Ніхто так самозакохано і самовпевнено не виховує собі ворогів, як московити. І то – віками! Нині дожилися до того, що своїх друзів вони можуть назвати на пальцях однієї руки. Решта – вороги! Тривалий час у коло їхніх близьких, уважалося, входили українці. Так там думали. Аякже – «братскій народ» із однієї, як вони кажуть, «купєлі»… Тоді чому, маючи на прив’язі «младшую сєстру Украину», московити не гребували для неї найгіршими характеристиками? «Странная любовь, однако». Отак, орудуючи як віжками «братскімі узамі», не зчулися, як виростили на свою голову ще одного ворога.

Давніших часів торкатися не буду. Візьму період від Радянського Союзу і дотепер. Тут «дєланіє врага» найліпше можна прослідкувати за популярними радянськими кінострічками. Якщо у фільмі траплявся впізнаваний образ українця (по-їхньому – хохла), так і знайте: московська «любов» у сюжеті проявиться сповна. Художні стрічки, у яких домінує тема «Жовтневої революції» та громадянської війни, важко уявити без жорстокого й дурнуватого «петлюрівця з тризубом». Із особливою насолодою радянська пропаганда вживлювала ці образи у фільми для дітей. Виховувала ненависть до українців змалечку. Згадайте популярний дитячий детектив «Стара фортеця» чи захопливий фільм «Бронзовий птах» за однойменними романами радянських письменників. Додайте сюди «історичні кінополотна» вже для дорослої аудиторії «Мир хатам, війна палацам», чи «Біла гвардія», чи, здавалося б, геть невинну мелодраму «Білі Роси» (де два діди-сусіди пересварюються: «Пєтлюра!» – «Сам ти «Пєтлюра!»).

Нещодавно я натрапив на колись вельми популярну багатосерійну стрічку «Як гартувалась сталь», де фактично всі події розгорталися на території України. То знаєте, яким у цьому фільмі було прізвище найлютішого петлюрівця? Не повірите – Паляниця! Отакої! Наче хтось із росіян захотів відомстити всьому українському народові за оте кляте слово «паляниця», яким жартома досі перевіряють: «москаль ти чи українець». Правда, але мало який етнічний росіянин може вимовити це слово без акценту.

Смішний і водночас лютий українець «вживлювався» навіть в радянські комедії. Одна із найвиразніших – «Весілля в Малинівці». За задумом авторів, у фільмі люто протистояли дві групи українців – «правильних та неправильних». «Правильні»: співучо-байдуже-ніякі, серед яких – танцюючі, дебелі й безкультурні баби-селянки та «собі на умі» дід Ничипір, який щоразу, як тільки в їхньому селі мінялася влада, змінював свій головний убір з кашкета на «будьонівку»: «Опять власть мєняєтся». Є в цій групі й позитивний з точи зору сценаристів герой з українськи іменем та прізвищем , – червоний командир-«котовєц» Назар Дума. Справедливий, кришталево чесний, ледь не архангел в людській подобі. Начебто не ці котовські каральні загони «червоного терору» випалювали і вирізали цілі села й хутори.

І як же в такій веселенькій радянській кіноагітці про «тріумфальноє шаствіє совєтской власти» та не обійтися без нікчемних її ворогів – «банди петлюрівців-анархістів»: грабіжників, насильників, п’яниць, крадіїв на чолі з «паном отаманом Гриціяном Таврічєскім» і його ад’ютантом Попандопуло? (Друга група українців)

Отак у кіно весело, танцюючи гопака та співаючи російьких пісень, «правильні» українці воювали з «неправильними».

Фільми про Другу світову війну (по-радянськи – Велику Вітчизняну) геть усі «залюднені» зрадниками-поліцаями. Якщо за сценарієм є такий негативний герой, то будьте певні: в 90 відсотках він якимсь чином (прізвищем, акцентом, вимовою, місцем народження) «засвітить» себе українцем. Окрема обойма пропагандистських фільмів – про «зненавиджених народом бандерівців». Куди ж без них?

Одним із небагатьох винятків тогочасного радянського кіно, коли українець поставав дійсно справжнім героєм, ясно артикулюючи свою національність, свою відданість Отчині, є стрічка Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки старі». Його Титаренко – творчий лицар-льотчик-ас (Маестро), не соромиться зізнатися з екрана в любові до рідної України, «над якою він пролітав», і в якої «все інше, навіть повітря» найкраще! А ще він учив своїх побратимів різних українських народних пісень… Це справді – одиничний виняток. Як його тоді пропустила радянська цензура – диво!

В часи, які передували розвалу СРСР, образ українця в російському баченні «осучаснився» до відвертого бандита. Росіянам чомусь видавалася найжорстокішою у світі саме «українська мафія», в їхньому кіно-трактуванні вона давала фору навіть «італійським мафіозі». Пригадайте фільм «Брат-2».

Сучасне російське пропагандистське кіно у своєму антиукраїнському угарі використовує без сорому все гамузом: «петлюрівців», «поліцаїв», «бандерівців», додаючи нових «персонажів»: «майданутих» та «убійц мірного насєлєнія Добасса».

Отож, доходимо сумного висновку: московити із нас вже давно створили для себе ворога. Якийсь час він був для них уявним, так би мовити, іграшковим. А коли переконалися, що «гра затягнулася», пішли вже відвертою війною на «братскій народ», який, як з’ясувалося, братським ніколи й не був.