ДЕРЖАВА–БРЕХУХА, або ЯК «ВІДДІЛЯВСЯ» КРИМ

Брехня та незаконна нажива –  в кожній клітині сучасної російської держави
(Григорій ЯВЛІНСЬКИЙ, російський політик) 

«Кожен народ має той уряд, на який заслуговує». Ось уже понад два століття цей висновок графа Жозефа де Местра підтверджує свою істинність. Утім у країні з авторитарним правлінням все урядування зосереджене в руках однієї особи – диктатора. Саме це спостерігаємо в сучасній Росії. Серед головних рис «неоімператора» – безжальна жорстокість, нехтування загальноприйнятими нормами, абсолютний авторитаризм, неадекватність поведінки, схильність до брехні. А за тієї високої підтримки, яку виявляє Владіміру Путіну російське суспільство (навіть, якщо декларовані 86 % перебільшено), можемо вважати, що моральні засади нинішнього багаторічного господаря Кремля стали моральними засадами й пострадянської Росії. З яких найбільш зримою є патологічна любов до брехні (можливо, в термінології відставного «каґебіста» – це навмисна дезінформація ворога).

На схильність московитів до перебріхувань ще з давніх-давен звертали увагу чи не всі іноземці, яким колись довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Леопольда І при московському дворі А. Майерберг у  книжці, виданій 1661 року, писав: «Розмова гостей, як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини… Брешуть москалі з неймовірним нахабством і без усякого встиду,.. видаючи брехню за правду». Безперечно, мав рацію російський історик професор К. Кавелін, підкреслюючи, що «на вдачі великоросів позначилася історія їхнього походження». А ще «стаж! – як казав булгаковський професор Преображенський, – тут уже нічого не поробиш…» Тому знайти якусь логіку у «шариковських» вчинках та словах «москалів» – марна справа.

Але тут йтиметься не про узвичаєну брехню простих московитів чи навіть «більших сошок», на кшталт Кісєльова. Якому – пригадуєте? – ще 9 грудня 2013 року, під час прямого включення телеканалу «Россия» з київського Євромайдану, передали глумливу нагороду – фігурку, схожу на знаменитого «Оскара», але – за «ложь и ахинею». Зачепимо брехню найвищої проби – «державну», незаперечним модератором якої і є Путін.

Мої тривалі намагання вхопити зразки такої лжі щоразу зазнавали фіаско. Ще Козьма Прутков завуважував: неможливо осягти неосяжне. А Владімір Владімірович і не ступне, як не збрехне. Цікаво, чи хоч сам бачить зерна правди у тій щедро сіяній ним «полові»? Якщо вони взагалі там значаться. І чи відчуває хоча б найменші докори сумління? Певен, що ні.

Згадайте, як 4 березня 2014 року, під час зустрічі з журналістами в Новоогарьово, на запитання, чи люди, які блокували частини української армії в Криму, були російськими військовими, Путін, ані кліпнувши, категорично заперечив: «Это были местные силы самообороны». Але не минуло відтоді й півтора місяця, як той таки «главковерх» , знову ж таки і не моргнувши,  зізнався: «За спиной сил самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие. Они действовали решительно, но корректно и профессионально». Звісно, щоб «помочь людям выразить свое мнение…». Стрєлков-Гіркін, теж згадував, як вони «корректно» збирали депутатів ВР Криму, «чтобы загнать их в зал», аби ті проголосували за відділення від України …

Ще через півроку в інтервʼю німецькому телеканалу ARD Путін заявив: у Росії «никогда не скрывали» і «это факт», що наші «вооружённые силы  прямо скажем, блокировали (а не  стояли «за спиной», – М. Л.) вооружённые силы Украины, расквартированные в Крыму».

До річниці анексії українського півосторова зʼявився документальний фільм «Крым. Путь на Родину». Незалежне інтернет-видання «Русская Фабула» охрестило його «явкою з повинною», бо Путін сам детально розкрив багато з того, що раніше так ретельно приховував або категорично заперечував. У відеоанонсі до прем’єри розповів про напружену нараду в Кремлі з «чотирма колегами» упродовж ночі 22-23 лютого, в результаті якої він вирішив «начать работу по возврату Крыма в состав России» і «поставил определенные задачи, сказал, что и как мы должны делать». Ба більше, хвалькувато назве важливою «перевагою» те, що він «лично этим занимался».

«З юридичної точки зору, – зазначає доктор юридичних наук, юрист-міжнародник О. Мережко, – це свого роду доказ, публічне зізнання Путіна у скоєнні міжнародного злочину (відомий у Росії опозиційний політик Ілля Яшин також назвав це зізнання Путіна «явкою з повинною», – М. Л.), серйозний доказ того, що ніякого самовизначення кримського народу насправді не було, що за цим стояли не воля частини населення Криму, а воля Путіна».

На підставі аналізу брехливих тверджень Путіна автор згадуваного інтернет-журналу «Русская Фабула» О. Широпаєв, назвавши російського президента «изолгавшимся», слушно наголошує: «Проблема в тому, що російська більшість, підтримуючи політику Путіна, стає співзмовником у його брехні. Живе на брехні. Такий головний, гнилий і розтлінний зміст річниці “русской весны”»

Утім, чимало оглядачів, зокрема, віце-президент дослідницьких програм Фонду Карнегі «За міжнародний мир» Е. Вейсс, російський публіцист В. Шендерович і навіть головний редактор газети «Завтра» А. Проханов висловили переконання, що анексія Криму не була спланована Путіним заздалегідь, мовляв, «був експромт». Однак, 24 лютого 2015 року «Новая газета» оприлюднила документ, який журналісти назвали «планом відторгнення Росією низки територій України». Своєрідний аналог гітлерівської «Директиви № 21», більше відомої під назвою «План Барбаросса». Що важливо, путінський план «складений в ті часи, коли Янукович ще був президентом».   Автори новітньої «барбаросси» «детально, крок за кроком», підкреслює редакція «Нової», спланували логістику «втручання Росії в українські справи та відторгнення від України Криму і східних областей».

Ще більше «секретів» розкрив у своєму інтерв’ю агенції «РИА Новости» адмірал Касатонов. Зі слів колишнього командувача Чорноморського флоту стає зрозуміло, що жодної імпровізації, спричиненої нібито «волевиявленням народу Криму», не було: «Було проведено блискуче зосередження сил спеціального призначення в Криму із застосуванням маскувальних заходів, несподіваних для українців, а також широкий набір заходів щодо завчасної дезінформації супротивника».

Називаючи нас «братами», російські керманичі давно бачили в українцях «противника»!

А ось як конкретизував поставлені ним завдання та задіяні для цього засоби й методи сам «главковерх»: «Чтобы блокировать и разоружить 20 тысяч человек хорошо вооруженных (нічого, що це українські збройні сили, які перебувають на своїй території?! – М. Л.), нужен определенный набор личного состава… Нужны были специалисты, которые умеют это делать. Поэтому я дал поручения и указания Министерству обороны – чего скрывать – под видом усиления охраны наших военных объектов в Крыму  перебросить туда (на територію України! – М.Л.) спецподразделения Главного разведуправления и силы морской пехоты, десантников».

А що ж спричинило таке кричуще порушення постійним членом Радбезу ООН численних міжнародних зобов’язань  і міждержавних угод – широкомасштабну військову операцію на території суверенної держави? Ось свідчення самого Путіна: «Прошла информация, что могут быть (або «не быть» – ось, фактично, і вся «аргументація»! – М. Л.) совершены и террористические акты, а радикально настроенные некоторые украинские руководители, в том числе силовых структур, готовы были совершить и какие-то (дуже «конкретно»! – М. Л.) акты, связанные с большими человеческими жертвами». Але і це ще не межа неадекватності та брехні! Згадайте, як Путін на згаданій зустрічі 4 березня запевняв, ніби вони навіть «видели, что в Крым уж е подтягиваются “боевички” из националистических организаций». Втім, навіть російські ЗМІ, яких у Криму пускали всюди, так і не побачили жодного з тих, кого нібито «видели» з Кремля.

Колишній командувач Чорноморського флоту не міг не наголосити на особливій ролі свого улюбленого «дітища» в гарбанні Криму. Зазначивши, що «основою для подальших після 23 лютого дій» послужило те, що «ЧФ був і залишився» в Криму, з погордою резюмував: «Можна сказати, що ЧФ підготував плацдарм, офіцери знали, що діється навколо, де розташовані українські частини, сценарії розвитку подій пророблялися на картах. Тобто Чорноморський флот зі своїми завданнями впорався – були доставлені «ввічливі люди» (а відтак – і військові підрозділи та техніка, –М. Л.), з 27 на 28 лютого була узята Верховна Рада  Криму». Віддав належне й «умілому використанню севастопольської бази, транспортних бойових засобів, які доставляли збройні сили в Крим», – кораблі «йшли з Новоросійська, також війська доставлялися повітрям». Ще одне дуже важливе зізнання…

Згадайте,  що 1 березня 2014 р.  рада Держдуми звернулася до президента РФ із закликом вжити заходів для стабілізації ситуації в Криму, захисту населення півострова від сваволі та насильства, а також у звʼязку із намаганнями проникнення озброєних груп на різні обʼєкти, зокрема, спроби захоплення будівлі МВС Криму. І того ж дня Путін вніс до Ради Федерації зустрічне звернення про дозвіл  використати збройні сили РФ на території України,  обґрунтувавши це «угрозой жизни граждан РФ, наших соотечественников, личного состава воинского контингента ВС РФ, дислоцирующегося в соответствии с международным договором на территории Украины». Хоча ще 19 грудня 2013 року той таки «главковерх» обурено відкинув навіть гіпотетичне припущення про можливе застосування російських військ проти «братньої» України: «Это не значит, что мы собираемся махать шашкой, вводить войска. Это полная ерунда, ничего подобного нет и быть не может». Та й спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко 26 лютого 2014 р. заявляла, що сценарій силового втручання з боку Росії  повністю виключений: «Ми не маємо права, ми не можемо втручатися у внутрішні справи сувереннї держави».

Але саме рада Федерації, очолювана тією ж Матвієнко, миттєво задовольнила прохання Путіна. Вся ця поспішна триходова комбінація (Дума – Рада Федерації – Путін) була розіграна впродовж кількох годин. Причиною «единомыслия» було не тільки згадане, зрозуміло, дуже «переконливе», «обґрунтування». Вирішальним каталізатором ухвалення рішень стало повідомлення про нібито жертви серед росіян. Про це заявила Матвієнко: «При попытках захвата здания МВД в Крыму были пострадавшие, есть жертвы, идет запугивание, идут угрозы, и люди просто, естественно, в этой ситуации высказывают серьезную тревогу за свою жизнь, за безопасность свою и своих семей… Есть жертвы, в том числе и среди россиян». Для підтримання «легенди» про вбитих і екстремістів у Криму російське телебачення опублікувало сюжет про нібито перестрілки, що сталися у Сімферополі, показало «жертви», що лежали на землі.

Згодом інформацію про загиблих чи постраждалих (все це виявилося банальною постановою російських телевізійників) спростували член Ради з прав людини при президентові РФ, експерт Московської Гельсінської групи Андрій Юров, журналісти, блогери, зокрема й російські, і навіть генеральний консул Росії в Криму В. Світличний.Та було пізно: «забор уплыл, качаясь на волнах…» Мети досягнуто, а про «засоби» – забудуть…

Та повернімося до Путіна. Невдовзі, менше ніж за два тижні після згаданої нічної наради, президент РФ у Новоогарьово зустрівся з журналістами. На запитання, чи розглядається варіант приєднання Криму до Росії, заявив: «Нет, не рассматривается». І справа не в тому, що лідер держави як завжди збрехав, пише в інтернет-виданні «Ежедневный журнал» Олександр Гольц, бо  «кадровому офіцерові ФСБ збрехати, що склянку води випити». Справа у твердій упевненості каґебіста, що «підлеглий народ не тільки з розумінням, але і з вдячністю сприйме свого брехливого начальника», а отже, повторю, стане співзмовником, «подєльніком».

Звісно, «миротворець» намагається приховати «благими» намірами кричуще порушення усіх міжнародних норм і угод (певна річ, сам він «глубоко убеждён, что никаких нарушений международного права Россия не допустила»). Мовляв, не могли «кинути цю територію і людей, які там проживають, напризволяще, під каток націоналістів». Це ті, які, за словами Путіна, «підтягувалися» у Крим, але так і не підтяглися.

Дивує, що Путін сам зізнався у численних брутальних порушеннях міжнародного права, угод з  Україною, у загарбанні її території, ще й наголосив, що «лично этим занимался». Важливе зізнання на майбутнє, для Гаазького трибуналу. Російський політолог С. Бєлковський вважає, що розповісти про анексію Криму президента Путіна змусила «типово бандитська логіка, вона ж етика», мовляв, «я вас обдурив і кинув».

Після всього, що він наговорив, а потім з неймовірною легкістю спростував чи заперечив, ця особливість дволикого кремлівського Януса вже нікого не дивує. Як і те, що, крім президента, так само брехливими є й прем’єр, і Держдума, і Рада Федерацій, і міністри, і генерали, і дипломати… Росія в цілому – це, по суті, держава-брехуха.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company