Еліта нації. Сіль землі. Обрані…

29 серпня – День пам’яті полеглих у російсько-українській війні… Два роки тому я опинилася (мабуть, так треба було) біля могили Тараса Бруса. Я не знала тоді, хто це, мене просто вразила могила, прикрашена чорно-червоними прапорами, на цвинтарі невеличкого прикарпатського села.

Я написала тоді у своєму нотатнику:

«В селі Лисовичі стоїть чудова греко-католицька церква. А коло церкви, як і зазвичай – цвинтар. Перше, що ти бачиш, коли входиш до нього, – могилу героя російсько-української війни, Тараса Бруса. Біля неї два прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний. Тарас Брус загинув 29 серпня 2014 року в Іловайському котлі. Поховали його через чотири місяці, 20 грудня, аж коли ідентифікували тіло за ДНК.
Я довго дивилась на фото в овальній рамці, прибите до дерев’яного хреста. Він був дуже красивим, Тарас Брус. Дуже
! Знаєте, що пече мене найбільше? Що хлопці, котрі вже на небі, – вони всі були дуже красивими. З розумними і добрими очима. Прекрасний генофонд України тепер у землі. Еліта нації, сіль землі, обрані. Адже еліта – це ті, котрі своїм чином невідворотно і докорінно змінюють увесь народ, очищають його, як срібло очищає воду.
Довкола церкви буяли такі неймовірні трави, що, відійшовши трішки, я не втрималася і вляглася серед них, ще вологих від учорашнього дощу. Я лежала в якихось ста метрах від Тараса Бруса. Я раптом притисла вухо до землі – може, подумалось, я почую його, може, він мені розкаже правду.
… А з іншого боку села Лисовичі стоїть пам’ятник Тарасу Брусу
й усім загиблим в Іловайському котлі – дуже моторошний пам’ятник. На ньому ті, котрих я намагалася розчути, притиснувши вухо до землі. Їхні обличчя, їхні руки, пальці  пробиваються крізь землю, крізь вогонь, від якого лускала їхня шкіра і горіло ще живе тіло…
Потім я пішла назад, довкола було так неймовірно красиво. І я подумала, що день, коли мертві встануть із могил і розкажуть правду
,настане. День Страшного Суду. І збрехати вже нікому не вийде»…

…. А вже цьогоріч я знову поїхала до могили командира добровольчого батальйону «Дніпро-1» Тараса Бруса. Замість дерев’яного хреста тепер встановлено величний гранітний надгробок, але прапори – жовто-блакитний та чорно-червоний – майорять, як і два роки тому.

Поки йшла до цвинтаря, молилася, аби нових могил героїв, полеглих у російсько-українській війні, не побачити. Я помилилася. Біля Тараса Бруса вже лежить Роман Магас. Він народився в 1991 році, а загинув, як і Тарас, 27-річним…

У селі Лисовичі –  всього тисяча мешканців. Але впевненості, що обабіч Тараса та Романа не з’явиться чергова могила полеглого героя, у мене вже нема.

Попіл цих хлопців, що були молодшими за мою доньку, довіку ранитиме серце.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company