Дорога до Вавилону

Не люблю передмов. Це – ніби нав’язливий ритуал. Наче обов’язок виправдати те, до чого тулиш свою писанину.

Слово Юрія Гармаша не потребує виправдань.

Навпаки – вкрай необхідне суспільне заохочення, коли хочете, громадська чолобитна: мусимо усім миром просити шанованого в Україні та й поза її межами кіномитця продовжити ці нотатки. Які з часом, вірю, зіллються у дивовижний кіносценарій.

Незвичайний. Надзвичайний.

Бо це, віримо, буде дванадцятий сценарій Івана Миколайчука. Як з’ява  дванадцятого Апостола.

Іван-творець виношував його, виколихував в оповідках, якими ділився зі своїм творчим побратимом. Навіть назву майбутнього фільму знав: «1000 снопів вітру». Нині Юрій Гармаш потроху назбирує з перекопів своєї чіпкої пам’яті ці золоті Іванові окрушини – животворить невтілену мрію Майстра.

Це буде справжній пам’ятник Великому Кіномитцеві. З живою душею і чистим голосом.

От би підпряглася до цієї святої справи Українська Держава, яку вимріяв, красу якої оспівав у своєму неповторному Кіно Іван Миколайчук! Не тільки, спасибі їй, опасистим гранітним знаком на місці «хтознайколитобуде»-явленого монумента, не лише черговим переназванням вулиці – тепер його іменем. А й матеріалізацією великого Іванового Мистецького Задуму.

Віритимемо у патріотичність наших владців. У ту, яка вимірюється не глибиною слова, а, даруйте за прозаїзм, глибиною кишені. Тим паче, що місткими кишенями рідне поводирство таки зацне.

А фільм-заповіт, де безпремінно сяятимуть чоло і десниця Великого Майстра, має явитися світові у всій своїй красі і величі!

Тисячі снопам вітру – жити!

Цим напуттям побажаймо шанованому маестро Гармашу – Юрію-Побідоносцю – творчої перемоги.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ

« – Брате, що там у Вавилоні?
– Тьма!»

Запрошення

1978 рік. Кіностудія імені Олександра Петровича Довженка. Поряд з першим павільйоном, що тривалий час був найбільшим  кінопавільйоном в Європі, в якому знімав колись сам Олександр Петрович, в коридорі була курилка. В основному там за цигаркою збиралися на «перекур» оператори та освітлювачі. У величезному павільйоні, в якому будувались декорації «Щорса», а батько Боженко в них гарцював на коні,  пудив експропріацією  буржуазію, викотивши на сцену «максима», часто-густо  працювало зо три знімальні групи. Місця всім вистачало, хоча виникали проблеми зі звуком, особливо коли режисери були аж надто емоційними. А от в курилці, та ще коли перерви – «перекури» збігалися, місця було геть мало, кисню не вистачало, зате вистачало диму: знімати можна  було б не викликаючи на зйомку піротехніка.

Не знаю чому, можливо, так треба було, але в той день, у той час і в ту хвилину я сидів в курилці один. Коридор теж був порожнім. Над дверима до павільйону блимав аварійно-пожежно червоним надпис: «Тихо! Іде зйомка!»

Іван  поздоровкався, сів  поряд на лавку, дiстав пачку свого незмінного «Мальборо». Для того часу це було круто, такі цигарки називали панськими. Закурили. Після  наших «Столічних», чи болгарського «Опалу» коментарі тут кардинально і принципово недоречні.

Там, в курилці, серед бляшаних коробок з-під шосткинських і казанських  негативних чорно-білих кіноплівок КН-3, дефіцитно-бажаної чутливої А-2, маскованих  кольорових ДС-5 і ЛН-7, наповнених сотнями недопалків  «Пріми», «Ватри», «Опалу», «Родопу», «Космосу»,  «Стюардеси», «Ту-134», «Шипки», «Сонця», «Шахтьорських» та «Біломорканалу», серед яких недопалки «Мальборо» були такою ж дивиною та «інородцями», як і цікаві для мене сценарії, я й отримав запрошення від Івана знімати його перший режисерський фільм. «Вавилон ХХ».

Знайомство

З Іваном Миколайчуком  познайомилися за вісім років до того, влітку 1970-го. Сталося це на зйомках фільму Леоніда Осики «Захар Беркут», де я cтудентом операторського факультету ВДІКу відбував практику… Виконував обов’язки  асистента оператора. Вечорами після зйомки проявляв експозиційні проби з кожної відзнятої касети. Каністри з хімікатами  (проявником, відбілювачем, фіксажем), фотобачки, градусник, вода для промивки, стопванна. Експонометричний контроль.  Це не сьогоднішній цифровий кінематограф: дисплеї, монітори, гістограми. Сьогодні це суцільний «Лайтрум», «Світла Кімната», а раніше була тільки «Темна», бо, як говорив герой п’єси Ісидора Штока «Чортів млин» за мотивами творів  чеха Я. Дрди: «Кохання і фотографія найліпше проявляються в темряві». І головне: була ТАЇНА! Було млосне і напружене, цнотливе і тремтливе очікування. Було ЧУДО!

…Спочатку був перевал Бескид на Львівщині, потім Киргизія, місто Ош, кишлаки Янги-Ноокат, Карагоє. Останній  розташований високо і далеко в горах, де лежав сніг і ми засмагали на сонці в короткі «перекури». Все це було у велику радість. Кіно! Справжнє, широкоформатне. Режисер, що вже зняв хрестоматійного «Камінного хреста», оператор Валерій Квас, гордість української школи операторів, геніальний Георгій Якутович, художник вже культового фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Серед  акторів, які знімалися в картині, був і герой з «Тіней» Іван Миколайчук. Відрізнявся серед інших іконописним ликом, голосом, одягом та цигарками.

Радіючи зйомці, з нетерпінням чекав я і її закінчення. Бо була довга дорога до Оші, до готелю. В тих гірських кишлаках мабуть роками вистоювалося- настоювалося, чекаючи кіношників з України, «Совєцкоє, значіт, шампанскоє». Пісні в автобусі починалися ще до нього, але після другої, третьої, -надцятої пляшки, вони розливалися за межі автобуса, покривали киргизькі гори і запліднювали киргизькі кишлаки.  Для мене, полтавця-диканця, були практично ще нечуті ці пісні – пісні Київщини, Чернігівщини, Поділля, Іванової Буковини.  Шампанське вдаряло  в голову, і так бажалося, щоб дорога була  нескінченною!.. Бо було добре!

Вибір натури

ya002Нині  вибір натури, тобто місця зйомок майбутнього фільму, надумали називати чудним іноземним словом «локейшен», звучання якого викликає в мене асоціацію з локшиною.  Цураємося своїх слів. Погано «пахнуть» мені всі ці «екшени», «кати», «хенд хелли», «пі о ві»… Просив  же Тарас Григорович свого не цуратися, та не слухаємося. Звикли ж бо ми до дубляжу українською! Я отримую  задоволення, бо він значно кращий від російського, і за змістом-перекладом, і звучанням.

Позаяк у сценарії співіснували «Вавилон Верхній» і «Вавилон Нижній», то, безперечно, натура вимагала пересічної місцевості. То й потягло нас з Іваном і художником Анатолієм Мамонтовим на Захід, поближче до Карпат, до Іванових джерел, а мене – до «першого кінокохання». Мій перший фільм – «Новосілля» режисера Василя Ілляшенка, знімався у Прикарпатті: в Магалі, Топорівцях, недалеко від Іванової колиски Чорториї.

Проїхали, здається, вісім областей, аж до Чернівців. У кожному обласному центрі нас зустрічали кінопрокатники. Знакомиті були зустрічі! Івана добре знали і гаряче любили. Тож гаряче і стрічали. Гаряче і радісно було й нам поряд з Іваном.

Та радість розвіялася, тільки-но повернулися до Києва. Передивилися зроблені на виборі натури фотографії, замальовки, записи і зрозуміли: бажаного, в уяві намальованого – немає, не знайшли. Лишилися гарні  спомини про обіди-вечері, історичні місця та книжка повістей Віктора Астаф’єва.

Книгобідні були тоді часи. В кіноекспедиціях наші кіношні, практично безресорні автобуси «Чернігів» добряче набивали сідниці по сільських дорогах, швидко втрамбовували обіди, та й  протвережували від інколи вживаних за обідом «сто грамів». Але обов’язково зупинялися біля кожного книжкового магазину. Так, в Переяслав-Хмельницькому я випадково натрапив на тільки-но завезений в книгарню «Меч Арея» Івана Білика. Роман, що згодом став бестселером, а весь тираж його було вилучено і знищено – за вказівкою «недремного ока» тодішньої влади. У далекому Таджикистані, в у книгарні Нурека, поряд з гордістю КПРС,  Нурекською ГЕС, я надибав дефіцитну «Аз і Я» Олжаса Сулейменова, з яким дружив Іван. А в Переяславі нам з Іваном поталанило: натрапили на книжки Віктора Астаф’єва та Валентина Распутіна,  щоправда, лише по одному екземпляру кожної. Розіграли. Щось уже понад мою волю  склалося, бо через декілька років я  познайомився з Віктором Астаф’євим,  у його рідному селі Вівсянка під Красноярськом.  Бережу як реліквію його візитку, та декілька фотографій –  зняв їх разом з режисером Артуром Войтецьким. Щасливий, що з Артуром Йосиповичем зняв чотирисерійний телефільм «Десь гримить війна» за повістю Віктора Петровича.  І розумію зараз, як в цьому світі нам тісно. Здебільшого –  тісно і радісно. Бо там, у Хакасії, в сорокаградусний мороз, на зйомках зустрівся з Майєю Булгаковою, талановитою актрисою. Ми тоді обнялися і  згадали, як в студентські роки, коли знімали курсову ВДІКівську роботу за Василем Шукшиним «Мікроскоп», Майя Григорівна пригощала нас французьким «Наполеоном» та цигарками «Мальборо»,  і  на зйомках могла в кадрі пустити сльозу точно на тій секунді, на якій ми з режисером просили.

Бачите, знову «Мальборо».

І коли напередодні зйомок «Вавилону» у Толі Мамонтова народиться син, якого він не випадково назве Іваном, і ми питимемо чарку за здоров’я новонародженого в кав’ярні студійного готелю «Ніка», за нашим столом буде і Майя Булгакова, яка дружила з Іваном. І будуть вони курити з Іваном знову ж таки «Мальборо»…

Спогади збили з дороги. Вертаюсь до вибору натури…

Два тижні шукали її, об’їздивши пів-України. А знайшли все в один день, і, як кажуть, «під боком» – під Києвом. Спочатку Ходосіївка-Лісники  по старій обухівській дорозі, потім – Витачів-Халеп’є, за Новоукраїнкою.

Героїня. Люба Поліщук

ya005Якщо з чоловічими ролями в Івана все було ясно, то з Мальвою не складалося. Претендентки були. Були і красиві, були і талановиті. Але не складалося. Не вписувалися в акторський ансамбль. Не красою і не талантом. Пластикою. Статурою.

Та все як і з натурою вирішилось одного дня. Асистент режисера «по акторах» поїхала з безнадії в Москву, пройшлася театрами, ще раз переглянула всю акторську картотеку на «Мосфільмі», а  ввечері  пішла з розпачу та нудьги на якийсь концерт… здається Театру кіноактора. Майже заснула, коли раптом на сцені з’явилася актриса: висока, статна і з «африканським» гримом на лиці. Як тільки почала рухатись по сцені – долю ролі Мальви було вирішено.

Коли наступного дня Люба Поліщук приїхала до Києва, зайшла в кімнату групи, всі без слів зрозуміли – Мальва!

Потім Люба врятує мені життя. Витягне глупої ночі з Дніпра, який в Новоукраїнці мав бистрину та бетонний берег, слизький від річкових водоростей, що не давали вибратися на берег. Але то вже інша історія. А перед Любою я в боргу не лишився, знімав її завжди з великою любов’ю. То багато важить для актриси –  стосунки з оператором. Вони, актриси, безперечно, це знають, гарантую!

 Художник фільму. Анатолій Мамонтов

Не так часто мені «таланило» на художників. Гарні друзі, чесні товариші,  майстри своєї справи. А от так, щоб була справжня допомога в пошуках стилю, не часто. Але було.

Ще в студентські роки, захоплюючись імпресіоністами, я був вражений так званими примітивістами, близькими до нашого українського народного наїву, писаного на склі, або, після війни, – на  простісінській фанері. На вулиці Горького в Москві був величезний магазин «Дружба». Там я й надибав на альбом югославських примітивістів. Особливо вразив мене Іван Генераліч.

Знову ж таки Іван!

Тож коли прочитав сценарій нашого Івана, в голові вишикувалися образи моїх захоплень. Поговорив з Мамонтовим, і незабаром Толя приніс ескізи до фільму. Це були не ті ескізи, які часто малювалися тільки для худради, бо без здачі їх в студійний музей не підписувався наказ по студії про запуск фільму в знімальний період. В  цих ескізах був дух і стиль, було дихання і пульс майбутнього фільму. Вони остаточно підтвердили моє бачення  зображального стилю фільму. І коли Толі не було на зйомках, в силу сімейних обставин, бо народився син Іван,  мене це не занадто турбувало: його ескізи були завжди моїми «консультантами» і помічниками.

Архип Куїнджі, грек з Маріуполя, і плівка

«Кіноінфра» з Казані

У підготовчий період перед оператором фільму стояло багато завдань. Не тільки творчих, але й технічних. Натура, яка так нас задовольняла, одночасно створювала багато проблем. Стрімкі підйоми та узвози, вузькі вулички, взагалі недоступні місця для транспорту. А коли ще раптом дощ?

А ніч? Як створити «вавілонську ніч»?

Це щось мало бути схоже на «Ніч над Дніпром» українського художника, грека з Маріуполя Архипа Куїнджі, неперевершеного майстра нічних ефектів в живописові. Створити такий ефект і такий характер ні в режимний час, ні тим паче освітлювальними приладами годі було й думати. Згадалися інститутські лекції мого декана, професора Овсія Абрамовича Йофіса, згадалися фотопроби з лабораторних робіт, знайшлися фотографії студентських часів зроблені на спеціальній технічній плівці «Кіноінфра».

Пригадалися не тільки лекції та лабораторні роботи, але й анекдотична історія. Коли я намагався перший раз стати студентом ВДІКу, серед абітурієнтів був якут з російським іменем Сєня Іванов. Зараз, до речі, головний оператор Якутського телебачення. Щось змусило його звернутися до декана, та  тільки забув, як його звати-величати. Хтось підказав-пожартував:

– «Єврей Абрамович»…

Отож коли Сєня так звернувся – почув у відповідь що він, Сєня, погано жартує, а на  запитання, чи він абітурієнт,  Сєня гордо відповів, що він не абітурієнт, а якут!

Тепер знову до «Кіноінфри», бо вчення – світло, а невчення – пітьма. Спасибі Овсію Абрамовичу Йофісу – нам була потрібна саме «вавилонська Пітьма».

Справа в тім, що галоїдне срібло, яке є головною складовою емульсії фото-кіноплівки, за своєю природою світлочутливе лише до короткохвильових електромагнітних хвиль зримої частини спектру світла, тобто до синіх променів. Це в подальшому галоїдне срібло сенсибілізують, роблять його світлочутливим до всього зримого світлового спектру. Але його можна сенсибілізувати і до невидимої людським оком частини спектру, до інфрачервоних, довгих електромагнітних хвиль. Тож після Шостки, де я відбирав плівку ДС-5М та ЛН-7, які мене влаштовували за технічними характеристиками, довелося їхати в Казань: там була ще одна фабрика, яка мала технологію виготовлення потрібної для мене чорно-білої технічної плівки «Кіноінфра».

Для досягнення необхідного ефекту ночі фільмування на цю плівку здійснювалося вдень, сонячної пори, під певним кутом до сонця, бажано влітку, коли зелень ще соковита, не пойнялася  осінньою жовтизною. Але обов’язково – при темно-червоному фільтрі.  Щоправда, він не лише зменшував світлочутливість до 4-х ISO, але й практично не давав можливості слідкувати за кадром при зйомці через візир кінокамери. Тож в основних «нічних» сценах сюжетного «пошуку скарбів» братами Соколюками (актори Лесь Сердюк і Ярослав Гаврилюк) ми одягнули наших кіногероїв у світлі довгі жіночі сорочки, щоб хоч якось можна було слідкувати за мізансценою через візир. Як кажуть: «Не було добро, то лихо помогло». Технічні проблеми допомогли знайти ще одну деталь в пошуках форми. А щоб вавілонські стежки краще «читалися» посипали їх білим піском змішаним з крейдою.

На жаль, плівка з Казані до нас дійшла тільки наприкінці літа, тож отримати ідеальний, омріяний ефект і характер місячної ночі, «а-ля Куїнджі» було вже важко.Та все ж таки….

Ковилатрава та  могила

ya004Буває ж так. Фото, зроблене десять років перед тим, на виборі натури до іншого фільму, зіграло вирішальну роль в зйомках одного з епізодів «Вавилону».

Сталося це так. Місця натурних зйомок до  фільму «Серед літа» з режисером Василем Ілляшенком, шукали-вибирали на моїй рідній Полтавщині. Заїхали  на місця зйомок фільму «Пропала грамота», в якому в Івана була головна роль, його музика, і неофіційна співрежисура з товаришем і режисером фільму Борисом Івченком.  «Пропала грамота» фільмувалася на Миргородщині, при мальовничих берегах річки Псьол. Кіногрупа фільму тоді  жила невдалеку, в селі Велика Багачка. Заїхали і ми в це село, оточене  красенями-пагорбами. І на одному з них я зробив фото старого, майже забутого-занедбаного кладовища: там чорні від часу хрести візуально зливалися з чорною, вигорілою минулорічною травою. Схоже, блискавка влучила  в хреста, розчахнула його, неначе величезною сокирою, навпіл, ще й підпалила його і  траву. Моторошно і живописно водночас. Так от, ця фотографія зіграла очільну роль в зйомках сцени «похорони мами братів Соколюків».

Місце для цієї сцени вибрали на «вавилонських» мальовничих пагорбах між селами Халеп’є та Витачів, на місці старовинного козацького цвинтаря, де збреглося кілька дубових, понівечених, зморених часом хрестів. За  нашим задумом, воно мало бути випаленим, як і те, великобагачанське. В це ми вкладали певний зміст і сенс. Саме на тому місці, ідеальному за мізансценою, де коло залишків кладовища повинна була бути викопана могила, серед безтрав’я якимось дивом тішив око острівець ковили. Якими вітрами її, степову траву, ендемік Причорномор’я і Приазов’я  із сухих типчаково-ковилових степів Херсонщини чи Запорозької Січі, занесло на ці урвисті наддніпрянські схили? Було вітряно. Ковила лагідно палахкотіла, колотилася, нагадуючи поле  пшениці  з перших кадрів Довженкової «Землі».

Все це порушувало наш задум… З ковилою теж було добре, бо вона створювала другий, елегійний образ, що добре пасував до суті сцени. І в якийсь час цей варіант почав переважати.  Та виникала нова проблема. Якщо залишити траву-ковилу, то при копанні ями земля присипе її  і  те, що створювало елегію в кадрі, буде просто знівечено-«поховано». Що робити з землею? Можна висипати її вбік, поза кадр. Але це, безперечно, викличе подив і нерозуміння у глядача. Ми стали заручниками проблеми, яку не знали як розв’язати. Йшов час. Фільмування цієї сцени вже двічі переносили. Наближався кінець знімального періоду. В один з вечорів, що давно перейшов в ніч, і яку вже несамовитим співом проганяли перші півні Халеп’я та Витачева, звідкілясь згори нам було послано, як тепер  кажуть, «месидж». Сон, який намагався подолати нас, утік з ганьбою, випавши росою на придніпровські кручі.

Чорна паща могили завита-закручена ковилою. Підходить жалобна процесія. Мальва ставить біля могили запалену свічку. Вітер. Свічка падає. Горить ковила. Люди разом з братами починають ногами гасити вогонь. Все це стає схожим на якийсь стародавній  язичницький ритуальний танок. Навколо ями залишиться випалена земля.

Коли всі підуть поминати небіжчицю, Іван-Фабіян почне копати наступну яму-могилу… Закидаючи попередню викопаною землею. Людське життя. Воно має свій початок і свій фізіологічний кінець. Хтось обов’язково буде наступним. Коловорот людських існувань.

Роль сільського філософа Фабіяна Іван Миколайчук не випадково писав для себе.

Бог простив

Коли нам з Іваном стало зрозумілим, як будемо знімати сцену,  я поїхав на місце зйомок та помітив кілочками місце, де попередньо мусили  викопати могилу. Обговорили і глибину.

Наступного дня все було зроблено ретельно і вірно. Навколо могили збереглася незаймана ковила, землі біля неї не було.  Її на ношах відносили в далекий рівчак.

Зняли перший кадр – підхід похоронної процесії. Другий кадр –  коли Мальва (Люба Поліщук) ставить на землю свічку та сам «танок» навколо ями – я вирішив знімати в ракурсі, з нижньої точки. Звичайно, з ями. Спустився. Подали камеру. Об’єктив прекрасний, ширококутний, з фокусною відстанню у 18 мм, фірми «Кук», практично без дисторсійних спотворень, привезений разом з «Арріфлексом 2С» від мого товариша з Грузії. Та кута зору об’єктива не вистачало для виразності кадру. Потрібно було ще трохи заглибитися. На моє прохання принесли  лопату. Копнув раз, вдруге. Лопата натрапила на щось тверде. Перша думка була гарячою – скарб. Не марно ж у фільмі брати його шукали, і таки знайшли батьківський скарб. Та вже за мить стало ще гарячіше, бо зрозуміли: натрапили на стародавнє козацьке поховання. Домовина ідеально збереглася під товстим шаром сухої зеленавої глини.  А з часом, за століття, могильний горбок розмило-змило дощами та весняною талицею. Не сказали ми з Іваном про це знімальній групі, перехрестилися, попросили вибачення у козака, що, можливо, був поранений у причорноморських степах,  а помирати приїхав додому, на Київщину.  З ним і потрапило сюди, на схили Дніпра, насіння трави-ковили. Все стало зрозумілим, все стало на свої місця.

Козак, я переконаний, нам вибачив. І Бог простив.

Кінопроби. І корови

Найчастіше, коли проходять кінопроби акторів, їм пропонують зіграти якусь сцену зі сценарію. Іван цього ніколи не робив, для акторських кінопроб він писав окремі сцени. Стверджував, що кіно не театр, і що він на власному досвіді зрозумів: зігравши при пробах сцену на повну силу, на зйомках актору вдруге зробити це важко. Але сцени, дописані для проб Іваном, часто входили в картину. Такі, наприклад, сцена братів Соколюків  з Даринкою (актриса Людмила Чиншева), інші сцени з братами Даньком і Лук’яном, зняті на пробах  у Музеї Переяслав-Хмельницького.

Дорогою на натурні кінопроби я попросив зупинити автобус – зняти корів, що мальовничо вляглися в кружка і лежали, ремигаючи. Чи міг я тоді знати, що ці корови… «заспівають», під їхній «спів» буде знято сцену кохання Мальви і Поета (актор Анатолій Хостікоєв). А воли в перших кадрах фільму по-людськи важко зітхатимуть…

Знімав Іван кіно про день вчорашній, а сталося так, що про сьогоднішній.

Мудрий був Іван. І де він набрався тієї мудрості?

В Чорториї?

Бо то Вавилон, брате, Вавилон!

А що там у Вавилоні, брате?

Тьма!

P.S. Лебедина зграя і містика.

Всі знають: сценарій фільму «Вавилон ХХ» Іван Миколайчук написав за повістю Василя Земляка «Лебедина зграя». Якщо пам’ятаєте, в останньому кадрі фільму після слів Фабіяна-Івана:  «Люди, зупиніться, бо я прокляну вас з того світу!», – в «йорданській купелі» на Водохреще з’являється двоє лебедів….

Іван пішов з життя через сім років, в серпні 1987-го, а вже восени до Чорториї прилетіла пара лебедів. І залишилася зимувати на маленькому ставочку.

З кожним роком їх прилітає на зимівлю до Іванової Чорториї все більше.

Лебедина зграя.

Випадково?

Не думаю.

Вірю!

 

19-20 грудня 2015;
місто Київ
Loading...

Коментар до Дорога до Вавилону

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company