Пісня… Що не кажіть, але з-поміж усіх мистецьких творів вона здатна найшвидше долинути до серця. На творчих зустрічах мене часто запитують, як народилася та чи інша пісня, до якої я маю причетність. І ота цікавість мені зрозуміла: пісня поєднує хист і старання багатьох – поета, композитора, виконавця. Тож пропоную читачам видання «Грінченко-інформ» коротенькі оповідки.

«Родина»

Найперше пам’ять вияскравлює незабутній образ творчого побратима і співавтора Назарія Яремчука. Старші люди добре знають, що популярнішого співака у 80–90-і роки минулого століття, певно, не було. Його концерти збирали аншлаги. Та й нині на українському радіо не стихає його голос.

Пісня, яку першим виконав Назарій Яремчук, називається «Родина». Написали ми її з відомим композитором Олександром Злотником. Зробили демоваріант і понесли співаку. Назарій послухав і запевнив, що співатиме її.

Та минали місяці… Змигнув і рік. А Назарій все відтягував запис пісні. Ми навіть занервували:

– Назарію, або співай, або віддамо комусь іншому.

– Не поспішайте, хлопці, на все свій час, – усміхався.

І от «Пісенний вернісаж»: на велике свято, що проходило в Національному палаці «Україна», запрошено найкращих виконавців української пісні. Головний режисер дійства – незабутній Борис Шарварко, неабиякий майстер представляти пісенне мистецтво на сцені.

Фінал дійства. Виходить Назарій і звучить:

Родина, родина – це вся Україна
З глибоким корінням, з високим гіллям.

Зала зачарована. Шквал оплесків! Схвильовані, ми йдемо на сцену до Назарія. А він знову зі своєю неймовірною усмішкою:

– Ось бачите… Для пісні головне – де і коли!

Саме цю пісню співав уже тяжко хворий Назарій на своєму останньому концерті на Співочому полі на схилах Дніпра…Співав своїм неповторним, таким земним і, водночас, таким божественним голосом. Так щемно і прекрасно, як ніхто інший. Співав зболеним серцем, – ніби сповідав і сповідався сам. Згодом пісня зазвучала  і у виконанні Павла Мрежука, братів Яремчуків, Василя Лазаровича… десь понад тридцять професійних співаків взяли її до свого репертуару.

Дует закоханих

Цікава доля іншої пісні. Так, так – саме доля. Бо пісня, як і людина, підвладна усім житейським випробуванням.

Спливло чимало літ, відколи ми з композитором Геннадієм Татарченком написали, як нам здавалося, щемливу пісню «Стрілися двоє». Ясна річ, кожна пісня має знайти свого виконавця. Запропонували одному: не моє. Другому – не для мене. Третьому, четвертому…І лягла пісня вікувати віку… на полицю. Уже й не сподівалися, що колись зазвучить. Якби не щасливий випадок.

Я готувався до авторського пісенного вечора, що мав відбутися в Національному палаці «Україна». Запросив різних виконавців, серед них Лілю Сандулесу та Іво Бобула. Вони саме мали побратися. Почали добирати для них пісню. І раптом згадалася та, що залягла.

Геннадій Татарченко програв мелодію, а я прочитав текст. Бачу, очі в Іво загорілися: «Може вийти непоганий дует». Коли записували в студії Українського радіо, я відчув, як почуття двох закоханих людей переливаються в пісню, наповнюючи її тим трепетом, який потім передається слухачам. Тож невипадково їхній виступ із піснею (називалася вона вже «Берег любові») зірвав бурхливі оплески, викликав справжній тріумф.

Вже четвертий десяток літ «Берег любові» радує людей. І хоча Лілія та Іво нині не разом, слухачі неодмінно просять повторити це дивовижне поєднання прекрасних голосів. Мені якось Павло Зібров зізнався: кращого дуету в українській пісенній естраді він не знає.

«Я – горда жінка»

Скажу щиро: ота шкала народної любові ні в кого не злітала так недосяжно високо, як у незабутньої Раїси Кириченко. Людяна, скромна, делікатна, працьовита, правдива і, насамперед, геніальна у своєму неповторному голосі. Вона була душею української пісні. З її образу та життя, як на мене, можна було б писати портрет нашої благословенної і багатостраждальної України.

Я вдячний долі, що подарувала мені можливість тривалий час співпрацювати, часто зустрічатися і, наважусь сказати, дружити з цією артисткою. Особливо наше спілкування стало інтенсивним після того, як вона перенесла важку операцію. Я певним чином спонукав її знову вийти на сцену, написав співачці понад десяток пісень, які вона включила в свій репертуар.

Розповім історію однієї. Якось за чаєм у маленькій, але завжди привітній і гостинній київській квартирі, в якій мешкала Раїса Панасівна з чоловіком Миколою Михайловичем Кириченком – відомим баяністом, заслуженим артистом України,  співачка звернулася до мене:

– Просила б вас, Вадиме Дмитровичу… Напишіть для мене пісню, щоб я в ній відчувала саму себе.

–  Та у вас уже є така, – відказую, – «Я козачка твоя».

– Дуже люблю цю пісню. І люди люблять. Але це трішки не те… Хотілося б душевнішого, особистішого…

Довго думав, які знайти слова, що відповідали б побажанням співачки. Але рядок до рядка – народився вірш «Я – горда жінка».

Показав написане Раїсі Кириченко. Задоволено усміхнулася:

– Так, це моє.

Усмішка мене підбадьорила. Почали працювати з відомим композитором Володимиром Домшинським над мелодією. Довелося знову коригувати слова, щоб сформувалися у пісню.

Раїса Панасівна була втішена. Дуже швидко вона вивчила і записала твір на студії звукозапису.

А вперше пісня «Я – горда жінка» прозвучала на ювілейному творчому концерті уславленої артистки, який проходив у Національному палаці «Україна». І вже з перших акордів зала сприйняла пісню і побачила у ній саму співачку, свою улюблену Раїсу Кириченко. А останні слова потонули у високій хвилі оплесків, які тривали кілька хвилин. Раділа Раїса Панасівна, раділи і ми.

… Уже п’ятнадцять літ, як немає незабутньої Берегині. Та голос її звучить. Частенько Раїса Панасівна озивається піснею на хвилях Українського радіо, рідше у телевізійних програмах. Пісню пам’ятають. Пам’ятають, бо її подарувала всім нам незабутня і неперевершена Раїса Кириченко.