Геній ядучого сміху

По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.

І от, усіляко рекламуючи своє видання, редактор похвалився його тиражем у кількадесят тисяч примірників.

«Не так уже й мало, – сказав він. – Звісно, в минулі совєтські часи, коли передплата була примусовою, траплялися й тиражніші газети і журнали». І раптом додав: «Журнал «Перець», наприклад, виходив накладом у двісті чи триста тисяч примірників».

Моя стара «перчанська» душа не витримала такої наруги, я притьмом кинувся з кухні, де висів репродуктор, у коридор до телефону. На диво пощастило: з’єднався зі студією з першої ж спроби.

«Шановний пане редакторе, – швидко, щоб не перебив ведучий (у ведучих така звичка є), забаритонив я, – мене звуть так-то, я майже тридцять літ працював у «Перці» й хочу вас дещо підправити: по-перше, ніякої примусової передплати не було, бо люди,щоб отримувати наш журнал, шикувалися в поштових відділеннях у довжелезні черги; а по-друге, кожен номер «Перця» виходив накладом майже у три з половиною мільйони примірників. Повторюю: три з половиною мільйони!»

Редактор щось прожебонів на кшталт того, що він, либонь, трохи помилився в деталях, а я був щасливий: мій голос пролунав на всю неньку-Україну, і, думаю, багато людей у ту мить згадали добрим словом тодішній «Перець», його бойовий колектив і його головного редактора, ще за життя легендарного Федора Юрійовича Маківчука.

Як жаль, до сердечного болю жаль, що в час, котрий тягнеться ось уже понад двадцять п’ять років, у час начебто незалежності Україна стала ой як залежною від власників грошових мішків, у час, коли її розікрали й дорозтягують, коли її, бідолашну, поділили й додерибанюють між собою сім’ї і клани, у час, коли засоби масової інформації легко продаються і купуються, коли народ (можновладці не терплять цього слова) раптом уповні офіційно перетворився усього лиш на населення, – як жаль, що в цей дикий, фантасмагоричний час немає з-поміж нас такого Федора Маківчука, який не боявся ні Бога, ні чорта, ні ЦК, ні погроз, не спокушався ні лестощами, ні хабарами, ані (підкреслюю) будь-якими благами.

Народжений на Поділлі, в селі Кордишівці Козятинського району Вінниччини, він з малих літ усотав у себе глибинну природну мудрість і народну мораль, які не терплять підлості та облудності. Мав природжене загострене відчуття правди й кривди, справедливості і несправедливості. А коли став пізнавати тогочасне складне й суперечливе життя, де світло постійно перебивалося тінню, в ньому розвинулося й лишилося назавжди глибоке співчуття до знедоленої і скривдженої людини.

Саме ці якості й привели подільського хлопця Федора Маківчука в журналістику. Та не просто в журналістику, а в її найскладніший, найризикованіший різновид – у сатиричну публіцистику. Отож нічого дивного не було в тому, що, попрацювавши редактором кам’янець-подільської, потім львівської молодіжних газет, під час війни займаючись молодіжним радіомовленням у Москві, а після визволення Харкова очоливши республіканську газету «Молодь України», Федір Маківчук набув такого життєвого і професійного досвіду, так розвинув і вдосконалив уроджений сатирично-гумористичний хист (усі ці роки виступав у пресі в цьому жанрі), що вже був цілком готовий узяти на себе керівництво «Перцем».

І взяв. Сталося це 1947 року! І з перших же «своїх» номерів 35-річний головний редактор спрямував журнал на захист людей праці – передовсім від тогочасних всевладних номенклатурників, до котрих Федір Юрійович усе своє життя відчував якусь особливу відразу. Та й не дивно: він завжди крізь власне серце пропускав породжені тією номенклатурою драми і трагедії будівництва «світлого майбутнього», внаслідок яких нащадки відчайдушних, волелюбних і веселих лицарів-січовиків поступово трансформувалися у безправну сіру масу.

Їх Федір Маківчук розумів, любив, жалів. Майже сорок літ очолюючи «Перець», зібравши у ньому таких же сміливих, як сам, і здатних до співчуття та борні фейлетоністів-борців, робив усе, аби хоч трохи полегшити життя багатостраждального народу. І багато чим допомагав, і багато чого добився.

За ініціативи та безпосередньої участі Федора Юрійовича народився й розвився унікальний сатиричний жанр – документально-художній перчанський фейлетон. Він був гострою і дієвою зброєю боротьби проти кричущих вад і пороків тодішньої адміністративно-командної системи. А сам «Перець», заживши своєю чесністю і гостротою неймовірної популярності, став своєрідним дисидентом поміж купи славословної преси. Його ядучого сміху боялися навіть ті, хто вже нічого не боявся. Позаяк після такого сміху можновладцям хоч-не-хоч, а доводилося-таки вживати заходів, виправляти становище. І летіли з посад міністри й партійні очільники, директори та начальники всіляких управлінь, голови об’єднань і керівники різних комітетів, не кажучи вже про номенклатурників нижчого рівня.

Боялися, повторю, але – не наважувалися, як тоді казали, на оргвисновки стосовно головно редактора. Та воно й зрозуміло: три з половиною мільйона тиражу приносили до партійної каси величезні прибутки (тоді всі прибутки преси туди забиралися). І що цікаво: про ті прибутки мало хто з журналістів здогадувався. Жили сатирики, у тім чисті й Федір Юрійович, так само скромно, як і ті, кого вони захищали й відстоювали…

А ще наш «шеф» (так у редакції ми його шанобливо називали) добре розумів, що опріч сатири людям треба дати трохи душевної розради від повсякденних напастей. А кращої розради, ніж добрий гумор, на світі немає. Отож будучи й сам талановитим письменником-гумористом він залучив до «Перця» кращих літераторів-сміхотворців і художників-карикатуристів. І гуртом вивели літературно-художню частину журналу без перебільшення на світовий рівень. «Перець» передплачували й читали в Росії, США, Канаді, Аргентині, Австралії і ще в багатьох країнах…

Отак воно було за Федора Юрійовича Маківчука. Отак воно могло бути, якби він і тепер був серед нас.

Хоча хтозна… Чи дали б йому дожити на цім світі?..

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company