Пригадую старі радянські фільми про Другу світову й післявоєнні роки. Час від часу фронтовики чи їх родичі хвалилися «трофейними» речами. Інколи їх, ці «трофеї» передавали з покоління в покоління як «фронтові реліквії».

Разом з героями фільмів я по-дитячому захоплювався якістю «трофейних» предметів, якої радянська промисловість ніяк не могла досягнути за десятки років. І мужністю солдатів, які здобули ці «трофеї».

І лише з роками усвідомив: трофеї здобувають на полі бою. Переважно зброю. Проте хто б наважився мати такий трофей у радянському світі? Можливо, генералітет, старші офіцери, але точно не солдати. Зняті з руки противника годинник чи чоботи з ніг – такі трофеї попахують мародерством… Ну, може ще губна гармошка…

А хто повірить, що навіть високі німецькі чини тягали за собою в окопах сотні акордеонів, а тим більше – швейні машинки, різноманітний посуд, ляльки, інші дитячі іграшки, жіночий одяг тощо? Під виглядом «трофеїв» у фільмах нам «упарювали» за геройські здобутки звичайне мародерство. Генерали крали вагонами, вантажівками, солдати – дріб’язок. Але крали ВСІ. Це стало і повоєнною радянською традицією.

Чи у правонаступно-совковій ерефії начилися щось робити більш-менш по-людськи? Про що мова, там лише суцільний імпорт, і то у великих містах. Російська жеброта з містечок і сіл, із «глубінкі» (а лише таких можна було погнати як «гарматне м’ясо» на цю війну) жадібно накидається на все, що бачить в Україні та чого ніколи не бачила у своїх оселях. Мародерство в росіянах невитравне. А тому там з покоління в покоління будуть передавати легенди, що ось цей суперякісний унітаз (м’ясорубку, кавомолку, телевізор тощо) –  «трофейний», його ще дід (прадід) привіз із України. Звісно, якщо дід (прадід) довезе ці «трофеї» додому, а не стане сам добривом для українського чорнозему.

Хоча… Можливо, у нас такий глибокий шар родючого гумусу, тому що його постійно здобрювали невдатні загарбники?