«Хторе»

Штукарних колись мали сусідів: діда Ґмитра і бабу Наталку. Дід обожнював «цюкор», їв з ним усе, навіть сало.

Ходив затоки, уже й бачив трохи далі свого носа, але затято крутив «лісепета», за що сусідські дядьки прозивали його позаочі «клоуном». А баба, висока, як щогла, і пласка, наче грублик, гупала терлицею і торохтіла так само, як терлиця, але словами. Дід взимку і влітку носив собачу камізельку і часто згадував, який то був «парадок» «за ПольщІ». Було, схарапудиться вітрисько, налетить чвалом, покрутить дядьківські осокори, зчахне яблуню в колгоспному садку, розмервить у лужку закопичене сіно, а дід:

– Хе… То не вітер. Хіба то вітер? То дихАння… От за ПольщІ був вітер, ото вітер! Як стріхи отакого-го-о навстяж до крокв не порозшиває – не вляжеться.

Баба Наталка до плити не мала снаги. До терлиці була спритнішою, і до балачки, а коло горшків-баняків забарювалася.

Ото зварить якоїсь зупи, дід ложкою сновигає, сьорб-сьорб…

– Наталко, а де хторе?

– На-маєш… Яке тобі хторе?

– Ну, хторе, за ПольщІ завше і хторе на обід було.

Баба у торбину, де сухе гарбузове насіння. Жменю на стіл сипу:

– Озьо, диньки лускай. На хторе.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company