Галина ДОВБЕЦЬКА: співачка, яка надихає жити

Зал ціпеніє, коли на сцену виходить Вона. І нема різниці, чи це славетні столичні концертні палаци, чи імпровізований майданчик просто неба, там де пахне порохом, де гаряче, де чатує біда. Ошатно вбрана, своя, чуттєва, вона Галина Довбецька говорить і співає душею – так, що їй безумовно віриш. Саме такою, вочевидь, і має бути співочий голос Заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних Сил України. Напередодні Великодня ми  побували на концерті за її участі у столичному Центральному будинкові офіцерів ЗСУ.  А після справжнього свята класичної музики, народної пісні та поетичного слова поспілкувалися із заслуженою артисткою України.

– Пані Галино, знаємо, що Ви разом з музикантами виступаєте в зоні ООС. Як часто цього року їздили з концертами на передову?

 –  Постійно. Ось тільки-но повернулися з-під Слов’янська.

– А що там люблять слухати?

– Українське. Без сумніву. Співаю і сумне, і веселе. Щоправда, більше просять веселішого, бо ж суму там й так вистачає. Піднімаємо бойовий дух, співаючи «Несе Галя воду», коломийки…

– Сьогодні Ви читали «Баладу про дві душі» Людмили Васильєвої. Щемливу оповідь про зустріч на Божій стежці убитого бійця зі своїм ще ненародженим сином. Читаєте цю поезію там, в окопах?

– Читаю.

 – І як її сприймають воїни?

– Плачуть. Напевно, кожен згадує свого побратима. Сьогодні трішки інший концерт був, адже звучала переважно серйозна українська музична класика: Лисенко, Скорик, Колодуб, Якобчук… Наш оркестр прекрасно виконує і таку складну музику. А туди зазвичай веземо іншу, легку.

– Ви не тільки прекрасно співаєте, а й надзвичайно проникливо читаєте  вірші.

– І піснею і словом я мушу переконати слухача. А тим паче мого, особливого:  там хлопці такі, що їх уже нічим не здивуєш, і треба настільки перевтілитися, так прожити у пісні й слові, щоб вони мені повірили.

До них їздить чимало колективів. Хтось – для «галочки», засвідчити, що були там, але хтось – для того, щоб справді віддати їм часточку душі. Було, що спершу вони трішки іронічно мене сприймали. Але вже за кілька пісень між мною і ними налагоджувався духовний зв’язок. Я справді проживаю кожен музичний чи поетичний твір. Наші пісні такі глибинні, щирі, що виконувати їх абияк – це вже було б цинізмом.

– А як реагує Ваша особлива публіка після концертів? Дякують? Хочуть поговорити?

–Звісно. Майже завжди.

– Щось із таких зустрічей запам’яталося?              

–  Вражень дуже багато. Із недавньої поїздки. Після виступу підходить до мене жінка. А концерт наш був такий веселий, багато жвавої музики, бадьорих пісень… В залі піднесений настрій, легкий гамір. І я прочитала вже згадувану баладу. Занімів глядач.  І тут підходить ця жінка та й каже : «Знаєте, я втратила сина. Стала волонтером, бо так сидіти-чекати склавши руки не можу. Сина вже не верну. Але допоможу дітям, які воюють. Вони так потребують материнського теплого слова».

Дуже тішаться воїни, коли привозимо дитячі малюнки. Дітки, які ще тільки вчаться писати, малюють свої долоньки. Ви собі не уявляєте, що це для тих, хто на «передовій»! Заходите до вояків, а там усе обкурене… Не готель, звісно. Пацюки як коні бігають. Капає зі стелі. Під подушкою автомат. Кажуть: «Подивіться, як ми спимо»…  Вони тоді в якійсь дзвіниці спали. Але оці малюнки… Серед кіптяви теплом зорять. Світла ж там не засвітиш, свічечками вночі перебиваються. А пересуваються в мороці, ліхтарем у землю світячи. І от вони зізнаються: «Ми приходимо в свою хатину чи землянку, а там темінь. Але ці долоньки дитячі на папері… Вони спонукають нас тримати оборону, бо то ж наші діти. Хто захистить їх, як не ми?».

Ви згадували «Баладу про дві душі». Щоб її прочитати зі сцени, я, може, рік проплакала вдома. Читала і плакала… Це тут добре, бо світло в залі вимкнене і мені не видно сліз, а там я читаю і бачу заплакані обличчя. Все. Тоді Господи поможи, щоб самій не зірватися…

– А було таке, що плакали?

– І не раз. Просто люди відразу підтримували, оплесками. Якщо вони розуміють, що це щиро, то  після виступу це така неймовірна енергетика… Словами не передати.

– В яких умовах відбуваються там Ваші виступи?

– Умови не передбачиш, як би цього не бажати. Було таке, що вдягала бронежилет, костюм не могла, бо треба було переповзти до землянки за насипами. Найближча відстань до ворога була 800 метрів. І я співала. Хлопці страхували. Казали : «Повірте, що зараз більше вас охороняємо, ніж слухаємо».

– Хто ініціює концерти? Ви самі пропонуєте чи Вас просять приїхати?

– Припустимо, якщо День частини чи є якісь свята, то просять «музичний супровід». Торік, здається, ми з волі випадку стали першим колективом за весь час війни, який виступав перед групкою бійців. А було це так: ми вже поверталися додому, і треба було заправити наш ПАЗик . Там на дорогах такі мобільні військові автозаправки. От по рації передали на одну з них, по нашому шляху, що, мовляв, під’їде автобус із артистами по пальне… Зустрічають нас бійці, кіль коро. Заправили і раптом хтось із них питає: «А ви могли б для нас щось заграти?». Сьогодні ви бачили великий колектив, а зазвичай ми їздимо маленьким, троїсті музики.  Мої колеги-артисти витягли контрабаса, скрипку, баяна,  бубон – і «гоп-ца-ца!»… Хлопці були на сьомому небі од щастя. Дякували розчулено: « Такий подарунок нам зробили! Ми ж уперше побачили і почули живих артистів!». Але це було і для нас подарунком. Є місця, де нас уже знають. А є ще такі місцини, де ми не були.

– Ви казали, що слово й пісню на сцені треба прожити. Що Ви робите для цього?

– Найперше намагаюся перевтілитися в цей образ. Прочитую-проспівую сама собі. Щоб максимально передати те, що сказав творець. Перефразую хрестоматійну думку великого режисера: треба любити пісню в собі, а не себе в пісні. Ви, очевидно, помічали, як інколи артисти виходять і починають  розмахувати руками.  Часто вже з першого погляду видно, що ці рухи напускні, беззмістовні, не осмислені. В кожному русі має бути стільки змісту, щоб тим щось посутнє сказати. Щоб справді віддати частинку себе, а не бавитися голосом і кайфувати від цього, бо гарна пісня і всі ведуться… Ні. Ці люди там не повірять. Якщо тут «кайфу» ще можуть повірити, то там точно ні. Їх можна здивувати тільки щирістю.

– Як ваша сім’я ставиться Ваших гастролей на фронт?

– Моляться. Підтримують як можуть. У мене чоловік  і хлопчик-першокласник.

– Були небезпечні ситуації? Як  боретеся зі страхом?

– Чесно? Молюсь. Не забуду одну з перших поїздок. Зупинилися серед поля, звичайна фізіологічна потреба під час тривалої дороги…  Пішли в поле не знаючи, що воно заміноване.  Тоді нас ніхто не супроводжував. Отак з нашої дурості могла бути біда. Слава Богу, минулося.  Коли трішки від’їхали, побачили хлопців-саперів, які ходили з міношукачами, розміновували…

Чи ще така історія. Доїхали до мосту –  все, дороги далі немає. Хтось мав би нас зустрічати – і їх нема. Наші водії справжні віртуози і сильні духом. Навіть коли снайпер розбив лобове скло автобуса і скалки поранили обличчя водія, він не збавляв швидкості. Геть закривавлений, дотягнув до наших. Нам запропонували три дні, щоб замінити скло. Але водій наполіг:  їдемо. А це ж було взимку. Всіма костюмами, що мали, закутали його.  Він приїхав із запаленням легенів, але всіх довіз.

Було, що виступали в лісі. Темінь, заходили з ліхтариками. Хлопці нас супроводжували. І раптом різка команда: нас «накриває» ворог. Всі, хто слухав, миттю зірвалися до своїх бойових позицій. А ми самі ледь на навпомацки пробиралися до автобуса: він у полі був. Світити не можемо –  на прицілі у ворога. Чи загубили щось, чи ні – то вже не мало значення. Мусили просто звідти негайно виїхати.

Пригадую ще один виступ. Зазвичай після концерту нам можуть приготувати чай. В тих умовах, в яких вони живуть, можуть почастувати до чаю булочкою. А тут тривога: «накривають!». І хлопці притьма роблять нам димову завісу – прикрили наш від’їзд.

– Пані Галино, коли Ви зрозуміли, що те, чому присвятили життя, – Ваше?

– Дуже давно. Переконана, Господь кожному, тільки-но людина приходить в цей світ, говорить: «Ти будеш тим, а ти – тим…». Якщо слухати внутрішній голос і не йти супроти, то, повірте, всі будемо на своїх місцях. Я мріяла співати естраду. До шкільного випуску. Хор Вірьовки викликав у мене тільки іронічну посмішку. Можна так сказати. Але після школи я подала документи в Київське естрадно-циркове училище і «по приколу» – в студію Хору Вірьовки. Вступила в училище, але й пішла прослухатися в студію, бо мала вільний час. І там мені сказали, що беруть. Уперлася: « Ні-ні! Я вже в вступила в Естрадно-циркове». Але доля мене таки привела до себе, до свого…  До української пісні.  Я співаю естраду, та це вже не моє. Це не я.

– Відчуваєте місію нести народне, українське через слово й пісню?

– Я думаю, що якщо Господь мені це дав, то це мій обов’язок. Адже він кожному щось дає для того, щоб служити людям. Якщо в мене є голос, я маю ним послужитися.

Ви стрічали таких, кому не подобалася Ваша творчість, хто міг, але не хотів Вас підтримувати?

– Чесно? Мене якось Бог беріг. Навіть коли хтось-десь приймав мій виступ насторожено, холодно, байдуже, то до кінця концерту настрої чудодійно мінялися. Були, звісно, і такі, хто ставив палки в колеса, хто очікував збоїв чи провалу… Але Бог їм суддя.  Просто треба дослухатися до свого внутрішнього голосу, до щирих порад мудрих наставників – і все складеться як слід.

– Справжнє мистецтво поза політикою?

– Жодним чином! Колись, у час Другої світової війни, один великий державець сказав приблизно таке: якщо у нас не буде культури, то що ж ми тоді маємо боронити?  У нашій нинішній війні російська ідеологія все ще наступає. На жаль. Тримаючи реальну оборону від реального ворога, ми легковажимо, не приділяємо належної уваги патріотизму. В країні йде війна, а більшість населення, особливо в столиці і великих містах, цього не усвідомлює. Бо якби розуміло, не мали б того, що маємо. Не стояв би у телевізорі суцільний дикий регіт від багатолюдних концертів «дизелів», «кварталів» та різних «камеді-клабів»…  Бо тим, хто нині на війні, не смішно.

– Голосувати за Президента ходили?

– Так. Але… Я залишилася в меншості.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company