Душа збереженої казки

«Запам’яталось з дитинства на все життя:  «Виростеш… і поїдеш у подорож навколо світу», – пророкував Батько… І далі батьківське пророцтво…почало збуватися… Моя казка – яскрава, голосиста – ярмарки у Перевозі, у Ковалівці, в Сорочинцях. У далеку дорогу лаштували віз, мостили духмяним сіном, упрягали дядькового коня. Вйо!» Так описала перші дитячі враження від ярмаркових поїздок письменниця, майстриня мандрівної прози, та перекладачка Оксани Соловей.

Її випало народитися у розпал громадянської війни, коли кипіла боротьба за Українську державність, учасником якої був її батько. На той час Дмитро Федорович Соловей працював інструктором культосвітніх справ при Полтавській спілці споживчих товариств, редагував журнал «Полтавський кооператор» та був одним з організаторів просвітнього союзу «Українська культура». Мати Марія Іванівна походила зі старовинного козацького роду, знаного у містечку Шишаки. Перші роки Оксана провела у Полтаві, ходила в дитсадок, «де Василь Верховинець призвичаював дрібноту до співу й танцю», була свідком арешту батька «за участь у петлюрівській змові». Його конвоювали до Харкова у катівню ЧК. І коли мати кинулася за батьком слідом, маленьке дівча прихистили родичі. Раннє дитинство назавжди залишиться з Оксаною Соловей не лише казковими споминами…

Навесні 1924 року батька арештували вдруге. Недовге перебування у тюрмі стало для нього грізною пересторогою: він таки під прицілом аж надто швидкої на розправу більшовицької влади. Родина спробувала «заховатися» у Харкові. Там Оксана пішла до школи. Батько, добре відчувши, що то бути українським інтелігентом у більшовицькій державі, згодом так визначив напрям життєвого шляху своєї доньки: «Подалі від політики». А тому подалі від того, до чого тягнулась її душа, – від української літератури і культури взагалі. Тому вона стала студенткою фізмату Харківського університету. «Це була свідома втеча у чисту науку, – згадувала Оксана Соловей, – чимдалі від політики, від пропаганди. Так і вийшов з мене «фізик твердого тіла».

Її пам’ять збереже деталь – знамення «збільшовиченої ери»: за п’ять років в університеті їм викладали українською мовою лише три навчальні курси. З особливою повагою відгукувалася про свого земляка професора Хому Рябоконя, який читав аналітичну геометрію і, незважаючи на переслідування, залишався патріотом України. Вона не цуралася рідної мови. «У гостини тоді не дуже ходили. І от одного разу підступає до мене комсорг і запитує: «Оксана, почему вы всегда говорите со своими знакомыми по-украински?» Мене допекло до серця. Одначе вдаю наївність: «А почему мне не говорить по-украински? Я знаю язык».  

В університеті вона захопилася мандрівками. Побувала на екскурсіях у Києві та Каневі, у Москві й Ленінграді. Останній державний іспит  склала 28 червня 1941 року і хоча диплом таки встигла отримати, але на заваді до аспірантури, куди вже мала рекомендацію, стала війна.

За німецької окупації свідома українська інтелігенція намагалася зберегти своє, національне. В Харкові  активно діяли прибулі із західних земель учасники ОУНівських похідних груп Б.Коник, П.Сагайдачний, отець Я.Кравчук. В окупованому Харкові залишилося чимало мешканців, які потерпали від більшовицької влади й уникнули примусової евакуації: вчені Ю.Шевельов та Х.Рябокінь, поет Л.Лиман та інші. Завдяки таким сподвижникам у місті  організували  «Просвіту», Українське Наукове Товариство, відкрили початкові школи, читальні та дитячі садочки, випускали газету «Нова Україна».

Про ті непрості часи читаємо у спогадах О.Соловей: «Одержано дозвіл на організацію «Просвіти»…Основоположники, що підписали статут, – осіб двадцять. Це переважно старші люди, свідки або учасники визвольних змагань…Я секретарюватиму…Протягом дня у Просвіті людно. Це місце зустрічей, запальних розмов, обміну інформацій…Люди сходилися в «Просвіту», мов до клубу: тяглися до неї, бо це була українська установа, наскрізь українська, де вони відчували себе частиною своєї спільноти, де можна було інколи просто відвести душу».

Восени 1942 року О.Соловей пішла працювати за фахом у фізичну лабораторію. «Перше, що я почула від В.Т.(керівника лабораторіїавт.): «Хай німці не сподіваються, що ми віддамо їм на послуги свої знання, вони нам самим згодяться». І засадив співробітників за переклади технічних статей: вдосконалюйте мову. А для видимості будували нескінченну установку, що ніяк не хотіла працювати».

1943 року, не бажаючи залишатися під владою більшовиків, родина Соловей подається на Захід. Дорога була важкою. Пізніше в статті «Не датися в руки» Оксана напише: «Рання осінь 1943 року, Вінниця…Тяжкий запаморочливий дух над розкопами масових могил, де спочило близько десяти тисяч розстріляних за єжовщини в 1937 – 1938 роках. Потім наблисла вузенька смужка Збруча. Невже він справді кордон «іншого» світу?!.. Львів і Краків дихали старовиною. Не покидала думка, що до історії таки можна доторкнутися рукою, в буквальному сенсі… У Берліні земля двигтіла. Напливали щільні формації бомбардувальників, скидали на місто свій тягар, обертали ясний день на глупу ніч… Кінець війни застукав мене в крихітному селі під Ваймаром».

Разом  з родиною Солов’їв їхали в еміграцію сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк, актор Йосип Гірняк, мовознавець Юрій Шевельов. З Шевельовим в Оксани Соловей склалися особливі стосунки. Вперше вони зустрілися 1942 року в харківській «Просвіті».  Еміграційна одіссея ще більше зближує їх.  Ось як пише дослідник біографії і творчості О.Соловей Роман  Корогодський: «Щоб вирватися зі Східної Німеччини, потрібні були документи й дівчина запропонувала молодому вченому гру в заручини…» Втім, у мемуарах «Я-мене-мені» Юрій Шерех-Шевельов уточнює країну, з якої вони у такий спосіб виривалися: піднацистська Словаччина, табір Орем-Лаз. «Щоб вивезти Солов’їв, – пише автор, – потрібна була зухвала й голосна брехня: Оксана стала моєю нареченою, вона мусіла їхати зі мною, а з нею ж були її – справжні – батьки. Так, позичивши в Сірка очей, ми покинули Орем-Лаз… Так скінчилося моє з Оксаною заручення».

Дружні стосунки між ними збережуться практично назавжди: вона переклала українською чимало його англомовних праць.

… Втікачі розмістилися в таборі для переміщених осіб у Ганновері. Посвідки Червоного Хреста врятували їх від сталінських людоловів: ті нишпорили навіть в американській зоні. «Полювання на радянських громадян, – згадує О.Соловей, – відбувалось повсюдно. Можна наводити десятки і десятки фактів, як люди викидались з вікон, вискакували з потягів, кінчали самогубством, аби тільки не вертатись додому».

Про перебування в Західній Німеччині та по таборах для переміщених осіб, Оксана Соловей пише: «…ці п’ять  років були неспокійні, голодні, повчальні і, дивлячися з віддалі півстоліття, такі щасливі. Набувалися навики в громадській і не громадській роботі (треба ж заробити копійку!). Я захопилася перекладами дрібних речей з німецької й англійської  для рясної в ті роки української преси. Не пропускала жодного зїзду чи конференції …»

1950 року  родина Солов’їв перебралася із Західної Німеччини до Америки. Як згадує Оксана: «У Міннесотській агенції із пошуку праці відверто сказали: жінку-фізика не прийме жодна установа, навіть помічником у лабораторію». Довелося спершу мити посуд у шпиталі,  згодом, працювала в страховій компанії, нарешті її запросили в інженерний відділ місцевої компанії міста Сент-Пол. Там вона працювала 31 рік, аж до виходу на пенсію. І скрізь, не дивлячись на повсякденні будні, її нестерпно тягнуло до подорожей. «Коли тільки можна, брала додатково безоплатний відпуск, доточувала до платного, рушала у світ. З кожним роком обрії ширилися далі й далі. Потяг до подорожей…  затягує, засмоктує, тримає цупко, вивільнитись трудно, сливе неможливо. В кожному разі мені ще не вдавалося».  

Може звідти, із подорожей, черпала своє натхнення ця вродлива і заповзятлива жінка? Творчість Оксани Соловей складають, головно, переклади  і мандрівна проза. Перші спроби робила ще в школі, але друкуватися почала лише після війни – у Ганновері, в українських виданнях «Через терни», «Арка», «Громадянка». Там з’явилися її переклади з англійської Д.Томаса, К.Сендберга, П.Устинова, з  французької А.Камю, Ж.Кокто.

1966 року в закордонному  журналі «Молода Україна»  вийшла перекладена О.Соловей «Пісня про Гаявату» Г.Лонгфелло. Перекладачка зуміла зберегти форму і поетичний розмір оригіналу, плавність розповіді та барвистість мови. А за переклад твору Жана Веркора «Море мовчить», що став символом французького Опору в роки гітлерівської окупації, її відзначили першою премією на літературному конкурсі Світової федерації українських жіночих організацій. Відомий український вчений-мовознавець Григорій Кочур визначав Оксану Соловей «як оригінальну перекладачку українського закордоння, що збагачує українську сучасну літературу й допомагає влучити її в загальнолюдський творчий процес».

У доробку письменниці також десятки оригінальних статей, спогадів, віршованих творів. З початком 90-х років твори Оксани Соловей з’явилися  і в Україні. На межі тисячоліть у Києві, наприклад, вийшла  книжка «Світ гостинний. Подорожні нариси». Нею авторка запрошує нас у мандри до різних, часом екзотичних,  куточків світу. У нарисі  «Брами» письменниця  порівнює чужу браму в китайській пустелі Такла-Макан, що стала популярною серед туристів, і свою, Тріумфальну браму Кочубеївського палацу в Диканьці. «Під своєю вкочена дорога, шастають машини з фуражем і соломою, мало не впритул підступають свинарники…Чужа брама пропустила чимало мертвих імператорів. Крізь нашу єдиний раз проскочив живий-здоровий. Та й то – не імператор ще, а цар Петро….Нині і сліду не найти від палат. Усе зрівняно з землею, дотла знищено, до пня вирубано. Нащо воно нам панське?!», –  з гіркою іронією писала тоді Оксана Соловей. Відтоді щось змінилося? А нічого!

Також побачив світ  перекладений Оксаною Соловей роман Солженіцина «В колі першому» та низка її розвідок про Тараса Шевченка. З приводу останніх відома мовознавець Лариса Масенко зауважила: «Правдою і любов’ю  до поета сповнена книжка О.Соловей. А тому ще раз повторимо її слова, що сьогодні звучать, як попередження: «Кожен окупант… вестиме непримиренну війну з Шевченком, бо це імя рівнозначне поняттю самостійна Україна».

Оксана Соловей входила до організації українських письменників діаспори «Слово», була членом-кореспондентом Української вільної академії наук, Американської асоціації українців.

На початку дев’яностих років Оксана Дмитрівна відвідала Полтаву, побувала на батьківщині матері у Шишаках, у Заповіднику-музеї Миколи Гоголя, про що залишила спогади. В одному із листів написала: «З віддалі Полтава видається не цілком реальною, наче мені ті відвідини снилися, марилися, і віриться, і не дуже, що я там була. Очевидно, переступити через віддаль у півстоліття складніше, ніж думалося».

П’ять років тому  Вічність покликала Оксану Соловей в останні мандри, з яких вона вже не напише подорожнього нарису. Та пам’ять про неї  кликатиме в дорогу у «гостинний світ духовного світового обширу, до пізнання його, як необхідного загальнолюдського набутку». Кликатиме в мандри кожного – до самого себе.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company