ДЕНЬ ВІЧНОГО МІСТА

Я, може, щось і плутаю, але, здається, саме він, один російськомовний українець, котрий сподвигнувся ввійти в класики радянської літератури (та так, що його зело героїчний роман бідні школярі мали ледь не напам’ять зазубрювати), – так от він якось узяв та й залишив безсмертю премудру фразу:
«Найдорожче, – сказав, – що є у людини, – це його життя. Воно, – сказав, – дається один раз, і його, – сказав, – треба прожитьу Києві».

Не буду сперечатися з літературознавцями, бо за свій ще не такий довгий для хронічного склерозу вік я, признатися, чув цю фразу у кількох варіантах, та й міста, де приписувалося прожити свої земні будні, називалися різні. Принаймні, я окрім Києва запам’ятав Боярку, Фастів, Шепетівку, Одесу, Умань і, здається, Чигирин. Не маю нічого проти усіх цих славних міст і містечок, але не обижайтеся, друзяки: Київ у цьому сенсі мені набільше до шмиги. Можливо, тому, що живу-тружуся і по-житейськи якось ще й тріпаюся у ньому, слава Богу, вже замалим 40 літ.

Звісно, мої маленькі затишні рідні Ланівці, коло яких закопана пуповина, я теж люблю усіма фібрами, але точно знаю, що класик радянської літератури не міг їх обезсмертити своєю фразою, бо саме тоді, коли вона творилася у класиковій голові, моє містечко дуже вже стогнало під панською Польщею генерала Пілсудського. Принаймні, в уяві того письмаки. А все, що дуже стогнало і стогоном різало буйну фантазію радянського класика, ясна річ, не могло тоді слугувати об’єктом його олімпійської довіри.

Ніззя було.

Отож мені у цих географічно-патріотичних супереках значно легше, ніж тим, хто переїхав до Києва з Фастова, Умані, Чернігова, Глухова чи з того-таки Чигирина. Маю на сей рахунок не те що залізне, а титанове алібі.

Тому-то й пишу про Київ. Про рідний Київ.

«Як тебе не любити!» – щирий подив, упоєний іскрометним, як шипуче вино, захопленням, закарбували у літописи сотні великих-розумних-знаменитих-славетних. На цих Вічних горах – точно відомо – возсіяла благодать Господня, і навіть Богородиця – сам читав – наказала через посланників київському князеві збудувати тут Храм для Неї. Так і прорекла своїм послам-зодчим: «Попередьте князя: Я там буду жити».

Хтось із вундеркіндів, з тих, наших новітніх «синдбадів», хто переконав себе, що своє єдине життя треба безпремінно проніжити на екзотичних теплих островах, чи при осідку Швейцарських Альп, або в облозі норвезьких фіордів, чи, в крайньому випадку, в апартаментах з видом на Брайтон-Біч, поблажливо пхекне: « Київські гори? Та не смішіть мої крокодилячі штиблети! Теж мені гори… Для дітей, що тільки-но тупцяти навчилися».

Згоден. Навіть із своїм центнерним іміджем, сапаючи та зіпаючи, викручуюсь лісапетом від Труханового мосту на паркову гору за якихось півтора десятка хвилин.

Воно то так, але скажіть, майне лібер вундеркіндер, на яких там казкових альпійських полонинах офіційно зафіксована «благодать Божа»? Бузкова корова з «тату» на боці – та паслася, сперечатися не беруся, було діло… І по телевізору її показували, в рекламі шоколаду «Мілкі». А сяйва «Божої благодаті» і не було, і нема.

Звиняйте, йок!

Чи, може, на картинних вершинах Італії цю благодать зафіксували? Ані сліду! Дим од вулканів, сморід сірчаний, лави усякі – це було, а благодатного сяйва – ніхто і ніде.

Я вже не кажу про Урал: там, крім перелюбної «Хазяйкі Мєдной гори», – жодною надприродною душею і не насівалося.

Про сиву вершину Арарату сперечатися не буду. Сказано, що Ноїв ковчег там осів – значить осів і ніяких заперечень. Але ж і то правда, що якби не всесвітній потоп – бачила б араратська вершина отого ковчега, як я Шевченківську премію.

А тут, на Київський кручах усе по чину: приплив Первозванний Андрій Вічною Рікою, зійшов на зелені пагорби, роззирнувся, наповнив легені пречистим роздоллям та ароматом зела і возрадувався святою радістю. Це апостольське щастя, коли воно на повні груди, коли вільне, а не з принуки, коли не рятівне для всяких потопельників, а природне, як наше сонячне кучеряве Подніпров’я, – таке щастя розкутої молитви теплою хвилею притьмом доходить до Всетворця. Тому апостол ще й молитву до кінця не сотворив, а вже точно знав небесний меседж: «Бути тут, на цих горах Божій благодаті – і до ворожки не ходи».

Отак і постав Град небачений – серед круч, серед правічних борів, Садом Божественним, неопалимим. У тому розумінні, що палили той сад видимо-невидимо разів, що витоптували, витинали, вишматовували, виривали його з чіпким корінням і живим людським м’ясивом, а він знову з мервиська до життя навертався. Мов та Купина.

Несли моєму Вічному Місту і пожиральний вогонь на ординських стрілах, і погибельний посвист шляхетської сталі, і «визволення» більшовицького людожерства на скривавлених муравйовських «штиках», і спопеляючий смерч гітлерівських вимуштруваних моторизованих механічних масових убійників…  Відродився Кий-град, благодаттю осяяний, – з огрому попелиськ, із румовиська розтерзаних Храмів, з жахіття Биківні і Бабиного Яру
І щоразу на межині літа, пірнаючи у молодильне молоко каштаново-акацієво-жасминово-бузкового квіття, виходить із цієї купелі лицарем-козаком – із голосом Бояновим, із силою кожум’яцькою, з вірою духу Святителя Оскольда, Державних Зодчих Володимира та Ярослава, з мудрістю усіх Могилянських достойників, з синівською самовідданістю Крутянських янголів, ополченців Другої світової, героїв «Небесної Сотні» і Воїнів Світла, полеглих на нинішній Близькосхідній кривавиці.

Твої злотоверхі Храми піднімаються із прірв, і куполи беруть на рамена хрестів Небеса Вічного Життя. Двосічна сталь у правиці Матері-Батьківщини – то незнищенний меч Святославів. І замашний незаперечний аргумент гетьмана Сагайдачного, який колись добре відчула на собі напівпритомна Москва. Хай там що кажуть про нашу Матір-Батьківщину, що увінчує київський вид. Хай ремствують на її незуграбність, «мужоподібність», хай називають її «виплодом соцреалістичної гігантоманії»…

Хай.

А вона стоїть. І завважте: ПРАВИЛЬНО СТОЇТЬ! Ще й дивиться пильним зором, сповненим тієї жіночної рішучості, яка одним лишень лютим приском з-під брів цілу чоловічу армію спинить, пластом покладе й «окопною хворобою» пов’яже. Гордо показує той високо піднятий меч Святославів далеко-далеко, аж за Хутір Михалівський.

– Бачите оце, дурноголові? «Мать городов русскіх» – кажете? А сікніться-но лишень із вашим «міром»  – я вам тут і за «мать» і за «отця» ребра пошаткую! Ляжете осьдо купно і клято, як усяка тать лягала – без сліду і знаку! І понесе з огидою Вічна Ріка чорну вашу розпрокляту кров у пропасницю. Затямте, іроди!

Моє місто було, є і буде: Божа благодать – це вам не блаженнійші гундяївські гундосання. Та роззолочена лялька «всєя Русі» – як нежить: «тьфу!» і з вітром пішло.

А київське святе сяєво, стольне сяєво України – Оранта! Нерушима Стіна! Богоматір’ю явлена, Богом бережена!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company