І Дніпро, і гори. Заповідні

Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.

А навпроти Канева, через Дніпр, у Прохорівці, упокоївся Юрій Іллєнко, очима якого світ відкрив для себе геніальний феномен – українське поетичне кіно…

З прадавніх-давен місцина поблизу Канева вабила до себе людей. Неподалік від Чернечої, на Княжій горі наприкінці ХІХ століття видатний історик, етнограф, мистецтвознавець, один з засновників і перший директор Київського історичного музею Микола Федотович Біляшівський відкрив залишки одного з перших міст східних слов’ян – літописний Родень. Пізніші розкопки виявили на території заповідника поселення скіфів, полян. Академік Біляшівський щиро любив ці місця. Саме тут, на околиці Канева, була його садиба. 1923 року вона поклала початок заповідника – Канівського природного.

Майже за століття до цього, у 1832 році французький натураліст і мандрівник Фредерік Дюбуа де Монпере, побувавши у цих місцях, звернув увагу на деформованість поширених тут геологічних порід. Це стало поштовхом для початку вивчення відомих тепер у всьому світі Канівських геологічних дислокацій.

На схилах глибоких ярів, як на сторінках книги, можна прочитати геологічний літопис краю. Відклади різних геологічних епох зсунуті з місця свого первинного залягання – дислоковані. Нерідко шари старшого віку залягають над молодшими. Походження Канівських гір вчені пов’язують з рухами земної кори й активністю потужного льодовика.

Унікальність цього природного заповідника в тому, що відносно невелика територія (трохи більше 2-ох тисяч гектарів) – справжній калейдоскоп різноманітних рельєфів. А відтак – розмаїття мікроклімату, різних типів ґрунтів, флори і фауни. Тут охороняють і відстежують унікальні еталонні природні комплекси Лісостепу України.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Канівський природний заповідник включає так звану нагірну частину – покриті лісом яри та пагорби на правому березі Дніпра (1415 га), два заплавні острови: Круглик (92 га) і Шелестів (394 га), а також Зміїні острови (116 га) в Канівському водосховищі – останці лівобережної тераси. Навколо заповідника – охоронна зона площею 1353 га.
Тут нараховується 990 видів судинних рослин (близько 20 % флори України). А ще 170 видів лишайників, 138 – мохоподібних, 1232 види грибів. У заповіднику росте 5 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 29 видів з Червоної книги України, 6 видів з Додатку I Бернської конвенції.
Заповідник охороняє понад 300 видів павукоподібних, 200 видів молюсків, 130 видів ракоподібних, 49 видів багатоніжок. Серед хребетних тварин тут знайшли прихисток 233 види птахів, 53 види ссавців, 11 видів земноводних, 8 видів плазунів, 37 видів риб та 1 вид круглоротих.
Загалом на території заповідника охороняються 26 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку, 83 види з Червоної книги України, та 175 видів тварин, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

– Ми одна з найстаріших природоохоронних установ України, – з гордістю констатує заступник директора з наукової роботи Канівського природного заповідника Віталій Грищенко. – Цього року відзначаємо подвійний ювілей: 95 років від дня заснування і піввіку від дня відновлення.

Віталій Грищенко

З Віталієм познайомився два десятки літ тому на зйомках фільму про заповідник. Знаний науковець-орнітолог, фанатично відданий заповідній справі, може годинами розповідати про унікальну природу, історію канівського краю, відкриваючи такі особливості місцевого живого дивосвіту, які не вичитаєш у жодному підручникові чи довідникові. Воістину, таланить студентам, які тут практикують під керівництвом такого фахівця.

Заплавні заповідні острови мають неабияку наукову цінність як еталонні. Після створення на Дніпрі каскаду водосховищ таких островів практично не лишилося.

На острові Круглик

Особливо пам’ятні для мене зйомки на острові Круглик: пробиралися туди затопленим лісом, а на вершечках дерев галасувала колонія сірих чапель. Цього володаря місцевих водно-болотних угідь зображено на емблемі заповідника.

А які цікаві розповіді Віталія про особливості поведінки бобрів, шулік, борсуків!

Незабутні спостереження за розважними повільно-впевненими помахами дужих розлогих крил справжнього володаря цих заплав, цього плеса – орлана-білохвоста.

Але справжню емоційну насолоду відчув, коли фільмували інших птахів.

Розглядаючи у бінокль піщану косу острова, Віталій помітив зграйку куликів-сорок. Ці показні білобокі птахи справді чимось нагадують своїх майже повних тезок з родини воронових. Раніше були звичайним фоновим видом у басейні Дніпра. Проте каскади водосховищ знищили більшість піщаних кіс – улюблених місць гніздування куликів-сорок. Нині цей красень – у Червоній книзі України.

Потихеньку, намагаючись не сполохати пернату братію, правимо човном до пташок. Отак і назнімав чи не півкасети (про флеш-носії тоді й не мріяли) дублів пташиного повсякдення. Фільмував «на довгому фокусі» – максимальному наближенні, на котре тільки була спроможна оптика камери. Але ж кортіло зняти справжні «крупняки».

Знімати дику природу – справа недешева. Звісно, якби відповідний бюджет фільму, можна побудувати човен-схрон, мати надпотужну оптику, вдосталь часу для зйомок… За такими мріями і самими зйомками минуло чимало часу, доки птаство, помітивши непроханих гостей, сполохано шугонуло в небо. Але наші старання не були марними: епізод з куликами-сороками ввійшов до остаточного варіанту фільму.

Відтоді минуло два десятиліття. І ми знову спілкуємося з Віталієм Грищенком

– Нелегкою доля буває не тільки в людей, – розповідає Віталій. – Заповідник створено у тяжкі часи розрухи, після громадянської війни…Пройшов складний шлях становлення, пережив Другу світову, ліквідовувався і знову відродився.

– А з чого починався заповідник?

– Потребу в ньому диктували і наукова, історико-культурна цінність району Канівських гір, і проблеми господарювання. Хижацьким вирубуванням лісів довкола Канева люди множили ерозію ґрунтів: тут загрозливо поширювалися найбільші в Європі яри. Великий Хмілянський щороку збільшувався на 5-10 га, поглинав родючі землі, переривав дороги. А 1903 року яром прокотився гігантський сель. Грязьовим потоком знесло частину села Хмільна, виноси повністю перекрили річку Рось, і вона геть змила село Михайлівку. Утворився став площею понад 1000 га. Цілі каравани землечерпалок працювали до 1911 року, щоб прорізати нове русло завдовжки близько 10-ти км. А меліоративні роботи продовжувалися фактично до Першої світової. Про цю епопею нині нагадує пам’ятник біля с. Межиріч. Була навіть загроза, що ерозія зруйнує Чернечу гору з могилою Тараса Шевченка. Щоб приборкати яри, треба було невідкладно заліснювати пагорби.

– Але до ідеї створення заповідника повернулися вже у повоєнний час?

– Так. Ініціатором організації заповідника на Канівських горах був геолог Володимир Різниченко. 27 липня 1923 р. він звернувся до Секції охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету Наркомзему УРСР із пропозицією створити навколо могили Тараса Шевченка «заповідний парк» площею близько 10 кв. верст, схожий на ті, які є в Західній Європі та Північній Америці. На засіданні колегії Наркомату її підтримав ботанік Олександр Яната. Доклали зусиль до становлення заповідника Микола Біляшівський, Сергій Єфремов, Павло Тутковський, Микола Шарлемань, інші відомі науковці. І вже 30 липня 1923 р. Наркомзем УРСР ухвалив постанову про створення заповідника. Спершу він називався Державним лісостеповим імені Т.Г. Шевченка. Кілька років тривала бюрократична тяганина та безлад, тому реальна робота почалася лише з 1931 року.

– Очевидно, 1930-ті роки були не найкращим часом для наукової та природоохоронної діяльності?

– Лісостеповий заповідник неодноразово намагалися то ліквідувати, то реорганізувати. Спробували об’єднати його з лісомеліоративною станцією, незважаючи на геть різні завдання двох установ. У грудні 1933 року його таки об’єднали з Державним заповідником Дніпрової заплави «Конча-Заспа». Так утворився Середньодніпровський заповідник. Але вже наступного року заповідні землі Конча-Заспи відібрали: Київ став столицею УРСР і вони знадобилися для побудови урядових дач. Заповіднику, як компенсацію, передали дніпровський острів Заріччя, що біля Канева.

29 червня 1939 р. постановою Раднаркому УРСР заповідник передали Київському державному університету ім. Т.Г. Шевченка. Відтоді він став базою для проведення наукових досліджень та навчальної практики студентів. Найбільше тут працювали біологи та географи, тому заповідник став називатися Канівським біогеографічним. Директором призначили Олександра Кришталя, – згодом відомого українського вченого-ентомолога, завідувача кафедри зоології безхребетних університету.

Під час нацистської окупації в роки Другої світової заповідник не функціонував, ці землі входили до Канівського лісництва. Про ті часи й зараз нагадують залишки німецької лінії оборони на кручах правого берега Дніпра та в навколишніх ярах – окопів, вогневих точок, бліндажів. Для її створення вирубали чимало заповідного лісу. Загальні ж збитки, завдані Канівському заповіднику, оцінювалися майже в півмільйона карбованців: пограбовано і знищено споруди, загинули наукові колекції.

Одразу після визволення Канева у 1944 р. заповідник відновив роботу, знову у складі Київського університету. Коли нинішні студенти починають жалітися на недостатній комфорт та інші проблеми, розповідаю, як тут проходили практику їхні батьки й діди: збирали матеріал для курсових і дипломних робіт, а у вільний від навчання час працювали на будівництві. Тодішні студенти та викладачі відбудовували садибу заповідника, а самі жили в землянках. Перші житлові та лабораторні будівлі були відновлені вже 1945 року.

– Після тієї страшної війни заповідник нарешті відчув щастя мирного життя?

– Якби ж то. У 1948 році наш лісовий масив спробували відібрати і передати до Держлісфонду. Тоді це поставило б хрест на заповіднику. Але директор Петро Береговий на свій страх і ризик категорично відмовився виконувати урядову постанову, не надав відповідних документів і картографічних матеріалів. Його підтримав ректор Київського університету Володимир Бондарчук, науковці різних факультетів, Академія наук. Зрештою, спільними зусиллями заповідник удалося відстояти. На жаль, не надовго. 29 серпня 1951 р. вийшла сумнозвісна постанова Ради Міністрів СРСР за підписом Сталіна «Про заповідники». Вона констатувала, що мережа заповідників «необґрунтовано розрослася», багато з них «не мають наукової та культурної цінності і є зайвими». І покотилася руйнівна хвиля. Вже 15 вересня 1951 року міністр вищої освіти СРСР підписав наказ «скасувати як непотрібні» п’ять заповідників, підпорядкованих університетам. Аналогічну постанову «Про заповідники» прийняла Рада Міністрів УРСР.

– І Канівський заповідник виявився «зайвим»?

– Так. З 1 січня 1952 р. його реорганізували у навчально-дослідний лісгосп. Хоча й залишили у складі Київського університету як базу практики та наукових досліджень. Заповідний режим, звісно, скасували (хоча він і так був умовним, враховуючі тогочасне ставлення до охорони природи та й тяжкі повоєнні часи). Але ліс не вирубали, землі не роздали колгоспам. Коли постало питання про відновлення заповідника, майже все вдалося повернути. Майже – бо острів Заріччя потрапив у зону затоплення при будівництві Канівської ГЕС.

Боротьбу за відновлення заповідника почали невдовзі після його ліквідації, але тривалий час нічого не могли вдіяти. Микита Хрущов ставився до заповідників не краще за свого попередника. Керівництво університету та українські науковці неодноразово зверталися з клопотаннями про відновлення заповідника і навіть про його розширення, але влада і слухати не хотіла. 1967 року ректор університету знову порушує питання про надання Канівському навчальному лісгоспу статусу заповідника. І цього разу справа таки зрушилася з мертвої точки: 12 листопада 1968 року за постановою Ради Міністрів УРСР створили чотири заповідники – Карпатський, Поліський, Канівський, Луганський. Цю дату можна вважати другим днем народження нашого заповідника.

Кулики-довгоноги. Рідкісний залітний вид у заповіднику.

Відтоді він поступово набуває сучасних рис. Майже півстоліття проводимо моніторингові дослідження за програмою «Літопис природи». Зібрано неоціненний матеріал, за яким можна проаналізувати динаміку природних комплексів, зміни складу флори й фауни, зміщення строків настання фенологічних явищ тощо. Відновили Музей природи, фонди якого значно поповнилися палеонтологічними та археологічними експонатами, зібраними під час будівництва котловану Канівської ГЕС.

Зміїні острови на Канівському водосховищі

У 1986 році територію заповідника розширили майже вдвічі. Поповнилися островом Шелестів на Дніпрі, шматком нагірної частини, Зміїними островами на Канівському водосховищі – останцями лівобережної борової тераси. Площа заповідника відповідно до Державного Акта на право користування землею 1987 року становила вже 2027 га.

А вже у часи незалежності, 1992 року, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» заповідник став називатися Канівським природним.

– Тривалий час точаться розмови про дальше розширення території заповідника…

– Це не лише розмови. Де-юре ми справді розширилися 2010 року: своїм указом Президент Віктор Ющенко приростив територію заповідника на 6615,6 га. Хоча де-факто ці землі нам не передали й досі.

Наголошу, що еколого-освітня робота – один із найважливіших напрямів нашої роботи. Маємо Музей природи, проклали екологічні стежки, регулярно проводимо заняття з учнями шкіл Канева та району. Заповідник бере участь у різних природоохоронних акціях. Щороку його відвідують тисячі екскурсантів. Маємо свій веб-сайт і сторінку у Фейсбуці.

Канівський природний заповідник отримав міжнародний статус території, важливої для охорони птахів (Important Bird Area), увійшов до складу Смарагдової мережі Європи (Emerald Network), мета якої – виділити і взяти під охорону місця з рідкісними видами тварин і рослин.

Відомий заповідник і тим, що на його садибі знаходиться могила видатного українського історика академіка Миколи Біляшівського.

– Заповідник має поважний вік – майже століття…

– Це для людини такий вік поважний. А для природи – це мить. Заповідник з часом тільки набирає сил. Микола Шарлемань писав, що в перші роки після його проголошення нагірну частину вкривали переважно молоді грабняки та зарості чагарників, а схили ярів зяяли відкритими урвищами. Старих дерев було мало, тому в лісі майже не гніздилися птахи-дуплогніздники. А нині на Канівських кручах повноцінний ліс, у якому є навіть дупла найбільшого нашого дятла – чорного. Тепер улітку тут стрінете типового мешканця старих лісів – жука-оленя.

Давно перестали розростатися яри, ерозію вдалося приборкати. Канівський заповідник пережив не одне лихоліття і вистояв.

– І вже ж, яким бачите його, скажімо, років за двадцять?

– Років через 20 хотів би побачити і наш заповідник, і всю систему природоохоронних територій цілковито іншими. Щоб люди сприймали заповідники не як природні ресурси, якими не можуть скористатися, не місця, де можна щось «урвати», а як ділянки, відведені для життя іншим істотам. Ми свідомо поступаємося ними для тварин і рослин. Тому що вони мають таке ж право на життя, як і ми. Якщо сказати «по-вченому», в охороні природи потрібен перехід від антропоцентризму до екоцентризму. Утопія? Нині, на жаль, так. Але вірю, що рано чи пізно людство до цього прийде.

* * *

Краса і велич канівської землі вражає будь-якої пори року. Раджу, приїдьте сюди на початку осені. Коли на світанку у вже прохолодному повітрі парує тепла дніпровська вода. Понад заплавою Славути клубами стелиться туман. Аж ось крізь цей білий морок, промінь за променем пробивається сонячне сяйво – доки світло остаточно не переможе. Такий глибинний символізм.

І як тут не замислитися – що залишимо прийдешнім поколінням у спадок?..

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company