Дві постаті крізь хуртовину

Неперебутність, незникомість класичної літератури, її коштовні блиск і мерехтіння, її багатство відтінків у тому, що вона зачіпає своїм крилом наше буденне життя, озивається несподіваними аналогіями, спогадами, подіями, людьми… В Україну повернулись хуртовини, що вже почали забуватися останніми роками. Неймовірне поєднання: віхола за вікном і утла книжечка в руках із пожовклими сторінками, до яких повертаюсь і перечитую всоте – серія «Романи й повісті» №2, 1982 р., видавництво «Дніпро», Ліна Костенко «Маруся Чурай»…

… «Спотикаюсь» на VI розділі, де Маруся, врятована від страти Іваном Іскрою, йде на прощу і зустрічає мандрівного дяка, який обідає на пні. Вони розмовляють. І дяк стругає для неї замашний костур.

Ось на, бери, добряча патериця.
І в мене є, а вистругав, ще б пак.
Двох ніг замало, третя пригодиться.
Та й одганятись ніччю від собак…

Римовані слова, ніби сухий хмиз від полум’я і вітру спалахують у моїй пам’яті раптовими видіннями. Я дивлюся за вікно на хуртовину і за білою пеленою, крізь товщу років мені ввижається такий ось зимовий день, з глибокими снігами і морозами, наша селянська хата, де я малий, а мати з батьком – молоді та гарні. До нас, із гостин десь на іншому кутку села, зайшла тітка Ганна, старша батькова сестра. Вона охоче до нас заходить. І ми любимо її візити, хоч такечки радіємо не всім нашим родичам. У тітки для мене завжди є гостинець: або цукерка, або печиво чи яблуко. Тітка якось по-особливому пригортає мене. Мені так затишно в її обіймах, що я м’якну і мало не до сну хилюся.

Тітка Ганна живе від нас далеко, кілометрів за три, аж на Шостаківці, на самій сільській околиці, біля старої цегельні. За рік до війни ходила заміж. Чоловік загинув. Відтоді живе сама. Її утла хатина з темними сіньми і кімнаткою на троє вузьких віконець стоїть на узгірку біля самого шляху, який тим, хрущовським, часом не мав асфальту, тому від розкислої дощової осені і до пізньої весни був непроїзним і навіть не скрізь прохідним. Взимку перемітало так, що направду вхідні двері сусід судові допомагав відкопувати.

З осені тітка громадила довкола хати густий частокіл з кияшиння, аби воно сохло та захищало господу від злого вітру, а вже навесні, коли полінця і різзя у дровітні закінчувались, вона тим кияшинням протоплювала. Тітка — щира душа. Добрим людям ладна віддати останню сорочку. Може, тому в її хаті завжди був легкий, свіжий дух, пахло сухими травами, ягодами й квітами і ніколи ніщо не застоювалось, не залежувалось і не було чому псуватися.

… Мати кличе зовицю за стіл, де в глиняних полумисках парує червоний борщ. Тітка не відмовляється від чарочки самогонки, що має злегка помутнілий колір, але при умові, що й мати пригубить за кумпанію. Вони підобідують, їхня розмова жвавішає, обличчя в тітки стає черленішим і здоровішим.

У мене – свої забави. Мені годі всидіти на місці. Мою увагу привертає палиця, яку я дивним чином не завважив досі у кутку біля печі. Палиця більша за мій зріст, витерта до блиску, і на її ідеально рівній поверхні кілька зрізаних сучків виглядають, мов очиці звіра. Я запопадливо хапаю її, як усе, що має ознаки зброї… І тут моя тітка, ніби в неї очі на потилиці, виймає ложку з рота і лагідно мені каже: «Синочку, шибенику, обережно з моїм костуром. Мені без нього – як без рук! Без нього я не відіб’юся від собак і не дійду додому».

Я «обережно» ношу тітчин костур, ходжу з ним по хаті, ніби із шаблюкою, кладу його то впоперек на плечі, то під пахву, а як не бачить тітка, то гамселю ним по високих подушках на ліжку, аж пилюка догори здіймається…

… За вікном сутеніє і тітка збирається додому. Мати каже, аби вона не йшла, нехай би заночувала у нас, адже ніч надворі, мороз тріскучий і завірюха знову розгулялася. «Місця в хаті вистачить, лишайся, а завтра вдосвіта і підеш», – щиросердно припрошує мати. «Ні! Піду додому, – тітка незворушна й рішуча, – ви тут самі, у вас своя сім’я».

Тітка обіймає і цілує мене на прощання, а я їй подаю костур. За вікном тим часом – темна ніч. Тітка пішла і наступної миті я вже й забув про неї…

… А тепер, перебравши собі її віку, дивлюсь на завірюху за вікном із книжкою в руках і намагаюсь уявити той тітчин шлях поночі. Шлях ще не старої, п’ятдесятилітньої, самотньої жінки, яка йде снігами проти вітру і хурделиці темним сільським путівцем, грузне у заметах, відбивається від знавіснілих псів. Вдома її чекає нетоплена хата і гнітюча тиша, що по відсирілих кутках тремтить чи то від холоду, чи зі страху. Тітка стає на ослінчик, запалює маленьку зелену скляну лампадку під образами, як робила при мені не раз, а вже потім вносить до хати трохи хмизу і дров. Минає доволі часу, перш ніж вона розпеленає суконну хустку з посивілої голови і зніме з пліч свою стареньку «лизанку». А з мальованого патрета трохи осторонь від образів на неї дивиться її Василь, з яким життя їй Бог відміряв лише рік, який і «сам не гам, й іншому не дам…». Хто зна, як вона, весела на людях, доживала віку на самоті? Може співала крізь сльози чи сміялася в обличчя своїй долі? Хто зна?

Люди виглядають справжніми лише тоді, коли довкола них безлюдний острів…

Я дивлюсь крізь хуртовину і намагаюсь розгледіти в тремтливій далині дві тьмяні постаті: Марусі Чурай і тітки Ганни. І хто б там що не говорив і як не намагався б заперечити – а вони таки схожі, Маруся з історичного роману у віршах і вже забута всіма моя тітка Ганна, проста жінка зі звичайного українського села, яка щороку 22 грудня, на Ганни, запікала в печі велику гуску, діставала всі припаси, скликала таких, як вона, своїх подружок, щоби пити-їсти і до ночі співати Марусиних пісень!

Мандрівний дяк, що балакав з Марусею, звертався й до моєї тітки Ганни:

А як подумать, дівчино моя ти,
то хто із нас на світі не розп
ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розп
яття – доля кожної людини.

Тітка прожила трохи більше, аніж шістдесят. Її хата без неї ще довго стояла. Її ошатний садок ще довгі роки родив вишнями, густою калиною і грушками-гниличками. Якось, із черговим «загостренням» ностальгії, я взяв у родичів ключа і зайшов до тітчиної хати. Я шукав там її палицю, отой костур із сучками-очицями, що пам’ятав з дитинства. В хаті пахло мишами і тліном. Густі присмерки мертвого дому через закіптявіле віконне шкло не розріджувались навіть сонячним промінням. В присмерках ввижалися привиди і по спині віяло холодком. Тітчиного костура або не існувало вже, або я його не вмів знайти, і втік на вулицю…

Я тоді сфотографував тітчину хату. Ніби відчував, що то моє останнє з нею побачення… За кілька років родичі рішуче й без жалю спродали її на дрова. На тому ґрунті тепер чужий господар. Місцину, де була хата, він розрівняв бульдозером і засадив картоплею…

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company