Кажуть, що професія баристи – це не тільки і не стільки заробіток, скільки стиль життя. З тим цілковито погоджується моя співрозмовниця  Анастасія ЗОЛОТАВА.

 – Здебільшого кавомани – то звичайні люди, їм байдужі специфіка та премудрості нашої професії. Їх цікавить лише кава, – розповідає Анастасія. – Вони хочуть випити доброї кави, і то – якнайскорше, А справжнім кавоманам швидко набридає стандарт. Їх уже не влаштовують традиційні «еспресо-американо-лате». Вони хочуть чогось нового. Вони почули,.. ну, скажімо, про «сифон», «аеропрес», «кемекс», і їм треба неодмінно це скуштувати. І перш ніж посмакувати,  вони довго розпитують про цю новинку, «розжовують» нюанси. А я як бариста мушу щонайменше досконало знати, що з чим змішувати, на якій воді варити і коли забирати з «вогню».

Кавова індустрія стрімка: ще 5 років тому ми дивувалися еспресо-машині, а нині вона – скрізь і всюди…

– А можна порівняти баристів з неформалами в музичній індустрії?

 – Слушне порівняння. Я б навіть порівняла їх з музикантом. Якщо вже музика увійшла в твоє серце, ти будеш грати. Так  і з кав’ярниками. Для них кава – як пензлі для художника. Що цікаво, зараз в моду знову увійшла та сама джезва, тобто приготування кави по-турецьки. Знову повертається те, про що люди почали забувати. Це свого роду цикл: люди щось забувають на догоду новому і модному, а потім неодмінно повертаються до старого, забутого.

– Тебе можна назвати барменом?

– Ні. Це трохи інше. Бармен, грубо кажучи, споює людей, якоюсь мірою привносить негатив, а філіжанка кави – навпаки:  це ритуал. Тому ми  люди різні, та й наші клієнти – теж абсолютно різні типи людей.

– Ти цікавишся, хто твої постійні клієнти?

– Звісно. Серед кавоманів майже нема мовчкуватих. Для багатьох з них церемонія кавування – це, зазвичай, привід поговорити, відкритися, навіть висповідатися. Через те я знаю хто є хто з-поміж моїх постійних клієнтів. Тут і народні депутати, і судді, і адвокати, і актори… От і сьогодні спілкувалася з дуже цікавим адвокатом, який за кілька годин до судових слухань, що мали відбутися аж в Ірпені, прийшов саме до нас випити нашу фірмову каву. І пішов з добрим настроєм, готовий  «дати бій».

– А сама заходиш у київські кав’ярні, дивишся, як працюють конкуренти?

– Обов’язково! І звертаю увагу найперше не на смак кави, а на… помилки баристи. І на атмосферу закладу. Це вже професійне і для мене дуже важливе. Якщо з тобою не привіталися, якщо тобі не усміхнулися, то повертатися сюди ніхто не варто. Це прості, але дуже важливі речі, якими, на жаль, у багатьох столичних кафе легковажать. Тут може бути чудова кава, але якщо персонал – невігласи, то й кава «гірчить».

– І насамкінець: що тебе найбільше приваблює у твоїй професії?

– Не криюся: найперше заробіток. Я тебе, либонь, розчарувала, що не просторікую про романтизм чи покликання. Але моя праця важка – і психологічно, і фізично. А тому має відповідно оплачуватись. Гроші потрібні всім. Бо це свобода. Особисто мені вони потрібні не лише на прожиття, а й на реалізацію життєвої мети: мрію про власну маленьку кав’ярню… Таку затишну, гарну, куди б запрошувала моїх гостей не як до закладу, а як до власної оселі!