Доля на схрещених шаблях

– Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим! – звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів.
– Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас.
Хто він? Як потрапив до рук москалів-більшовиків?

21 березня 1873 р. в селі Багринівці Подільської губернії (нині – Літинського району Вінницької області) у сім’ї відставного бомбардира, згодом заможного селянина Григорія Гандзюка, народився син Яків. Було в родині ще четверо дітей: брати – Сазон, Іван та Петро, сестра Антоніна. З часом Іван став священиком, Сазон і Петро – селянами, Яків – військовим.

Дружна працьовита родина побудувала найпершу в Багринівцях цегляну хату. Яків закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, потім – Одеське піхотне юнкерське  «по 2 розряду» (із званням підпоручика), згодом окружні штабс-капітанські курси. У війську пройшов шлях від рядового 47-го піхотного Українського полку до генерал-майора.

Російсько-японську війну 1904-1905 років закінчив у чині штабс-капітана з трьома бойовими орденами. Брав участь у найтяжчих боях під Ляояном, Сандепу, Мукденом, на річці Шахе. Коли в одній із сутичок полк потрапив у оточення, у безвихідній ситуації двометровий велетень поручик Гандзюк вихопив бойове знамено з рук прапороносця і повів бійців у атаку на ворога. Підрозділ вирвався з оточення. Яків Григорович отримав орден Св. Георгія IV ступеня.

Згодом одружився з дочкою дійсного статського радника Вірою Чудиновою, мав сина Георгія. За ратні подвиги воїн отримав від царя Миколи ІІ разом із дружиною Вірою Олександрівною та сином Георгієм потомственне дворянство. Невдовзі його підвищили – став капітаном, а через два роки – підполковником. За спогадами онучки Лідії Гандзюк-Логвиненко, Яків Григорович володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у політиці. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, був надзвичайно суворим до себе і у всіх вимірах кришталево чесною людиною, характер мав рішучий, залізну волю та виняткове уміння впливати на людей.

Першу світову війну Яків Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, здобув ордени Св. Станіслава I і II ступеня з мечами, Св. Володимира, Георгіївську зброю. У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив його медаллю “Мілітер”…

8 лютого 1918 року, після п’ятиденного гарматного обстрілу, червоні війська Муравйова увійшли до Києва. Столицю УНР більшовики буквально затопили у крові тисяч городян, було замордовано київського митрополита Володимира.

9 лютого уночі урядовці УНР утекли з Києва до Житомира, кинувши армію напризволяще. Михайло Грушевський тужив за спаленою бібліотекою, хоча пізніше на похованні героїв Крутів скаже латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Павло Скоропадський ще у грудні 1917-го пішов у відставку. Симон Петлюра зберігав позу ображеного. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону.

Армія оборонців УНР цього не знала. Уночі крізь хурделицю з Білої Церкви до столиці мчало авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради на оборону Києва. Крім комкорпусу, в салоні були начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю кулеметної застави більшовиків.

Полонених привезли до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику перейти на бік більшовиків, але вони відмовились. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали у генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища на Печерську (нині військовий ліцей імені Івана Богуна)  – одного з численних місць більшовицьких розстрілів. У сутінках муравйовці вивели полонених на схил поблизу училища й наказали повернутися до них спиною. Генерал Гандзюк обурився: «Що? Совість не дозволяє дивитися нам у вічі!»

Яків Гандзюк помер не одразу: матросня нещадно добивала велетня, на його тілі нарахували дванадцять багнетних ран. Влітку 1918 року в одній із братських могил упізнали останки генерала – завдяки високому зросту та унікальній бороді Гандзюка. Його поховали на схилі Дніпра у Видубицькому монастирі. На дубовому хресті вирізали фразу про генерала по-звірячому вбитому більшовиками.

Звісно, нас привчили називати загарбницьку війну більшовицької Росії проти УНР «громадянською війною», наші герої зникали з генної пам’яті, їх трактували бандитами, тому і загубилася могила Якова Гандзюка.

Наприкінці 1918 року вдова генерала Віра разом із 10-річним сином виїхала до Німеччини, де померла у 1950-му. Георгій Гандзюк ночами працював у шахті, вдень учився. Дипломований інженер і юрист знав сім мов. Після смерті матері емігрував до США, у Каліфорнію. Працював на заводі, викладав російську мову. Його дружина, дочка одного з керівників Біломорканалу, розстріляного після будівництва під час зачистки небажаних свідків, працювала кравчинею. Мали п’ятеро синів, які не міняли прізвища. Згодом вони відкрили власний бізнес. У 1988 році Георгія Яковича Гандзюка не стало…

На початку 1922-го більшовики за постановою ревтрійки розстріляли Сазона Гандзюка,  селянина, який був у 1909—17 роках депутатом Держдуми, братом  «генерала-мазепинця». Батьківську хату відібрали, рідних розкуркулили: вигнали з дому на сніг та мороз, у чому були запроторили до Сибіру…

Наприкінці 90-х із США прилетіли онуки генерала, упорядкували дідову могилу. Власним коштом поставили пам’ятник із зображенням схрещених шабель.
.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company