Детектив із горобцями

Як нема дощу, то з московської траси завертаю на польову дорогу, і вже за мить – осьо вона, моя сільська хата. Проте цього разу «мить» трохи подовжилась, бо в полі на околиці зустрів сусідку, таку ж, як і я, дачницю, але жінку різку, завжди похмуру і всім незадоволену.

Чого її там носило зрання, і чому саме в ту лиху годину – не знаю. Але це та женщина, як каже моя мати, котру «стрінь десь на отшибі – щоби потім увесь день пішов наперекос».

Я привідчинив віконце, аби, не спиняючись, кивнути «здрастє», та де там: Зоя Семенівна мало не всунула свого черевика під колесо автівки. І я загальмував.

– Попереджаю! – випалила вона. – Сьогодні ні світ ні зоря мого уже черті носять… Я всі «канали» перекрила. Но тут ви, дорогий сусіде, де не візьмись!.. Тому попереджаю – не наливать!!! Ні під яким предлогом і ні під жодним соусом! Ви мене поняли?!
– Здрастуйте, Зоє Семенівно!
– Здрастє! Ви ж понімаєте, – продовжила вона командирським голосом, – в чому тут справа! Він уже мав два довгих гудка в туманє…
– Я все розумію, Зоє Семенівно. На криницю для спраглих повішу великий замок!
– Це не жарти, – продовжувала дратуватися сусідка.
Та я її запевнив, що не жартую ні на грам.

* * *

Ще з невивітреним ядучим голосом Зої Семенівни у вухах я увійшов до власної хатчини. І той голос, ніби міношукач, дав мені зрозуміти – щось не так. Я спинився посеред кімнати, розгледівся. На підлозі під люстрою великим колом у діаметрі позасихали білі крапелини пташиного посліду…

Що за чортівня?!
Звідки тут, у замкненій на всі заставки хаті, пташині какулі? Чи, може, це я сам наляпав крейдою, а вона висохла і тепер отутво ці цяточки? Але ж ні! Ані крейдою, ні фарбою, пригадую, нічого тут не квецяв.

Чортівня посилилась, коли підняв з підлоги легку та прозору пташину пір’їну. Тепер не було жодних сумнівів: тут відмітилося птаство. Але де воно взялося, як сюди потрапило?

Я обійшов кімнату, позаглядав в усі закутки, сіпав шторами в надії сполохати таємничих нахабисьок-пернатих, що лишили посеред хати знаки, а тепер граються зі мною у піжмурки.

Але їх не було. А знаки – ось вони, сліплять очі, ще й дратують таємницями.

* * *

– Сусіде! – почулося за вікном.

На ґанку стояв Петро Іванович у вилинялому костюмі «бундесвояка» із секонд-хенду.

– Ну шо, блудний сину, не минуло й місяця, як ти нарешті прибився на Божий ґрунт? – щиро усміхався він.
– Місто, мов той реп’ях, тримає людей у кам’яних своїх нетрях. Ледве вирвався… До речі, за селом, у полі стрів вашу дружину. Щось вона лиха сьогодні, ніби фурія. Що вона там зрання робить?
– А я хіба знаю, чого її туди понесло? Її сьогодні спозаранку носить.
– Петре Івановичу, дорогенький, добре що нагодилися. У мене якась чортівня в хаті. Ви як авторитетний тутешній  експерт усього живого і неживого, видимого і невидимого –  допоможіть розібраться…
– Ну, дик,.. – поважно розвів руками Петро Іванович, і ми зайшли до хати.

***
– Ну, шо я тобі скажу, брате.., – почав Петро Іванович, уважно оглянувши «місце злочину». Аж раптом замовк, нагнітаючи  тривалою паузою і так розріджене повітря. Ще раз і вдруге придивлявся до білих цяток засохлого посліду, потім схилився над ним, шарнув, ніби по гарячій пательні, вказівним пальцем, понюхав:
– Ну, шо я тобі скажу? Тут розігралася справжня трагедія. І все скінчилося смертю. А може, і смертями. Ще не знаю. Треба розбираться. Але все настільки мрачно і заплутано, що якщо ти хочеш докопаться до істини і просиш, щоб я тобі в цьому поміг, а крім мене тобі тут ніхто не поможе, то починати це розслідування треба з чарки. Це – для психологічної устойчивості. Так всі детективи роблять. Інакше – ніяк! Можна чокнутись.

– Петре Івановичу…
– Нічого не говори… Я знаю, шо ти тутво будеш розказувать і які читать нотації…
– Петре Івановичу, два інфаркти – це вам не жарти! Ви ж знаєте, мені для вас нічого не жалко, але вам не можна пить!
– Нагадай мені, ти сюда на гарбі, пароконкою із Києва приїхав чи машиною легковою?
– При чому тут?
– Я тебе питаю: на гарбі чи машиною?
– Ну, машиною.
– Так от, скажи спасіба, шо доїхав. А міг і не доїхать. Твої шанси були 50 на 50, знаючи, що робиться на українських дорогах. Ти рискував, як розібраться, у сто раз більше, ніж тепер лякаєш мене тою нещасною чаркою горілки. Аж гидко від тебе таке слухать, чесне слово! Ніби нормальний пацан, а ведеш себе як на базарі. Вобщим так, або ти погоджуєшся на умови приватного детектива, або я розслідування припиняю.

– А Зоя Семенівна?! Я вам не казав, але вона мене там, у полях, попередила…
– Не відволікайся на мілке. Дєзактивацію її потоків сознанія я беру на себе. Ти краще скажи, у тебе з того разу в тій фляшці, де плаває пахуче стебельце,  щось лишилося?
– Ви про «зубрівку»?
– Во-во… Давай, налий чарочку, і я спробую розплутати цю «темну» справу із лайном.

* * *

Я налив наперсточок пахучої «зубрівки», відламав кусень свіжого, привезеного з Києва, житнього хліба «Юріївський», виклав на таріль шмат запеченої, ще теплої у фользі, скумбрії, нарізав свіжих огірків, цибулі, помідорів – жовтих і рожевих, притрусив їх меленим коріандром.

Петро Іванович випив, смачно прицмокнувши, взяв зі столу лиш окрайчик хліба, понюхав, пожував й одразу повернувся до справи.

– Значить так. Як колишній військовий, майор у відставці, запевняю, тут відбувся локальний «котел». Птахи опинившись у цьому замкнутому просторі, спочатку не усвідомлювали свого трагічного становища. Пурхали по кімнаті, сідали оно на підвіконня, на книжкову шафу… Може, навіть у її шкло заглядали, цікавились, які ти книжки читаєш. Але найбільше їм подобалось сидіти на люстрі, під стелею, їм здавалося, що там найбезпечніше. Але потім – за день, другий чи третій – збагнули: вони замуровані, вони у задушливому мішку, звідки нема виходу, де ані їжі, ні води. Не знаю скільки днів вони викакували отут на твою підлогу, але без поживи помирали страшною, голодною, мученицькою смертю…

– Петре Івановичу, я навіть не здогадувався, що ви такий пристрасний орнітолог. Вражений вашими моторошними фантазіями. Бо якщо все так, як ви кажете, то де головне? Де, так би мовити, «чорна кішка з темної кімнати» – ті таємничі птахи? І як вони сюди потрапили, якщо були тут насправді?

– Ага, про кішку! – спохопився Петро Іванович. – У тебе є кішка? Може, то вона пташок поїла?
– Нема і ніколи не було.
– А раз так, тоді новоприставлені пернаті десь тут. І ми їх знайдемо.
– Але як вони сюди потрапили?!
– Потрапили просто. Набагато простіше, аніж налити ще одну чарочку, – Петро Іванович кумедно скосив очі і хитнув головою у бік пляшки. – До речі, ти не міг десь одкопати ще меншої стопки? Чесне слово…

Дорікання сусіда я пустив поза вуха, але наперсточок налив. Петро Іванович випив і тепер закусив шматочком хліба з помідором.

– Потрапили оно звідти, – показав недоїденим помідором на камін. – Місяць тому була велика негода: дощ, вітри скажені. Бачив, як на твоєму лискучому димарі з гострим козирком усе тирлувалася та ховалась від дощу зграя горобців. Думаю, поривчастий вітер котрогось і здув у димар. Воно гепнулося, нещасне, отам, у попіл, обтрусилося і опинилось в твоїй хаті без запрошення.

Петро Іванович, присівши до каміна, відкрив ковані, фігурні грати:

– Осьо і тут послід. Сумніву нема, саме звідси і з’явилися крилаті гості. На свою погибель.

– Правдоподібно! Ви оратор і фантаст, Петро Іванович, не гірший, аніж Троцький. Але ця детективна історія доти залишатиметься сумнівною і навіть – не побоюсь цього слова – побрехенькою, доки не побачимо головного – небіжчика.
– От! Я так і знав, шо ти це скажеш! Давно запримітив за тобою цю капосну рису – ні в шо не вірити, завжди заперечувати, все піддавати сумніву. І це нормально, це правильно! Сам такий. Тому перед опознанієм налий, пожалуста, ще одну.

Я налив.
Петро Іванович випив, підставив до столу стілець і зручно на нього вмостився. Тепер він з’їв непоспіхом хліба, риби, огірка, помідора, смачно похрумкав цибулею. Я мовчки на нього дивився, очікуючи. Нарешті Петро Іванович підвівся. Я запитально дивився.

– Шо? – зробив великі очі Петро Іванович.
– Де?
– Шо де? – перепитав він.
– Де будемо тіла опознавать?
– А-а! Іди сюди! – він впевнено рушив до вікна.

Вікно в кімнаті заґратоване, тому все літо, навіть за моєї відсутності, привідчинене для провітрювання. Між москітною сіткою і широким білим ребром стриміли двоє дохлих горобців…

– Тепер ти точно знаєш звідки в твоїй хаті лайно. Можеш спокійно мити підлогу і жити далі. Нема нічого таємного, шо не стало б явним.

– Признайтеся, Петре Івановичу, ви ж одразу побачили тих горобців.. Але ж як закрутили, як розводили мені тут сюжет – на півгодини!
– Ні. – Петро Іванович відчинив вікно настіж, підняв москітну сітку і виклав тільця горобців назовні. – Не так було. Нічого я одразу не помітив. Тут, як той казав, метод дедукції.
– Ага… Ага…

* * *

– Наливай «на коня», бо ти зараз трохи відпочинеш після шоку, а мені ще оно процес погребєнія…
Цього разу випили разом. І дивна річ – я навіть не відчував докорів сумління перед Зоєю Семенівною…

То ще не відомо, хто за ким пантрувати мусить, хто з нас сущих в цьому світі більшої опіки потребує, думав я, дивлячись у вікно на молодцюватого Петра Івановича. А той помалу віддалявся садом, тримаючи за лапки горобців, і наспівував при тому щось тужливе.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company