського декоративного розпису. Серед  новинок – ужиткова кераміка, розписана Наталею Підгірною.  Молода майстриня каже, що «петриківку» переносили на порцеляну і Марфа Тимченко, і Віра Клименко-Жукова, але масового поширення  їхній досвід не набув, а останнім часом про розпис на кераміці взагалі забули. Основу виставки «У вінку нев’янучих традицій» склали роботи сімейства  Деків, Валентини та Миколи, і їхньої доньки Світлани Біленко.  Точені метрові вази, стилізовані і цілком сучасні скрині: Микола шукає  форму, а Валентина її розмальовує.  Світлана – авторка багатьох панно, що дихають природою степової  Петриківки.
Туди, на Дніпропетровщину, у рідну майстерню під відкритим небом, невдовзі після відкриття виставки, ми й приїхали у гості до митців. Приїхали, щоб зайве переконатися: у самобутній творчості петриківців – земне коріння.

«Коронація» вибраного нації

Сімнадцять років тому з примарного, неясного спершу задуму, зате з рішучого бажання з’явився український літературний «Оскар»   –  «Коронація слова». Хтозна, чи сподівалися тоді Тетяна та Юрій Логуші, що їх подвижництво пустить таке міцне коріння і так заколоситься тим  мистецьким змаганням на національній письменницькій ниві? Певно ж, вірили, бо інакше б і «тин не вязали», і немалі кошти з року в рік у ту Божу справу не офірували. Тепер ось пан Юрій каже: прямуємо до 20-річчя…

На щиті двох мільярдів літ

Україна – прекрасна і неповторна, але ж як мало ми знаємо її дивовижні живописні місцини! Вкотре в тому переконався, відвідавши Буцький каньйон, що на річці Гірський Тікич у Маньківському районі на Черкащині.

Чесноти Праги і Калинівки

На початку липня 1917 року під селом Калинівка, що в Зборівському районі на Тернопільщині, зійшлися у герці чеські і словацькі вояки, які виступали на боці російської армії, та їх австро-угорські  противники. Першим удалося прорвати лінію фронту і просунутися  углиб на 2-5 кілометрів. Дорогою ціною – 185-ма загиблими та 700-ма пораненими.

«Червень тому зелениться, хто в роботі не ліниться»

Його називають полуднем року. А ймення своє дістав найшвидше від буйного розквіту природи, де з-поміж зелені проглядають червоні маки, червоні півонії, троянди. Хоча кажуть, що його так названо, бо колись о цій порі із землі виходили комахи – червець, які осідали на листках. Їх струшували, збирали, сушили. І виготовляли з них червону фарбу, якою фарбували нитки: вони не линяли і мали теплий та лагідний для ока колір. На жаль, червець безслідно пропав, і його вишукану червону барву підмінила насичена та різка анілінова фарба.

Рушникова стежина до Максима

Сивий, трохи стомлений, в літах  чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.

Зодчий української кооперації

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокамяної» послужили сини митця – майбутні історики.

Лицар

Знайомтеся: Андрій Хоманчук, активний учасник Революції гідності, волонтер і воїн. Це він подарував десятьом учасникам бойових дій на Сході України, які пересуваються на візках, квитки на фінал «Євробачення», який відбувся 13 травня у Києві.

Самотність

Рання весна. Дивлюся в окуляр камери, як путівцем, крайком наїжаченого сухими бур’янами колишнього поля, важко простує пара літніх людей. З торбами, що обтягують руки. Колишні мешканці Поліського – Лідія Олексіївна та Руслан Петрович. З невідселених сусідніх Луговиків долають 11 кілометрів, аби провідати Аллу Іванівну, останню жительку міста, вже вісімнадцять років покинутого мешканцями…

ЛЮДИНА ДОБРА

Цей скромний чоловік із Закарпаття став знаний в Україні. І неспроста. Коли з ініціативи сільської жінки з Дніпропетровщини Галини Заболотньої та поета-академіка Бориса Олійника 2008 року пролунав патріотичний заклик «Збудуймо Всенародний пам’ятник Матері-Вдові!»,  Денис Добра, дитина-напівсирота війни, відгукнувся на нього одним із перших. А далі його прізвище, що так відповідає порухам душі Дениса Денисовича, стало з’являтися у списку жертводавців із постійністю, гідною захоплення. Впродовж трьох років він зі своєї скромної пенсії тринадцять разів переказував кошти на пам’ятник, щоразу вносячи від 50-ти до 150-ти гривень.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПІСНЯ З УКРАЇНСЬКИМ КОЛОРИТОМ

«Євробачення» офіційно ще не почалося, а в Києві вже розлився його бадьорий настрій, вибухнули на Майдані музичні фонтани, відкрилася глядацька зона на Хрещатику, де залунали пісні українських виконавців. А в національному агентстві  «Укрінформ» обладнали прес-центр для іноземних журналістів. Один із залів перетворили на затишну вітальню, де переплелися народний колорит і сучасність,  де автентичні речі  свідчать про неповторність української культури і звичаїв. Прес-центр назвали «Арт-хабом»: тут зручно працювати і відпочивати.

Опадає листок, як зів`яле чаїне крило…

Я для інших одцвів,
                   я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
                            туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
                            підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
                            як нікому іще не світивсь!..

Землю обняв орлиним летом

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіпяли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

До зірок через Житомир

Три з половиною метри: житомирська  лялька-мотанка – вже у Книзі рекордів України. Але можемо сміливо стверджувати:  її місце – і серед світових рекордсменів. Ляльку створили місцеві майстрині рік тому, до відкриття житомирського Дому української  культури. Вона,  як господиня, гостинно  зустрічає гостей. А щоб убрання не зіпсувала негода, мотанці спорудили скляну хату.

«Тичина, Жадан і Собаки»

Холодна зала, замуровані цеглою вікна, стара ліпнина на стелі, англійська мова серед глядачів. Що ж тут відбуватиметься? Ми побачимо нову  театральну постановку Ярої мистецької групи з провокуючою назвою «Тичина, Жадан і Собаки», створену за поезіями зі збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав» і на музику гурту  «Собаки в космосі».

Прадід створив «Мурку», правнук – «Чивокуню»

Багато полтавців знають і вельми цінують творчість свого земляка, талановитого поета-барда Юрія Трейгеля. Маю зауважити, що Юрку не до вподоби саме слово «бард», а талант він взагалі вважає чи не найостаннішою з чеснот, якими іноді природа обдаровує людину.

Безкінечник

Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.

Генерал Відвага

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

Хлібні колоски Іванові Козловському

Напередодні врочистого відкриття у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі меморіальної дошки  видатному українському тенору, оперному та камерному співакові, унікальному виконавцеві духовних піснеспівів та народних пісень Іванові Семеновичу Козловському багато електронних видань в анонсах бравурно писали: «…запрошено творчу еліту  країни, серед якої –  Іван Драч, Борис Олійник, Павло Мовчан, легендарна актриса Лариса Кадочнікова,.. у святкуванні також візьме участь дитячий ансамбль з Мар’янівської музичної школи, яку свого часу, не зважаючи на заборону,  І. С. Козловський побудував на батьківщині, у рідному селі Мар’янівка на Київщині, за власний кошт…».

«Bellissimo»: бравіссімо!

Інститут мистецтв столичного Університету імені Бориса Грінченка започаткував Всеукраїнський конкурс інструментально-виконавської майстерності «Bellissimo»  – для учнів музичних шкіл, студентів педагогічних коледжів та інститутів. На славний почин з’їхалися понад шістдесят учасників з усієї України.  

«Війна химер». Післямова напередодні великого екрана

25 березня, в рамках міжнародного кінофестивалю « Docudays UA» відбудеться перший показ фільму, яким усі ми жили останні три роки. Тож знову зустрілися – розпитати одне одного, що відчуваємо саме тепер, коли завершується певний етап життя і його буде винесено на великий екран. Коли наважилися зробити видимим усе, що досі, можливо, залишалось для нас невидимим.
Ось ми, перед вами: режисери фільму Анастасія і Марія СТАРОЖИЦЬКІ,  головний персонаж Валерій ЛАВРЕНОВ («Лавр») та Сергій МІЩЕНКО («Яр»), військовий консультант фільму, який також з’явиться на екрані у кількох епізодах. 

Вільний простір у білому коридорчику

Коридори Києво-Могилянської академії нічим не відрізняються один від одного. Хіба що оцей, на першому поверсі, за який взялися дві студентки-художниці – Галина Осадча та Марія Пашкова. Тепер він не лише має назву  «Білий простір», але й існує немов окремий вимір, як самостійна частина академії – арт-простір чи антикафе.

 Незгасне «Здоровенькі були!»

 «І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

В гаражі з «Radio Plush»

Прохолодна репетиційна база звичайного гаража: гітари, підсилювачі, шнури, кабелі… В такому аскетичному інтер’єрі музичної робітні спілкуємося з більшістю київського гурту «Radio Plush»: Іваном, Артемом, Олексієм. Ще один учасник, теж Олексій, соліст гурту, сьогодні не прийшов, працює. Колектив аматорський, хоча добре знаний у колі шанувальників року – брав участь у багатьох фестивалях, ставали фіналістами кількох пісенних батлів, його композиції не сходять із прайм-таймів популярних радіостанцій.

Біля Диканьки, коло дубів Шевченка і Мазепи

Столітня світлина свідчить. У березні 1917 року,  відзначаючи день народження Великого Кобзаря, жителі Диканьки посадили два дуби.  Один – на честь Тараса Шевченка, а другий –  у пам’ять Івана Мазепи. Ініціаторами й організаторами  виступили місцеві патріоти з Української  партії соціалістів-революціонерів. Вони провели мітинг і пройшли на чолі народної ходи кількома селами. Серед найпомітніших активістів осередку був селянин-середняк Григорій Якович Маяр.

Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»

Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ,  який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.

Згадуючи Михайла Бєлікова

Під завісу зими в центральному залі Національного музею «Чорнобиль», на символічній плиті біологічного захисту реактора ЧАЕС зібралися творці Чорнобильського ігрового кінематографу – його першопрохідці. Прийшли й послідовники – студенти, напевне, майбутні зірки українського сценічного та кіномистецтва. Зійшлися, щоб ушанувати пам’ять Михайла Бєлікова – українського кінорежисера, сценариста і кінооператора, лауреата Шевченківської премії, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста, академіка Національної академії мистецтв України. День і місце зустрічі – не випадковість: Михайло Олександрович народився саме 28 лютого, а одна з його численних стрічок – «Розпад», стала першим ігровим фільмом про Чорнобильську катастрофу.

«Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки»

Відтепер кожного, хто заходитиме до Будинку звукозапису Українського радіо, стрічатиме при вході Володимир Івасюк. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрито наприкінці минулого тижня. Кошти офірувала Київська міська адміністрація.

Вершини Павла Білошицького

Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

Син гаїв, родом із Пісні

Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Груша

ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА


Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли.  Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.

Мовби спогад про мрії

 Національний художній музей України відкрив ювілейну виставку «І спогади, і мрії» до 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської.

Дім, де райдуга

Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.

Столітня скрипка ожила

У Диканській картинній галереї, що на Полтавщині, відбулося музичне свято на честь 140-річчя від дня народження славетного земляка – музиканта, композитора і хорового диригента Федора Попадича. Організатори підготували для гостей дійства справжній сюрприз: після маже столітнього мовчання зазвучала скрипка, експонат місцевого краєзнавчого музею.

Кришталеві чаші Вадима Крищенка

Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

«Колодка, яка ж ти солодка…»

Весняний цикл традиційних свят українців розпочинає Колодій (Масляна). Це неповторне веселе колоритне свято сповнене народних ритуалів. Обряд Колодія, як стверджують дослідники, дуже давній, дохристиянський. Його первісний зміст загубився протягом віків.

Корінь і крона Натхнення

У виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, що у Києві, на вулиці Рейтарській,  27 -А,  –  нова експозиція. Звітують дві близькі за духом народні майстрині, які працюють зі схожим матеріалом, проте різні у творчих формах і техніці.

Стожари Павла Дворського

Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…

Микола Мозговий. Минає ніч

 

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Колгосп імені Гітлера, колгосп імені Сталіна

Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет… І тут прийшов Гітлер.

Василь Триліс. Homo ludens*

Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.

У казці Бескидів

Такої морозної сніжної зими давно не було у Бескидах. Вдивляючись з Ужоцького перевалу у пронизану памороззю серпанкову далечінь, серед занесених снігом смерек і бучин усвідомлюєш: ти у величному храмі Природи. І щоб побувати серед такої зимової казки, не треба їхати хтозна-куди. Вона майже поруч, на крайньому Заході нашої держави, на Закарпатській Лемківщині, де сходяться кордони Польщі, Словаччини та України.

Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

Слов’янськ: музей, «відкритий на ремонт»,  і сітки для «хлопчиків»