Глина оживає, душу зігріває…

Цього дня більшість гостей столичного Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» – дорослих і дітей – мали незвичний вигляд.  Наче щойно з толоки: сліди присохлої глини на руках, одязі, навіть на лицях. Але скільки щастя в очах! Школа народної традиції «Орелі» організувала для гостей «Глиняну вечірку» – гончарський майстер-клас, на якому поважні дорослі, зазвичай уперше в житті розминаючи пальцями податливу глину, ставали дітьми, а діти часто творили нею по-дорослому.

Тут кожен міг пустити в лет свою фантазію. Вчепившись у пальці чи за рукави-поли одягу, глина присихає за хвилини. А справжні гончарські витвори сохнуть днями, навіть тижнями, перш ніж стануть на випал у піч.

Ваші авторські уява і вправність могли виточити горнятко, глечик, кухлик, тарілку. Або виліпити фігурку чи навіть будинок Найчастіше початківці бралися точити миски, сміливіші – чашки. Охоче знайомилися з усіма гончарськими техніками, хоча кожне таке знайомство, а тим паче спроба освоїти власноруч, забирали чимало часу.

– Мене давно захоплює гончарство, та досі не мала нагоди спробувати це власноруч, – ділиться враженнями Валентина Матвієнко. – Звісно, трохи лячно було сідати за гончарне коло. Але тепер знаю точно: після роботи приходитиму сюди, у Центр народного мистецтва, вчитимуся гончарювати. Це ж як цікаво – відкрити себе у новій іпостасі!  Напевно, багато приїхали сьогодні на це свято з такою ж іскоркою зацікавлення. Інколи дорослим важко знайти на себе час. А треба!

– Сьогодні у нас із сином були зовсім інші плани, – підхоплює розмову подруга Валентини. – Але Валя надіслала мені «елктронкою» анонс нинішньої «Глиняної вечірки», запропонувала піти усім разом. Запропонувала сину – він з радістю погодився. Сьогодні сів за круг першим, тому, коли дійшла черга до мене, вже навіть давав деякі поради.

Сміється:

– Напевно, гончарство в нас у крові.

Коли люди брали до рук своє щойно народжене «мистецьке дитя» – чули б ви оті дитинні вигуки захоплення:

«Це я! Я це зробила, мамо!..»,

« – Яка краса! Диво!..

– Це Мирослава робила. Але… моїми руками!..»

На Мирославі – сині джинси, покраплені глиною і светр з рослинним орнаментом. Ноги – у старовинного крою чобітки, теж з квітками. Рук не видно – біла маска.  Чобітки аж витанцьовують, розкручуючи спідняк – нижній диск гончарного круга. У тому нестримному русі на верхняку під її вправними пальцями відбувається справжнє диво перетворення, виструнчення  глиняної маси у красені форми: миски, глечика, кухля… Мирослава Стригіна на цій вечірці – майстриня-наставниця. Фахово освоює гончарство у Київській державні академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М.Бойчука. Зізнається: охоче відгукується на запрошення провести майстер-класи, і це, звісно, відбирає часу для творчості. Єдина справжня втіха – такі зустрічі, як нинішня «Глиняна вечірка», збільшують коло справжніх шанувальників гончарного круга

– П’ятий рік займаюся лише гончарством, – розповідає Мирослава. – Доти мала особливу любов до малювання. Знала, що неодмінно буду художницею. Але склалося по-іншому, і це на краще. Мій батько – скульптор, і, напевно, його творча доля – це моє мистецьке коріння. Маю хист до скульптури, але не лежить до цього душа. У мене своя царина – гончарство: у ній долаю шлях з маленькими перемогами і помилками. Мені подобається така атмосфера – коли тебе оточують люди із захопливими поглядами і щирим бажанням щось у тебе довідатися, щось перейняти. Це надихає мене творити, освоювати мистецьку новизну.

Дякуючи Мирославі, її терпінню, доброті та вправності, і я спробувала себе за гончарним колом. Навіть пощастило виточити миску – звісно, у чотири руки. Разом зі мною того дня щиро дякували майстрині ще з півсотні її випадкових «учнів». Утім, чому випадкових? Цілком можливо – потенційних. І навіть майбутніх митців-гончарів.

Дівчинка, тримаючи щойно витворену вазочку, радісно повідала про своє відкриття: глина дуже схожа на пластилін.

– Обоє м’якенькі, поступливі, слухняні… Просто пластилін доступний усім, а глина – тільки майстрам.

На столику помітила маленького глиняного козака з бандурою. Фігурка так по-рідному уписалася в інтер’єр зали, стіни якої прикрашали картини барокового козацького живопису. І все ж це був незвичайний витвір: своїх рук до нього доклав десятилітній Орест Крисько. Поговоривши з ним, відкрила світ, сповнений цілком дорослих суджень і непростих, справді життєво-важливих запитань

– Для мене важливим є те, якою мовою спілкується людина, – розмірковував хлопчик. – Якщо це українець, нехай це буде українська, якщо німець – німецька. Чому маючи рідну мову, люди її зневажають?

Виявилося, Орест – не єдина творча особистість у своїй родині. Його батько, Ярослав Крисько, – кобзар, часто їздить з концертами на передову, підтримати бійців. Орест ділиться секретом: нині батько ще й вчиться грати на сопілці. О професійно гончарює дядько Ореста, допомагає племіннику освоювати таїни рукомесла  – настановами та й гончарськими інструментами.

– Коли глина закінчується, а в дядька попросити нема змоги, то я беру до рук пластилін, – каже Орест. – З нього теж красиві фігурки вдаються. Хоча житимуть менше, бо то ж не глина.

Творчі люди – всюди, запевняють Мирослава й Орест. І маленький гончар може дрімати в кожному з нас. Просто його треба вміти вчасно розбудити.  

Харченко Богдан
Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company