«Гей ти, батьку мій, степ широкий…»

«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)

Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».

Сталося це 1920 року. Слово «хліб», писав М. Чаус,  промовляли тоді лише у родовому відмінку: «Хліба!» Для його «заготівлі» бійці 30-ї Іркутської дивізії прибули і в село Гаврилівку Але тодішній голова ревкому волості Іван Удод доніс «шаленому ватажку лютих бандитів, махновському недобитку Мефодію Забудькові». Його хлопці й «перестріли, оточили та обеззброїли продзагонівців, яких було 27, пов’язали туго парами – одному пари не вистачило, так розстріляли на місці – і погнали у степ». І далі: «А в балці, де зараз Январське, влаштували побоїще, порубали шаблями і повкидали у колодязь, засипали дрючками, камінням і пригорнули землею».

Через тиждень чи два в редакцію з Январського зателефонував голова тамтешнього колгоспу Яків Десятерик. Повідомив: факт розправи старожили підтверджують. А в сусідній Донецькій області знайшовся свідок – старий комуніст-ветеран Яків Шаля, який показав «місце, де був колодязь».

– Є намір, – сповістив Десятерик, – відкопати останки і перепоховати у братській могилі…

«Був Махно з виду, що ніякого виду»

Їхати і писати про перепоховання випало мені, тодішньому літпрацівникові редакції. І зараз бачу: схилені червоні прапори з чорними стрічками і домовини з останками… Тяжко, довго, задушливо плакала духова музика. Але найбільше врізалося у пам’ять те, що було потім. Колгосп покликав на поминки. Зійшлося все село, а ще більше зібралося гостей. Одразу відокремився гурт дідів: для них накрили стола в найдальшій кімнаті клубу. І я опинився серед них. Діди випили по чарці-другій, спершу несміло, а далі навперебій заговорили, хто та як з них «разом з Нестором воював за землю, волю і народ». Я слухав і не вірив ані вухам, ні очам своїм. Про диктофони тоді ніхто й не чув, спробував дістати блокнота. Діди зашикали: «А цього не треба».

Почув тоді багато несподіваного. «Був  Махно з виду, що ніякого виду. Непоказний, миршавий, зовсім не схожий на отамана, – сміялися діди. – Два аршини і чотири вершки ростом».

– Це ми його тут, у Михайлівці, зробили отаманом, – гукав дід на ім’я Кузьма. – Це тут, на нашій землі, зародилася махновщина!..

Я був упевнений, що вони передають куті меду. Запевняли, що перший «справжній» загін бунтарів виник у Дібрівках, як тоді називали Великомихайлівку. І очолив його Федір, точніше Феодосій Щусь. Служив у царській армії в Петрограді, там і «записався» комуністом-анархістом. А повернувшись додому, «сколотив» тут повстанський загін. Бо несила було терпіти наруги німецько-австро-угорських завойовників, які повернули землю поміщикам, ще й село даниною обклали: здати 100 пудів пшона, 550 – пшениці і 800 пудів ячменю. І на утримання експедиційно-карального батальйону зажадали 160 гарб сіна, 15 возів картоплі, 70 пудів печеного хліба, 65 – сала, 35 кабанів живцем, пуд тютюну і три пуди квашеної капусти. Проте Щуся і його повсталих хлопців «австріяки спочатку добряче постусали, а потім загнали у Дібрівський ліс». День, два, тиждень і другий сидів загін там, боячись висунутися. Ватажок занепав духом. Аж тут прийшов з Гуляйполя Нестор Махно. А з ним, розповідали діди, небагато «таких, як і ми, селян», – десятків з п’ять. А щусевих хлопців у лісі – сотні півтори-дві. Зустріч відбулася на галявині біля високого дуба – того самого, якого потім назвали «Дубом смерті». Тільки, знову сміялися діди,  то легенда, вигадка, ніби на його гіллі Махно вішав більшовиків. «Дубом смерті» ми його самі нарекли, бо там, під кроною поклялися до смерті боротися з супостатами». Так от, Махно і питає Щуся: що ти тут робиш і що збираєшся робити? А той каже: поки нападав на поміщиків, все було добре. А від німецько-австрійського батальйону доводиться ховатися. Краще, каже, звідси, як із засідки, вискакувати на карателів, бити і вертатися назад…

– Е ні, у лісі революції за народну справу не пересидіти, – мовив Нестор Іванович. – Рано чи пізно тебе тут знищать, як звіра. Треба виходити у степи, на простір, кликати маси за собою, щоб не давати спокою усім, хто запрягає нас у нове ярмо!

Щусь завагався. Звернувся до хлопців. Ті і загукали, що згодні з Махном. Що ні життя, ні здоров’я не пошкодують, поки не здобудуть перемогу.

– Отак Щусеві повстанці, не дивлячись, що непоказному Махну було тридцять літ від роду, попросили його стати за отамана і батька, – уже напівпошепки повідали мені діди на тій тризні.

Але як же було насправді? Віктор Білаш, який на початку очолював оперативний відділ штабу, потім і штаб, а насамкінець призначався заступником начальника Ради Революційної повстанської армії Махна, встиг залишити по собі спогади: «До 1905 року у Гуляйполі і навколо нього визріла революційна ситуація. Нам до душі припала програма комуністів-анархістів. Через те, що, проминаючи програму-мінімум та буржуазну революцію, уже в найближчий час обіцяла волю, рівність і відсутність будь-якої влади. Тобто відсутність прошарку паразитів, від яких завжди страждали селянські маси. Першим бунтарів у Гуляйполі гуртував Олександр Семенюта. Але остаточно «Спілка бідних хліборобів» склалася, коли повернувся Вольдемар Антоні».

В це важко повірити: у 1974-му, на 88 році життя в Нікополі помер мало кому відомий Григорій Лягунов. У минулому – Вольдемар Антоні. Читаємо у його спогадах: «Тепер, коли я запитую себе, чому наш вибір припав на анархізм, то даю відповідь: в ньому ми вбачали звільнення від нужденності і гніту. Було спокусливо не підкорятися ніякій владі. Що було нашою метою? Соціальна справедливість на селі. Ми називали себе революціонерами, нас назвали бандитами. Так ними ми і залишилися в історії, яка пише тепер про Махна. До своєї ж «Спілки бідних хліборобів» Нестора Махна ми довго не приймали. Був він молодим, імпульсивним і неврівноваженим. Одного разу хлопці зібралися на завдання – забирати гроші і коштовності у багатіїв, а Махно і пристав, як смола: «Хоч вбийте мене, але я піду з вами». Його взяли і відтоді вважали членом організації».

За словами того ж таки В. Білаша, «Нестор не виділявся організаторськими здібностями. Попервах він без толку втручався в усі дрібниці, і це дуже часто кінчалося скандалами… Одного разу ми навіть сперечалися залишати чи ні Махна у групі? Залишили тільки тому, що страху він не знав, відваги, духу бунтаря йому було не позичати».

Автор відомої нині книги «Нестор Махно: легенди і реальність» В. Волковинський уточнював: «Спілка бідних хліборобів» діяла трохи більше двох років – грабувала багачів, палила їхні садиби і була виразником тяжіння селян до безвладдя. Це був тугий конгломерат традицій вольниці Запорозької Січі, які перепліталися з бажанням шляхом убивств поміщиків та державних чинів домогтися повної свободи». Як сповіщає автор книжки, вперше Нестор потрапив під нагляд поліції, коли пограбував купця М. Кернера. Невдовзі у селі Гайчур пограбував і поміщика Г. Гуревича. Утікаючи, ще юний Нестор стріляв у переслідувачів. Невдовзі був затриманий. Перебував під слідство окружного суду. «Однак ватажки «Спілки», – читаємо далі у В. Волковинського, – Махна не цінили, вважали дрібною сошкою, якою не варто дорожити, можна й пожертвувати, – і не стали визволяти. Незважаючи на те, що навіть слідчий не зумів довести провини Нестора і відпустив його на волю».

А через рік події у Гуляйполі і в усій губернії змусили запроваджувати становище посиленої охорони – фактично надзвичайного стану. Було віддано під суд 15 членів «Спілки бідних селян». Серед них і Нестора Махна. Слідство тривало рік. У грудні 1909 прокурор Одеського військового округу підписав обвинувальний акт. І передав його не в цивільний, а у військово-окружний суд Катеринослава. Отоді-то в біографічних даних Нестора зроблено «похибку».  На могильній плиті цвинтаря у Парижі, де його поховано, вибито рік народження – 1889. Цю дату тиражували всі довідники. А насправді він народився на рік раніше. Коли Нестора заарештували, його мати Явдоха Матвіївна зуміла умовити місцевого писаря виправити метрику сина, зробити його на рік молодшим, двадцятилітнім. За тодішнім законодавством, смертна кара застосовувалася до осіб, яким на момент винесення вироку виповнився 21 рік.  Отак Нестор уникнув трагічної участі своїх побратимів по «Спілці» – шибениці. Отримав «каторгу без строку» та опинився у сумнозвісних московських Бутирках.

Сидіти випало разом з Петром Аршиновим, відомим анархістом і терористом, який влаштовував розбійні напади на банки, замахи на заводчиків, висаджував у повітря поліцейські відділки і тюрми. Тепер про свої «подвиги» охоче оповідав співкамернику. В очах Махна Аршинов став «живим героєм», життєвим прикладом. Махно виявився здібним і вдячним учнем свого товариша по каземату. Не позбавленим розуму і блискучої пам’яті. Багато читав і невдовзі сам почав писати на «політичні теми». Якось заявив Аршинову, що «все життя своє відтепер присвятить боротьбі за інтереси народу, і коли вийде на волю, стане великою людиною, про яку дізнаються усі».

Воля-вольниця

Лютнева революція принесла Несторові волю. У середині березня 1917-го Махно з’явився у Гуляйполі, і за кілька тижнів заснував тут «Селянську спілку». Згодом очолив Раду селянських депутатів. Ділить Гуляйполе на «сотні», у поміщиків відбирає землі, створює селянські комуни. Одноосібників також наділяє землею, коровами і кіньми. Розганяє ставлеників Тимчасового уряду: «Вони тут, як і їхній уряд, тимчасові, а ми на своїй землі вічні». Більшовики набиваються у друзі – проганяє. Скликає з’їзд Рад і наполягає «ігнорувати будь-які розпорядження будь-яких урядів». Бо «народ єдиний правитель для себе». Застерігає селян «не пускати ніяких політичних партій», бо вони «візьмуть гору над нашою волею у своїх інтересах». Сам розглядає скарги, заяви і навіть судові справи. Відбирає усю вогнепальну зброю. Одні історики потім напишуть: мовляв, допався втілювати заповітну мрію анархіста; інші стверджуватимуть, що Махно став гуляйпільським тираном.

А в Петрограді – Жовтневий переворот і поповзом по всій імперії неісходимій –  громадянська війна. Махно, полишивши свій «маленький Петроград», як називав Гуляйполе, подався в  Росію «розібратися, до кого хилитися, з ким битися». Побував у Таганрозі, там якраз перебував ЦВК Рад України і її радянський уряд. Покликали на нараду й анархістів, але «єдиного плану дій погодити не вдалося». Нестор перебрався у Ростов, згодом у Царицин, побував в Астрахані та Саратові. А звідти прибув до Москви. Зміг потрапити на прийом до Я. Свердлова та В. Леніна. Офіційна радянська біографія Ілліча його зустрічі з Махном не зафіксувала. Зате Нестор дуже достовірно описав кремлівські приймальні та кабінети. Не погодився з Леніним, що «анархісти безпорадні і жалюгідні, хоча полюбляють багато базікати про майбутнє». Одбрив вождеві: «А ваших більшовиків по селах майже немає, якщо ж і є, то їхній вплив там мізерний». І додав, що селяни України «лозунг «Вся влада Радам!» розуміють не обов’язково з участю в них більшовиків» і, тим паче, – однозначно «без диктатури пролетаріату». І що «нічого ждати від Установчих зборів», бо вони «все одно, що шулерська, картярська гра всіх політичних партій».

Уже на еміграції в Парижі, працюючи над мемуарами, за спогадами дружини Галини Кузьменко, Махно «картав себе за те, що поїхав тоді до Росії. Шукав розумніших – свого розуму наче замало було. Які поради? Нічого я там не знайшов. Тільки час згаяв. Скільки лиха накоїли супостати в Україні за той час! Самому треба було негайно до зброї братися!»

За зброю Нестор Іванович взявся відразу після повернення додому  – на початку липня1918 року. На горищі будинку Микити Лютого зібрав вночі найвідданіших прихильників: «Віднині ми бойовий загін. Щоб або вмерти, або звільнити безкраї наші степи від нечесті!» Вже згадуваний В. Волковинський у своїй книжці пише: «Щось схоже на перший збройний напад, який Махно здійснив зі своїми гуляйпільцями, був напад на економію німця Нейфельда. Повстанці захопили бричку, на яку поставили знайдений там же кулемет. З тих пір тачанка з кулеметом і стала символом махновщини. А Махно тоді ж разом зі своїми вершниками подався і у перший рейд вглиб у пошуках прибічників. У Дібрівках (Великомихайлівці) дізнався, що в лісі діє загін Федора Щуся. Не відразу, але Щусь погодився і приєднався до Махна».

7Отож мали підстави діди на перепохованні побитих продзагонівців у Январському казати, що «на дібрівській землі зародилася махновщина». Ось і в двоюрідного онука Нестора Івановича Віктора Яланського, який свого часу зробив спробу написати книжку про свого діда, знаходимо: «Козацьке село Дібрівка, козацька земля – чи могли тут бути іншими гени? Чи могла не збунтуватися козацька кров проти поневолення? Дібрівка, як і Гуляйполе, стала віхою у повстанському Несторовому житті. Гуляйполе – рідне гніздо, звідки вилетів, Дібрівка – де селяни надали йому титул, якого безсила надати жодна влада. І якого не купиш ні за які гроші. У Дібрівках Нестора назвали Батьком, а це слово для українців багато важить».

Нарешті в недописаних мемуарах самого Махна є суто його особисте трактування подій виникнення «об’єднаного загону, який став являти собою сильну духом і волею бойову одиницю, коли переді мною відразу постало завдання уміло командувати нею». Читаємо: «Мостом через Вовчу ми не зважилися залітати у Дібрівки. Пустили вбрід розвідку. Вияснилося: німецько-австрійські війська більше трьох днів тут відсутні, однак і загін Щуся, про який я уже був начуваний, перебуває у лісі. Наша розвідка рушила туди. Після я особисто виїхав у розташування Щуся. Як міг, переконував його, що треба виходити у села і кликати селян в революційну віхолу зі зрозумілою усім ціллю піднімати караючий меч супроти ворогів селянських мас. Щусь згодився виїхати у село і провести мітинг на цю тему. За два дні загін розрісся до півтори тисячі душ. На третій день я знову провів мітинг і залишився на ніч у селі. Раптом грюкають у двері: з одного боку австрійці наступають, з іншого – гетьманський каральний загін. Все ясно: намір оточити нас і знищити. Це заставило мене двома загонами заманити тих і інших поближче до лісу, а вже звідти знову двома напрямками вчинити опір. Поєднання кулеметного вогню з двох боків, і, очевидно, влучного, принесло результат. Ворожі сили притихли. Ми теж зупинилися на узліссі.<…> Через дві години вертається повторна розвідка: поки що у Дібрівках лише близько батальйону австрійців і душ сто синків поміщиків та офіцерів гетьманської варти. Наказую готуватися до виступу. І посилаю посильного з запискою до Щуся, щоб той теж негайно вертався. Щусь відмовився… Посилаю другу записку Щусю кінчати панікувати. Я написав, щоб не був безвольним хлопчиськом, таких командирів зневажають. На цей раз Щусь вийшов з лісу. Я вишикував обидва загони одним військом і виголосив промову. Сказав, що для мене, повного енергії для боротьби з катами революції, краще померти в нерівному бою, ніж жити боягузом, поки прийдуть буржуазні синки та наймані убивці і винищать тут усіх нас, наших батьків і матерів, жінок, дітей. І ось тут-то, на поляні Дібрівського лісу, я вперше почув слова, якими не розкидаються: «Ура! Віднині ти наш батько, і ми помремо разом з тобою за нашу свободу. Веди нас в село супроти катів!»

«Батько»

Отож саме у Дібрівках відбувся перший запеклий бій махновців. Повстанці ланцюгом, писав Махно, увійшли в село і дворами, городами, через тини та загати пробиралися до розташування противника. Назустріч селяни: «Куди ви, рідненькі? Їх же багато!» Але й самі приєднувалися, а інші відряджали до наступу своїх дорослих синів. «Я зрозумів, – згадує Махно, – що бій ми виграємо». Коли до ворожих кубел лишалося кроків півтораста, Нестор, не впізнаючи власного голосу, скомандував: «Вогонь!» Кулеметні черги виявилися наскільки влучними та щільними, що «непрошені зайди навіть відстрілюватися не могли». А коли з криком «Ура!» повстанці ринули в атаку, противник у паніці побіг, тільки курява закрутилася. Читаємо у спогадах Махна: «Чоловіки і навіть жінки зі своїх дворів навперейми вибігали з вилами, сокирами та рушницями, щоб разом з нами рубати й добивати солдат австрійської армії і гетьманських вартових. Кілька десятків селян осідлали коней і перехоплювали утікачів у полі, щоб кулеметники могли своїм вогнем наздоганяти їх на зручному просторі і нещадно косити».

Через день «у Дібрівки селяни стали з’їжджатися з усіх кінців». Чутка, що з’явилися «свої», розлетілася далеко і миттю. Армія поповнювалася з неймовірною швидкістю. Досягла шести, згодом десяти тисяч…  «При цьому, – згадував на вигнанні Махно, – поповнювалися ми селянами, які готові були залишати, якщо треба, свої сім’ї та села, цілком підчинятися армії, військовій дисципліні і бойовим умовам». І далі: «Слово «Батько» мимо моєї волі пристало до мого прізвища, починаючи з подій у Дібрівках, і вже всюди та ніколи від тих пір не сходило з вуст, де б я не появлявся».

З Дібрівок Махно, окрилений перемогою, повів свою армію у бойовий похід. Першою на його шляху трапилася Гаврилівка. Остерігаючись, Нестор наказав «прикидатися губерніальною державною вартою» і питати, «чи не бігли через село лобуряки Махна і Щуся»? Селяни відповідали, що «таких лобуряк ми не знаємо і нічого про них не чули». Та невже ж не чули, як за горою у Дібрівках бабахкали гармати і строчили кулемети? Чи дійсно не знають, що там німців та австрійців перебито? «Так їм і треба! – Загукали селяни. – Туди і наші чоловіки та сини подалися громити кровопийців».

Настав вечір, і з боку Дібрівок небо раптом запалало. Спершу висвічувалася заграва, а далі стало видно, як удень. Примчали дозорні, доповіли: німці палять село.

– Нам мстять і ми будемо мстити! – скипів Махно, стрибаючи на коня.

220px-Один_из_лозунгов_махновцевТри дні і три ночі, не зупиняючись і не перепочиваючи, його військо гарцювало-гасало степом. Не залишало живими ні поміщиків та колоністів, ні гетьманців та німців і австрійців у Куті, Комарі, Богатирі, Великому Янисолі, Вереміївці, у Фесунівських хуторах. Останні спалили дотла. Лише тоді повернули назад на Дібрівки. «За пагорбом нам відкрилося село, якого уже не було, – читаємо у спогадах Махна. – Тільки церква та ліс говорили, що це попелище – Дібрівки. Від хат залишилися зруйновані і обгорілі стіни та димарі. Повністю вигоріло 608 дворів. Федір Щусь скрикнув і заплакав, як дитина. Я викликав Каретника, Марченка і Лютого. Наказав вишикувати армію на березі Вовчої. І звернувся до повстанців зі словами, що на тлі спалених Дібрівок, плачу матерів і батьків та дітей поклянемося, браття, не складати зброї, поки не спустимо кров усім катам революції. Сказав, що прощення і пощади не буде нікому, хто проти трудового народу. І треба було чути майже 20-тисячний видих: «Клянемося!»»

Ось так почав селянську повстансько-визвольну війну Нестор Махно – сповнену ненависті, стихійного протесту до всього, що чинилося навкруги, жагучого бажання раю на своїй землі для всіх знедолених. У радянській історіографії панувала безальтернативна думка, що Махно, мовляв, перекидався то в один військово-політичний табір, то в інший, бо не знав, чого хотів. Насправді він вибирав, але так і не зміг вибрати між новою більшовицькою владою і власним баченням необхідної селянству справедливості. Двічі був союзником Червоної армії, і двічі припиняв «дружбу». Волів для селян іншої революції. Зрештою, втретє намагався знайти порозуміння з більшовиками, але на це раз вони його не прийняли. Проте жодного разу – жодного! – Махно не схилився ні на союз, ні на компроміс ані з гетьманцями, ні з врангелівцями, ні денікінцями. У свою селянську повстанську революцію він вірив щиро і безмежно. Однак більшовики, взявши гору у братовбивчій війні, не погребували перехрестити його «білим бандитом» і «ворогом трудового народу».  Махна, свого колишнього союзника, чиї вояки своїми тілами вимостили армії Фрунзе криваву сиваську переправу. Йому випало стати останнім з плеяди небагатьох народних отаманів і месників, яких знала історія людства. І поки в Радянському Союзі зневажали та замовчували його, світ жваво говорив про нього, цікавився ним, не забував… Щонайменше 160 романів і повістей написано про Нестора Махна, а есе, оповідань та легенд не перелічити.

Він і сам писав вірші та балади. Усі вони загубилися у життєвій веремії. Усі, крім єдиного твору, який народ заспівав піснею:

Гей ти, батьку мій, степ широкий,
Поговоримо ще з тобою.
Молоді мої, буйні роки
Та спливли за водою.

Й акордні рядки:

Де ж ви, де, брати мої милі?
Сліз гірких ніхто нам не витер.
Я стою, як дуб на могилі,
А навкруг лиш хмари та вітер.

Малюючи себе дубом на могилі, Нестор Іванович, безсумнівно, бачив і згадував той Дуб смерті у Дібрівському лісі, з-під вітластої крони якого так буйно ввірвався в нашу історію українською селянсько-повстанською революцією.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company