В першій половині року українці мають скласти іспит на здатність належним чином відповідати на сьогоднішні виклики і загрози. За результатами голосування буде видно скільки нас і наскільки пройнялися розумінням, що запорукою нашого благополуччя і добробуту є суверенна Українська держава. І що її збереження – це збереження наших нащадків.

Не всі держави світу щиро, з радістю прийняли Незалежну Україну. Хтось із сусідів вважав нашу споконвічну територію чи її частину вже своєю, хтось накидав оком на наші ґрунти і надра, на наш людський ресурс. Повернути собі у власність, увірвати, загарбати бодай частину чужого, скупити землю – все це залишилося в планах деяких держав, і вони не відмовилися від цих замірів понині – навіть офіційно визнавши нашу державу. Змінили хіба що методи, підходи, риторику. Найзапеклішим серед них був і залишається північно-східний сусід, Росія, яка має всередині України мільйони своїх людей – так звану п’яту колону.

Всі ті, хто дуже пильно нас пантрували до 1991 року (бділі, недопущалі, прісєкалі, предотвращалі, направлялі, упреждалі, вижігалі кальоним жєлєзом), тобто нищили найменші прояви не те що політичного, а національного буття, – всі вони після 24 серпня 1991 року залишилися в Україні ще й отримали її громадянство. Українська держава від імені громадян корінної нації гарантувала й забезпечувала їм рівність. Але рівність їх не влаштовувала – російська імперія привчила їх до зверхності. І живучи в Україні вони не те, що не сприймали нічого українського, а люто його ненавиділи. Біда, що влада від села і до Києва здебільшого складалася саме з них.

Багато справ вони робили та й нині роблять навиворіт, на шкоду. Зокрема, спрофанували, спаскудили вибори органів влади, взявши лише зовнішню атрибутику виборів – програми, дільниці, комісії, урни. Всередині ж цієї оболонки – не механізм вільного волевиявлення людей, а маніпуляції свідомістю: демагогія, популізм, відверта брехня. Якусь частину виборців довели до такого стану, ті змушені повністю витрачати життєвий ресурс на фізичне виживання. І в них просто купляють голоси за невеличкий продуктовий пакунок. За таких обставин кожні вибори – це велика небезпека. Як дорого, для прикладу, довелося розплачуватися нам за помилки на виборах 2010 року. Якщо ми відмовились від національного диктатора і вибрали демократичний шлях, то державі вкрай потрібна національна школа, національно-патріотичне виховання і велика кількість національно-свідомої інтелігенції, яка жертовно і наполегливо роз’яснюватиме решті людей про всі небезпеки. Можливо, це колись буде. А час минає. Історія не надає нам його на відпочинок, реанімацію тощо. Загрози насуваються, не питаючись чи ми зміцніли, чи готові протистояти. Найбільше викликів знову ж таки з північного сходу – від Росії. Після економічного шантажу і тотальної інформаційної агресії наш давній «асвабадітєль»  перейшов до кровопролиття, до зброї. Проте нашвидку проковтнути здобич не вдалося: ми спромоглися на відсіч, та й світова громадськість стала на бік України. Росія посилює антиукраїнську пропаганду, облудно переконує світ, що Україна «недодержава» і український народ «недонарод», тож для балансу сил у світі державам потрібно домовитися про те, що Україна «залишається у сфері впливу РФ». Оскільки доконати Україну все ж перешкоджає демократичний світ, то нині надщерблена імперія заповзялася довести, що українці, мовляв, не доросли до власної держави. Звідси й системна атака на Україну – щоб дискредитувати її, використовуючи найменший привід. Але, видно, з приводами сутужно, бо Росія хапається за будь-що. Для прикладу: у Києві на пісенному фестивалі «Євробачення» якийсь чоловік вибіг на сцену і скинув штани. Гидотний вчинок, щоб розпаскудити дійство. Втім, уже на другий день про це ніхто і не згадав би, якби не згадав сам Путін. Ще й наголосив: ця подія, мовляв, підтверджує, що Україна як держава не спроможна проводити такі міжнародні заходи. Невідомо ще, хто організував цю провокацію, але сам факт, що президент РФ озвучив подію зі своїми коментарями-висновками, говорить про те, що Москва робить справу на системну дискредитацію України. Вдалою знахідкою для Кремля був Янукович. Не дарма 2004 року Путін двічі чи тричі передчасно поздоровляв його з президентством. З одного боку повністю підконтрольний Москві Президент України, з другого боку – колишній бандит, який здирав з людей шапки і ґвалтував жінок. Прекрасний аргумент для Заходу: мовляв, хіба можна приймати у свою спільноту таку державу, громадяни якої обирають президентом кримінального рецидивіста?

Але невдовзі Росія цей аргумент втрачає – українці з ганьбою виганяють Януковича.

Цього року у бюлетенях на виборах Президента України з’явиться, прізвище відомого коміка Володимира Зеленського. Схоже, Москві знову посміхається удача. В новорічну ніч один із телеканалів олігарха Коломойського замість традиційного привітання Президента України демонструє народу «явлення» Зеленського із «благою вістю»: іду в президенти. І відразу промосковські кола підхоплюють його і подають як нового «спасітеля Украіни» .

Те, що цей кіношний «слуга народу» цілком влаштовує Кремль, не викликає здивувань. Але чому він так любий панові Коломойському і єврейській меншині України? Можливо, то якийсь ситуативний збіг інтересів? Але телеканал «1+1»  пана Коломойського та студія «Гордон» пана Гордона викладаються сповна, аби переконати виборців, що Зеленський «їхній Президент». Зокрема, Дмитро Гордон ще задовго до 31 грудня затято зомбував телеглядачів, що в другий тур майбутніх президентських виборів в Україні виходять Тимошенко і… Зеленський.

Про те, що Зеленський – «слуга народу», «спаситель України», і «лідер виборчих перегонів», ми начитались, начулись і надивились. Але придивимося уважніше до обранця панів Гордона і Коломойського? А радше – до самого В.Зеленського, до його «Студії «95-й квартал» і до публіки – симпатиків того «кварталу».

Отож, Зеленський Володимир Олександрович – актор, продюсер, керівник згаданого «Квартал-95». Не заглиблюватимемося, завдяки чому шоу-проект, який він створив, став успішним. Повіримо поясненням прихильників Зеленського: мовляв, був собі здібний, енергійний, артистичний хлопець, вмів робити на обличчі смішні гримаси, особливо нічим не захоплювався, але любив гроші. На останньому наголошують його прихильники, щоб відкинути звинувачення у ненависті до українського – мовляв, це в нього не патологія, це грошовитий бізнес і нічого зайвого. Свого часу запримітив Володя, що комік Данилко, кривлячись з української мови, збирає чималу аудиторію і дуже добре заробляє, от і взявся за цю справу. А щоб трохи посунути Данилка (Вєрку Сердючку), він значно розширює рамки сценічного зубоскальства – починає по-хамськи висміювати все українське: історію, мову, звичаї, людей, українську владу і Українську державу…

Забавно дивитися як двоє громадян України Д. Гордон і В. Зеленський ведуть в ефірі неквапливу розмову про… спасіння України. Як Зеленський дає визначення, що таке антиукраїнське дійство на сцені «України», звідки щосуботи від «Студії «95-й квартал» течуть патьоками брехня, інсинуації і знахабніле хамство. Виявляється, це всього лише …«жосткій політічєскій юмор». При цьому Зеленський, як професійний комік, говорить серйозно. Не показує, що сміється з нас, і український журналіст Д.Гордон – теж серйозний і зосереджений. Зеленський іде в Президенти. До нього, власне, і питань немає. Але до Д.Гордона і І.Коломойського є: господа-панове, ви ж не клоуни, ви не на сцені, то як ви можете пропонувати вибрати Президентом людину, яка не відповідає жодній «кваліфікаційній вимозі» (хіба що, як актор-комік може вправно розрізати стрічки): має нульовий досвід державної роботи, не використовує у вжитку мову народу, яким хоче керувати, ба більше – ненавидить країну, в якій живе (хто сумнівається, подивіться його виступ на міжнародній сцені в Юрмалі 2016 року). І паразитує на такому дорогому надбанні українського народу,  як демократія і свобода слова.

Погодьтеся, дивна ситуація: народ тратить велетенські зусилля, іролває кров, щоб завоювати і втримати свободу, а всередині України окремі групи використовують свободу для хамського висміювання та відвертих образ Української держави, української влади та всього українського. Це поведінка паразитів.

Важко погодитись, що «95-й квартал» виник лише завдяки продюсерському дару Зеленського, а не як ретельно продуманий антиукраїнський проект, з чітко визначеною метою звести на посміх прагнення українського народу відродитися і утвердитися у своїй державі. Бо минають десятиліття, змінюються президенти й уряди, а напрям «95-го» залишається незмінним – висміювання і приниження всього українського: мови, звичаїв, держави.

Щоб не бути голослівним:

– сцена у виконанні Кошового: «Від прадіда до діда, від діда до батька передається наш прадавній звичай – алкоголізм». Явна брехня й інсинуація;

 – «95-й» – послідовно і вклично-зухвало російськомовний.  Однак в тих місцях, де потрібно обгидити українське, актори демонстративно переходять на українську. Цим вони дотримуються настанов Лазаря Кагановича: у 30-х роках цей сталінських сподвижник вимагав, щоб в Україні елітарні тексти (писані чи виголошені) були російськомовні, недолугі ж – українськомовні.

– хто б не був при владі в Україні – він у трактуванні «95-го» дебіл, дурень, а то і психічнохворий.  Це не гумор, а розгнуздане хамство.

– в які, окрім тих-таки хамських, моральні чи етичні рамки можна вмістити висміювання віковічного прагнення українського народу мати свою церкву? Бо ж для блазнів із «95-го» наш Томос – це «термос».

А тепер про глядача «95-го кварталу». І в житті, і на сцені грати короля допомагає свита. Вона його утверджує, надихає, додає йому впевненості… Не знаю, хто більше робить «успіх короля» – сам Зеленський чи його свита. Знаю точно: своєї свити – глядачів «95 кварталу» – Зеленський не створював і не плекав. Цей глядач уже був. Численний. Тут – єдинокровні колишньої компартноменклатури і вже згаданої категорії «совєтскіх граждан», хто пильнував нас – «прісєкал», «предотвращал…» і т.п. Тобто прямі нащадки стражів російської імперії. Від батьків вони успадкували несприйняття українського, або ж сприйняття як однозначно ворожого. Там багато українців по крові. Їхні «папи-дєдушкі», вірні служки імперії, вже вважали себе в когорті колонізаторів. Після 1991 року їхні діти здебільшого залишилися ні з чим. І тепер вони ненавидять своє більше, ніж ненавидять українське зайди-росіяни. Вони виросли в сім’ях національно кастрованих, тож вони в більшості без національних ознак. Таке собі національне (суспільне) сміттячко. «Наше». З нього впливові політичні кола сепарують Президента, у досить тривожний для країни час (спад економіки, війна з Росією). Штовхають Зеленського у Президенти люди багаті, отож в часи виборчої компанії він, образно кажучи, буде в кожній квартирі і хаті. Від того, як з ним поведемося, буде видно наскільки спроможні ми на переможну відсіч сьогоднішнім загрозам.

На перший погляд, ані Зеленський ні «95-й квартал» не в силі заподіяти державі непоправної шкоди . Принаймні у нинішньому статусі. Ну маємо у себе вдома групу коміків, яка висміює все українське. Нічого страшного… Побачили молоді люди, що на глузування з українського є попит, то чому б не заробити на цьому? Всі ж люблять «бабло»… Ну написали сценарій фільму про Президента України, взяли на головну роль клоуна, – то це ж свобода творчості і воля режисера. Хіба ж демократично отак знічев’я звинувачувати наших артистів ледь не в причетності до інформаційної агресії проти України?

Називають у «95-му кварталі» наш історичний документ про надання незалежності українській церкві «термосом»? То й що з того? Вони ж Томос не рвуть на шматки. А той, кого ці жарти обурюють, повністю позбавлений чуття гумору. «Да что ви за чєлавєк в конце-то канцов?!».

Але коли скласти ці окремі пазли, взяти до уваги, що «головного коміка», який не має ні ознак політичного лідера, ні державотворчої практики, певні сили висувають на керівника держави, ще й тиражують у ЗМІ «пророцтва» про його перемогу, – маємо чітку й однозначну картину, яку показують українському загалу і світовій громадськості як нібито очевидний факт: «За 27 років Незалежності українці тільки руйнували потужну економіку, не змогли згуртуватися ні в етнічну, ні в політичну націю, не доросли до рівня, щоб обрати нормальну владу. Та влада, яку вони обирали 28 років, годиться лише на посміх (Не згодні? Дивіться передачі «Студії «95-й квартал»). Для українців і самі вибори – це клоунада. Таку країну або ж розчленувати і розібрати сусідам, або ж скупити в українців землю і заселити Україну іншими людьми». Так зомбують нас, так хочуть одурити світ і відібрати у нас свободу.

Інші антиукраїнські сили вперто випихають (вже в котре) на посаду Президента Тимошенко Юлію – жінку, яку привели у верхні ешелони влади люди сумнівної репутації, яка надбала чималий капітал сумнівним шляхом і нічим позитивним себе не проявила у керівництві народногосподарським комплексом… Зате проявила себе у Верховній Раді України прихильністю до Путіна.

Я бачив і слухав її зблизька і переконався: вона нещира, демагог і популіста, завжди грає якусь роль, але не вельми вправна акторка: допускає промахи. Згадаймо: навіть хворобу свою на Євромайдані зіграла геть незуграбно. Нещодавно побачили її режисерську роботу – на з’їзді її ж таки партії. Коли на сцені з’явився великий гурт нібито «кіборгів», лише для того, щоб засвідчити свою відданість Ю. Тимошенко. Думаю, що це також неправда, як і багато іншого, бо не може така кількість молодих людей, які стояли на смерть за Україну в Донецькому аеропорту, підтримувати політика, який наполягав аби «жоден танк не вийшов з казарми», коли Росія захоплювала Крим.

За час, коли «леді Ю» очолювала Кабінет міністрів України, олігархів і корупціонерів наплодилося стільки, що кого б ми не обрали до керівництва країною, їм вкрай важко буде подолати цих «соратників «Тигрюлі». (Здається, нічиї соратники так люто не катували людей, яких ловили у «своїх княжих володіннях», – тільки Юлині). Нині вона обіцяє рішучу боротьбу з корупцією й олігархами. І вона може виконати цю обіцянку, але це буде не боротьба з антидержавним злом, це буде жорстка війна «юльчиних» олігархів і корупціонерів з «не-юльчиними» – за грошові потоки. Її позиція щодо Росії ще небезпечніша для України і може спричинити втрату державного суверенітету.

Не думаю, що наш народ після двох революцій (2004 р. і 2013-2014 рр.) поведеться на провокацію, на макуху масних слів і вибере Президентом України  чи то клоуна – людину, яка не була при владі і геть не відповідає посаді, якої хоче, чи людину, яка тривалий час якраз була при владі, але нічим, крім хіба що газової російської удавки на шиї українців, себе не проявила. Більшість громадян України усвідомлюють, що в нас ще недостатньо міцно утверджено державу, що мусимо зі зброєю відстояти своє право на свободу і незалежність. Кожен українець, який прагне, щоб наші нащадки жили на нашій землі й у своїй державі, проголосує за політика, здатного це прагнення втілити.

Маємо бути пильними: не тільки не голосувати за Зеленського і «нашу Юлю», а проголосувати проти них з чималим запасом, аби перебороти:

– силу «п’ятої колони», яка підтримує безлад в Україні як шлях повернення її в російську імперію, і власного владного реваншу;

– «ресурс голосів», скуплений деякими олігархами, які сподіваються мати всю країну в кишені, якщо Президентом стане їхній ручний, слухняний висуванець;

– безвідповідальних «диванних політиків», які тягнуть за Зеленського, бо «Вовік – класний пацан», і пенсіонерок, яким така люба «Юля», бо вона пообіцяла «газ дешевий зробити».