Мене попереджали, але я пішов на фільм «DZIDZIO Контрабас». Що я побачив?

Побачив людину, яка розривається навпіл між підступними спокусами і щирим каяттям. Впізнав в цій людині себе, своїх друзів, своїх знайомих, своїх студентів. Із вдячністю відчув, що автори ставляться з симпатією до мене, до моїх родичів, до моїх друзів, до моїх знайомих (знайшовся хтось, хто любить мої недоліки!).

Ще мені запропонували дефіцит: запропонували Героя. Герой ломанувся у бік персонального щастя, як дурний на стріху, і ніяк не може долізти до неба – сповзає і боляче гепається об землю. Піднімається і знову лізе. Поважаю.

Мені запропонували ще один дефіцит – Комедію. Мене неодноразово попереджали: «Клоуни не продаються», але я ніколи не міг осягнути філософської глибини цієї мудрості. Не знайшов пояснень і тепер, після фільму. І взагалі – до чого тут «продаються», коли йдеться про любов? До речі, продається фільм дуже добре. Оце дізнався, що фільм повернув витрачені гроші. Наскільки я знаю, це перший випадок в нашому кіновиробництві. Вітаю!

Мене попереджали: в українському кіно є традиція – відсутність Перемоги. Так склалося. Врешті, це не Голлівуд. Перемогою в українському фільмі традиційно вважається сумна пісня у фіналі і гордий погляд у бік ворога. Dzidzio, мабуть, не попереджали. Він зухвало порушує традицію. І перемагає.

Мене попереджали, що до Бога не можна звертатися як звертаються до сусіда, коли закінчується сигарети або сірники. Dzidzio, мабуть, і про це не попереджали. Але Бог йому допоміг.

Серед попереджень були сором’язливі, в яких симпатія ховалася за ремарками: «Фільм, звичайно, нерівний» або «Я сміявся, але дурня, звичайно»…

Мене попереджали, що потім за мною на десять кроків буде тягнутися шлейф попкорну. Попкорн не споживаю, але…  мабуть, ще раз піду на «Dzidzio Контрабас».