Гетьманівна Олена

За передвиборною колотнечею тихо і непомітно минув столітній ювілей останньої представниці давнього аристократичного роду – її ясновельможності гетьманівни Олени Павлівни Отт-Скоропадської.
Про людину з палким українським серцем, щирої подвижницької вдачі згадували у затишному куточку древнього Подолу – Музеї гетьманства, на відкритті ювілейної фото-речової виставки «Гетьманівна Олена».

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Олена Павлівна Скоропадська (5 липня 1919 – 4 серпня 2014), по чоловікові Отт-Скоропадська – молодша дочка гетьмана Павла Скоропадського.
Брала активну участь у діяльності Гетьманського руху на еміграції, 1975 року, по смерті своєї сестри Єлизавети Скоропадської-Кужім (особистого секретаря батька), перебрала на себе керівництво гетьманським рухом. Співавтор спогадів про останні дні гетьмана Павла Скоропадського «Спомини», автор книжки спогадів «Остання з роду Скоропадських».
Померла в Швейцарії.

– Мені випало відправити першу в Україні панахиду по гетьману Павлу, по його померлих родичах, – пригадує настоятель храму, єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії Володимир (Черпак). – Про це попросила мене сама Олена Скоропадська: на початку 90-х років їй дозволили приїхати в Україну, і вона знайшла Свято-Покровську подільську церкву. Відтоді у нас зав’язалась дружба. Коли бувала у Києві, своїм обов’язком вважала зайти до нашого храму, відвідати мене, наших парафіян, виступити зі словом. Павло Скоропадський виховав дітей патріотами України. Олена досить гарно розмовляла українською.

 

Остання з роду Скоропадських, вона очолила гетьманський рух, і ця іскорка незалежності України жевріла далеко за межами батьківщини. Пригадую нашу останню зустріч. В Цюріху. Я зателефонував, вона каже: «Ой, ви знаєте, я не можу вас сьогодні прийняти». Зрозумів чому, коли побачив її наступного дня: вона вдягла розкішне плаття, намисто, зробила зачіску… В інтерв’ю пані Олена казала: «Я довго не хочу жити». Вона допомагала облаштовувати Музей Гетьманства, допомагала Покровській церкві. Якщо ви зайдете до нашого храму, побачите дошку з написом: «Іконостас відновлено коштами Олени Отт-Скоропадської і Людвіга Отт-Скоропадського».

Нехай Господь упокоїть її душу у місці квітучому.

– Дуже тішуся, що з дозволу пані Олени сфотографувала її помешкання, – веде мову перекладач і видавець, історик-архівіст Галина Сварник. – В інтер’єрі, де вона мешкала, було зібрано рештки спадщини великої родини: оригінальні портрети на стінах, чудові скульптурні роботи господині і її сестри Єлизавети, старовинна чернігівська різьблена скриня XVII століття, в кутку – бандура… Квіти біля портрета прадіда. Мала естетичний смак, успадкований від матері. Зізнавалася: «Я не могла передати дітям тієї любові до України, бо України тоді фактично не існувало». Коли на початку незалежності вони з паном Отто вперше приїхали в Україну, це була зовсім інша, невідома їм країна. Та вони сприйняли її відкрито, з великою любов’ю і розумінням – без надмірної критики, з якою ми зазвичай ставимося до неї, бажаючи від неї значно більшого. Пані Олена казала: «Ви маєте дуже велике щастя, ви маєте свою державу. Що ви зробите самі, це справа українців. Головне не сваритися, головне мати єдність всередині. Подивіться, у вас чудова молодь, у вас є так багато натхнення молодої держави». Кожен з нас пам’ятає, скільки людей оточували пані Олену, коли вона приїжджала: двері її мешкання не зачинялися. Вона не мала ні національних, ні класових упереджень до інших людей. Можливо, це і було ознакою глибокої шляхетності, того найкращого, що міг дати їй її великий рід. Я працювала з нею над перекладом з німецької її спогадів «Остання з роду Скоропадських»: вона чи не кожне слово перевіряла, хотіла, щоб її книжка звучала тією мовою, яку вона чула вдома. Перед своїм відходом вона зателефонувала, попрощатися. Сказала: «Мені зараз цікавіше дивитися на хмари, слухати пташок, аніж слухати новини по телебаченню. Які дурниці. Смерті немає!»

– На мою долю хлопця-студента вона вплинула дуже сильно, – наголосив доктор історичних наук Павло Гай-Нижник. – В мене залишилася чернетка хроніки життя Павла Скоропадського і його родоводу, яку написав тоді за дві ночі. На них правки пані Олени. Коли постало питання, що не можна в академічному виданні друкувати роботу хлопця-четвертокурсника, вона дописала своє прізвище, щоб у редакції не було претензій… Ми згадуємо сьогодні пані Гетьманівну не «для протоколу», а від душі. Наша сердечність і пам’ять про неї – найголовніше.

Павло Гай-Нижник передав Музею Гетьманства свою нову книжку «Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність».

– Книжка про життя в палаці, про гетьманські спеціальні служби, – зауважив автор. – Розповідь про підготовку збройного заколоту проти Павла Скоропадського і хроніка розгортання антигетьманського повстання на чолі з Директорією, яке й призвело до падіння Української гетьманської держави 14 грудня 1918 р.

– Мені поталанило: у батьковій бібліотеці були «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського, – долучається до спільних споминів дослідник історії України ХХ століття професор Юрій Терещенко. – Прочитав і відтоді почав цікавитися українським монархізмом. Познайомився з пані Оленою, коли вона була в Україні. Саме тоді ми створювали «Союз гетьманців-державників», прагнучи відродити консерватизм як суспільно-політичне та духовне явище. Пані Олена була справжньою аристократкою – не показовою, не спадковою: її аристократизм – це як Божий дар. Була дуже простою у спілкуванні. Якщо людина наповнена людським, вона завжди викликала інтерес у пані Олени. Ми всі формувалися в класовому суспільстві, нас вчили, що аристократи – це наші класові вороги, що обов’язково треба «перекваліфікуватися» з аристократа на мужичка. І зрештою було безліч «голохвостих», зате українці траплялися час від часу. Найперше в містах: там українцям було не так просто… Мене вражала жіночність пані Олени: вона приваблювала чоловіків. Була щиро віруючою, казала: «Треба молитися, але моліться дуже голосно, щоб Господь Бог почув». Її спомини – цілісне археографічне джерело. Для дослідників і для всіх, хто цікавиться новітньою історією України. Мала хист історика-професіонала, відчувала сутність явища.

Зі споминів Олени Скоропадської, самого гетьмана переконуємося: українство для них органічне. Пані Олена свідчить про контакти між ОУН і Гетьманським рухом. Це ще в передвоєнний час започаткував Павло Скоропадський, а його син гетьманич Данило продовжив цілком реальними кроками. Його несподівана смерть – це загадка історії. Пані Олена стверджує: її брат був абсолютно здоровим чоловіком. І робить недвозначні висновки, що свого часу так само загадково померли однин із лідерів ОУН Лев Ребет і деякі інші діячі визвольного руху. Це звичні методи московських спецслужб: фізичне усунення очільників українського руху…

– За що пані Олена не бралася, вона підходила надзвичайно ґрунтовно і послідовно, – наголосив провідний науковий співробітник Інституту української археографії й джерелознавства ім. М. Грушевського професор Володимир Потульницький. – Вона до кінця днів опікувалася гетьманським рухом. Прикро, що гетьманська ідея не імплементувалася в нашу політичну дійсність. Причин для цього багато: і проблеми щоденного виживання, і те, що Гетьманат уявлявся більшості такою собі суспільною казочкою, і те, що не було послідовної пропаганди, що не знайшлося політичного діяча, який би перейнявся цією ідеєю. Але пані Олена зробила все, що від неї залежало, щоб підтримати пам’ять та чин гетьманської родини і свого батька.

– Бог мені подарував познайомитися з пані Оленою через її чоловіка – пана Людвіга, – пригадує художниця Галина Дигас. – Ми познайомилися на Андріївському узвозі, де на День Києва я виставляла свої роботи. Поспілкувалися, я була з фотоапаратом, подумала: зроблю йому фото на згадку про Київ. Запитала, куди занести фотографію, пан Людвіг написав адресу, ім’я – Олена Отт-Скоропадська. Коли прийшла, двері відчинила пані Олена. З тої миті ми стали дуже близькі. Пані Олена розумілась на мистецтві, і коли писала мені листи, то в кінці малювала гарні малюночки. Я часто бувала в їхній родині, гостювала у них у швейцарському містечку Кюснахт. Щоранку перед сніданком пані Олена підходила до пана Людвіга, цілувала його, він вітався… Це було так приємно, між ними панувала любов до останніх днів…

*   *   *

Мені не випало зустрітися Оленою Павлівною. Попри домовленість, що на нас чекають у домі Отт-Скоропадських у швейцарському Кюснахті. Проте інтерв’ю, хоч і дистанційно, за посередництва двох Галин (директорки Музею гетьманства Галини Ярової та художниці Галині Дигас), зробити вдалося.

У невеличкому фільмі про Музей гетьманства я поставив, як тоді гадав, суто риторичне питання: інститут гетьманства – середньовічна архаїка чи приклад для сучасного переосмислення і наслідування?

Усі ці роки новітньої Незалежності парадигмою українського національного державотворення була УНРівська модель, протилежна гетьманату. Тимчасом багато сьогочасних конституційних монархій – справжні взірці стабільного розміреного життя і розвою. Звісно, треба зважити, що в тих країнах багатовікові традиції демократії, верховенства права, чітко налагоджені дієві системи стримування і противаг. Коли навіть думки не виникає про автократію й абсолютизм.

Та чи реально перенести це в українське сьогодення?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company