Застукала дерев’яна палиця, рипнули двері й у кімнаті з’явилася зігнута маленька моя прабабуся. Поправила білу хустинку, з якої вибивалося сиве волосся, і глянула на мене, малу, добрими-добрими зеленими очима.  Я усміхнулася, вхопила з її руки смачний пиріжок і гайнула до Миколи. Кортіло дізнатися, що у нього там цікавого за вечір сталося. Микола завжди носив із собою зошита: записував усякі дива, що відбуваються довкола. У тому зшиткові вже й живого місця не було: потертий, надіраваний, десь у брунатних плямах, а десь чорнилом заквецяний. «Це все дурниці! Головне – історії», –  наставляючи по-вченому догори вказівного пальця, гордо відповідав Микола.  

Він цікавий, завжди помічав щось загадкове у звичних речах. А кожну свою історію закінчував однаково: «Ваш автор, Микола Хоружий». І це теж додавало йому загадковості. Тому коли він покликав мене з собою до «Хати сновидінь», я і миті не вагалася. Після обіду, як і просив Микола, прихопила глини і пучок м’яти. Бо «хтозна, що в тій хаті, які сновидіння… Лише зілля нас порятує». Так казав Микола і я вірила. У цю пригоду Микола покликав ще Влада з Наталкою, своїх однокласників: хай, мовляв, будуть свідками того, що має відбутися…

Йшли дорогою вниз, повз хати, що смажилися під палючим сонцем, галявину, де бавилися дві подруги – Юля та Настя, минаючи курей і старого собаку, який завжди пильнував двір. Були впевнені, навіть горді, передчуваючи якесь велике відкриття. Село відступило, а обабіч шляху постав ліс. Удалині, де дорога пірнала в гущавину, виднівся солом’яний бриль хатини. Такий самотній, забутий і нещасний. Наблизилися. Микола спинився й урочисто прорік:

– Зараз, друзі, ви маєте змогу увійти в «Хатину сновидінь», торкнутися її стін, її історії, історії тих, хто тут колись жив. Але будьте обачні: хтозна, чиє то житло –  добрих людей чи відьми…

Наталка заплющила очі ще й прикрила личко руками. Стала як укопана – ніяк не хотіла далі. Та хто її питав! Ми пішли й вона за нами: стояти одній серед лісу ще страшніше.

Влад обережно штовхнув старі двері й вони зі скрипом відчинилися. Темні сіни, обвалена стіна, поросла мохом, відкривала вид на гущавину. Дерев’яні лати струхли, і вигнулися… А й справді, скільки всього ця стеля витримала! На підлозі залишки хатнього скарбу: посуд, ганчір’я, щось із господарського реманенту … Наталка підняла дзеркало і краєм блакитного платтячка протерла його від товстезного шару пилюки.

–Ти що накоїла? – вхопився за голову Микола.

Наталка сахнулася, впустила дзеркало, воно впало і розбилося.

– А-а-а!.. Все! Це все! Розумієте?! – Микола забігав по хаті, наче бджолою вжалений. Ми стояли ошелешені.

Першим знайшовся Влад.

– Ти можеш спокійно пояснити, що сталося? – піймав Миколу своїм задумливим поглядом і терпляче вичікував.

Микола нарешті перестав метушитися. Шумно вдихнув і попік нас докірливим оком:

– Кладіть на це дзеркало зілля, нехай нас простять господарі цієї хати. Бо ще розгніваємо духів, дістанеться нам! Поженуть нас звідси, як ту собаку чоботом!

І тільки-но це сказав, під стелею щось заскрипіло, зашаруділо і звідкілясь гепнувся кирзовий чоботисько, прямісінько на Миколину спину. Вмить поблід, затряслися руки, губи стислися на ниточки. Кулею майнув  з хати, а за ним і ми, перелякані. І вже коли добряче відбігли, я обернулася і побачила, як з нашої страшної «Хати сновидінь», поважно вичалапав пухнастий чорний кіт.

То от в чому секрет літаючого чоботиська? Страх наче вітром здуло. Але для себе вирішила: не псуватиму друзям враження про злі чари, нехай ця мандрівка залишиться жити цікавою історією. Микола її точно не скоро забуде! А того чорного кота, що господарював у «Хаті сновидінь», я надвечір розшукала і нагодувала. Він терся об мене, муркотів і навіть лизнув мені на прощання руку.