Двигуни з вогнем від Люльки 

Його двигунами оснащено майже всі пасажирські «Іли» і «Ту» Його двигуни – на всіх військових літаках серії «Су», конструкторського бюро Павла Сухого: винищувачах, бомбардувальниках та штурмовиках. Кожна унікальна модифікація цих двигунів має абревіатуру «АЛ» – Архип Люлька. 

Над створенням нового реактивного серця літака конструктор почав працювати у 30-х роках минулого століття, коли  жив в Україні. Заклавши в основу розробки вітчизняних вчених Харківського авіаційного інституту. Його двигун «АЛ-31Ф» визнали шедевром авіаційного моторобудування. І не лише фахівці пострадянського простору, а й авіатори США, Франції та Англії. 

Але шлях конструктора до світового визнання був надзвичайно важким. Радянська влада довгі роки блокувала виробництво винайдених Люлькою реактивних двигунів. Молодого вченого цькували за те, що він українець і дозволив собі сперечатися з метрами радянського авіабудування, які вважали його винахід безпідставною фантазією. Наприкінці 40-х  доноси про начебто невдачі українця у випробуваннях двигунів потекли рікою. На що Сталін, який їх читав і неправильно вимовляв прізвище конструктора, кидав репліку: «Снова етот Лулка». 

Конструктор, який випередив час і змусив літаки підкорити звуковий бар’єр, народився навесні 1908 року в селі Саварка Богуславського району Київської області. Навчався у школі, де у час громадянської війни був директором славетний український академік-математик Михайло Кравчук, який пізніше загине на Колимі у таборі сталінського ГУЛАГу. Після закінчення семирічки Архип продовжив вивчати математику і механіку у Білоцерківській профтехшколі. А згодом за наполяганням  Михайла Кравчука майбутній авіаконструктор вступив до Київської політехніки. Новоспечений студент демонстрував блискучі здібності у математиці, механіці та теплотехніці. Отриманні знання знадобилися Люльці, коли він захопився створенням турбінних установок. 

У 1931 році юний аспірант вирушив до Харкова. Саме з цього міста почався його зоряний шлях конструктора. Навчаючись в інституті промислової енергетики, раптом перевівся до Харківського авіаційного інституту. Там в одному з конструкторських бюро розроблялася паросилова установка для турбін, які мали крутити гвинти літака. Але на практиці все було не так довершено. Доки Люлька не зрозумів: не пара підніме літак в небо, а газ.  

Щоправда, сама ідея вже звучала раніше, з вуст московського професора Володимира Уварова, який доводив, що така турбіна може бути ефективною лише при температурі понад тисячу градусів. А позаяк тоді не виробляли надміцних матеріалів, про ідею швидко забули. 

Втім Архип Люлька довів, що турбіна може ефективно працювати і за  меншої температури – у сімсот градусів. Лишалося перенести ідею на ватман, подати інженерну розробку і довести можливість побудови нового авіадвигуна. 

Молодого вченого підтримав професор Харківського авіаційного інституту Георгій Проскура, автор теорії пропелерних машин. Завдяки йому у 1939 році вчена рада інституту відрядила Архипа Люльку з проектом до Москви. 

У Наркоматі авіапромисловості українського розробника не чекали. Два тижні Архип Михайлович просидів у приймальні наркома Михайла Кагановича – старшого брата колишнього керівника Радянської України. А коли стало зрозуміло, що від настирливого земляка наркому не відмахнутись, той призначив конструктору прийом… на другу годину ночі. Обмеживши доповідь Люльки ліченими хвилинами. Однак і цього часу вистачило, щоб молодий винахідник встиг зацікавити наркома. 

З будівлі наркомату Архип Люлька вийшов переможцем. Більше того, його призначили керівником конструкторського бюро турбореактивних двигунів та перевели з Харкова до Ленінграда. 

Конструкторське бюро розташовувалося на території Кіровського заводу. Випробування першого реактивного двигуна пройшли успішно. А 22 квітня 1941 року було видано авторське свідоцтво на винахід реактивного приладу, що ляже в основу двигунів сучасної пасажирської та військової авіації. 

У червні 1941 року, коли Друга світова прийшла на терени СРСР, авіадвигун Люльки був готовий лише на три чверті. Восени 1941 року конструкторське бюро Архипа Люльки евакуювали до Челябінська, де разом зі своєю групою він працював над створенням систем повітряного охолодження танкових моторів. І мріяв зовсім про інші двигуни. 

Прізвище Люльки згадали на початку 1944-го, коли до Ставки Верховного головнокомандування стали надходити повідомлення про незвичайні німецькі літаки. Були вони дивні на вигляд, з тупими носами, стріловидними крилами, не мали пропелерів і залишали за собою димовий слід, наче від несправного двигуна. Але ці начебто несправні літаки досягали швидкості у півтора разу вищої, ніж кращі радянські винищувачі. 

Майже всі двобої  радянські повітряні аси програвали. Пізніше з’ясувалося, що провідні німецькі авіаційні фірми «Хейнкель» і «Мессершмідт», випередили СРСР, створивши літаки з турбореактивними двигунами. 

Держкомітету оборони СРСР лишалося одне: ухвалити постанову про прискорення робіт над створенням авіаційних реактивних двигунів. Архипа Люльку призначили начальником відділу у новому спеціалізованому інституті. 

28 травня 1947 року дослідний літак «СУ-11» конструктора Павла Сухого з першим вітчизняним турбореактивним двигуном конструкції Архипа Люльки досяг швидкості, запланованої ще в 30-ті роки, – дев’ятсот кілометрів на годину. Тріумф українського генія став початком нової ери авіадвигунів. Конструктора нагородили Сталінською премією. Проте подальші випробування літаків цього класу проходили складно, інколи завершуючись трагедіями. 

Сталіна переконували, що всі невдачі з винищувачами – це особиста провина Люльки. Над конструктором та його КБ нависли чорні хмари. Подальші розробки та випробування рішенням згори було припинено. Архипу Михайловичу лишалося зайнятися викладацькою діяльністю у Московському авіаційному інституті. 

Відновилися роботи з розвитку реактивної авіації лише після смерті Сталіна. Чотири роки потому Архип Люлька став Генеральним конструктором підприємства з розробки реактивних двигунів «ОКБ-165». Нині воно носить його ім’я. А літаки, оснащені двигунами марки «АЛ», ще за життя Архипа Михайловича поставили понад 50 світових рекордів. У 1957 році Су-7 удвічі перевищив швидкість звуку. У 1988 році його двигуни вивели у космос  корабель багаторазового використання «Буран».  

У рідній Саварці 

На початку 70-х геніальний конструктор після довгої розлуки побував на своїй батьківщині, у селі Саварка. Односельці згадували: зайшов до рідного двору, став навколішки, припав устами до землі і заплакав. 

У школі, де він зустрівся з молоддю, виступаючі говорили російською. Аж раптом Люлька звернувся до них українською. «Так сталося, –  сказав він, –  що у Росії мене вважають українським націоналістом, а в рідному краї – москалем. Скажу для всіх: я працюю в Росії, однак душа моя тут, в Україні».   

У його московській квартирі висіло два портрети – Тараса Шевченка і Михайла Кравчука. Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії Архип Михайлович Люлька пішов з життя у перший день червня 1984 року. 

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company