Хвилини, що нічого не вирішують…

Прокидаюся від гавкоту собаки і від того, що ранкове сонце яскраво світить у вікна. Я така лиха на цю собаку. І на будильника. Вірю, що колись навчусь не дивитися спросоння на нього як на запеклого ворога, але сьогодні ненавиджу його, як і щоранку. Його і ту собаку з її господарем, якому чи то ніколи чи невтямки стулити їй пельку.

Минає двадцять хвилин.

– Хтось нарешті гарикне на цього навіженого пса?! Де мій телефон? Треба перевірити Facebook. О, стрічка новин знову ряхтить постами моїх віртуальних френдів з усіх усюд.  Je suis Charlie … Анкара… Египет… Сирія… Літочки… Сумно. День укотре починається з біди.

Ось і з Донбасу кілька. «Речник МЗС України повідомляє, що за останню добу в зоні АТО …» Ці шаблонні слова мало що значать, вони наче затерта-заїжджена платівка… Тільки числа нових убитих-поранених .  Тільки числа – мовби статистика проданого товару у супермаркеті. Але хтось затамувавши подих слухає і це. Комусь кожне слово, навіть таке, падає в самісіньке серце і відлунюється молитвою: «Спаси і відведи…»  Бездушна статистика, що, на жаль,стала традицією медіа-простору моєї країни. Новинний сюжет, який не хвилює. Почитаю. Втомилась. А ще ж навіть не вставала з ліжка.

Найперше зранку – це не зарядка і не зубна щітка. Найперше – соціальні мережі, повідомлення, пошта. Обов’язково запостити, що ти вже прокинулась – день не почнеться без цієї надважливої інформації. Заходжу в інстаграм – тут інший рівень інтернет-аутизму: мені ж надзвичайно цікаво що ти з’їла на сніданок… Так, зараз ще одним оком прогляну стрічку Тwitter’а і точно випурхну із ліжка.

І ось, алілуя , – я на ногах! Ще до того, як усвідомила це. Почуваюся жахливо невиспаною, бо вчора знову лягла… сьогодні. Знову вирішила, що ще один епізод захоплюючого серіалу важливіший за сон, що ті нещасні 40 хвилин все одно нічого не вирішують. А вранці шкодую, нервую, сварю себе, розуміючи: саме вони вирішують все.

«Сьогодні точно ляжу раніше» – щоранкова  мантра. Хіба тільки моя?  Всіх «нормальних людей»,  які вважають надприродним вивертом здатність вчасно лягти, щоб виспатися.  Це магія поза школою чародійства «Хогвартс», як вам це вдається?!

Кава! Помічна, рятівна, спасенна! Вона змиває в осад підступну думку про те, що перша лекція не така вже й важлива, щоб її не пропустити.  Ковток… два – і я вже майже бадьора.

Вперед! На штурм громадського транспорту та 9 кіл пекла київської підземки. Ця відповідальна дитина, як завжди, таки запізнюється на пару. Зате побачила ранковий мітинг під Верховною Радою і Кабміном і за 20 хвилин зібрала всі коментарі маршрутки з епіцентру подій, і, звісно ж, найгучніший та найнецензурніший з них – коментар водія цієї ж маршрутки, бо хтось із транспортних чиновників установив часові розклади громадського транспорту на зупинках, а він знову приїде з запізненням, тільки цього разу не через свій затяжний перекур. А ви, шановний професоре,  питаєте чому я знову спізнилася.  Та я майже пізнала сенс життя – на одному відтинку маршруту від Поштової до Мінської!

Годинникова стрілка шаленіє на швидкості. Я вже вдома, під завісою дня. Що відбулося – не змалюєш за певним шаблоном: день був наповнений емоціями, людьми, подіями, усмішками… Чи то пак – ні: все це не так важливо, коли твоя голова торкається подушки…  Стривай, а чому ж неважливо? Якраз навпаки! Якраз надзвичайно важливо! Щось озвалося. Щось стукає до тебе. Намагається розкрити в тобі глибоке.  Твоє філософське єство, сенс існування і твоє місце в цьому світі. Чому б не поміркувати про глобальне? Про причини міждержавних конфліктів, гендерну рівність, глобальне потепління…  Чи хоча б  про того хлопця з їдальні на другій перерві.

Рахую баранів, зорі, слова, втрачаючи надію заснути. І тут тобі на – рятівна ідея! Геніальна! Вмикаєш ноутбук і пишеш у «гуглі» назву улюбленого серіалу. Бо ті 40 хвилин все одно нічого не вирішують…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company