Сьогодення диктує музичній індустрії власні правила. Проте, як кажуть, правила існують для того, аби їх порушувати. Цього неписаного припису і дотримуються представники сучасної української музики. Та чи завжди так буде?
Що стало поштовхом, надихнуло  до музики?  З цього запитання починаємо спілкування з композитором, співаком та відеографом Ернстом МОРОЗОВИМ.

– Ще у дитинстві не міг спокійно пройти повз магазин із синтезаторами CASIO, котрий був у будинку, де я мешкав. І так вийшло, що мене, зацікавленого хлопака, власниця магазину навчила, показала, як опанувати такий інструмент. Я незабаром навіть пояснював іншим, як користуватися клавіатурою. А тому моїм батькам у цьому магазині надали досить велику знижку. Отак я став щасливим власником новісінького синтезатора, яким будив сусідів. А взагалі тяга до музики виникла якось сама собою.

– Нині ти пов’язаний із музикою?

– Дуже тісно: навчаюся на другому курсі магістратури Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського за класом композиції. А до цього опановував фах піаніста у Київській музичній школі-інтернаті імені М. Лисенка.

– Пробуєш себе реалізувати як музикант?

– До навчання був і сольним виконавцем, і учасником декількох початкуючих гуртів – піаністом, вокалістом. Також організовував «квартирники» у Києві із авторською музикою, навіть грав у ресторанах.

– Ти один із засновників студії звукозапису «Sayhelooo Music»…

– Це довга історія. У дитинстві мене навчав музики студент Інституту музики ім. Глієра Дмитро Сніжко. Згодом він почав писати музику для реклами, і створив поп-гурт Champagne Morning. І тут я, у тринадцять років, теж почав писати музику. Ми здружилися, стали працювати разом. А коли я вже був на четвертому курсі академії, вирішили створити щось своє. Так і виникла студія «Sayhelooo».

– Працюєте лише з рекламою чи й записуєте музикантів?

– Звичайно, музиканти, гурти, окремі співаки записують у нас свої пісні, треки. Але це робота звукорежисера. Мені ж як композиторові більше до душі писати власні твори, на це залюбки витрачаю час.

– А часто до вас звертаються виконавці українськомовних пісень чи творці української музики?

– Таке поки що рідко. Інколи записуємо для себе живі етнічні інструменти в аранжуванні: бандуру, цимбали, різні духові, дерев’яні чи просто народний вокал. Українського зараз мало пишеться, як на мене. Всі прагнуть завоювати світовий ринок і створюють продукт, який не має національних ознак, а відображає загальносвітові – стилістичні і жанрові. Особливо якщо врахувати, наскільки замалий український ринок – навіть з урахуванням усіх наших діаспор.

Для крутих ідей потрібен немалий бюджет та команда. І взагалі, сьогодні формат музичних кліпів сильно змінюється, переростаючи зазвичай у «короткий метр». Нині мало кому цікаво спостерігати просто за співаючим музикантом. Потрібна своя історія і сюжет у кожній пісні.

Лише деякі все життя писатимуть «для себе», тільки тому, що «душа лежить». Решта рано чи пізно перетворить свою творчість в комерцію.

Аналогія простежується на «Євробаченні». Останньою з істинно етнічним колоритом, на мою думку, була Руслана. А решта композицій, які Україна виставляє на сцену «Євробачення», взагалі не мають власного почерку. А це говорить про те, що українська культура поволі стирається у нашому поколінні. Прикро, але так і є. І тут, на жаль, ніякі закони не допоможуть.

– Про закони. Як ти вважаєш, чи вплинуло законодавство про мову  на появу нових виконавців, які вирішили проявити національне в різних жанрах? Та ж KAZKA, KHAYAT або YUKO, або навіть Jerry Heil…

– Суперечливо. Як на мене, з одного боку, не повинно бути законів, які б регламентували чи обмежували творчу діяльність. З іншого, закон про мову потрібен для підтримки хоч якихось українських історичних і національних цінностей. Проте я не думаю, що він якось кардинально впливає на музикантів. Так, всі згадані виконавці орієнтуються поки що на український ринок – хоч KAZKу відмінно сприймають і за кордоном. Але як тільки нашого ринку їм стане замало – побачимо їхні нові альбоми: будуть вони, скоріш за все, англійською.

– Стверджують, наша мова – друга у світі за мелодійністю…

– Безумовно. І тому – як мінімум дякуючи цьому – повинна бути державна підтримка тих музикантів, котрі несуть нашу культуру у світ.

– Виходить, пісні українською мовою приречені залишатися здебільшого «для внутрішнього споживання»? Але ж маємо нових виконавців, пісні яких слухають закордоном, і то українською. Це як у нас, наприклад, з англійською:  текст розуміють не всі, але слухають, бо подобається.

– Інтерес до національного – це  дуже сезонна річ. Швидко запалюється – швидко згасає. Але я за те, щоб українські музиканти несли у світ наше, етнічне.

Так, текст не обов’язково завжди розуміти. І яскравий приклад – хіт Карла Орфа «Карміна Бурана». В основі стародавня мова. І світ сприйняв «на ура».

– У своїх відеороботах ти – оператор, режисер, частково сценарист і монтажер? Маєш команду?

– Я відеограф. А отже і режисер, і оператор, і сценарист, і монтажер. Ще й займаюся корекцією. Але для великого проекту, звісно, маю команду: самотужки не впорався б.